№ 756/10472/15-ц

Постанова

Іменем України

20 червня 2022 року

м. Київ

справа № 756/10472/15-ц

провадження № 61-14042св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сергєєва Євгенія Георгійовича на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року, ухвалене у складі судді Андрейчука Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування витрат на придання спільного сумісного майна подружжя.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 1995 року до 2010 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 .

За час шлюбу, а саме 26 грудня 2006 року, він придбав у власність квартиру АДРЕСА_1 . Вартість квартири становила 140 000,00 дол. США, які він повністю сплатив продавцю перед укладенням договору купівлі-продажу.

Вказував на те, що кошти для придбання квартири у сумі 110 000,00 дол. США він отримав у якості кредиту за договором від 26 грудня 2006 року № ML-003/482/2006 у Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»). Решту коштів необхідних для придбання квартири у сумі 30 000,00 дол. США він отримав у позику у ОСОБА_3 за договором від 20 грудня 2006 року. За рахунок власних коштів він протягом 2007 - 2008 років повністю сплатив заборгованість за кредитним договором від 26 грудня 2006 року № ML-003/482/2006 та договором позики від 20 грудня 2006 року.

Позивач зазначав, що кошти, отримані в борг у ОСОБА_3 , він повернув позикодавцю частково за рахунок коштів, запозичених у ОСОБА_4 за договором позики від 08 грудня 2007 року. Кошти для сплати заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2006 року № ML-003/482/2006 у сумі 80 000,00 дол. США він позичив у ОСОБА_4 на підставі договору позики від 07 грудня 2007 року, а у сумі 25 740,26 дол. США - у ОСОБА_5 за договором позики від 15 травня 2008 року.

Крім того, у зв`язку з придбанням квартири та отриманням кредиту ним витрачено додатково 15 760,00 грн, з яких: 1 500,00 грн - на оплату комісії за кредитне обслуговування, 7 070,00 грн - на оплату збору на обов`язкове державне пенсійне страхування при купівлі квартири; 1 666,50 грн - на оплату страхового платежу за договором страхування квартири від 26 грудня 2016 року № 001135/127040406; 3 575,44 грн - на оплату страхового платежу за договором страхування квартири від 26 грудня 2016 року № 001135/127040406; 458,70 грн - на оплату страхового платежу за договором страхування квартири від 21 грудня 2007 року № УБG № 0023033; 1 490,00 грн - на оплату страхового платежу за договором страхування квартири від 21 грудня 2007 року № УБG № 0023034.

Разом з тим, рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18 листопада 2014 року у справі № 22-ц/2690/12030/14 здійснено розподіл спільного майна подружжя та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 , 1/2 частини квартири АДРЕСА_4 , автомобіль «Hyundai Getz», реєстраційний номер НОМЕР_1 ; визнано за ним право власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 , автомобіль «Hyundai Sonata», реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 29 березня 2012 року у справі № 2-117/12 визнано недійсними договір позики від 08 грудня 2007 року, укладений між ним та ОСОБА_4 , стягнуто з нього на користь ОСОБА_4 борг у сумі 799 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 дол. США; визнано недійсним договір позики від 15 травня 2008 року, укладений між ним та ОСОБА_5 , стягнуто з нього на користь ОСОБА_5 борг у сумі 878 900,00 грн, що еквівалентно 110 000,00 дол. США.

Зазначав, суд виключно на нього поклав обов`язок щодо повернення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 коштів, які він запозичив для погашення заборгованості перед ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк», яка виникла у зв`язку з придбанням ним квартири АДРЕСА_1 .

Вважав, що ОСОБА_2 повинна відшкодувати йому половину витрат, які він поніс для придбання згаданої квартири у сумі 77 477,63 дол. США, що еквівалентно 1 705 964,44 грн, та 7 880,32 грн коштів, сплачених за договорами страхування, а загалом - 1 713 844,76 грн, оскільки відповідач набув у власність у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив відшкодувати йому половину витрат, які він поніс для придбання квартири АДРЕСА_1 , за час шлюбу, у сумі 77 477,63 дол. США, що еквівалентно 1 705 964,44 грн, та 7 880,32 грн, а загалом - 1 713 844,76 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, установивши, що кошти за кредитним договором від 26 грудня 2006 року № ML-003/482/2006 повернуті за час шлюбу сторін, а докази того, що позивач платив кредит коштами, які за своєю природою, є його особистими коштами, а не спільним майном подружжя, відсутні, визнавши встановлені рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18 листопада 2014 року обставини такими, що мають преюдиційне значення для даної справи, дійшов висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача обов`язку відшкодувати позивачу половину коштів, сплачених на виконання зобов`язань за вказаним правочином.

Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відмову у задоволенні вимог позивача про покладення на відповідача обов`язку відшкодувати половину коштів, сплачених за договорами страхування, оскільки у матеріалах справи відсутні належні, допустимі та достовірні докази на підтвердження того, що виконання зобов`язань за договорами страхування щодо сплати страхових премій здійснювалось позивачем за рахунок його особистих коштів у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У серпні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сергєєв Є. Г. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували положення частини четвертої статті 82 ЦПК України, які не підлягали застосуванню, та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування даної норми права у подібних правовідносинах.

Вказував на те, що висновки, зроблені судами у справах № 2-117/12 та № 22-ц/2690/12030/14 щодо недоведеності ним факту сплати банку заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2006 року за рахунок його особистих коштів та щодо недоведеності ним факту витрачання коштів, отриманих ним за договором позики у ОСОБА_3 , на придбання спірної квартири, а також щодо недоведеності позикодавцями ОСОБА_4 та ОСОБА_5 факту використання ним запозичених коштів для придбання спірної квартири, не є преюдиційними фактами, а є лише оціночними судженнями (висновками) суду, а тому не позбавляли його права довести ці факти під час розгляду даної справи.

Зазначав, що сам по собі факт виконання кредитних зобов`язань подружжя під час шлюбу ніяким чином не свідчить про те, що ці зобов`язання були виконані саме за рахунок їх спільного майна, а не особистого майна одного із подружжя. Суди повинні були дослідити та оцінити джерела походження грошей, за рахунок яких були достроково погашені кредитні зобов`язання подружжя ОСОБА_1 , які виникли у зв`язку із придбанням спірної квартири, але ухилилися від дослідження зазначених джерел, хоча ним надані достатні та належні докази, які підтверджують виконання кредитних зобов`язань подружжя ОСОБА_1 саме за рахунок коштів, запозичених ним у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Отже, під час розгляду цієї справи суди не дотримались вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного і безпосереднього дослідження та надання належної правової оцінки доказам, наданим ним на підтвердження своїх вимог.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 357/3440/16 (провадження № 61-2107св19), від 03 липня 2019 року у справі № 367/6893/16-ц (провадження № 61-20661св18), від 31 березня 2021 року у справі № 725/2577/17 (провадження № 61-20345св19), від 16 грудня 2020 року у справі № 278/1683/17 (провадження № 61-13644св20) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18); суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03 листопада 1995 року до 04 лютого 2010 року.

Під час шлюбу, а саме 26 грудня 2006 року, ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу придбав у ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18 листопада 2014 року у справі № 22-ц/2690/12030/14 позов ОСОБА_2 та зустрічний позов ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено частково.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 82,4 кв. м, 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 92,7 кв. м, 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_5 , загальною площею 59,3 кв. м.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «Hyundai Getz», 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 82,4 кв. м, 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 92,7 кв. м, 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_5 , загальною площею 59,3 кв. м.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на автомобіль «Hyundai Sonata», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 18 листопада 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду України від 09 вересня 2015 року у допуску до провадження Верховним Судом України справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільним сумісним майном подружжя за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду міста Києва від 18 листопада 2014 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відмовлено.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 29 березня 2012 року у справі № 2-117/12 за позовами ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення боргу та визнання права власності, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 про стягнення боргів та визнання права власності до ОСОБА_2 відмовлено повністю, а позовні вимоги до ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 борг у сумі 799 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 дол. США;

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 борг у сумі 878 900,00 грн, що еквівалентно 110 000,00 дол. США.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 про визнання договорів позики недійсними задоволено.

Визнано недійсним договір позики укладений 29 серпня 2005 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_1 на суму 21 000,00 дол. США.

Визнано недійсним договір позики, укладений 15 травня 2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на суму 110 000,00 дол. США.

Визнано недійсним договір позики укладений 18 вересня 2006 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_1 на суму 45 000,00 дол. США .

Визнано недійсним договір позики укладений 08 грудня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на суму 100 000,00 дол. США.

Визнано недійсною угоду від 15 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 щодо передачі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 .

Вказаним судовим рішення встановлено, що ОСОБА_2 не надавала письмову згоду на укладення договорів позики ОСОБА_1 , про існування договорів позики не знала, кошти, отримані ОСОБА_1 за цими договорами, не були використані ним на задоволення потреб сім`ї ОСОБА_1 , а отже, ці договори позики не укладались ОСОБА_1 в інтересах сім`ї та як наслідок, договори позики не створюють для ОСОБА_2 обов`язків з виконання їх умов (повернення коштів).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України

від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, враховуються при поділі майна (пункти 23, 24 Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

Внаслідок придбання подружжям квартири у кредит боргові зобов`язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той з подружжя, який підписав договір.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Виконання кредитних зобов`язань, які виникли у обох з подружжя, за рахунок коштів одного з них (у тому числі і частково) може бути підставою для вимог до іншого подружжя, в тому числі і за правилами статті 544 ЦК України.

Так, відповідно до статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов`язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.

Зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення за особисті кошти кредитної заборгованості, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеним у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 712/6574/16-ц (провадження № 61-17824св18).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що суд виключно на нього поклав обов`язок з повернення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 коштів, які він позичив для погашення заборгованості перед ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк», яка виникла у зв`язку з придбанням ним квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18 листопада 2014 року у справі № 22-ц/2690/12030/14 встановлено, що 26 грудня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 . Для придбання цієї квартири 26 грудня 2006 року ОСОБА_1 отриманий кредит в сумі 110 000,00 дол. США в ЗАТ «ОТП Банк», що підтверджується кредитним договором. ОСОБА_2 виступила поручителем за вказаним кредитним договором, що підтверджується договором поруки від 26 грудня 2006 року. Вказаний кредит був достроково погашений у червні 2008 року в період перебування сторін у шлюбі.

Також встановлено, що квартира АДРЕСА_1 придбана за час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та за їх спільні кошти, а договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не укладався в інтересах сім`ї ОСОБА_1 .

ОСОБА_1 не доведено, що він сплатив банку заборгованість за кредитним договором від 26 грудня 2006 року № ML-003/482/2006 за рахунок його особистих коштів.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції,

застосувавши преюдицію та врахувавши, що кошти за кредитним договором від 26 грудня 2006 року № ML-003/482/2006 були повернуті у період шлюбу сторін у справі, а докази того, що позивач платив кредит коштами, які за своєю природою, є його особистими коштами, а не спільним майном подружжя, відсутні, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача обов`язку відшкодувати позивачу половину коштів, сплачених на виконання зобов`язань за вищенаведеним правочином.

Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні вимог позивача про покладення на відповідача обов`язку відшкодувати половину коштів, сплачених за договорами страхування, оскільки у матеріалах справи відсутні належні, допустимі та достовірні докази на підтвердження того, що виконання зобов`язань за договорами страхування щодо сплати страхових премій здійснювалось позивачем за рахунок його особистих коштів у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 357/3440/16 (провадження № 61-2107св19), від 03 липня 2019 року у справі № 367/6893/16-ц (провадження № 61-20661св18), від 31 березня 2021 року у справі № 725/2577/17 (провадження № 61-20345св19), від 16 грудня 2020 року у справі № 278/1683/17 (провадження № 61-13644св20) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди з висновками судів щодо встановлення обставин справи та тлумачення норм процесуального права на свій розсуд.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сергєєва Євгенія Георгійовича залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник