26.01.2023

№ 757/44167/17-ц

Постанова

Іменем України

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 757/44167/17

провадження № 61-12260св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, Академія муніципального управління,

третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - виконувач обов`язки ректора Таврійського національного університету імені В. І. ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 березня 2020 року у складі судді Підпалого В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (далі - ТНУ ім. В. І. Вернадського) про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку.

Позовні вимоги мотивувала тим, що у вересні 2016 року подала заяву про прийняття її на посаду професора публічного управління та адміністрування Академії муніципального управління за сумісництвом на 0,5 ставки з 13 вересня 2016 року до 30 червня 2017 року, тобто за строковим трудовим договором.

Зазначила, що на підставі цієї заяви видали наказ про прийняття її на роботу на посаду професора публічного управління та адміністрування за сумісництвом на 0,5 ставки з 13 вересня 2016 року до 30 червня 2017 року, тобто за строковим трудовим договором.

Наказом від 26 вересня 2016 року № 160 «Про наукових консультантів та керівників дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів» її зарахували до складу науково-педагогічних працівників університету, як наукових керівників та наукових консультантів дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів на 2016-2017 навчальний рік.

Послалася на те, що відповідно до наказу від 01 лютого 2017 року № 16-ОД «Про наукових консультантів та керівників дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів» її зарахували до складу науково-педагогічних працівників університету, як наукових керівників та наукових консультантів дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів на 2016-2017 навчальний рік.

Між тим, за лютий-червень 2017 року роботодавець не виплатив їй посадовий оклад у сумі 10 780,85 грн та заробітну плату у сумі 18 328,80 грн, а також не врахував її педагогічне навантаження у першому півріччі.

ОСОБА_1 неодноразово зверталася із заявами на ім`я ректора ТНУ ім. В. І. Вернадського, в яких просила надати витяг її педагогічного навантаження із вересня до грудня 2016 року та за січень 2017 року, про те, усупереч вимог Закону України «Про звернення громадян», відповіді не отримала.

Надалі, 30 червня 2017 року, в присутності працівників поліції, у відділі кадрів ТНУ ім. В. І. Вернадського їй надали копію наказу від 30 січня 2017 року № 17-к/з «Про звільнення за сумісництвом ОСОБА_1 » та повідомлення про звільнення.

Зазначила, що вимогу про надання оригіналу наказу від 30 січня 2017 року № 17-к/з «Про звільнення за сумісництвом ОСОБА_1 » адміністрація проігнорувала.

Вважає, що оскільки відділ кадрів ТНУ ім. В. І. Вернадського не надав їй наказу про прийняття на її місце іншого працівника, внаслідок його відсутності, тому підстав для її звільнення, як сумісника немає.

Зазначила, що лише 30 червня 2017 року дізналася про своє звільнення з роботи 31 січня 2017 року.

Звільнення вважає незаконним та безпідставним, оскільки наказ про прийняття на роботу працівника, який не є сумісником відсутній.

Послалася на те, що при звільненні їй не виплатили грошову компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки за 10 календарних днів 2016 року та за 10 календарних днів 2017 року.

Неодноразово уточнюючи позовні вимоги, просила суд:

1.Визнати незаконним та скасувати наказ від 30 січня 2017 року № 17-к/з «Про звільнення за сумісництвом ОСОБА_1 »;

2.Поновити її на посаді професора кафедри публічного управління та адміністрування з 31 січня 2017 року;

3.Стягнути з ТНУ ім. В. І. Вернадського та Академії муніципального управління на її користь 18 328,80 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за 5 місяців з 01 лютого 2017 року до 30 січня 2017 року;

4.Стягнути з ТНУ ім. В. І. Вернадського та Академії муніципального управління на її користь кошти за невикористану додаткову соціальну відпустку як жінці, яка виховує дитину-інваліда за 10 календарних днів 2016 року;

5.Стягнути з ТНУ ім. В. І. Вернадського та Академії муніципального управління на її користь кошти за невикористану додаткову соціальну відпустку як жінці, яка виховує дитину-інваліда за 10 календарних днів 2017 року.

6.Стягнути з ТНУ ім. В. І. Вернадського та Академії муніципального управління на її користь, як середній заробіток за затримку виплати заробітної плати із 01 липня 2017 року до дня ухвалення рішення суду, враховуючи, що 0,5 місячної ставки професора становить - 2 156,57 грн, доплата за науковий ступінь доктора наук у розмірі 25 % посадового окладу - 539,14 грн, доплата за вчене звання доцента у розмірі 25 % посадового окладу - 539,14 грн, надбавка за вислугу років у розмірі 20 % за стаж - 431,31 грн.

Протокольною ухвалою від 24 квітня 2018 року Печерський районний суд міста Києва задовольнив клопотання ОСОБА_1 та залучив до участі у справі співвідповідача - Академію муніципального управління і третю особу - виконувача обов`язків ТНУ ім. В.І. Вернадського ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 105).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 11 березня 2020 року Печерський районний судміста Києва позов задовольнив частково.

Скасував наказ від 30 січня 2017 року № 17-к/з «Про звільнення за сумісництвом ОСОБА_1 ».

У решті позову відмовив.

Задовольняючи частково позов, місцевий суд виходив з того, що у справі відсутній наказ про зарахування ОСОБА_1 на посаду професора кафедри публічного управління та адміністрування за сумісництвом на 0,5 ставки, відсутні докази про існування такого наказу, що в свою чергу підтверджує той факт, що ОСОБА_1 цю посаду не займала, отже і не могла бути з неї звільнена.

Зазначив, що відносини між ОСОБА_1 та ТНУ ім. В. І. Вернадського мали цивільно-правовий характер, а не трудовий, про що свідчить укладений між ними договір від 28 березня 2017 року. Відповідно до умов договору за завданням замовника виконавець з метою якісної підготовки здобувачів вищої освіти надає послуги проведення лекційних, практичних та інших занять по курсу здійснення наукового керівництва в кількості 25 годин згідно з навчальним планом; здійснення організаційно-методичної роботи в межах вказаного курсу.

Місцевий суд дійшов висновку про необхідність скасування наказу Голови комісії з реорганізації Академії муніципального управління від 30 січня 2017 року № 17-к/з, яким ОСОБА_1 звільнена з посади професора кафедри публічного управління та адміністрування за сумісництвом на 0,5 ставки, 31 січня 2017 року, оскільки цей наказ не відповідає фактичним обставинам справи, характеру правовідносин, які існували між позивачем та відповідачем.

У частині вимог про визнання оскарженого наказу незаконним, суд першої інстанції вважав, що такий спосіб захисту не відповідає вимогам статей 15 19 20 ЦК України, оскільки ця обставина встановлена судом і визнання такого факту рішенням суду не має юридичним наслідком ефективне поновлення порушених прав позивача.

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог місцевий суд виходив із їх недоведеності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог представник ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Постановою від 28 квітня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 березня 2020 року скасував, ухвалив нове судове рішення, яким у позові відмовив.

Суд апеляційної інстанції постанову мотивував тим, що місцевий суд не повно з`ясував обставини, які мають значення для розгляду справи, неправильно встановив характер правовідносин між ОСОБА_1 та ТНУ ім. В. І. Вернадського.

Переглядаючи рішення місцевого суду в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції, з огляду на статтю 367 ЦПК України, вийшов за межі доводів і вимог апеляційної скарги.

Вважав, що суд першої інстанції не врахував накази ТНУ ім. В. І. Вернадського від 24 січня 2017 року № 63 к та № 99 к про прийняття на основну роботу на посаду професора (доцента) кафедри публічного управління та адміністрування навчально-наукового інституту управління, економіки та природокористування ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 звільнена із займаної посади за сумісництвом неправомірно.

Послався на те, що позивач отримала копію оскарженого наказу про звільнення 06 лютого 2017 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1 а. с. 150), а з позовом до суду звернулась лише 29 липня 2017 року і не надала суду доказів, які б свідчили про поважність причин пропуску строку на звернення до суду.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність відмови у позові про скасування наказу про звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з підстав пропуску позивачем визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України строку звернення до суду.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачів коштів за невикористану додаткову соціальну відпустку, суд апеляційної інстанції виходив із їх недоведеності.

Крім того, зазначив, що з огляду на відсутність інформації у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення юридичної особи - Академії муніципального управління, ТНУ ім. В. І. Вернадського не є належним відповідачем у справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду, представник Старунь С. В. в інтересах ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив:

1.Залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 березня 2020 року в частині скасування наказу;

2.Скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог.

3. Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги про: поновлення ОСОБА_1 на посаді професора кафедри публічного управління та адміністрування з 31 січня 2017 року; стягнення з ТНУ ім. В. І. Вернадського та Академії муніципального управління на користь ОСОБА_1 середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за 5 місяців з 01 лютого 2017 року до 30 січня 2017 року; коштів за невикористану додаткову соціальну відпустку як жінці, яка виховує дитину-інваліда за 10 календарних днів за 2016 рік та за 10 календарних днів за 2017 рік; середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07 липня 2017 року до дня ухвалення судового рішення.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 06 жовтня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 28 листопада 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, які подали касаційну скаргу

Касаційну скаргу представник ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 мотивував тим, що Верховний Суд у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 820/3003/17 та від 17 квітня 2018 року у справі № 820/2864/17 дійшов висновку про те, що рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення є лише доказом надання послуг поштового зв`язку, проте не дає можливості суду перевірити вміст поштового відправлення, належним доказом надіслання документів може бути опис вкладення.

Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково припустив, що позивач 06 лютого 2017 року отримала копію наказу від 30 січня 2017 року № 17-к/з, оскільки у справі є лише рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, а опис вкладення відсутній.

Зазначив, що позивач не заперечує, що отримала поштове відправлення 06 лютого 2017 року, проте у вкладенні до нього була відсутня копія оскарженого наказу від 30 січня 2017 року № 17-к/з.

На думку заявника, апеляційний суд не врахував висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 вересня 2020 року у справі № 9901/277/19 (провадження № 11-219заі20) щодо пропуску місячного строку на звернення до суду у справі щодо незаконного звільнення та поновлення на посаді.

Суд апеляційної інстанції правильно застосував до цих правовідносин постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 242/3602/18 (провадження № 61-4644св20) та дійшов висновку проте, що місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше, як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Однак, усупереч частини шостої статті 81 ЦПК України обґрунтував отримання позивачем наказу про звільнення на припущеннях 06 лютого 2017 року та вважав, що у трудових спорах обов`язок доведення обґрунтованості звільнення покладений на відповідача.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, яких дійшов Верховний Суду у постановах від 03 лютого 2021 року у справі № 682/2782/18 (провадження № 61-17946св19), від 20 серпня 2020 року у справі № 826/10820/16, від 16 липня 2021 року у справі № 825/1540/17.

Вважає, що ТНУ ім. В. І. Вернадського є належним відповідачем, оскільки відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2016 року № 694-р є правонаступником майна, прав та обов`язків Академії муніципального управління.

У листопаді 2021 року до Верховного Суду ТНУ ім. В. І. Вернадського подало відзив на касаційну скаргу у якому зазначило, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові; просило відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд першої інстанції встановив, що у вересні 2016 року ОСОБА_1 подала заяву на ім`я виконувача обов`язки ректора Академії муніципального управління про прийняття її на посаду професора кафедри публічного управління та адміністрування за сумісництвом на 0,5 ставки з 13 вересня 2016 року до 30 червня 2017 року (т. 1, а. с. 6).

Наказом від 26 вересня 2016 року № 160 «Про наукових консультантів та керівників дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів» виконувач обов`язків ректора Академії муніципального управління зарахував до складу науково-педагогічних працівників університету, як наукових керівників та наукових консультантів дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів на 2016-2017 навчальний рік, зокрема ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 20).

Наказом від 30 січня 2017 року № 17-к/з голова комісії з реорганізації Академії муніципального управління звільнив ОСОБА_1 з посади професора кафедри публічного управління та адміністрування, за сумісництвом на 0,5 ставки, 31 січня 2017 року, у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником (стаття 43-1 КЗпП України).

З наказом ОСОБА_1 ознайомлена 30 червня 2017 року (т. 1, а. с. 17).

Наказом від 24 січня 2017 року № 99-к виконувач обов`язків ректора ТНУ ім. В. І. Вернадського прийняв ОСОБА_6 на основну роботу з 01 лютого 2017 року на посаду професора кафедри публічного управління та адміністрування навчально-наукового інституту управління, економіки та природокористування (т. 1, а. с. 207).

За наказом від 24 січня 2017 року № 63-к виконувач обов`язків ректора ТНУ ім. В. І. Вернадського прийняв ОСОБА_5 на основну роботу з 01 лютого 2017 року на посаду професора (доцента) кафедри публічного управління та адміністрування навчально-наукового інституту управління, економіки та природокористування (т. 1, а. с. 208).

Наказом від 01 лютого 2017 року № 16-ОД «Про наукових консультантів та керівників дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів» виконувач обов`язків ректора ТНУ ім. В. І. Вернадського зарахував до складу науково-педагогічних працівників університету, як наукових керівників та наукових консультантів дисертаційними дослідженнями докторантів та аспірантів на 2016-2017 навчальний рік, зокрема ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 21).

ОСОБА_1 та ТНУ ім. В. І. Вернадського 28 березня 2017 року на підставі статей 901-907 ЦК України уклали договір № 4, відповідно до умов якого за завданням замовника, виконавець з метою якісної підготовки здобувачів вищої освіти надає послуги проведення лекційних, практичних та інших занять по курсу здійснення наукового керівництва в кількості 25 годин згідно з навчальним планом; здійснення організаційно-методичної роботи в межах вказаного курсу.

Договір набув чинності для сторін 01 лютого 2017 року і діяв до 30 червня 2017 року (т. 1, а. с. 59).

За умовами договору ОСОБА_1 здійснювала керівництво дисертаційним дослідженням одного аспіранта кафедри публічного управління та адміністрування ТНУ ім. В. І. Вернадського.

Суд апеляційної інстанції додатково встановив, що наказом від 09 вересня 2016 року № 229-к виконувач обов`язків ректора Академії муніципального управління прийняв Биркович Т. І. на умовах сумісництва на посаду професора кафедри публічного управління та адміністрування на 0,5 ставки з посадовим окладом згідно з штатним розписом з 12 вересня 2016 року до 30 червня 2017 року (т. 1, а. с. 145-147).

Розпорядженням від 27 вересня 2016 року № 694-р Кабінет Міністрів України погодив пропозицію Міністерства освіти і науки щодо реорганізації Академії муніципального управління шляхом приєднання до ТНУ ім. В. І. Вернадського.

Установлено, що ТНУ ім. В. І. Вернадського є правонаступником майна, прав та обов`язків Академії муніципального управління (т. 1, а. с. 76).

На виконання розпорядження створено Комісію з реорганізації Академії муніципального управління, діяльність якої спрямована на вчинення дій щодо припинення юридичної особи.

З 01 лютого 2017 року Академія муніципального управління припинила надання освітніх послуг.

Відповідно до відкритих даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на час розгляду апеляційної скарги, відомості про припинення Академії муніципального управління до державного реєстру не внесені (т. 2, а. с. 174).

30 січня 2017 року разом із копією наказу про звільнення, Академія муніципального управління на адресу ОСОБА_1 направила також повідомлення про звільнення, які були отримані нею особисто - 06 лютого 2017 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 148-150).

Із цим позовом ОСОБА_1 звернулась до суду 29 липня 2017 року (т. 1, а. с. 25).

Відповідно до опису документів, які містяться в особовій справі ОСОБА_1 , доданого до відзиву на заяву про уточнення позовних вимог головою комісії п реорганізації Академії муніципального управління, документів, які б підтверджували у позивача права на додаткову соціальну відпустку, як матері дитини з інвалідністю, не вбачається (т. 1, а. с. 151).

В особовій картці працівника (Форма П-2), особовому (особистому) листі по обліку кадрів, автобіографії ОСОБА_1 власноруч зазначила, що вона одружена і має доньку 2009 року народження.

Будь-яких відомостей, які б надавали їй право на додаткову соціальну відпустку, як матері дитини з інвалідністю, остання не зазначила (т. 1, а. с 152-154).

Із заявами про надання додаткової соціальної відпустки, як матері дитини з інвалідністю ОСОБА_1 до відділу кадрів Академії муніципального управління не зверталась.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною третьою статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Задовольняючи позов частково, місцевий суд виходив з того, що у справі відсутній наказ про зарахування ОСОБА_1 на посаду професора кафедри публічного управління та адміністрування за сумісництвом на 0,5 ставки, відсутні докази про існування такого наказу, що в свою чергу підтверджує той факт, що ОСОБА_1 цю посаду не займала, отже і не могла бути з неї звільнена.

Скасовуючи місцевого рішення суду суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 звільнена із займаної посади за сумісництвом правомірно, проте установивши, що позивач звернулась до суду з пропуском строку визначеного частиною першою статті 233 КЗпП Українидійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування наказу про звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, саме за пропуском строку на звернення до суду.

Верховний Суд не погодився із висновками судів попередніх інстанцій.

Частина перша статті 15 ЦК України визначає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Частина шоста статті 43 Конституції України передбачає, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У справі, яка переглядається до суду на захист трудових прав звернулась ОСОБА_1 , яка оскаржила наказ голови комісії з реорганізації Академії муніципального управління від 30 січня 2017 року № 17-к/з, яким її звільнили з посади професора кафедри публічного управління та адміністрування, за сумісництвом на 0,5 ставки, 31 січня 2017 року, у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником (стаття 43-1 КЗпП України).

Доводи касаційної скарги про не врахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду про застосування норм права у подібних відносинах знайшли підтвердження у справі.

Щодо звільнення працівника, який є сумісником

Частина першій статті 3 КЗпП України передбачає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 21 КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» працівники підприємств, установ, організацій мають право, крім основного трудового договору, укладати трудові договори про роботу за сумісництвом. При цьому таких договорів може бути кілька.

Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках звільнення з суміщуваної роботи у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв`язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством.

Із справи відомо, що наказом виконувача обов`язки ректора Академії муніципального управління від 09 вересня 2016 року № 229-к ОСОБА_1 прийнята на умовах сумісництва на посаду професора кафедри публічного управління та адміністрування на 0,5 ставки з посадовим окладом згідно з штатним розписом з 12 вересня 2016 року до 30 червня 2017 року (т. 1, а. с. 145-147).

Відповідно до наказу від 30 січня 2017 року № 17-к/з голова комісії з реорганізації Академії муніципального управління звільнив ОСОБА_1 з посади професора кафедри публічного управління та адміністрування, за сумісництвом на 0,5 ставки, 31 січня 2017 року, у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником (стаття 43-1 КЗпП України) (т. 1, а. с. 17).

Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що звільнення позивача із займаної посади відбулось відповідно до норм трудового законодавства, а саме статті 43-1 КЗпП України.

Щодо строку звернення до суду з позовом за захистом порушеного права

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 201/5731/19 (провадження № 61-8507св21) дійшов наступних висновків щодо строку звернення до суду з позовом за захистом порушеного трудового права.

Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є Цивільний кодекс України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до статті 257 ЦК України встановлює загальний строк позовної давності - три роки.

Проте КЗпП України встановлює спеціальну позовну давність для спорів у трудових відносинах.

Згідно зі статтею 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право. При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті. Натомість, у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску такого строку.

Отже, апеляційний суд дійшов висновку про правомірність звільнення позивача із займаної посади, встановив, що права ОСОБА_1 не порушені, а тому мусив відмовити в задоволенні позовних вимог за необґрунтованістю.

Крім того, із справи відомо, що 30 січня 2017 року разом із копією наказу про звільнення, Академією муніципального управління на адресу ОСОБА_1 направлено поштове відправлення, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (т. 1, а. с. 148-150). Опис вкладення цього поштового відправлення відсутній. Крім того, у відповідній графі рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення відсутній підпис отримувача поштового відправлення, а міститься лише відмітка про особисте отримання, здійснена працівником поштового зв`язку.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновку Верховного Суду, висловленого у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 820/3003/17 та від 17 квітня 2018 року у справі № 820/2864/17 також знайшли підтвердження у справі.

У справах, на які посилається заявник, як наприклад неоднакового застосування норми права, Верховний Суд дійшов висновку про те, що належним доказом надіслання документів може бути опис вкладення разом з розрахунковим документом; щодо розрахункового документа, виданого поштовим відділенням, то він є лише доказом надання (оплати) послуг поштового зв`язку, проте він не дає можливості суду перевірити вміст поштового відправлення і не містить повної адреси одержувача.

Отже у справі, яка переглядається, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, без наявності опису вкладення, є належним доказом, який підтверджує отримання оспореного наказу про звільнення.

Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанцій дійшов помилково застосував положення частини першої статті 233 КЗпП України до позовних вимог про скасування наказу про звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв`язку з чим висновок про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог через пропуск строку звернення до суду є необґрунтованим.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, що містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 9901/277/19 (провадження № 11-219заі20) та постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 682/2782/18 (провадження № 61-17946св19) щодо визначення строку на звернення до суду є неприйнятними з огляду на те, у справі, яка переглядається позовні вимоги є необґрунтованими, а у наведених справах строк визначений статтею 233 КЗпП України застосовувався до обґрунтованих позовних вимог.

Саме по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що з мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанції необхідно виключити посилання на пропущення ОСОБА_1 строку звернення до суду.

Щодо позовних вимог про стягнення коштів за невикористану додаткову соціальну відпустку за 2006-2007 роки

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

За статтею 83 КЗпП України, частиною першою статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам - жінкам, які мають дитину - інваліда.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про відпустки» жінці, яка зокрема має дитину-інваліда надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів.

Така ж норма закріплена у статті 73 Кодексу законів про працю України.

Верховний Суд виходить з того, що суд апеляційної інстанції дослідив опис документів, які містяться в особовій справі ОСОБА_1 , особову картку працівника (Форма П-2), особовий (особистий) лист по обліку кадрів, автобіографію ОСОБА_1 , і дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надала роботодавцю документи на підтвердження її права на додаткову соціальну відпустку, як матері дитини з інвалідністю, у зв`язку з чим вимоги про стягнення з відповідачів грошової компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку є недоведеними.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків Верховного Суду у постановах від 20 серпня 2020 року у справі № 826/10820/16, від 16 липня 2021 року у справі № 825/1540/17 є неприйнятними, оскільки у справі, яка переглядається та наведених справах правовідносини є неподібними.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звернула увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так, Верховний Суд у касаційному порядку переглядав рішення місцевого та апеляційного судів у справі № 826/10820/16, на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, за позовом особи до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної поліції у місті Києві про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії.

Обґрунтуванням позову перебувало недотримання відповідачем вимог КЗпП України, Законів України «Про Національну поліцію», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядку виплати грошового забезпечення поліцейських Національної поліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988.

У справі № 825/1540/17, на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права за позовом особи до Північного офісу Держаудитслужби про стягнення коштів, Верховний Суд перевіряв правомірність висновку судів попередніх інстанцій про застосування положень статей 116 117 КЗпП України, з огляду на наявність обов`язку проведення розрахунку з позивачем після ухвалення судового рішення на його користь.

Щодо належного відповідача

Доводи касаційної скарги про те, що ТНУ ім. В. І. Вернадського є належним відповідачем, оскільки відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2016 року № 694-р є правонаступником майна, прав та обов`язків Академії муніципального управління є обґрунтованими.

Як вбачається із матеріалів справи, спірні правовідносини виникли у ОСОБА_1 з Академією муніципального управління щодо оскарження наказу від 30 січня 2017 року № 17-к/з, яким голова комісії з реорганізації Академії муніципального управління звільнив її з посади професора кафедри публічного управління та адміністрування, за сумісництвом на 0,5 ставки, 31 січня 2017 року, у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником (стаття 43-1 КЗпП України); поновлення на роботі, виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та виплат грошової компенсації за невикористані соціальні відпустки.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2016 року № 694-р погоджено пропозицію Міністерства освіти і науки щодо реорганізації Академії муніципального управління шляхом приєднання до ТНУ ім. В. І. Вернадського. Установлено, що ТНУ ім. В. І. Вернадського є правонаступником майна, прав та обов`язків Академії муніципального управління (т. 1, а. с. 76).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 вересня 2020 року у справі № 296/443/16-ц (провадження № 61-16634сво19) дійшов висновку про те, що згідно з частинами першою, п`ятою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідно до частин другої, третьої статті 107 ЦК України після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), який має містити положення про правонаступництво щодо майна, прав та обов`язків юридичної особи, що припиняється шляхом поділу, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, крім випадків, встановлених законом.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що у статтях 104 ЦК та 107 ЦК України не визначається момент переходу прав та обов`язків від юридичної особи, яка припиняється шляхом приєднання. Такий момент не може пов`язуватися із внесення запису до державного реєстру про припинення юридичної особи, яка приєднується. При реорганізації шляхом приєднання немає значення, чи вказано в передавальному акті про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов`язків. Внаслідок приєднання правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов`язків при такому виді реорганізації неможливий.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що з огляду на відсутність інформації у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення юридичної особи - Академії муніципального управління, ТНУ ім. В. І. Вернадського не є належним відповідачем у справі, є помилковим.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 400 ЦПК України передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постанові Верховного Суду від 24 травня 2022 року у справі № 201/5731/19 (провадження № 61-8507св21), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку про необґрунтованість позовних вимог, про те у позові помилково відмовив у зв`язку з пропуском строку звернення до суду, Верховний Суд вважає, що з мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанції необхідно виключити посилання на пропущення ОСОБА_1 строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України та висновок про те, що ТНУ ім. В. І. Вернадського не є належним відповідачем у справі.

Згідно з частиною першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Решту постанови суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд змінює оскаржувані судові рішення, але виключно в частині мотивів їх ухвалення, новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 402 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини постанови Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року посилання на пропущення ОСОБА_1 строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України та висновок про те, що ТНУ ім. В. І. Вернадського не є належним відповідачем у справі.

У решті постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук