20.04.2023

№ 757/46058/20-ц

Постанова

Іменем України

06 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 757/46058/20-ц

провадження № 61-11908св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна Олеся Владиславівна, ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року в складі судді Волкової С. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року в складі колегії суддів: Пікуль А. А., Іванової І. В., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В., в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений23 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В.; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 про право власності у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 11727525; поновити в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру.

Позовна заява мотивована тим, що вказаний правочин є фіктивним, укладений виключно з метою приховання зазначеного майна (квартири) від наступного звернення стягнення на відповідне майно в рахунок погашення боргу ОСОБА_2 за невиконаним зобов`язанням перед позивачем.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що надані позивачем докази не є достатніми у своїй сукупності для підтвердження наявності умислу відповідача на вчинення фіктивного правочину з метою ухилення від виконання зобов`язань. Суд критично оцінив посилання позивача, що договір дарування квартири був укладений виключно у зв`язку з пред`явленням позову про стягнення заборгованості, оскільки на момент укладення договору дарування рішення щодо стягнення заборгованості на користь позивача було відсутнє, ухвалу суду про відкриття провадження у справі № 761/19282/15-ц було оприлюднено 24 грудня 2015 року, тобто після укладення оспорюваного правочину. Позивачем не надано належних доказів того, що на день укладення спірного правочину ОСОБА_2 знала про пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Войцехівського С. П. задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду мсті Києва від 10 березня 2021 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду. В решті рішення суду залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що апеляційним судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 , відчужуючи належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 своїй матері ОСОБА_3 була обізнана про наявність невиконаних нею зобов`язань по поверненню позики 5 400 000,00 грн та передбачала можливе примусове стягнення з неї на користь ОСОБА_1 цієї заборгованості. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку щодо обгрнутованості позовних вимог ОСОБА_1 про визнання оспорюваного правочину недійсним.

Разом із тим, у матеріалах справи наявна заява відповідача, подана до суду першої інстанції 26 листопада 2020 року про застосування наслідків спливу позовної давності у спорі та відмови у задоволенні позову.

Апеляційним судом встановлено, що спірний договір дарування квартири укладено 23 жовтня 2015 року. У період з липня 2015 року до лютого 2016 року позивачем вживалися заходи щодо забезпечення позову до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту на інші квартири, належні відповідачу.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 28 вересня 2017 року в справі № 757/45160/17-к задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Войцехівського С. П., який також представляє його інтереси у даній справі, про накладання арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить сину відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . Отже є очевидним, що станом на вересень 2017 року позивач ОСОБА_1 був обізнаний про перехід права власності на відповідну квартиру від боржника (відповідача ОСОБА_2 ) до інших осіб.

Однак, із позовом про визнання недійсним договору про відчуження відповідної квартири ОСОБА_1 звернувся до суду 20 жовтня 2020 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності За таких обставин апеляційний суд вважав, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовитиза спливом позовної давності.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

16 липня 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами при розгляді справи не було враховано, що позивач пропустив строк для прийняття спадщини, а тому його права як спадкоємця не порушені відповідачем. Судами не було враховано висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 29 жовтня 2020 року в справі № 727/11811/18, від 18 березня 2020 року в справі № 520/16281/15-ц. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників справи

У вересні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказав на законність оскаржуваних рішень та безпідставність доводів касаційної скарги. Просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін. У вересні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надіслав клопотання про закриття касаційного провадження відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - Войцехівський С. П. надіслав відповідь на відзив, у якій зазначив про обґрунтованість доводів касаційної скарги та просив її задовольнити.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

23 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) було укладено договір дарування квартири, за умовами якого дарувальник подарувала, а обдарований прийняла у дар належну дарувальнику на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В., зареєстрований в реєстрі за № 1052.

Державна реєстрація права власності на квартиру, набутого ОСОБА_3 за оспорюваним договором дарування, відбулась 23 жовтня 2015 року.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року у справі № 761/19282/15-ц присуджено до стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у сумі 15 541 914,65 грн.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року в справі № 757/45160/17-к було задоволено клопотання представника ОСОБА_1 (позивача) - адвоката Войцехівського С. П., який також представляє інтереси позивача у даній справі, про накладення арешту (крім іншого майна) на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить сину відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4

26 листопада 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у цій справі.

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

За статтею 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, та згідно статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним.

За пунктом 6 статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частини друга та третя статті 13 ЦК України).

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 757/33392/16, у якій зазначено, що правочином, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним правочином), може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Застосування конструкції «фраудаторності» при односторонньому правочинові має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати односторонній правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься те, що внаслідок вчинення одностороннього правочину відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Апеляційним судом установлено, що 07 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу у розмірі 15 538 260,00 грн (справа № 761/19282/15-ц).

Ураховуючи вищевикладені обставини, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що відповідач ОСОБА_2 , відчужуючи належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 на підставі спірного договору дарування була обізнана про наявність невиконаних нею зобов`язань по поверненню позики позивачу та передбачала можливе примусове стягнення з неї заборгованості за договором позики.

Суд першої інстанції, вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, не врахував, що у даному випадку: 1) відповідач відчужила майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (позов пред`явлений у липні 2015 року, майно відчужене у жовтні 2015 року); 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору (договір дарування); 3) майно відчужене на користь близького родича (матері); 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може реально відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку щодо доведеності та обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спірного правочину недійсним.

Разом із цим, у матеріалах справи наявна заява відповідача ОСОБА_2 , подана 26 листопада 2020 року до суду першої інстанції, про застосування спливу позовної давності у даній справі.

Відповідно до статей 256-258 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (стаття 259 ЦК України). Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

У статті 253 ЦК України зазначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку (частина перша статті 264 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. (частина перша статті 400 ЦПК України). Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про застосування позовної давності у зв`язку із недослідженням та ненаданням оцінки відповідним обставинам апеляційним судом.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 28 вересня 2017 року в справі № 757/45160/17-к задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Войцехівського С. П., який також представляє інтереси позивача у даній справі, про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить сину відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . Отже є очевидним, що станом на вересень 2017 року позивач ОСОБА_1 був обізнаний про перехід права власності на відповідну квартиру від боржника (відповідача ОСОБА_2 ) до інших осіб.

Із позовом про визнання недійсним договору про відчуження відповідної квартири ОСОБА_1 звернувся до суду 20 жовтня 2020 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за спливом позовної давності.

Таким чином, судом апеляційної інстанції ухвалено законне рішення про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, оскільки підставою для відмови у задоволенні позовних вимоги позивача є сплив позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_2 .

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Судом апеляційної інстанції, зважаючи на встановлені ним належним чином фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, зроблено правильний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку із спливом позовної давності.

Таким чином, рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду є законними та обґрунтованими.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 29 жовтня 2020 року в справі № 727/11811/18, від 18 березня 2020 року в справі № 520/16281/15-ц, оскільки підстави та предмети позовів, висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справах № 727/11811/18 та № 520/16281/15-ц та у справі, яка переглядається, різні предмети та підстави позовів. Зокрема, у наведеній першій справі позивачі просили визнати недійсним спірний договір купівлі-продажу квартири, оскільки вони не мали наміру відчужувати належну їм квартиру, правочин вчинений під впливом помилки, обману, проти їх волі внаслідок застосування психічного тиску, впливом тяжкої обставини та є удаваним, так як фактично приховує договір застави нерухомого майна (іпотеки) та забезпечує недійсне основне зобов`язання; при цьому, оскільки майно вибуло з володіння позивачів поза їх волею, а тому вони як власники квартири мають право витребувати її з чужого незаконного володіння.

У другій наведеній справі позивачем пред`явлено позовні вимоги з підстав існування між сторонами фактичних шлюбних відносин, про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання договору дарування удаваним правочином і визнання його договором купівлі-продажу, визнання договору купівлі-продажу недійсним в частині покупця, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, припинення права власності, визнання права власності.

Натомість, у даній справі позивач як кредитор просив визнати недійсним спірний правочин як такий, що вчинений відповідачем, який має боргові зобов`язання перед позивачем, з метою ухилення від їх виконання.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

У справах № 369/11268/16-ц, № 405/1820/17 та у справі, яка переглядається подібні підстави та предмети спору (позивачі як кредитори просили визнати недійсними правочини, які укладені відповідачами-боржниками з метою ухилення від фактичного виконання боргових зобов`язань, зокрема, шляхом приховання майна, на яке можна звернути стягнення). Дані обставини вказують на відсутність підстав для задоволення клопотання представника відповідача про закриття касаційного провадження у цій справі за пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

Однак, у справі, яка переглядається апеляційним судом встановлено обґрунтованість позовних вимог позивача, але відмовлено з підстав застосування позовної давності.

Тому відсутні підстави вважати, що апеляційним судом ухвалено рішення без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних спірних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду в наведених справах.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук