№ 756/3266/21

Постанова

Іменем України

13 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 756/3266/21

провадження № 61-9812св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року у складі судді Диби О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 26 липня 2022 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») про визнання кредитного договору недійсним.

Позов обґрунтований тим, що 21 грудня 2007 між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір

№ 050-2009/756-0769, за умовами якого банк зобов`язався надати позивачці іпотечний кредит у розмірі 210 260,00 швейцарських франків (що станом на день укладення договору становило 917 662,74 грн) на придбання трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а позивачка зобов`язалася прийняти, належним чином використати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 8,95 % річних.

Вважає, що при укладанні зазначеного кредитного договору порушені її права як споживача, зокрема, банк змусив її порушити валютне законодавство країни шляхом придбання квартири з використанням іноземної валюти як способу платежу, укладений договір містить умови, які є несправедливими та спричиняють дисбаланс прав та обов`язків позивачки в бік погіршення її становища, під час укладення кредитного договору банком не надано позивачці повної та достовірної інформації про умови кредиту, а навпаки приховано фактичні дані та відомості щодо реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту, у зв`язку з чим позивачка розцінює такі дії банку як введення в оману шляхом використання нечесної підприємницької практики.

Крім того, позивачка вказувала, що банк не мав індивідуальної ліцензії на здійснення валютної операції.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 21 грудня 2007 року № 050-2009/756-0769 та договір іпотеки від 21 грудня 2007 року, а також стягнути майнову шкоду у розмірі 2 883 800,00 грн та моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення мотивоване тим, що банком та позичальницею при укладенні кредитного договору досягнуто згоди щодо всіх істотних умов цього договору, позичальницею підтверджено своїм підписом, що вона ознайомлена з умовами кредитування та погодилася з ними, договір укладено відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року - без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки умови кредитування позичальниця розуміла та погодила, інформацію щодо наданих фінансових послуг у розумінні статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та частини другої статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» отримала, про що свідчить її підпис у кредитному договорі, а також у додатку № 1 до оспорюваного кредитного договору. Матеріали справи не містять жодних доказів того, що позивачку введено в оману щодо змісту оспорюваного договору і вона не могла вчасно визначитися з правомірністю його укладення, у тому числі і вартістю кредитних послуг.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 липня 2022 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 373/2054/16, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 752/4256/17.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального

і процесуального права.

Встановлені судами обставини

21 грудня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого

є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 050-2009/756-0769, за умовами якого банк зобов`язався надати позивачці іпотечний кредит у розмірі 210 260,00 швейцарських франків (що станом на день укладення договору становило 917 662,74 грн) на придбання трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а позивачка зобов`язалася прийняти, належним чином використати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 8,95 % річних.

Відповідно до пункту 2.1 кредитного договору сторони погоджуються з тим, що зобов`язання кредитора надати кредит виникає з моменту виконання усіх та кожної з наведених умов: укладення в забезпечення виконання зобов`язань позичальника за цим договором відповідних договорів згідно з пунктами 3.1-3.2 цього договору; виконання всіх умов щодо страхування згідно з пунктом 3.3 цього договору; відкриття позичальником поточного рахунку у кредитора для здійснення розрахунково-касового обслуговування операцій позичальника з надання та погашення кредиту.

Пунктом 3.2 кредитного договору передбачено забезпечення виконання зобов`язань позичальника за договором щодо погашення кредиту, сплати процентів, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, можливих штрафних санкцій, є іпотека нерухомого майна - квартира за адресою:

АДРЕСА_1 , порука ОСОБА_2 .

Відповідно до пункту 3.4 кредитного договору виконання позичальником зобов`язань за цим договором забезпечується також всім належним позичальнику майном та коштами, на які може бути звернено стягнення в порядку, встановленому законодавством України.

Згідно з пунктами 5.3.1-5.3.3 кредитного договору, позичальник зобов`язаний належним чином виконувати взяті на себе зобов`язання за цим договором, використовувати кредит на цілі, визначені у пункті 1.3 цього договору, повернути кредит, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, а також

у випадку невиконання або неналежного виконання взятих на себе зобов`язань за цим договором сплатити штрафні санкції та інші платежі, у строки та на умовах, що визначені цим договором, відповідати всіма власними коштами та майном за своїми зобов`язаннями, що випливають з цього договору.

Відповідно до пункту 8.5 кредитного договору, його підписанням позичальник засвідчив, що з умовами споживчого кредитування банку та орієнтовною сукупною вартістю кредиту ознайомлений до укладення ним цього договору

у письмовій формі та зобов`язався виконувати.

Пунктом 9.8 кредитного договору визначено, що позичальник у день надання йому кредиту за договором сплачує кредитору плату за ініціювання кредиту у розмірі 2 222,60 швейцарських франків.

Згідно з додатком № 1 до кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 050-2009/756-0769 позивач ознайомлений з переліком та вартістю послуг, що йому надавались відповідно до укладених кредитних договорів та пов`язані

з отриманням та обслуговуванням кредиту.

Банком виконані зобов`язання з надання позивачці кредиту у повному обсязі.

На забезпечення виконання зобов`язань 21 грудня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким позивачкою передано в іпотеку банку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

21 грудня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель поручився за зобов`язаннями позичальника за кредитним договором від 21 грудня 2007 року № 050-2009/756-0769-Р, у повному обсязі як існуючих у теперішній час, так і тих, що можуть виникнути у майбутньому.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року (справа № 2605/11308/12), яке набрало законної сили, позовні вимоги ОСОБА_1 до ПАТ «Універсал Банк» про захист прав споживача, визнання частково недійсним кредитного договору, визнання недійсними договору іпотеки та договору поруки, стягнення збитків і відшкодування моральної шкоди залишені без задоволення,

а позовні вимоги третьої особи - ОСОБА_2 до ПАТ «Універсал Банк» про розірвання договору поруки та припинення поруки задоволені частково, припинено поруку ОСОБА_2 за договором поруки від 21 грудня 2007 року

№ 050-2900/756-0769-Р.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25 березня 2014 року (справа № 756/10242/13), яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_1 позовні вимоги за зустрічним позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості визнала частково, надала суду розрахунок заборгованості, згідно з яким її борг перед банком станом на 01 лютого 2014 року складає 201 486,68 швейцарських франків. Не заперечувала проти стягнення з неї заборгованості у цьому розмірі, проте просила здійснити перерахунок цієї суми у гривні за курсом Національного банку України, що діяв на момент отримання кредиту (4,36 грн за 1 швейцарський франк).

Правове обґрунтування

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави

і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За змістом частини п`ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

Законом чітко визначено наслідки надання недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця),

і такими наслідками є виникнення права у споживача розірвати договір та вимагати відшкодування збитків, завданих такими неправомірними діями.

Отже, ненадання чи надання неповної інформації про продукцію, товари, послуги не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки договір як правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених у чинному законодавстві.

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним

з підстав передбачених статтею 230 ЦК України та статтями 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, позивач у силу положення частини третьої статті 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки

ОСОБА_1 під час укладення кредитного договору не заявляла додаткових вимог або заперечень щодо його умов, не зверталася до банку за додатковими роз`яснення, після укладення кредитного договору тривалий час виконувала його умови. Крім того, така підстава для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним як несправедливість включених до нього умов, із посиланням на

статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів» підлягає доведенню на загальних підставах виходячи із принципу змагальності цивільного процесу. Тобто, ОСОБА_1 необхідно було довести суду несправедливість умов договору,

і яким чином оспорювані умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача, проте, позивачем такі підстави не доведені.

Верховний Суд погоджується, що умови кредитного договору були доведені позичальниці у письмовому вигляді, оскільки містяться у тексті самого кредитного договору, позивачка з такими умовами ознайомлена та погодилася з ними, про що свідчить її підпис. Крім того, ОСОБА_1 не доведено, що банк під час укладання договору приховав від позичальниці повну та об`єктивну інформацію щодо укладення кредиту в іноземній валюті, валютних ризиків, методики визначення валютного курсу чим ввів її в оману. Підписання договору підтверджує досягнення згоди з усіх істотних умов договору.

Доводи позивачки про те, що, укладаючи кредитний договір у іноземній валюті, вона не могла передбачити значне знецінення національної валюти, внаслідок чого обсяг її зобов`язань збільшився, Верховний Суд не приймає до уваги з огляду на таке.

Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися

в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю

(частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.

Приписи чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), проте не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання

у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).

Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання

у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав

у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України).

16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI, згідно з абзацами першим-третім пункту 8 розділу І якого у частину першу статті 11 Закону № 1023-XII додали абзац третій про те, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Проте сторони уклали кредитний договір 21 грудня 2007 року, а на той час Закон № 1023-XII такої заборони не передбачав.

Мінливість курсу національної валюти до іноземних валют є загальновідомим фактом.

Істотна зміна становища щодо виконання боргових зобов`язань за кредитним договором внаслідок підвищення курсу іноземної валюти не є підставою для визнання кредитного договору недійсними, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальниця при належній завбачливості могла, виходячи

з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

У своїй касаційній скарзі заявниця вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16, від 03 липня 2019 року у справі

№ 342/180/17, Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі

№ 752/4256/17.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16 розглядаючи спір про стягнення боргу зазначила, що «гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 Великою Палатою Верховного Суду вирішувався спір про стягнення заборгованості, де сформульовано висновок про те, що без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність

у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПАТ КБ «ПриватБанк», з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою, і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

Верховний Суд у справі № 752/4256/17 вирішуючи спір про визнання правочину недійсним та витребування майна погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що оскільки у довіреності підписи підроблені, то укладений договір купівлі-продажу квартири від імені позивача без відповідних повноважень та, як наслідок, без вільного волевиявлення позивача на його укладення, є недійсним та у зв`язку з чим спірна квартира підлягає поверненню її власнику.

Водночас, у справі, яка переглядається у касаційному порядку, позивачка вказувала як підставу недійсності кредитного договору - введення банком

її в оману при наданні кредиту.

Отже, у справах № 373/2054/16, № 342/180/17, № 752/4256/17, наведених заявницею як приклади неоднакового застосування норм права, встановлені інші фактичні обставини, ніж встановлені у справі, що переглядається, а тому висновки у цих справах не можуть бути прикладами застосування норм матеріального права, які підлягали врахуванню при постановленні оскаржуваних рішень.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що реалізація положень частини четвертої статті 263 ЦПК України полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосуванні відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.

З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявниці із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте до повноважень суду касаційної інстанції не належить переоцінка доказів та встановлення нових обставин, які не були встановлені судами попередніх інстанції.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У касаційній скарзі заявниця просить на підставі частини п`ятої статті 403

ЦПК України передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі

№ 757/172/16 зазначила, що виключна правова проблема має оцінюватися

з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Оскільки ОСОБА_1 не наведено обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки не окреслено правову проблему, яка б потребувала її вирішення Великою Палатою Верховного Суду,

а Верховним Судом її не встановлено, тому відсутні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний