№ 757/54411/16-ц

Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 757/54411/16-ц

провадження № 61-47994св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: Держава України в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України,

третя особа - Служба безпеки України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , подану їх представником - ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду

від 07 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Вербової І. М.,

Саліхова В. В., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, третя особа - Служба безпеки України, про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої у результаті проведення антитерористичної операції.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником квартири

АДРЕСА_1 . Також, ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками квартири АДРЕСА_2 .

Під час обстрілів с. Піски внаслідок проведення антитерористичної операції (далі - АТО) в період з липня 2014 року, у результаті потрапляння до квартири уламків від снарядів та вибухових хвиль, у їхніх квартирах знищені вінка, пошкоджені стіни, стеля, двері та дверні отвори, а також зруйновано та пошкоджене майно, що знаходилось у квартирах, а саме: меблі, сантехніка, побутова техніка, посуд та особисті речі.

Крім того, самі багатоквартирні будинки, у яких знаходяться їхні квартири, сильно пошкоджені: зруйнований дах, під`їзди, сходові отвори, що прискорює руйнування і самого будинку в цілому, і квартир позивачів.

Також, у квартирах повністю відсутнє газо-, водо- та електропостачання.

У результаті наведеного, їхні квартири є непридатними для подальшого проживання.

Посилались на те, що вищевикладені обставини підтверджуються рядом письмових доказів, а саме: довідками виконавчого комітету Пісківської сільської ради Донецької області від 12 серпня 2015 року

№ ДЗЖ-110 та від 09 вересня 2015 року № ДЗЖ-140, довідками Ясинуватської райдержадміністрації Донецької області від 18 червня

2016 року №974 та від 10 жовтня 2016 року № 1021, відповіддю на колективне звернення Департаменту житлово-комунального господарства Донецької обласної державної адміністрації від 07 липня 2016 року № Л-250, у яких було зазначено, що інфраструктура с. Піски зруйнована повністю. Житловий фонд зруйнований у значній мірі або суттєво пошкоджений, що робить неможливим проживання у ньому. Крім того, на час надання такої відповіді у с. Піски тривали бойові дії, внаслідок чого відсутня можливість комісійного обстеження зруйнованого (пошкодженого) житлового фонду зі складенням відповідних актів обстеження. Зазначене питання може бути розглянуто після завершення бойових дій; відповіддю на колективне звернення Ясинуватської військово-цивільної адміністрації Донецької області від 30 червня 2016 року № Л-009-02-32-1.2, у якій зазначено, що станом на 30 червня 2016 року с. Піски знаходилося у мілітаризованій зоні, у якій продовжувалися бойові дії та артилерійські обстріли. З приводу небезпеки немає можливості доступу до указаної території фахівців для комісійної оцінки об`ємів зруйнованого та пошкодженого житла. Обстеження зруйнованих (пошкоджених) будинків та об`єктів інфраструктури буде можливим після сталого припинення бойових дій, розмінування території, дозволу на це військових та органів з надзвичайних ситуацій; фотографіями квартир ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; показаннями свідків.

Посилаючись на зазначені обставини, положення статей 1, 4, 19, 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статей 22 1166 1177 ЦК України, статей 10 21 86 Кодексу цивільного захисту, практику Європейського суду з прав людини про абсолютну відповідальність держави, вважали, що відшкодувати їм майнову шкоду повинні відповідачі у солідарному порядку, оскільки всі вони приймали участь у проведенні АТО.

Разом з тим, позивачі вважали, що їм було завдано моральної шкоди.

Ураховуючи зазначене та уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили суд:

стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 502 351,70 грн, заподіяну внаслідок руйнування її квартири АДРЕСА_1 ;

стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 241 550,17 грн, на користь ОСОБА_2 - 241 550,17 грн та на користь ОСОБА_3 - 241 550,17 грн, заподіяну внаслідок руйнування їх квартири АДРЕСА_2 ;

стягнути з відповідачів на користь позивачів по 100 000,00 грн моральної шкоди кожному.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково.

Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок державного бюджету матеріальну шкоду у розмірі 502 351,70 грн, завдану внаслідок руйнування її квартири

АДРЕСА_1 .

Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок державного бюджету матеріальну шкоду у розмірі 241 550,17 грн, завдану внаслідок руйнування квартири

АДРЕСА_2 .

Відшкодовано ОСОБА_2 за рахунок державного бюджету матеріальну шкоду у розмірі 241 550,17 грн, завдану внаслідок руйнування квартири

АДРЕСА_2 .

Відшкодовано ОСОБА_3 за рахунок державного бюджету матеріальну шкоду у розмірі 241 550,17 грн, завдану внаслідок руйнування квартири

АДРЕСА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що належні позивачам квартири, що розташовані у будинках, які знаходяться у районі проведення антитерористичної операції, були пошкоджений у період та внаслідок її проведення, та є не придатними для подальшої експлуатації.

В силу статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» обов`язок відшкодувати завдану позивачу шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.

Визначаючи розмір відшкодування, який підлягає стягненню суд застосував положення статті 86 Кодексу цивільного захисту України та виходив з показників опосередкованої вартості спорудження житла по Донецькій області.

При цьому відмовляючи у задоволенні вимог щодо відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для задоволення таких вимог, оскільки моральна шкода повинна відшкодовуватися особою, що її завдала.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року апеляційні скарги Держави України в особі Кабінету Міністрів України та Комара А. Ю. в інтересах Міністерства оборони України, задоволено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, третя особа - Служба України, про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої у результаті проведення АТО, відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неналежним чином дослідив надані докази у їх сукупності, у зв`язку із чим неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи судом першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції посилався на те, що пред`являючи вимоги до держави про виплату компенсації за зруйноване або пошкоджене під час АТО майно, позивачі до місцевої державної адміністрації чи органів місцевого самоврядування із пропозиціями про добровільну передачу пошкодженого будинку, як це передбачено статтею 86 Кодексу цивільного захисту України, не звертались.

Короткий зміст вимоги касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2018 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали цієї цивільної справи із Печерського районного суду м. Києва.

У січні 2019 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, третя особа - Служба безпеки України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої у результаті АТО призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що при ухвалені апеляційним судом оскаржуваного судового рішення було порушено норми

статей 41 55 Конституції України, статей 309 319 321 ЦК України,

статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та норми

ЦПК України.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що до моменту ухвалення судом рішення у справі за позовом про відшкодування шкоди, завданої антитерористичним актом позивачі повинні надати згоду на добровільну передачу пошкоджених чи знищених житлових квартир органам місцевого самоврядування.

Помилковим вважали посилання колегії суддів на не звернення їх до органів місцевого самоврядування з пропозицією про добровільну передачу зруйнованих квартир, та з проханням про надання їм іншого житла замість зруйнованого.

Також посилались на те, що на підтвердження розміру збитків, завданих їм вони надавали звіти про незалежну оцінку збитків, завданих у результаті руйнування під час проведення АТО їхніх квартир, що знаходяться у с. Піски Ясинуватського району Донецької області.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У січні 2019 року до Верховного Суду надійшли відзиви Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України та Антитерористичного центру при Службі безпеки України на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується біржовим контрактом № 212-н (договір купівлі-продажу)

від 22 вересня 1998 року, реєстраційним посвідченням від 13 жовтня

1998 року та технічним паспортом від 15 вересня 1998 року

(а. с. 100-103 т. 1).

Зміна прізвища ОСОБА_1 підтверджується свідоцтвом про шлюб

(а. с. 104 т. 1).

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками квартири

АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на майно від 07 травня 1998 року та технічним паспортом (а. с. 105-107 т. 1).

Загальновідомим є той факт, що після початку проведення АТО, с. Піски Ясинуватського району Донецької області опинилося на лінії бойового зіткнення, зазначений район піддавався щоденним обстрілам, відповідно у с. Піски було зруйновано багато житлових будівель та майже всю інфраструктуру.

Під час обстрілів с. Піски внаслідок проведення АТО у результаті потрапляння до квартири уламків від снарядів та вибухових хвиль, в квартирах позивачів знищені вінка, пошкоджені стіни, стеля, двері та дверні отвори, а також зруйновано та пошкоджене майно, що знаходилось у квартирах, а саме: меблі, сантехніка, побутова техніка, посуд та особисті речі.

Крім того, самі багатоквартирні будинки, у яких знаходяться квартири позивачів, сильно пошкоджені: зруйнований дах, під`їзди, сходові отвори, що прискорює руйнування і самого будинку в цілому, і квартир позивачів.

Також, у квартирах повністю відсутнє газо-, водо- та електропостачання.

В результаті наведеного, квартири позивачів є непридатними для подальшого проживання.

У липні 2014 року ОСОБА_1 разом зі своєю родиною та ОСОБА_2 були вимушені покинути житло та роботу, з метою безпеки виїхати до Київської області, де останні орендують житло, а ОСОБА_3 була вимушена виїхати до Харківської області. Позивачі за місцем свого проживання стали на облік як тимчасово переміщені особи із зони проведення АТО.

Відповідно до звітів про незалежну оцінку збитків, завданих в результаті руйнування під час проведення АТО від 13 вересня 2017 року загальна ринкова вартість збитків, завданих у результаті руйнування під час проведення АТО двокімнатної квартири, загальною площею 46,1 кв. м, що належить ОСОБА_1 та розташована за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 12 вересня 2017 року з урахуванням ПДВ становила

356 345,64 грн, відповідно трикімнатної квартири, загальною

площею 66,5 кв. м, що належить ОСОБА_3 , ОСОБА_1 і

ОСОБА_2 , за адресою:

АДРЕСА_2 , становила

514 034,32 грн (а. с. 144-214 т.2).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суд

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , подана їх представником - ОСОБА_4 , підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивачів суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мотивована, зокрема й тим, що вони не отримали від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту їх майна, на яке вони, на їх думку, мають право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також позивачі зазначали, що право на судовий захист їм гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Верховний Суд виходить із того, що посилання позивачів, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Відповідно й суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява

№ 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивачі обґрунтували розмір завданої їм шкоди опосередкованою вартістю знищених квартир станом на 12 вересня 2017 року, керуючись при цьому частиною 10 статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначали, що держава винна у пошкодженні їхнього майна.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня

2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

На підставі викладеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивачів такого очікування і застосована судом першої інстанції стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належних позивачам на праві власності житлових квартир, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.

Застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК України у зазначеній редакції) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачами права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Верховний Суд вважає помилковим.

Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання).

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, але й передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставним.

Разом з тим позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивачі, зокрема, зазначали, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважали, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту житлових квартир у розмірі реальної їх вартості.

Також позивачі посилалися на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ.

Зазначені доводи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в особі їх представника ОСОБА_4 , Верховний Суд вважає такими, що доведені.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення.

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо надання компенсації (грошової допомоги) власникові об`єкту житлової нерухомості, пошкодженого при проведенні антитерористичної операції, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним та підлягає скасуванню.

Не може залишатись в силі й рішення суду першої інстанції, яке заявники просять залишити без змін, оскільки суд не врахував, що правовою підставою для виплати компенсації є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Отже, Верховний Суд, встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанції у справі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 40 000,00 грн на користь ОСОБА_1 ,

20 000,00 грн - ОСОБА_2 та 20 000,00 грн - ОСОБА_3 , виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність впродовж тривалого часу механізму надання допомоги (компенсації) особами, які постраждали під час проведення антитерористичної операції, та порядку відновлення житла, пошкодженого під час проведення антитерористичної операції.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Аналіз клопотання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , подане їхнім представником - ОСОБА_4 , про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, третя особа - Служба безпеки України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої у результаті антитерористичної операції, свідчить про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої палати Верховного Суду, а тому колегія судді дійшла висновку про відмову в задоволенні клопотання.

Керуючись статтями 400 409 412 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , поданого їхнім представником ОСОБА_4 , про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Судусправу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, третя особа - Служба безпеки України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої у результаті антитерористичної операції, відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , подану їх представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2018 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Стягнути з держави України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку грошову компенсацію на користь ОСОБА_1 у розмірі

40 000,00 (сорок тисяч) грн, ОСОБА_2 - 20 000,00 (двадцять тисяч) грн та ОСОБА_3 - 20 000,00 (двадцять тисяч) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович