31.01.2023

№ 757/48699/17

Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 757/48699/17

провадження № 61-14055св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», правонаступником якого є акціонерне товариство «Альфа-Банк»;

третя особа - ОСОБА_2 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року у складі судді Хоменко В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2021 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Невідомої Т. О., Мостової Г. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), третя особа: ОСОБА_2 , про визнання договору поруки припиненим.

Позовна заява мотивована тим, що 03 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк») було укладено договір кредиту № 07.1/92-8, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 300 475 грн з кінцевим терміном повернення кредиту до 02 квітня 2025 року.

У пункті 3.2.2. договору кредиту передбачено право банка вимагати дострокового повернення кредиту, нарахованих процентів, сплати комісії та можливих штрафних санкцій, яке повинно бути проведено позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги.

У забезпечення виконання договору кредиту від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8 між банком та ОСОБА_1 03 квітня 2008 року було укладено договір поруки № 1, за умовами якого поручитель зобов`язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним зобов`язань, що виникли на підставі договору кредиту.

У пункті 3.1.2. договору поруки від 03 квітня 2008 року № 1 передбачено, що у випадку невиконання боржником боргових зобов`язань перед кредитором за кредитним договором, поручитель зобов`язаний протягом 30 робочих днів від дати отримання повідомлення кредитора про невиконання позичальником забезпеченого порукою зобов`язання, виконати відповідне зобов`язання.

Зазначав, що банк, застосувавши пункт 3.2.3. договору кредиту, 18 листопада 2009 року, на адресу позичальника та поручителя ОСОБА_1 направив вимогу за вих. № 11.4/96-5326, в якій просив достроково виконати боргові зобов`язання за договором кредиту. Дана вимога отримана позичальником ОСОБА_2 21 грудня 2009 року. Оскільки банк (кредитор) відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання, тому зобов`язаний був пред`явити до поручителя позов протягом 6 (шести) місяців, починаючи з 22 січня 2010 року до 22 липня 2010 року. З таким позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за договором кредиту банк звернувся до суду лише 22 березня 2017 року, тобто більш ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов`язання.

Посилаючись на те, що строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто, його закінчення є підставою для припинення поруки, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених вимог, просив суд визнати припиненим з 23 липня 2010 року договір поруки від 03 квітня 2008 року № 1, укладений між ним та ОСОБА_1 та АКБСР «Укрсоцбанк», у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогою до поручителя.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 01 вересня 2020 року замінено відповідача у справі ПАТ «Укрсоцбанк» його правонаступником АТ «Альфа-Банк».

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що надіслання банком на адресу боржника та поручителя повідомлення про необхідність погашення заборгованості не є підставою для висновку про те, що кредитор скористався передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України правом вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, та сплати процентів і що строк виконання основного зобов`язання настав. Крім того, існування між сторонами спору про дострокове стягнення кредитної заборгованості за пред`явленим банком позовом до позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_1 від 22 березня 2017 року не є підставою для визнання поруки припиненою в цілому щодо всіх платежів, так як за умовами кредитного договору щомісячні платежі складають період з травня 2008 року до 02 квітня 2025 року і порука не може бути припинена на майбутнє, тобто, щодо платежів, обов`язок сплати яких ще не настав. Позивачем вимоги про припинення поруки в частині певних платежів не заявлено, а тому правові підстави для визнання поруки припиненою в цілому щодо всіх платежів відсутні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 22 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року змінено й викладено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції цієї постанови.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11 частково задоволено позов ПАТ «Укрсоцбанк»; стягнуто як із солідарних боржників із ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8 станом на 01 листопада 2010 року у розмірі 402 784,28 грн, з яких: 259 553 грн - залишок неповернутих кредитних коштів, 77 528,76 грн - нараховані та несплачені проценти, 32 960,50 грн - нарахований штраф, 3 596,02 грн - пеня за кредитом за період з 08 серпня 2010 року по 01 листопада 2010 року. Рішення третейського суду не скасовано, набрало законної сили.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 2604/3124/2012 задоволено заяву ПАТ «Укрсоцбанк» та видано виконавчі листи на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що ухвалення третейським судом рішення у справі № 776/11 про стягнення з поручителя ОСОБА_1 кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, оскільки такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості. Позивач не довів наявності окремого спору про визнання поруки припиненою, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності. Натомість у діях позивача вбачається прагнення переглянути в межах цієї справи рішення, прийняте у іншій справі № 776/11, що є неприпустимим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2021 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1707цс15, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 522/9232/14, від 20 червня 2018 року у справі № 161/11866/15, від 07 листопада 2018 року у справі № 203/2907/16 тощо, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 757/48699/17 із Голосіївського районного суду м. Києва.

У листопада 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір по суті, не надали належної оцінки письмовим доказам у справі, з яких вбачається, що банк (кредитор), пред`явивши вимогу до позичальника та поручителя про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання та був зобов`язаний пред`явити позов до ОСОБА_1 , як до поручителя, протягом шести місяців, починаючи з 22 січня 2010 року до 22 липня 2010 року, чого ним не було зроблено. Після зміни строку виконання зобов`язання усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за відповідною вимогою позичальник зобов`язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної у вимозі дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості не підлягали виконанню, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеної у постановах від 01 грудня 2015 року № 6-1707цс15 та № 6-249цс15, постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, яка не врахована судами попередніх інстанцій при вирішенні спору.

Вважав, що договір поруки був припинений з 23 липня 2010 року відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у зв`язку з недотриманням банком строку на пред`явлення позову про стягнення коштів з поручителя та у зав`язку зі збільшення обсягу його відповідальності шляхом скорочення строку повернення кредиту відповідно до частини першої статті 559 ЦК України.

Вказував, що суд апеляційної інстанції безпідставно посилався на рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11 про стягнення із ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008року № 07.1/92-8, оскільки станом на 30 серпня 2011 року спір не підлягав розгляду третейським судом, про наявність такого спору йому не було відомо.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що 03 квітня 2008 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту № 07.1/92-8, за умовами пункту 1.1. якого, банк надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 300 475 грн, зі сплатою 15,5 % річних, з погашенням позичальником суми основної заборгованості та процентів за його користування щомісячно до 15 числа, з кінцевим терміном повернення кредиту до 02 квітня 2025 року, а також дострокового погашення у випадках, передбачених договором, яким обумовлене основне зобов`язання (а. с. 6-8, т. 1).

Згідно з пунктами 3.3.7, 3.3.8. договору кредиту позичальник зобов`язується своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичне використання кредиту, у порядку визначеному пунктом 1.1. кредитного договору.

У разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8. договору кредиту протягом більше ніж на 90 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) (пункт 4.5. кредитного договору).

За умовами пункту 3.2.3. договору кредиту сторони передбачили право кредитодавця вимагати дострокового повернення кредиту, нарахованих процентів, сплати комісії та можливих штрафних санкцій, зокрема, у разі затримання позичальником сплати кредиту (частини кредиту) та/або процентів щонайменше на 30 календарних днів; або перевищення сумою простроченої заборгованості суми кредиту більш як на 10 процентів; або несплати позичальникомв терміни, встановлені цим договором більше однієї виплати по кредиту, яка перевищує 5 процентів загальної суми кредиту.

Пунктом 3.3.14. договору кредиту сторони погодили, що позичальник зобов`язаний протягом 30 календарних днів з дати одержання письмового повідомлення кредитора достроково повернути в повному обсязі кредит, нараховані проценти, комісії, а також можливі штрафні санкції (пеню, штраф) у випадках, зокрема, визначених у пункті 3.2.3. цього договору.

У забезпечення виконання зобов`язання за договором кредиту від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8, між банком та ОСОБА_2 (позичальником), ОСОБА_1 (поручителем) 03 квітня 2008 року було укладено договір поруки № 1, за умовами якого поручитель зобов`язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним зобов`язання по вказаному договору кредиту (а. с. 12-13, т. 1).

Відповідно до пунктів 3.1.1., 3.1.2. договору поруки сторони визначили, що поручитель зобов`язаний протягом одного робочого дня від дати отримання претензії кредитора про невиконання позичальником забезпеченого порукою зобов`язання, письмово повідомити позичальника про отримання такого повідомлення, пропозицію розрахуватися з кредитором самостійно та про свій намір виконати відповідне зобов`язання у разі неотримання відповіді від позичальника протягом десяти робочих днів від дати його повідомлення. Протягом 30-ти робочих днів від дати отримання повідомлення кредитора про невиконання позичальником забезпеченого порукою зобов`язання - виконати відповідне зобов`язання.

Пунктом 6.2. кредитного договору та пунктом 5.2. договору поруки сторони передбачали, що спори, які можуть виникнуть між сторонами у зв`язку з укладенням та виконанням положень цих договорів, вирішуватимуться шляхом розгляду їх Постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків відповідно до його регламенту.

У зв`язку з невиконання позичальником ОСОБА_2 зобов`язання в обумовлений сторонами строк, кредитор АКБСР «Укрсоцбанк», реалізуючи своє право, що випливає із положень частини другої статті 1050 ЦК України та умов договору кредиту від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8, направив 14 грудня 2009 року позичальнику та фінансовому поручителю ОСОБА_1 досудову вимогу № 11.4/96-5326 від 18 листопада 2009 року, в якій просив у тридцятиденний строк здійснити повне погашення заборгованості за кредитним договором (а. с. 28, т. 1).

Вказана досудова вимога вручена поручителю ОСОБА_1 рекомендованим листом 21 грудня 2009 року та залишена без виконання (а. с. 29, т. 1).

08 серпня 2011 року правонаступник АКБСР «Укрсоцбанк» - ПАТ «Укрсоцбанк», керуючись пунктом 6.2. договору кредиту та пунктом 5.2. договору поруки, на узгоджених між сторонами умовах щодо вирішення спорів, які можуть виникнуть між сторонами у зв`язку з укладенням та виконанням положень цих договорів, звернулося до Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8.

Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11 частково задоволено позов ПАТ «Укрсоцбанк»; стягнуто як із солідарних боржників із ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8 станом на 01 листопада 2010 року у розмірі 402 784,28 грн, з яких: 259 553 грн - залишок неповернутих кредитних коштів, 77 528,76 грн - нараховані та несплачені проценти, 32 960,50 грн - нарахований штраф, 3 596,02 грн - пеня за кредитом за період з 08 серпня 2010 року по 01 листопада 2010 року (а. с. 218-220, т. 1).

Рішення третейського суду не скасовано, набрало законної сили.

У письмових поясненнях від 12 квітня 2019 року АТ «Укрсоцбанк» вказувало, що позичальник ОСОБА_2 зверталась до суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11, яка ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 21 травня 2018 року, повернута особі, яка її подала (справа № 796/3/2017). В подальшому, постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у справі № 755/16505/17 відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні заяви про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11. Отже, рішення третейського суду у справі № 776/11 про стягнення з поручителя кредитної заборгованості набрало законної сили, а тому порука є дійсною та не може бути припинена (а. с. 81-88, т. 1).

Із наданої суду копії позовної заяви убачається, що 22 березня 2017 року Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська зареєстрована позовна заява ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягненя заборгованості за договором кредиту від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8 (а. с. 30-32, т. 1).

10 вересня 2019 року загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» та єдиним акціонером АТ «Укрсоцбанк» затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк».

15 жовтня 2019 року відповідно до підпункту «г» пункту 11 частини 4 статті 1 Закону України «Про спрощення процедур реорганізації та капіталізації банків», пунктів 3.1., 5.3. постанови правління Національного банку України «Про затвердження положення про особливості реорганізації банку за рішенням його вкладників» від 27 червня 2008 року № 189, було затверджено передавальний акт, відповідно до якого АТ «Альфа-Банк» у порядку правонаступництва набуває всіх прав за передавальними актами (включаючи права за договорами забезпечення, у тому числі поруки), а також набув обов`язків боржника за вимогами кредиторів (вкладників) за переданими зобов`язаннями, без необхідності внесення змін до відповідних договорів (а. с. 134-140, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що постанова апеляційного ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У частині четвертій статті 559 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимогу до поручителя.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20) вказано, що «закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення».

У вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках: кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто відповідне судове рішення має забезпечити, щоб обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту. Отже, ухвалення судом рішення у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості».

У цій же постанові Великої Палати Верховного Суду вказано, що «необхідною умовою задоволення позову є наявність спору. Зокрема, у справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги і кореспондуючий обов`язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим».

Апеляційним судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11 стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту від 03 квітня 2008 року № 07.1/92-8 у розмірі 402 784,28 грн та 4 427,84 грн на відшкодування витрат, пов`язаних з вирішенням спору третейським судом.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 2604/3124/2012 видано ПАТ «Укрсоцбанк» виконавчі листи на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» кредитної заборгованості.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.

Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом.

За даними Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою апеляційного суду м. Києва у справі від 29 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 21 травня 2018 року у справі № 796/3/2017 (провадження № 61-9804ав18), заяву ОСОБА_2 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором повернуто заявнику з причин пропуску передбаченого положеннями пункту 1 частини п`ятої статті 454 ЦПК України строку оскарження рішення третейського суду.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у справі № 755/16505/17 у задоволенні заяви ОСОБА_2 , заінтересовані особи: ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року відмовлено.

У матеріалах справи відсутні докази оскарження ОСОБА_1 зазначеного рішення третейського суду, отже вказане рішення набуло статусу остаточного.

ОСОБА_1 мав заперечувати пред`явлений до нього ПАТ «Укрсоцбанк» позов про стягнення кредитної заборгованості, зокрема з підстав припинення поруки, під час розгляду зазначеного позову в третейському суді. Разом з тим, відповідачі під час судового розгляду справи в третейському суді своїх заперечень проти позову, а також доказів погашення заборгованості та відсутності підстав для нарахування боргу, не надали, що встановлено рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 30 серпня 2011 року у справі № 776/11, на яке обґрунтовано посилався й суд апеляційної інстанції про вирішенні спору.

Позов ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання припиненим договору поруки пред`явлено до суду першої інстанції лише у серпні 2017 року.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, належним чином оцінивши письмові докази, дійшов обґрунтованого висновку, що пред`явлення ОСОБА_1 окремого позову про припинення поруки після вирішення позову кредитора до нього не є належним способом захисту прав та інтересів позивача; ухвалення третейським судом рішення у справі про стягнення з ОСОБА_1 як з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення у справі, що розглядається, позову про визнання поруки припиненою, оскільки такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

Зазначене узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 07 квітня 2021 року № 752/20246/16-ц (провадження № 61-28594св18).

За таких обставин апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, обґрунтовано змінив мотиви такої відмови, з урахуванням вказаних обставин.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Посилання касаційної скарги на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1707цс15, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 522/9232/14, від 20 червня 2018 року у справі № 161/11866/15, від 07 листопада 2018 року у справі № 203/2907/16, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.

Інші доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович