№ 757/55931/17-ц

Постанова

Іменем України

11 січня 2023 року

м. Київ

справа № 757/55931/17-ц

провадження № 61-21497св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

треті особи: Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України, Служба безпеки України, Адміністрація Державної прикордонної служби України, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, Міністерство юстиції України, Управління державної охорони України, Міністерство розвитку громад та територій України, Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 липня 2020 року у складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П., касаційні скарги Кабінету Міністрів України, Донецької обласної військово-цивільної адміністрації на постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України, Служба безпеки України, Адміністрація Державної прикордонної служби України, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, Міністерство юстиції України, Управління державної охорони України, Міністерство розвитку громад та територій України, Російська Федерація в особі Уряду Російської Федерації, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції.

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби Українипро стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що їй на праві власності належав житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та який був єдиним об`єктом нерухомого майна, що належав її родині та використовувався для їхнього постійного проживання. Внаслідок бойових обстрілів ІНФОРМАЦІЯ_1 та влучення снарядів будинок було зруйновано, а майно, що знаходилося у будинку, - пошкоджено. У результаті попадання снарядів в будинок відбулося майже повне його руйнування, будинок має нежилий стан, потребує капітального ремонту та не може використовуватися для подальшого проживання в ньому. За вказаним фактом та на підставі її заяви здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12015050410002564.

Позивач зазначала, що в результаті проведення антитерористичної операції в м. Донецьку їй спричинено майнову та моральну шкоду, відшкодувати яку зобов`язана держава.

Із урахуванням заяви про зміну позовних вимог, позивач просила стягнути на її користь 833 150,00 грн на відшкодування завданої майнової шкоди та 1 000 000,00 грн на відшкодування завданої моральної шкоди.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено обставин, на які вона посилається у позові, а саме не надано належних та допустимих доказів на підтвердження руйнування належного їй будинку.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження її майна відбулося внаслідок незаконних дій чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності.

Постановою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 60 000,00 грн. У решті позовних вимог відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсацію за це невиконання на підставі статті1 Першого протоколу до Конвенції.

Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 60 000,00 грн.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, змінити постанову суду апеляційної інстанції, задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2022 року до Верховного Суду, Кабінет Міністрів України, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2022 року до Верховного Суду, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції

11 січня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України, витребувано її із Печерського районного суду міста Києва.

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою Донецької обласної військово-цивільної адміністрації.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 235/2357/17 та від 23 вересня 2020 року у справі № 329/382/19. Також, існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права, а саме: статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 86 Кодексу цивільного захисту України, у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі № 265/6582/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції помилково вважав надані позивачем акти обстеження майна неналежними та недопустимими доказами, оскільки видані органами окупаційної влади, та не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22 жовтня 2018 року у справі № 235/2357/17 та від 23 вересня 2020 року у справі № 329/382/19.

У касаційній скарзі Кабінет Міністрів України посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19. Також, заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: статей 2, 7 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», статей 20 22 Бюджетного кодексу України, законів України про державний бюджет на 2020-2021 роки, постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 «Питання виплати грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайних ситуацій воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації».

У касаційній скарзі Кабінет Міністрів України зазначає, що судом не було встановлено факт наявності причинно-наслідкового зв`язку саме між діями Кабінету Міністрів України та спричиненою позивачу шкодою, позивачем не доведено факт заподіяння шкоди Кабінетом Міністрів України.

У касаційній скарзі Донецька обласна військово-цивільна адміністрація посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19. Також, заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: норм постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 «Питання виплати грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайних ситуацій воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації».

У касаційній скарзі Донецька обласна військово-цивільна адміністрація зазначає, що всупереч норми статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції необґрунтовано вийшов за межі розгляду справи, оскільки позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2022 року Управління державної охорони України подало відзив на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, у якому просить задовольнити касаційну скаргу, постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У лютому 2022 року Служба безпеки України подала пояснення на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, у яких підтримує вимоги касаційної скарги.

У травні 2022 року Кабінет Міністрів України подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У червні 2022 року Адміністрація державної прикордонної служби України подала пояснення на касаційні скарги ОСОБА_1 , Кабінету Міністрів України та Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, у яких зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі, оскільки воно є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з надвірними побудовами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 31 серпня 2006 року серія НОМЕР_1 (а. с. 24, 25 т. 1), та земельної ділянки за вказаною адресою, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку від 13 грудня 2005 року серія ДН № 177572 (а. с. 26 т. 1).

ОСОБА_1 перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується довідкою від 17 жовтня 2014 року № 1629000009 (а. с. 35 т. 1).

Відповідно до акта про руйнування житлового будинку, складеного 16 лютого 2015 року, житловий будинок на АДРЕСА_1 повністю зруйновано у зв`язку з прямим попаданням снаряду, у результаті чого виникла пожежа, що призвело до повного пошкодження майна (а. с. 29 т. 1).

Факт руйнування будинку на АДРЕСА_1 підтверджується також фотофіксацією (а. с. 30-34 т. 1).

20 жовтня 2015 року за заявою ОСОБА_1 внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015050410002564 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 194 Кримінального кодексу України (а. с. 237 т. 1).

29 вересня 2017 року ОСОБА_1 направила на адресу Кабінету Міністрів України звернення щодо виплати компенсації за зруйноване майно під час проведення антитерористичної операції на території з режимом надзвичайної ситуації державного рівня соціального і військового характеру (а. с. 8-10 т. 2).

Листом Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України від 07 листопада 2017 року № 22/К-972-5.2-1019 ОСОБА_1 повідомлено про відсутність нормативно-правового акту, який дозволяє вирішити питання відшкодування шкоди фізичним особам, які постраждали під час бойових дій у Донецькій та Луганській областях та одночасно повідомлено про перебування у Верховній Раді України декілька законопроектів щодо відшкодування збитків за зруйноване, знищене або пошкоджене приватне житло особам, приватне житло або приватні домогосподарства, яких були пошкоджені (зруйновані) під час проведення антитерористичної операції (а. с. 11 т. 2).

Відповідно до висновку від 13 листопада 2017 року № 1741 за результатами проведення будівельно-технічного дослідження вартість ремонтно-відновлювальних робіт житлового будинку (літ. А-1, а1, а2, а3), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , пошкодженого в результаті артилерійського обстрілу на момент проведення дослідження становить 833 150,00 грн; згідно з наданими фото будівля житлового будинку (літ. А-1, а1, а2, а3) зазнала значних ушкоджень фактично до повного знищення будівлі; згідно з наданих фото будівлі та пояснень власника житловий будинок (літ. А-1, а1, а2, а3) був пошкоджений від ураження важкою зброєю, після якого почалася пожежа, внаслідок чого будівля вигоріла повністю, на даний час піддається руйнуванню від природних факторів (а. с. 230-232 т. 1).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що вона звернулася до суду з метою отримати від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її майна, на яке вона, на її думку, має право згідно із законодавством України.

Також позивач зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, в тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Згідно зі статтею 86 Кодексу цивільного захисту України забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб`єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб`єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали в будинках державного або комунального житлового фонду, здійснюється за рахунок державних коштів, виділених на зазначені цілі, з урахуванням площі жилих (нежилих) приміщень та кількості кімнат, якими володів постраждалий. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований. Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, мають право на власне будівництво житлового будинку на умовах фінансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок. Придбання шляхом централізованої закупівлі житлового будинку чи квартири для постраждалого здійснюється за бажанням одержувача. Закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих може здійснюватися у населеному пункті, де він проживав, або за їх згодою у будь-якому населеному пункті України. Якщо будівництво або закупівля квартири (житлового будинку) для постраждалих здійснюється місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, суб`єктами господарювання, грошова компенсація за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) не виплачується. Постраждалі, яким виплачено грошову компенсацію за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок), житлом за рахунок держави не забезпечуються. Забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.

Крім того, позивач посилалася на: відсутність компенсації завданої шкоди в продовж тривалого часу та не відновлення будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акта будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

Позивач вказувала про те, що правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на твердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та, як наслідок, особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому, причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49, 50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтувала розмір завданої їй майнової шкоди вартістю ремонтно-відновлювальних робіт пошкодженого будинку, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач зазначила, що шкода завдана внаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою.

Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

З огляду на зміст вказаних положень, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому, на час виникнення спірних правовідносин та пред`явлення цього позову в суд в законодавстві України була відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).

На підставі наведеного колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджене в період проведення антитерористичної операції домоволодіння.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну в період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюється за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Установивши, що належний позивачу житловий будинок на АДРЕСА_1 зруйнований в результаті обстрілу під час бойових дій, а саме під час проведення антитерористичної операції, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому, апеляційний суд правильно виходив з того, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, був відсутній на момент виникнення спірних правовідносин (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи в суді першої інстанції у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому слід враховувати, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній Уряду України.

У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в суді першої інстанції щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що порушення права позивача, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави, оскільки позивач довела, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на майно.

Вищенаведене узгоджується з правовими позиціями, наведеними в постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц (провадження № 61-25144св18), від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц (провадження № 61-47151св18), від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17 (провадження № 61-16126св18), від 08 вересня 2021 року у справі № 757/54567/16-ц (провадження № 61-12267св20), від 06 грудня 2021 року у справі № 229/667/18 (провадження № 61-8054св21), від 26 травня 2022 року у справі № 419/832/17 (провадження № 61-1650св21).

Апеляційний суд, ураховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження, та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації в розмірі 60 000,00 грн.

Враховуючи зазначене, немає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 з цього приводу.

Постанову № 767 «Питання виплати грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації» Кабінет Міністрів України ухвалив 02 вересня 2020 року, тобто вже після розгляду цієї справи судом першої інстанції.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції помилково вважав надані позивачем акти обстеження майна неналежними та недопустимими доказами, оскільки видані органами окупаційної влади, є безпідставними, оскільки рішення суду першої інстанції скасовано за результатами апеляційного перегляду.

Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що позивачем не доведено заподіяння шкоди саме цим державним органом є безпідставними, оскільки з огляду на повноваження заявника з організації боротьби з тероризмом в Україні, забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами, і враховуючи особливості процесуального представництва держави Україна, як сторони справи та характер спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України є належним представником держави у цій справі.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційних скарг Кабінету Міністрів України, Донецької обласної цивільно-військової адміністрації про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, оскільки у цій справі установлено інші фактичні обставини справи, зокрема, майно, вартість якого просив відшкодувати позивач, було викрадено невідомими особами і за вказаним фактом здійснювалося кримінальне провадження, а страхові відшкодування, за встановленими судами обставинами, не підлягали виплаті за відсутності страхового випадку.

Доводи касаційної скарги Донецької обласної військово-цивільної адміністрації про те, що всупереч норми статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції необґрунтовано вийшов за межі розгляду справи, оскільки позивачем заявлялися позовні вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої в результаті проведення антитерористичної операції, є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції, повно та всебічно встановивши обставини справи, врахувавши предмет та підстави позову, правильно врахував принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), відповідно до якого під час розгляду справи суд має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Інші наведені в касаційних скаргах доводи також не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційних скаргах заявники, такі доводи зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.

Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені заявниками у касаційних скаргах доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційні скарги ОСОБА_1 , Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, Кабінету Міністрів України є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційних скарг судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг ОСОБА_1 , Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, Кабінету Міністрів України висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд робить висновок, що касаційні скарги ОСОБА_1 , Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, Кабінету Міністрів України необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо клопотань про участь у судовому засіданні

У касаційних скаргах Кабінету Міністрів України, Донецької обласної військово-цивільної адміністрації міститься клопотання про розгляд вказаної справи за участю представників Кабінету Міністрів України, Донецької обласної військово-цивільної адміністрації у судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень.

Оскільки Верховний Суд не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, то підстав для виклику представників сторін немає.

Тому у задоволенні клопотань слід відмовити.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров