Постанова
Іменем України
07 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 755/9326/16-ц
провадження № 61-37089св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року у складі судді Савлук Т. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Волошиної В. М., Слюсар Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики, посилаючись на те, що в період з 11 травня 2006 року по 22 червня 2007 року відповідач позичив у нього грошові кошти на загальну суму 250 000 доларів США, що підтверджується нотаріально посвідченими договорами позики від 11 травня 2006 року про отримання 50 000 доларів США, від 09 червня 2006 року - 252 500 грн, що еквівалентно 50 000 доларам США, від 29 серпня 2006 року - 252 500 грн, що еквівалентно 50 000 доларам США, від 22 червня 2007 року - 505 000 грн, що еквівалентно 100 000 доларам США. ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань щодо повернення боргу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за чотирма договорами позики на загальну суму 250 000 доларів США.
Заперечуючи проти позову, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просив відмовити в його задоволенні у зв`язку з безпідставністю та спливом позовної давності.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу за договором позики від 11 травня 2006 року грошові кошти в розмірі 50 000 доларів США, за договором позики від 09 червня 2006 року - грошові кошти в сумі 252 500 грн, що еквівалентно 50 000 доларам США. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що представником відповідача надано суду оригінал договору позики від 29 серпня 2006 року, в якому міститься власноручний запис ОСОБА_1 про виконання позичальником зобов`язання за цим правочином, а тому позов у цій частині не підлягає задоволенню. Крім того, ОСОБА_1 пропущена трирічна позовна давність в частині вимог, що стосуються строкового договору позики від 22 липня 2007 року, за яким ОСОБА_2 повинен був повернути борг до 22 червня 2009 року, що також є підставою для відмови в позові в цій частині. Поряд з цим відповідач не надав суду доказів на підтвердження повернення позики за договорами від 11 травня 2006 року та від 09 червня 2006 року, строк виконання зобов`язання за якими визначений після закінчення одного місяця від дня пред`явлення вимоги. Зважаючи на те, що ОСОБА_1 направив позичальнику вимоги про повернення боргу лише в червні 2016 року, то ним не пропущена позовна давність щодо зобов`язань за вищевказаними двома правочинами.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 відхилено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Поряд з цим, оскільки направленні ОСОБА_1 вимоги про повернення позики відповідач не отримував, то такою вимогою слід вважати позовну заяву у цій справі.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У червні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, а у випадку наявності підстав - закрити провадження у справі або направити справу на новий розгляд.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди безпідставно не застосували позовну давність в частині вимог, що стосуються договорів позики від 11 травня 2006 року та від 09 червня 2006 року. В пункті 2 вказаних договорів передбачено, що позичальник повинен повернути позику протягом одного місяця від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це. Отже, в даному випадку перебіг позовної давності слід обчислювати не з дня пред`явлення вимоги, а з часу коли позичальник міг її пред`явити - з 13 червня та 11 липня 2006 року відповідно. Позовна заява не є вимогою про повернення суми грошових коштів, а тому на момент подання позову в цій справі був відсутній спір. В день ухвалення оскаржуваної постанови апеляційний суд не здійснював розгляд справи, про що свідчить нотаріально посвідчена заява його знайомого ОСОБА_4 , який 18 квітня 2018 року перебував у приміщенні суду.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду міста Києва.
18 липня 2018 року справа № 755/9326/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються в касаційному порядку лише в частині вирішення позовних вимог про стягнення боргу за договорами позики від 11 травня 2006 року та від 09 червня 2006 року, тому і переглядається Верховним Судом тільки в цій частині.
Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором(частина перша статті 1049 ЦК України).
Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Згідно з нормами статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.
Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частина четверта статті 545 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13.
Судами встановлено, що 11 травня та 09 червня 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були укладенні нотаріально посвідчені договори позики про отримання відповідачем у борг 50 000 доларів США та 252 500 грн, що еквівалентно 50 000 доларам США, відповідно, які позичальник зобов`язався повернути протягом одного місяця від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це.
Факт отримання грошових коштів відповідачем не заперечувався.
02 червня, 29 червня, 01 липня та 04 липня 2016 року ОСОБА_1 направляв ОСОБА_2 письмові вимоги про повернення коштів за вищевказаними договорами позики, які позичальник не отримав.
В суді першої інстанції представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав заяву про застосування позовної давності до заявленихОСОБА_1 в цій справі позовних вимог.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню суми позики, передбачені договорами від 11 травня та 09 червня 2006 року.
При цьому суди дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для застосування позовної давності, оскільки строк виконання позичальником його зобов`язання за вказаними правочинами визначений моментом пред`явлення вимоги, яким є день, коли він дізнався про звернення позивача до суду з цим позовом (ознайомився із змістом позовної заяви).
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що позовна заява не є вимогою про повернення суми грошових коштів, а тому на момент подання позову в цій справі був відсутній спір, не заслуговують на увагу, оскільки пред`явленням вимоги до позичальника є як вручення йому вимоги про погашення боргу, так і пред`явлення до нього позову (отримання позовної заяви). Ознайомившись з матеріалами справи, позичальник не виконав своїх зобов`язань протягом одного місяця, як це передбачено договорами позики.
Аргументи заявника про те, що в порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції фактично не розглядав справу в день ухвалення оскаржуваної постанови, підтвердженням чого є нотаріально посвідчена заява його знайомого ОСОБА_4 , який 18 квітня 2018 року перебував у приміщенні суду, є неспроможними, оскільки у зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, апеляційний суд не здійснював фіксування судового процесу, що відповідає положенням частини другої статті 247 ЦПК України.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання рішення суду першої інстанції було зупинене ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2018 року, то у зв`язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.
Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов