№ 755/5706/18

Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 755/5706/18

провадження № 61-11877св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» на постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва») звернулося до суду із позовом про виселення із самоправно зайнятого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі розпорядження Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 13 лютого 2015 року № 61 «Про організаційно-правові заходи, пов`язані з виконанням рішення Київради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва», будинок АДРЕСА_1 16 лютого 2015 року був переданий на баланс КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва».

Квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва і в ній не мають зареєстрованого місця проживання жодні особи. Однак, у вказаній квартирі проживає відповідач ОСОБА_1 , який самоправно займає квартиру, оскільки у нього відсутній ордер на право проживання у ній. Направлений відповідачу лист від 01 березня 2018 року про звільнення житла до 12 березня 2018 року залишений без задоволення. Посилаючись на частину третю статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), позивач просив виселити відповідача із самоправно зайнятого жилого приміщення, а саме із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житловогоприміщення.

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 грудня 2018 року позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» задоволено.

Виселено ОСОБА_1 із квартири АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що відповідач самоправно зайняв спірну квартиру, яка належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва та закріплена на праві господарського відання за позивачем. Відповідач не має зареєстрованого місця проживання у квартирі і документів, які б підтверджували правомірність користування ним квартирою він суду не надав.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 грудня 2018 року залишено без задоволення.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 року з урахуванням ухвали від 25 серпня 2020 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» до ОСОБА_1 , третя особа - Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація, про виселення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірна квартира АДРЕСА_1 дійсно належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва і закріплена на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва».

Наймачем вказаної квартири була мати відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 . Однак, вона померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя матері відповідач ОСОБА_1 вселився до спірної квартири як член сімї наймача (син) і мешкає в ній. Після смерті матері у 2017 році він проводить від свого імені та за рахунками, відкритими на ім`я померлого наймача ОСОБА_2 , оплату вартості використаних ним комунальних послуг, що підтверджується квитанціями та рахунками надавачів послуг.

Отже, судом апеляційної інстанції не встановлено факту самоправного вселення відповідача у спірне житло. При розгляді справи судом також враховано відсутність у справі доказів наявності іншого житла у відповідача, а тому він дійшов висновків про необґрунтованість заявленого позову та відсутність підстав для його задоволення.

Апеляційним судом також відхилено як безпідставні доводи позивача щодо самоправного вселення ОСОБА_1 з огляду на відсутність у нього реєстрації місця проживання у спірній квартирі, оскільки наявність чи відсутність реєстрації особи у житловому приміщенні не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

06 серпня 2020 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 року.

У касаційній скарзі позивач просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 року та залишити в силі заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 грудня 2018 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 16 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» на постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року справу № 755/5706/18 призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована, тим, що апеляційний суд не врахував, що докази оплати житлово-комунальних послуг відповідачем надані за період з лютого 2018 року, тобто після смерті матері ОСОБА_2 ; у справі відсутні докази про вселення відповідача до спірної квартири за згодою наймача ОСОБА_2 , оскільки вона проживала у спірній квартирі одна до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ; у справі відсутні докази, що відповідач був членом сім`ї ОСОБА_2 та вів з нею спільне господарство, оскільки не проживав у спірній квартирі та мав інше зареєстроване місце проживання до дня смерті ОСОБА_2 . Такі доводи узгоджуються із висновками Верховного Суду, які містяться у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року в справі № 553/345/15-ц та від 20 червня 2018 року в справі № 523/10215/15-ц. Також зазначає, що єдиною підставою для законного вселення особи є ордер, а тому його відсутність у відповідача також вказує на незаконність вселення. Дане твердження узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду: від 20 вересня 2018 року в справі № 1319/5548/2012 та від 12 травня 2020 року в справі № 463/4385/15. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» від інших учасників справи до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до розпорядження Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 13 лютого 2015 року № 61 «Про організаційно-правові заходи, пов`язані з виконанням рішення Київради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством м. Києва» житловий будинок АДРЕСА_1 , закріплено на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва», що підтверджується переліком об`єктів житлового фонду територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації.

Квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 30,50 кв.м, з яких житлова площа - 18,70 кв.м, належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня інформація щодо зареєстрованого права власності на зазначену квартиру за будь-якою особою.

Згідно довідки відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 10 квітня 2018 року № 1-34/230 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрованих осіб немає.

У заяві ОСОБА_1 від 23 лютого 2018 року, поданої ним начальнику ЖЕД № 403 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» зазначено, що відповідач проживає без реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 понад 10 років.

01 березня 2018 року позивачем на адресу відповідача направлено припис із вимогою звільнити самовільно зайняте житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 або надати документи, які підтверджують правомірність користування майном територіальної громади м. Києва.

Згідно акту про незвільнення житлового приміщення установлено, що самовільно зайняте житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 не звільнено. Акт затверджений 19 березня 2018 року начальником ЖЕД № 403 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва».

Наймачем квартири АДРЕСА_1 була ОСОБА_2 що не заперечується сторонами у справі, в тому числі позивачем у касаційній скарзі.

Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у квартирі АДРЕСА_1 від 19 лютого 2018 року № 27238265, ОСОБА_2 мала зареєстроване місце проживання у спірній квартирі з 13 грудня 1990 року.

ОСОБА_2 була матір`ю відповідача ОСОБА_1 , що підтверджується його свідоцтвом про народження.

ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті ОСОБА_2 відповідач проводив від свого імені та за рахунками, відкритими на ім`я померлого наймача ОСОБА_2 , оплату вартості використаних ним комунальних послуг, що підтверджується квитанціями та рахунками надавачів послуг.

ОСОБА_1 мав зареєстроване місце проживання у квартирі АДРЕСА_5 з 09 квітня 2002 року по 23 березня 2018 року, що підтверджується копією його паспорта.

Постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сабадаш О. В. від 17 серпня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про спадщину, а саме, на квартиру АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_2 , оскільки право власності на відповідне майно (квартиру) не зареєстроване за спадкодавцем.

Листом від 27 лютого 2018 року Дніпровська районна державна адміністрація в м. Києві повідомила ОСОБА_1 про відсутність реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за будь-якими особами.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Рішення апеляційного суду у цій справі, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку що касаційна скарга підлягає задоволення частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

У статті 58 ЖК УРСР зазначено, що єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, який у будинках державного та громадського фонду видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування на вільне жиле приміщення.

Відповідно до статті 61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється за договором найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на жиле приміщення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/454/17 сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ у справах з приводу користування житловими приміщеннями. Зокрема, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття жилого приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні (без відповідного рішення про надання цього приміщення та ордера на житлове приміщення).

Виселення такої особи пов`язане з відсутністю у неї будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Заперечуючи проти позову відповідач зазначив, що вселився у спірну квартиру за кілька років до смерті його матері ОСОБА_2 , яка була наймачем спірної квартири з 1990 року, тобто як член сім`ї (син) наймача, а тому має право на проживання у спірному житловому приміщенні і після смерті наймача; іншого житла у нього немає, а тому виселення призведе до того, що відповідач стане безхатченком.

Як установлено апеляційним судом, ОСОБА_2 була наймачем квартири АДРЕСА_1 та мала зареєстроване місце проживання у цій квартирі з 13 грудня 1990 року та проживала у квартирі до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ці обставини не заперечуються сторонами, однак, з урахуванням вимог статті 58 ЖК УРСР у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження права на проживання у спірній квартирі наймача ОСОБА_2 , в тому числі у період з 13 грудня 1990 року до ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 , що підтверджується його свідоцтвом про народження.

ОСОБА_1 мав зареєстроване місце проживання у квартирі АДРЕСА_5 з 09 квітня 2002 року по 23 березня 2018 року. Докази на підтвердження наявності у відповідача іншого житла та зареєстрованого місця проживання після 23 березня 2018 року у справі відсутні.

Апеляційним судом також установлено, що після смерті ОСОБА_2 (матері відповідача) у 2017 році, ОСОБА_1 проводить від свого імені та за рахунками, відкритими на ім`я померлого наймача ОСОБА_2 , оплату вартості використаних ним комунальних послуг, що підтверджується квитанціями та рахунками надавачів послуг.

Відповідно до статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Статтею 65 ЖК УРСР передбачено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи мають вони зареєстроване місце проживання у цьому жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року в справі № № 553/345/15-ц, а також у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Як роз`яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Однак, відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Апеляційний суд при розгляді справи та ухваленні оскаржуваного рішення про відмову у виселенні відповідача ОСОБА_1 не встановив належним чином всі дійсні обставини у цій справі, які є необхідними для правильного її вирішення, а саме: чи правомірно (на якій підставі) наймач квартири проживав у ній до дня смерті; чи дотриманий встановлений порядок при вселенні відповідача до спірної квартири, зокрема, чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача; чи було це приміщення постійним місцем проживання відповідача; чи вів ОСОБА_1 з наймачем спільне господарство; тривалість часу їх проживання (враховуючи інше зареєстроване місце проживання відповідача з 09 квітня 2002 року по 23 березня 2018 року згідно його паспорта; т.1, а. с 58); чи не обумовлювався угодою між цими особами (наймачем, відповідачем) певний порядок користування жилим приміщенням.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги та не перевірив належним чином доводи позивача про наявність у відповідача іншого зареєстрованого місця проживання (квартира АДРЕСА_5 ) як до так і після смерті наймача ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З огляду на викладене, є обґрунтованими доводи касаційної скарги з посиланням, зокрема, на постанову Верховного Суду від 28 лютого 2018 року в справі № 553/345/15-ц щодо необхідності встановлення належним чином вищезазначених обставин у справі із подібними правовідносинами, рішення у якій нині переглядається Верховним Судом.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не врахував вищезазначене та дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_1 вселився до спірної квартири як член сім`ї наймача - його матері ОСОБА_2 та за її згодою проживав з нею однією сім`єю до дня її смерті, а тому відповідно до статей 64 65 ЖК УРСР набув право на користування відповідним жилим приміщенням, в тому числі і після смерті наймача.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що Київський апеляційний суд при розгляді справи та ухваленні оскаржуваного рішення помилково не встановив належним чином дійсні обставини у справі, а тому дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У частині третій статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені дійсні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Ураховуючи те, що апеляційним судом при вирішенні спору неправильно застосовано норми процесуального права, постанова апеляційного суду не відповідає закону, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати зазначене Верховним Судом, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; встановити належним чином дійсні обставини у справі; наявність або відсутність у відповідача права на проживання у спірному житловому приміщенні; наявність або відсутність достатніх підстав для виселення відповідача з урахуванням фактичних обставин у цій справі; ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2020 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук