№ 757/28174/18-ц

Постанова

Іменем України

13 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 757/28174/18-ц

провадження № 61-10971св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач третя особа - - ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Грек Анжеліка Василівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Музичко С. Г., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Грек А. В., про визнання недійсним заповіту та визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частку гаража.

Позовна заява мотивована тим, що він є сином померлого ОСОБА_3 30 липня 2013 року останній склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравець Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 309, відповідно до якого ОСОБА_3 усе своє майно, що буде належати йому на день смерті, де б воно не було і з чого не складалось, а також все те, на що він матиме право, заповів відповідачу ОСОБА_2 .

На думку позивача, його батько при складенні заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Це підтверджується показами свідків та медичним висновком.

Після смерті ОСОБА_3 , відкрилась спадщина на 1/2 частку у праві власності на гараж № НОМЕР_1 , ГБК «Глибокий Яр», який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Спадкоємцями першої черги є: син спадкодавця - позивач ОСОБА_4 та дружина спадкодавця - ОСОБА_5 . Позивачем були вчинені всі необхідні дії для оформлення спадщини, проте через наявність оскаржуваного заповіту, позивач не може отримати свідоцтво про право на спадщину на 1/4 частку у праві власності на гараж.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 серпня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним заповіт від 30 липня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравець Н. В., зареєстрований у реєстрі за № 309, відповідно до якого ОСОБА_3 заповів своє майно ОСОБА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що згідно висновку судово-психіатричного експерта № 140-ц ОСОБА_6 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними станом на момент складення оспорюваного заповіту 30 липня 2013 року. Ці обставини підтверджуються і показами свідків. Натомість, у справі відсутні належні, достатні і достовірні докази того, що ОСОБА_6 на час складення оскаржуваного заповіту був спроможний усвідомлювати значення своїх дій та міг керувати ними.

У зв`язку із визнанням оспорюваного заповіту недійсним, позивач має право звернутися для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом як спадкоємець першої черги до нотаріуса. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо визнання за позивачем права власності на спірне майно в порядку спадкування за законом суд виходив із того, що ці вимоги наразі є передчасними.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована наступним.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта № 140-ц від 09 серпня 2018 року КЗ КОР «ОПНМО», проведеного на замовлення представника позивача, спадкодавець ОСОБА_3 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними 30 липня 2013 року, коли був складений заповіт. Експертиза проведена Ктітерєвим О. М. (лікар, судово-психіатричний експерт, вищий кваліфікаційний клас судового експерта, експертний стаж 25 років, завідуючий ВАСПЕ КЗ КОР «ОПНМО»).

За висновком судово-психіатричного експерта № 117 від 19 березня 2021 року Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, померлий ОСОБА_3 в період складення заповіту (30 липня 2013 року) за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Експертиза проведена комісією у складі: Опейди С. В. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 31 рік, директор, лікар-судово-психіатричний експерт), Васильєвої Н. Ю. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 22 роки, лікар-судово-психіатричний експерт, заступник директора з експертної роботи, кандидат медичних наук), Подкаменного В. В. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 30 років, лікар-судово-психіатричний експерт).

Оцінюючи наявні в матеріалах справи висновки експертиз, колегія суддів апеляційного суду відхилила як доказ висновок судово-психіатричного експерта № 140-ц та взяла до уваги висновок судово-психіатричної експертизи № 117 від 19 березня 2021 року.

Остання експертиза проводилась в умовах, коли експертам був відомий висновок попередньої експертизи, відтак експерти це враховували при складанні свого висновку. Висновок судово-психіатричної експертизи № 117 від 19 березня 2021 року проводився комісією у складі трьох експертів. Будь-яких звернень ОСОБА_3 до медичних установ з приводу погіршення його стану здоров`я, у період з березня 2012 року (день виписки з лікарні ) до 30 липня 2013 року (день складення заповіту) матеріали справи не містять.

У справі відсутні інші належні докази на підтвердження того, що у день складення заповіту 30 липня 2013 року, ОСОБА_3 за своїм станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Посилання у позовній заяві на покази свідків, апеляційний суд оцінив критично, оскільки вони не дають підстав вважати, що у день посвідчення заповіту ОСОБА_3 мав виражені психічні розлади. Крім того, у своїх показах свідок ОСОБА_11 зазначила про відсутність у ОСОБА_3 грубих порушень психіки.

З урахуванням встановлених фактичних обставин на підставі оцінених апеляційним судом доказів, останній дійшов висновку, що ОСОБА_3 при складанні заповіту 30 липня 2013 року усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Отже, відсутні підстави для визнання недійсним спірного заповіту.

Відмовляючи у задоволенні клопотання представника позивача про призначення повторної експертизи, колегія суддів виходила з не доведення заявником наявності підстав для цього, визначених у статті 113 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

02 липня 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 14 липня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року та витребував справу із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки апеляційним судом було допущено порушення пунктів 3, 4 частини другої статті 411 ЦПК України (суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів).

Касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Позиції інших учасників

У серпні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_12 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на законність оскаржуваної постанови апеляційного суду та безпідставність доводів касаційної скарги. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

Позивач є сином ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , що посвідчено свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 29 травня 1975 року Печерським РАЦС м. Києва.

30 липня 2013 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравець Н. В. та зареєстрований у реєстрі № 309. Відповідно до заповіту, ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 все майно, що належатиме йому на день його смерті, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, а також все те, на що він за законом матиме право.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

13 січня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грек А. В. заведено спадкову справу № 56982673 після смерті ОСОБА_3 . Позивач подав заяву про прийняття спадщини.

Після смерті ОСОБА_3 залишилося спадкове майно, до складу якого входить у тому числі 1/2 частки у праві власності на гараж № НОМЕР_1 гаражно-будівельного кооперативу «Глибокий яр» на АДРЕСА_1 .

Дружина ОСОБА_3 - ОСОБА_5 була визнана недієздатною на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2013 року. Остання померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 77 років у м. Києві.

Згідно висновку судово-психіатричного експерта № 140-ц від 09 серпня 2018 року КЗ КОР «ОПНМО», проведеного на замовлення представника позивача ОСОБА_1 , ОСОБА_3 за життя, в тому числі і під час, коли був підписаний заповіт, 13 липня 2013 року, страждав на хронічний психічний розлад у вигляді мультінфарктної деменції (слабоумства), що ускладнений хронічним алкоголізмом. За своїм психічним станом ОСОБА_3 не міг 13 липня 2013 року, під час, коли був підписаний заповіт, усвідомлювати свої дії та керувати ними. Експертиза проведена Ктітерєвим О. М. (лікар, судово-психіатричний експерт, вищий кваліфікаційний клас судового експерта, експертний стаж 25 років, завідуючий ВАСПЕ КЗ КОР «ОПНМО»).

При проведенні експертизи були використані наступні матеріали: заповіт; свідоцтво про смерть, довідка про причину смерті; виписка з медичної карти стаціонарного хворого № 2278; свідчення ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 .

Листом від 11 грудня 2018 року Ктітарєв О. М. зазначив, що помилка у датах підписання спірного заповіту у його висновку (13 липня 2013 року чи 30 липня 2013 року) в даному випадку з експертної точки зору є несуттєвою.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 117 від 19 березня 2021 року Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_3 в період підписання заповіту (30 липня 2013 року) страждав на органічне ураження головного мозку судинного ґенезу із мнестичним зниженням та за своїм психічним станом в вищезазначений період він усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.

Експертиза проведена комісією у складі: Опейди С. В. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 31 рік, директор, лікар-судово-психіатричний експерт), Васильєвої Н. Ю. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 22 роки, лікар-судово-психіатричний експерт, заступник директора з експертної роботи, кандидат медичних наук), Подкаменного В. В. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 30 років, лікар-судово-психіатричний експерт).

При проведенні експертизи були використані наступні матеріали: цивільна справа № 757/28174/18-ц (апеляційне провадження № 22-ц/824/1576/2021) в 3-х томах; оригінал медичної картки стаціонарного хворого. При проведенні експертизи досліджувались: медична карта стаціонарного хворого № 2278 з Київської міської Клінічної лікарні № 12; скарги, які написані особисто ОСОБА_3 та адресовані в період з липня 2012 року по червень 2013 року прокурору м. Києва, начальнику головного управління МВС України в м. Києві, голові Київської міської державної адміністрації;, Президенту України; пояснення, відібрані адвокатом позивача (Поліщуком В. А.) у свідків ( ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 ); повідомлення Департамента охорони здоров`я Київської міської державної адміністрації; заповіт від 30 липня 2013 року; висновок судово-психіатричного експерта № 140-ц від 09 серпня 2018 року; відповідь експерта Ктітарєва О. М., який проводив експертизу № 140-ц; аудіозаписи протоколів судових засідань від 25 грудня 2018 року та від 27 травня 2019 року, в яких надавали свої покази як свідки ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_11 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У частині другій статті 1257 ЦК України вказано, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

За статтею 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України: від 28 вересня 2016 року в справі № 6-1531цс16, від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12, який був підтриманий у постановах Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року в справі № 359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року в справі № 127/8183/19, від 27 травня 2022 року в справі № 752/5238/16-ц.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

За частиною першою статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (допустимість доказів).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України).

Згідно із статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Вищезазначеними процесуальними нормами передбачено, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У частині першій статті 105 ЦПК України зазначено, що призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити, у тому числі, психічний стан особи.

Апеляційний суд встановив, що відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 140-ц від 09 серпня 2018 року КЗ КОР «ОПНМО», проведеного на замовлення представника позивача, ОСОБА_3 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними 30 липня 2013 року, коли був складений заповіт. Експертиза проведена лікарем, судово-психіатричним експертом Ктітерєвим О. М. (вищий кваліфікаційний клас судового експерта, експертний стаж 25 років, завідуючий ВАСПЕ КЗ КОР «ОПНМО»).

Оскільки в суді першої інстанції відповідачу було необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання про проведення судової психіатричної експертизи щодо встановлення психічного стану особи (заповідача) на момент складення спірного заповіту (30 липня 2014 року), така експертиза була призначена за клопотанням представника ОСОБА_2 ухвалою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року.

За висновком судово-психіатричного експерта № 117 від 19 березня 2021 року Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_3 в період складення заповіту (30 липня 2013 року) за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Експертиза проведена комісією у складі: Опейди С. В. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 31 рік, директор, лікар-судово-психіатричний експерт), Васильєвої Н. Ю. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 22 роки, лікар-судово-психіатричний експерт, заступник директора з експертної роботи, кандидат медичних наук), Подкаменного В. В. (вищий кваліфікаційний клас, стаж експертної роботи 30 років, лікар-судово-психіатричний експерт).

Оцінюючи наявні в матеріалах справи висновки експертиз, колегія суддів апеляційного суду відхилила як доказ висновок судово-психіатричного експерта № 140-ц від 09 серпня 2018 року та взяла до уваги висновок судово-психіатричної експертизи № 117 від 19 березня 2021 року.

Остання експертиза проводилась в умовах, коли експертам був відомий висновок попередньої експертизи, відтак експерти це враховували при складанні свого висновку. Висновок судово-психіатричного експерта № 117 від 19 березня 2021 року проводився комісією у складі трьох експертів. Будь-яких звернень ОСОБА_3 до медичних установ з приводу погіршення його стану здоров`я, у період з березня 2012 року (день виписки з лікарні) до 30 липня 2013 року (день складення заповіту) матеріали справи не містять.

Київським апеляційним судом було викликано у судове засідання експерта Подкаменного В. В. та експерта Ктітарєва О. М. для надання пояснень щодо складених ними висновків.

У судовому засіданні від 19 травня 2021 року експерт Подкаменний В. В. зокрема пояснив, що можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в особи з діагнозом органічне ураження головного мозку, залежить від ступеня ураження головного мозку. У випадку коли, лікар зазначає в діагнозі: «виражене» мнестичне/інтелектуальне зниження або «недоумство», то особа, яка страждає на органічне ураження головного мозку, не може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Згідно даних з історії хвороби, у картці ОСОБА_3 , лікар не зазначив, що у хворого має місце «виражене» мнестичне/інтелектуальне зниження. Лікарем зроблено запис, що у ОСОБА_3 - мнестичне зниження, без вказівки на ступень. На його думку, це свідчить, що хворий усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

У судовому засіданні від 16 червня 2021 року експерт Ктітарєв О. М. підтримав свій висновок. Пояснив, що експертиза проводилась за наданими заявником документами. Діагноз випливав із медичної виписки. При цьому, він встановив, що у хворого була мультінфарктна деменція, а тому він не міг усвідомлювати значення своїх дій.

Оцінюючи наявні у справі висновки з урахуванням пояснень експертів, апеляційний суд вказав, що діагноз мультінфарктна деменція підтверджений лише експертом Ктітарєвим О. М. Будь-які медичні документи не містять посилань на цю хворобу. Більше того, зазначений діагноз був спростований трьома експертами, які проводили останню експертизу та за результатами якої був складений Висновок судово-психіатричної експертизи № 117 від 19 березня 2021 року.

Апеляційний суд також зазначив, що у справі відсутні інші належні на підтвердження того, що у день складення заповіту 30 липня 2013 року, ОСОБА_3 за своїм станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. При цьому апеляційний суд оцінив критично посилання позивача у позовній заяві на покази свідків, оскільки вони не дають підстав вважати, що у день складення спірного заповіту ОСОБА_3 мав такі психічні розлади, при наявності яких абсолютно не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

З урахуванням встановлених фактичних обставин на підставі оцінених належним чином апеляційним судом доказів, останній дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_3 при складанні заповіту 30 липня 2013 року усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Отже, відсутні підстави для визнання недійсним спірного заповіту.

Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанцій, оцінивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку із їх необґрунтованістю.

Доводи касаційної скарги щодо встановлення обставин справи на підставі неналежного доказу, яким на думку заявника, є відповідний висновок судово-психіатричного експерта № 117 від 19 березня 2021 року, складений експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, а також необґрунтована відмова апеляційного суду у призначенні повторної комісійної судово-психіатричної експертизи не заслуговують на увагу, враховуючи таке.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 1 ЦПК України).

Згідно зі статтею 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Частиною першою статті 44 ЦПК України встановлено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Таким чином, судом апеляційної інстанції правомірно відмовлено позивачу у задоволенні його клопотань про призначення повторної комісійної судової психіатричної експертизи. При цьому, позивачем не наведено належних підстав та доказів необ`єктивності відповідного експертного висновку, недостовірності і недопустимості його як доказу у даній справі. Апеляційний суд у даному випадку врахував, що спірний висновок на відміну від наданого позивачем висновку № 140-ц від 09 серпня 2018 року, було складено на виконання ухвали суду за наслідками проведення відповідної експертизи; на підставі більшої кількості вихідних даних (досліджувальних матеріалів), експертиза була комісійна (за участю трьох експертів). Також експерти під підпис були попереджені про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку.

Аргументи касаційної скарги, що відповідну експертизу проведено не в належній експертній установі, оскільки Київський міський центр судово-психіатричної експертизи є комунальною організацією, а не державною установою, також не заслуговують на увагу, враховуючи таке.

Київський міський центр судово-психіатричної експертизи заснований Київською міською державною адміністрацією та належить до сфери управління Департамента охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Київський міський центр судово-психіатричної експертизи забезпечує проведення судово-психіатричних експертиз у м. Києві. До функцій його відноситься: проведення судово-психіатричних експертиз з метою вирішення питання осудності-неосудності, експертизи свідків та потерпілих, вирішення питання дієздатності-недієздатності, експертизи засуджених; проведення судово-психологічних експертиз; проведення комплексних судово-психіатричних експертиз.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про судову експертизу» (тут і далі - в редакції на час визначення судом установи для проведення експертизи) судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом (далі - Закон України № 4038-ХІІ).

Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України № 4038-ХІІ виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов`язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров`я України належать до державних спеціалізованих установ (частина друга статті 7 Закону України Закон України № 4038-ХІІ).

Відповідно до частини другої статті 71 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я.

Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (далі - Положення) Міністерство охорони здоров`я України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Серед інших функцій воно здійснює організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами; державний контроль діяльності психіатричних установ незалежно від форми власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги; затверджує порядки проведення судово-медичної експертизи та судово-психіатричної експертизи; присвоєння кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судово-медичним і судово-психіатричним експертам та позбавлення кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судово-медичних і судово-психіатричних експертів (підпункт 10 пункту 4 Положення).

Отже, при вирішенні питання стосовно компетенції установи, яка проводить експертизу і є державною в розумінні статті 7 Закону України № 4038-ХІІ слід виходити не з організаційно-правової форми здійснення нею діяльності або форми її власності, а з сфери управління її діяльністю та організації державного контролю.

З наведеного Положення вбачається, що саме держава в особі її центрального органу виконавчої влади - Міністерства охорони здоров`я України здійснює владні повноваження стосовно закладів, які вправі проводити судово-медичні та судово-психіатричні експертизи.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 березня 2020 року в справі № № 462/3998/19.

З огляду на вказане, Верховний Суд вважає доводи касаційної скарги стосовно того, що судово-психіатрична експертиза у даній справі за клопотанням відповідача була проведена у неналежній експертній установі , безпідставними і погоджується із загальними висновками з цього приводу з судом апеляційної інстанції.

Верховний Суд також враховує, що у касаційній скарзі не ставилася під сумнів наявність у експертів спеціальних знань в галузі судової психіатрії та відповідної кваліфікації з погляду їх освіти, стажу роботи, кваліфікаційної категорії, кваліфікаційного класу, тощо, необхідних для дослідження питань про психічний стан здоров`я особи.

Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та встановив обставини у справі на підставі недостатніх доказів, зводяться до переоцінки таких у цій справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Проаналізувавши зміст рішення суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначив норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук