№ 757/21099/18-ц

Постанова

Іменем України

06 липня 2022 року

м. Київ

справа № 757/21099/18-ц

провадження № 61-15190св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М.(суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк»,

третя особа - Приватне підприємство «Адал»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року у складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст вимог позовної заяви

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), третя особа - Приватне підприємство «Адал» (далі - ПП «Адал»), про визнання зобов`язання за договором припиненим та зобов`язання вчинити певні дії.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 18 вересня 2008 року між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав їй кредит у розмірі 800 512,00 доларів США строком до 17 вересня 2018 року.

01 жовтня 2008 року на забезпечення виконання зобов`язань між банком і ПП «Адал» був укладений договір іпотеки № 2058/ДЗ, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіною Н. М. за реєстровим № 3826, предметом якого є нерухоме майно - нежиле приміщення у АДРЕСА_1 .

Того ж дня, 01 жовтня 2008 року, між банком та іпотекодавцем укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя до договору іпотеки № 2058/ДЗ.

Пунктом 3.12 договору про задоволення вимог іпотекодержателя передбачено право іпотекодержателя у випадку невиконання основного зобов`язання звернути стягнення на предмет іпотеки.

У зв`язку з тим, що вимоги кредитора були задоволені шляхом визнання за ним права власності, позивачка просила визнати припиненим з 15 листопада 2016 року її зобов`язання перед АТ «КБ «ПриватБанк» та зобов`язати банк списати кредитну заборгованість та закрити усі позичкові рахунки, що були відкритті з метою обліку кредитної заборгованості.

Короткий зміст рішення та постанови суду апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року, в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував відмову у задоволенні позову тим, що, звертаючись до суду з вимогою про припинення зобов`язання на підставі того, що іпотекодержатель задовольнив свою вимогу шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, позивач не надав доказів на підтвердження того, що кредитні зобов`язання продовжують існувати.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд зазначив, що позивачка не надала належних та допустимих доказів того, що зобов`язання за кредитним договором № 2058, укладеним між нею та АТ «КБ «ПриватБанк» 18 вересня 2008 року, на забезпечення виконання якого укладено договір іпотеки, виконано в повному обсязі, а тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову та визнання зобов`язання припиненим. Як вказувала сама позивачка у своїх позовних вимогах, на момент звернення стягнення на предмет іпотеки у неї не повністю виконані зобов`язання перед банком, тому вона просила зобов`язати банк списати кредитну заборгованість та закрити усі позичкові рахунки, що, на думку колегії суддів, свідчить про існування невиконаного зобов`язання, а тому вважати зобов`язання припиненим підстав немає.

Аргументи учасників

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У серпні 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій вона, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що:

- апеляційний суд зробив помилковий висновок про відсутність доказів припинення зобов`язання, пославшись на статтю 599 ЦК України. Припинення зобов`язання виконанням не є єдиним способом припинення зобов`язання. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними;

- суди вказали, що позивачка не надала доказів на підтвердження існування зобов`язання, яка вона просить визнати припиненим. Разом з тим суди не врахували, що 18 вересня 2008 року сторони уклали кредитний договір строком до 17 вересня 2018 року;

- суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про розгляд справи у загальному порядку. Більше того, відмовляючи у розгляді справи у загальному порядку, суд першої інстанції керувався тим, що наданих доказів достатньо для розгляду справи та вона не потребує підготовчого засідання, в якому подаються докази та з`ясовуються питання, що викликають у суду сумнів.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року зупинено касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою її представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року в справі № 757/21099/18-ц до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року поновлено касаційне провадження у цій справі.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 18 вересня 2008 року між банком і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 2058, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 800 512,00 доларів США строком до 17 вересня 2018 року.

Повернення кредиту забезпечено договором іпотеки від 01 жовтня 2008 року № 2058/ДЗ, укладеним між банком та ПП «Адал».

Згідно з умовами договору іпотеки ПП «Адал» передало в іпотеку нерухоме майно - нежиле приміщення в будівлі літ. А-5 на 4 поверсі частини нежитлового приміщення № 6 поз. 1-9, 9а, 10-11, 29-45 загальною площею 377,00 кв. м у загальному користуванні: ганки а1, а11, поз. 1-2, ІІ-2,І-3,І-6,ІІ-3, ІІ-6, розташоване у АДРЕСА_1 .

Того ж дня, 01 жовтня 2008 року, між банком та іпотекодавцем укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя до договору іпотеки № 2058/ДЗ.

У пункті 3.12. договору про задоволення вимог іпотекодержателя передбачено право іпотекодержателя у випадку невиконання основного зобов`язання звернути стягнення на предмет іпотеки.

14 листопада 2016 року АТ КБ «ПриватБанк» скористалося своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (тут і надалі в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з частинами першою і третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) зазначено, що «вирішуючи виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування норми права, що міститься в частині четвертій статті 36 Закону України «Про іпотеку», Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, викладеними в постановах від 13 лютого 2019 року в справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), про те, що в разі завершення позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. Тобто, частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів. Водночас, давши таке тлумачення згаданих норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на необхідність врахування при тлумаченні вказаних норм права принципу свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі. Частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки. Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18) зазначено: «кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Тому, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, у разі невизнання кредитором права боржника на припинення зобов`язання повністю або частково таке право підлягає захисту судом за позовом боржника шляхом припинення правовідношення повністю або частково на підставі пункту 7 частини 2 статті 16 ЦК України. Критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта. Тлумачення статей 14 16 ЦК України дозволяє зробити висновок, що не є ефективним способом захисту визнання неправомірними дії в частині не зарахування сплати, зобов`язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування та списання безнадійної заборгованості, зобов`язання скасувати суму пені, заборона здійснювати подальше нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитним договором, зобов`язання вчинити дії із скасування нарахування відсотків за користування кредитом та штрафних санкцій, зобов`язання скасувати незаконно нараховані штрафні санкції за несвоєчасну здійснену оплату, оскільки не передбачають відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги. Нарахування позивачу пені (штрафу тощо) є лише попередньою фіксацією факту порушення цивільно-правових зобов`язань, яка безпосередньо не впливає на права позивача. Відповідний розрахунок може бути письмовим доказом, який у разі виникнення спору між сторонами повинен оцінюватися судом відповідно до вимог процесуального законодавства»

У справі, що переглядається, суди встановили, що 14 листопада 2016 року АТ КБ «ПриватБанк» скористалося своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки. Тобто іпотекодержатель самостійно обрав спосіб захисту свого порушеного права - звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2008 року, зареєструвавши за собою право власності на предмет іпотеки - нежиле приміщення.

При відмові у задоволенні позовної вимоги про припинення зобов`язання за кредитним договором суди послалися на те, що на момент звернення стягнення на предмет іпотеки у неї не повністю виконані зобов`язання перед банком, тому вона просила зобов`язати банк списати кредитну заборгованість та закрити усі позичкові рахунки.

Суди не врахували, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.

Як встановлено судами іпотекодавцем згідно договору іпотеки від 01 жовтня 2008 року № 2058/ДЗ був ПП «Адал», який не є боржником за кредитним договором від 18 вересня 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк». Тобто нерухоме майно - нежиле приміщення у АДРЕСА_1 , було передане в іпотеку не боржником за кредитним договором - ОСОБА_1 , а майновим поручителем - ПП «Адал»;

Крім того, у пункті 8.3. кредитного договору від 18 вересня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк», сторони обумовили, що зобов`язання позичальника забезпечуються договором застави корпоративних прав від 18 вересня 2008 року та договорами поруки від 18 вересня 2008 року. Тобто, окрім договору іпотеки від 01 жовтня 2008 року № 2058/ДЗ, наявні інші забезпечувальні договори;

За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про припинення зобов`язання за кредитним договором, проте помилися щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржені рішення у цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Крім визнання зобов`язання за кредитним договором припиненим, позивачка також просила зобов`язати банк списати кредитну заборгованість та закрити усі позичкові рахунки, що були відкритті з метою обліку кредитної заборгованості;

Суди не врахували, що такі вимоги не є ефективним способом захисту права, оскільки не передбачають відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги.

Оскільки суди при відмові у задоволенні вимог про зобов`язання банку списати кредитну заборгованість та закрити рахунки послалися на їх необґрунтованість, оскаржені рішення у цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення змінити у мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року змінити у мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

М. М. Русинчук

М. Ю. Тітов