10.04.2023

№ 757/62043/18-ц

Постанова

Іменем України

13 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 757/62043/18-ц

провадження № 61-13227св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач -Національне антикорупційне бюро України,

відповідачі:ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Національного антикорупційного бюро України на постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року у складі колегії суддів:Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Верланова С. М.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року Національне антикорупційне бюро України (далі - НАБУ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання угод недійсними.

Позовні вимоги мотивовані тим, що детективами НАБУ здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 52017000000000016 від 04 січня 2017 року, в процесі якого ОСОБА_3 повідомлено про підозру. З метою ухилення від кримінальної відповідальності ОСОБА_3 переховувався від органу досудового розслідування та в серпні 2016 року залишив територію України. Досудовим розслідуванням також встановлено, що ОСОБА_3 перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 , та у них є дочка - ОСОБА_2 .

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 була власником земельних ділянок в с. Рожни Броварського району Київської області, кадастрові номери: 3221287201:01:100:0052, 3221287201:01:100:0049, 3221287201:01:100:0051, 3221287201:01:100:0036, 3221287201:01:100:0035, 3221287201:01:100:0034, 3221287201:01:100:0050, 3221287201:01:100:0047. Також вона була власником земельних ділянок в м. Білій Церкві Київської області, кадастрові номери: 3210300000:04:032:0156, 3210300000:04:032:0157, та власником квартир

АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 ; № АДРЕСА_3 ; квартири

АДРЕСА_4 ; № АДРЕСА_5 ;

АДРЕСА_6 .

18 жовтня 2016 року, 04, 07, 08 листопада 2016 року, 06 грудня 2016 року ОСОБА_1 за згодою ОСОБА_3 подарувала зазначене майно їх дочці ОСОБА_2 .

Досудове розслідування у кримінальній справі розпочато 11 січня 2016 року, перші повідомлення про підозру оголошені та вручені 11 липня 2016 року, зокрема, ОСОБА_4 , якому ОСОБА_3 надавав вказівки щодо розпорядження його грошовими коштами та ведення фінансових справ. Майже відразу після затримання ОСОБА_4 ОСОБА_3 та

ОСОБА_1 14 липня 2016 року покинули територію України.

З липня по вересень 2016 року ОСОБА_1 не вчиняла дій, спрямованих на відчуження належного їй майна.

Фактично дії щодо приховування майна ОСОБА_1 розпочала з вересня 2016 року, передавши ОСОБА_2 корпоративні права щодо Спільного українсько-йорданського підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Катрін» (далі - СП «Катрін»)вартістю понад 140 млн. грн. Наступні дії ОСОБА_1 стосувались дарування земельних ділянок та квартир на користь ОСОБА_2 , такі дії розпочались 18 жовтня 2016 року та фактично завершились 06 грудня 2018 року, що сторона обвинувачення пов`язує з повідомленням про підозру ОСОБА_5 , яке вручено 26 жовтня 2016 року.

Правочини щодо відчуження ОСОБА_1 нерухомого майна на користь її

з ОСОБА_3 доньки ОСОБА_2 мають ознаки фіктивності, як вчинені без наміру створення правових наслідків, з метою приховати майно підозрюваного ОСОБА_3 , уникнення накладення на нього арешту

в рамках кримінального провадження для забезпечення його можливої конфіскації. За наслідками вчинення правочинів ОСОБА_2 набула право формальної власності на спірне нерухоме майно, проте фактичним власником та контролером цього майна залишається ОСОБА_3 спільно

з ОСОБА_1

НАБУ просило визнати недійсними договори дарування, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Оніщук О.М. та зареєстровані в реєстрі за

№ № 2603, 2608, 2610 - 2615, 2756 - 2759, 2766, 2786, 2787, 2790, 2791, 2908.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року

в задоволені позову НАБУ до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання угод недійсними відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до пункту

2 резолютивної частини 2 рішення Конституційного Суду України від

05 червня 2019 року № 4-р(ІІ)/2019 у справі № 3-294/2018 (3058/18) положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», яким визначено право Національного бюро та його працівників подавати до суду позови про визнання недійсними угод, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Оскільки в процесі розгляду справи відбулась зміна законодавства на підставі рішення Конституційного Суду України, яке є остаточним і не має зворотної дії в часі, то позивач втратив право пред`явлення вимог до відповідачів.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення.

У задоволенні позову НАБУ до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання угод недійсними відмовлено.

Апеляційний суд виходив із того, що пункт 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» втратив чинність лише з 05 червня 2019 року, а з позовом у цій справі НАБУ звернулось до суду 13 грудня 2018 року. Тому висновок суду першої інстанції є помилковим.

Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Надані позивачем докази не підтверджують фіктивність укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оспорюваних договорів дарування земельних ділянок в с. Рожни Броварського району Київської області, кадастрові номери: 3221287201:01:100:0052, 3221287201:01:100:0049, 3221287201:01:100:0051, 3221287201:01:100:0036, 3221287201:01:100:0035, 3221287201:01:100:0034, 3221287201:01:100:0050, 3221287201:01:100:0047, договорів дарування земельних ділянок в м. Білій Церкві Київської області: кадастрові номери: 3210300000:04:032:0156, 3210300000:04:032:0157, квартир АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 ; № АДРЕСА_3 ; АДРЕСА_4 ; № АДРЕСА_5 ; АДРЕСА_6 .

Копії витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо реєстрації кримінального провадження № 52016000000000001 від 11 січня 2016 року стосовно ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_8 , № 520170000000000016 від 04 січня 2017 року стосовно ОСОБА_3 ; копія повідомлення про підозру від 26 жовтня 2016 року ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України, та копія повідомлення про підозру від 30 листопада 2016 року ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною третьою статті 27, частиною п`ятою статті 191, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 212, частиною третьою статті 290 КК України, не містять будь-якої інформації щодо укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оспорюваних договорів дарування.

Відповідно до копії ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва від 01 березня 2018 року при розгляді клопотання детектива НАБУ про накладення арешту на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 , яке подаровано їй ОСОБА_1 , з метою забезпечення конфіскації майна у кримінальному провадженні, обставини укладення та виконання оспорюваних у даній справі договорів дарування земельних ділянок та квартир не були предметом дослідження. Ця ухвала не містить висновків, які мають правове значення для розгляду вказаної справи про визнання оспорюваних правочинів фіктивними.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що вказаною ухвалою слідчого судді від 01 березня 2018 року підтверджується фіктивність оспорюваних договорів дарування, оскільки, задовольняючи клопотання детектива НАБУ про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні № 52017000000000016 від 04 січня 2017 року, слідчий суддя посилався на те, що: «Орган досудового розслідування вважає, що таке відчуження майна було спрямоване на його приховування з метою уникнення можливої наступної конфіскації цього майна. Апеляційним судом міста Києва 07.12.2017 року винесено ухвалу, якою дозволено здійснення спеціального досудового розслідування відносно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні № 52017000000000016. Детективом доведено наявність підстав, у зв`язку з якими потрібно здійснити арешт майна з метою забезпечення конфіскації майна, як виду покарання, у цьому кримінальному провадженні»,

є безпідставним, оскільки слідчий суддя досліджував лише питання щодо наявності підстав для накладення арешту на майно і посилався на обставини, зазначені у клопотанні органу досудового розслідування - НАБУ, а питання щодо фіктивності договорів дарування нерухомого майна не досліджував та жодного правового висновку з цього питання не робив.

Доводи позивача про те, що фіктивність оспорюваних договорів дарування підтверджується копією протоколу допиту детективом НАБУ свідка

ОСОБА_2 від 29 вересня 2016 року, оскільки на запитання детектива «Що Вам відомо про СП «Катрін»?»свідок ОСОБА_2 повідомила: «Не чула про це підприємство», хоча лише 13 вересня 2016 року отримала у власність корпоративні права вартістю понад 140 млн. грн на це підприємство від своєї матері ОСОБА_1 та станом на 29 вересня 2016 року являлась єдиним учасником вказаного підприємства, є також безпідставними з огляду на те, що відповіді ОСОБА_2 на запитання щодо корпоративних прав СП «Катрін» жодним чином не стосуються правовідносин щодо укладення оспорюваних договорів дарування земельних ділянок та квартир.

З огляду на те, що після укладення оспорюваних договорів дарування

ОСОБА_2 залишилася мешкати на території України, на відміну від своєї матері ОСОБА_1 , яка виїхала з території України в липні 2016 року та більше не поверталась в Україну, факт володіння та користування

ОСОБА_2 нерухомим майном, отриманим в дар, є доведеним, тому підстави для визнання оспорюваних позивачем договорів дарування фіктивними відсутні. Доказів на спростування вказаних обставин позивачем суду не надано.

Аргументи учасників справи

У серпні 2021 року НАБУ подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд, стягнути з відповідачів судовий збір.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційним судом не враховано висновків щодо встановлення та дослідження обставин, які свідчать про укладення фіктивного правочину, у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, у постановах Верховного Суду від

31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 25 квітня 2018 року у справі № 921/757/16-г/7, від 08 серпня 2018 року у справі № 904/10083/15.

Досудове розслідування у кримінальному провадженні № 52016000000000001 (з якого в окреме досудове розслідування виділено матеріали відносно ОСОБА_3 ) розпочато 11 січня 2016 року, перші повідомлення про підозру оголошені та вручені 11 липня 2016 року, зокрема ОСОБА_4 , якому ОСОБА_3 надавав вказівки щодо розпорядження його грошовими коштами та ведення фінансових справ (підтверджується особистим листуванням ОСОБА_4 ). Майже відразу після затримання ОСОБА_4

14 липня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 покинули територію України рейсом Київ-Софія. Фактичні дії щодо приховування майна (шляхом юридичного оформлення прав на майно на її доньку ОСОБА_2 )

ОСОБА_1 розпочала з вересня 2016 року, передавши ОСОБА_2 корпоративні права щодо СП «Катрін» вартістю понад 140 млн грн. Наступні дії ОСОБА_1 стосувалися дарування земельних ділянок та квартир її доньці ОСОБА_2 . Такі дії розпочалися 18 жовтня 2016 року та фактично були завершені 06 грудня 2018 року. Під час досудового розслідування детективом НАБУ проведено огляд мобільного телефону та флеш-накопичувача, яким встановлено, що на вказаних телефоні та накопичувані зафіксовано особисте листування та інші записи особистого характеру

ОСОБА_4 . Відповідно до змісту листування ОСОБА_3 розумів, що велика частина майна юридично оформлена на його дружину ОСОБА_1 , та переймався долею цього майна у зв`язку з можливим кримінальним переслідуванням. Тому укладення договорів дарування здійснювалося

з метою уникнення накладення арешту на це майно у кримінальному провадженні та подальшої його можливої конфіскації. На майно ОСОБА_2 , набуте на підставі оспорюваних договорів, ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року у справі

№ 760/3151/18 накладено арешт.

Відчуження нерухомого майна ОСОБА_1 на користь її з ОСОБА_3 доньки ОСОБА_2 має ознаки фіктивних правочинів, які вчинено без наміру створення правових наслідків та які покликані приховати майно підозрюваного ОСОБА_3 з метою уникнення накладення на нього арешту в рамках кримінального провадження для забезпечення його можливої конфіскації. За наслідками вчинення правочинів ОСОБА_2 набула права формальної власності на перераховане нерухоме майно, проте фактичним власником та контролером цього майна залишився

ОСОБА_3 спільно з ОСОБА_1 .

З огляду на те, що під час укладення договорів дарування сторони переслідували іншу мету (ухилення від накладення арешту на майно та запобігання можливій конфіскації його частини), аніж та, що визначена

у договорі (припинення права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно та перехід права власності на нього до ОСОБА_2 ), такі правочини вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися ними.

НАБУ звернулося до суду із цим позовом, реалізовуючи надані на той час повноваження з метою захисту інтересів держави, у тому числі тих, які досягаються через виконання завдань кримінального провадження. Суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що позивач втратив право пред`явлення вимог до відповідачів, не дослідив обставини справи та порушив вимоги статті 265 ЦПК України.

Оцінюючи докази, яким не надав правової оцінки суд першої інстанції: зазначені копії витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо реєстрації кримінального провадження № 52016000000000001 від 11 січня 2016 року, № 520170000000000016 від 04 січня 2017 року, повідомлень про підозру від 26 жовтня 2016 року ОСОБА_5 та від 30 листопада 2016 року ОСОБА_3 , ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду

м. Києва від 01 березня 2018 року, протоколу допиту свідка ОСОБА_2 від 29 вересня 2016 року, апеляційний суд не звернув увагу, що ці докази підтверджують виникнення обставин, за яких ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вирішили покинути територію України з метою уникнення кримінального переслідування, яке проводилося, зокрема, щодо ОСОБА_3 та пов`язаних з ним осіб, у зв`язку з підозрою у вчиненні ними кримінальних правопорушень, у тому числі з використанням суб`єктів господарювання, підконтрольних сім`ї ОСОБА_9 . Тому за результатами оцінки вказаних доказів судом апеляційної інстанції зроблено неправильний висновок про відмову

в задоволені позову.

Висновок суду про те, що набуття ОСОБА_2 корпоративних прав вартістю понад 140 млн грн від своєї матері ОСОБА_1 не стосується укладення оспорюваних правочинів спростовується тим, що СП «Катрін» входило до майна, яке разом із земельними ділянками та квартирами було у власності ОСОБА_1 та яке вона протягом короткого періоду часу подарувала своїй дочці. Суди не звернули увагу на те, що усі договори дарування укладені не безпосередньо між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а між їхніми представниками згідно з довіреностями. Крім того, в період укладення договорів ОСОБА_1 перебувала за межами України, що жодним чином не підтверджує її волевиявлення та реальність намірів на відчуження майна на користь дочки. Тому необізнаність ОСОБА_2 з тим, що вона є власником корпоративних прав та не володіє інформацією про місцезнаходження майна, власником якого невдовзі стане, цілком можливо пояснити відсутністю у неї реальних намірів на отримання цього майна та користування ним.

ОСОБА_2 не надано суду будь-яких доказів (договори оренди, відомості про сплату комунальних платежів тощо), які б підтверджували фактичне володіння чи користування нею майном, яке вона отримала внаслідок укладення оспорюваних правочинів. Факт володіння та користування майном підтверджується не відсутністю попереднього його власника на території держави, а вчиненням новим власником дій, які свідчать про таке володіння та користування. До таких дій можна віднести, зокрема, реєстрацію місця проживання в одному з об`єктів нерухомого майна, фактичне проживання, сплату комунальних послуг за його утримання, надання в оренду тощо. Крім того, перебування ОСОБА_1 за кордоном з 2016 року не свідчить про те, що вона не контролює використання нерухомого майна, яке є предметом оспорюваних правочинів та не вчиняє будь-яких дій з його утримання. Суд апеляційної інстанції не вказав, на підставі яких доказів він зробив висновок про доведеність факту володіння і користування майном ОСОБА_2 .

У вересні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Губський Р. В. подав до суду відзив, у якому просив постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Відзив мотивовано тим, що зроблений позивачем висновок про відсутність наміру у обдарованої ( ОСОБА_2 ) отримати майно у власність є абсолютно нелогічним. Відповіді щодо корпоративних прав СП «Катрин» жодним чином не підтверджують правовідносини щодо спірного майна. Ці відповіді надані на допиту у вересні 2016 року, а оспорені договори укладені в жовтні-листопаді 2016 року. Предметом позову не є правочини щодо відчуження частки СП «Катрин». Сам факт прибуття ОСОБА_2 на допит у вересні 2016 року підтверджує, що відповідач проживає на території України, на відміну від своєї матері, яка виїхала з території України в року та більше не поверталася. Це підтверджує факт володіння та користування ОСОБА_2 нерухомим майном, отриманим у дар. Належне укладення та виконання умов договору обома сторонами свідчить про відсутність ознак фіктивності правочинів.

Доводи скаржника про те, що намір ОСОБА_1 здійснити відчуження майна сторона обвинувачення пов`язує з повідомленням про підозру ОСОБА_5 , в якому вперше в офіційних публічних документах

у кримінальному провадженні згадано прізвище та ім`я ОСОБА_3 ,

є помилковими. Таке повідомлення про підозру теоретично не могло стати тією причиною, яка примусила ОСОБА_1 здійснити відчуження майна, оскільки повідомлення про підозру ОСОБА_5 вручено 26 жовтня

2016 року, а більшість з оспорюваних угод укладено 18 жовтня 2016 року, тобто раніше дати вручення підозри.

Предметом оспорюваних договорів дарування є не лише майно, що перебувало у спільній сумісній власності подружжя, але також майно, що належить ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності (наприклад, квартира АДРЕСА_7 ). Факт відчуження всього належного ОСОБА_1 майна (тобто не лише того, що належало на праві спільної сумісної власності з ОСОБА_3 ) додатково підтверджує позицію відповідача, що відчуження майна здійснено саме

у зв`язку з виїздом відчужувача на постійне місце проживання за межі України та втратою у зв`язку з цим цікавості щодо майна на території України, яке ОСОБА_1 передала у власність доньці, яка залишалася проживати

в Україні.

Зі змісту позову вбачається, що основною метою звернення НАБУ до суду

є забезпечення можливої подальшої конфіскації частини майна, яке

є предметом вказаних договорів. Проте забезпечення виконання можливого покарання за вироком суду не відноситься до завдань та повноважень НАБУ. Тому відсутній причинно-наслідковий зв`язок між оспорюваними договорами та виконанням НАБУ покладених на нього завдань (постанова Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 910/30/19). Виконання відповідних завдань здійснюється в межах кримінального, а не цивільного судочинства.

Посилаючись у касаційній скарзі на ненадання відповідачами певних доказів щодо володіння та користування майном, позивач припускається логічної помилки, коли в обґрунтування своїх доводів використовує концепцію негативного доказу, яка сама по собі порушує принцип змагальності. Не відповідачі мали доводити факт наявності володіння чи користування майном, а позивач - факти відсутності такого володіння чи користування (відсутність правових наслідків правочинів). Про недопустимість використання концепції «негативного доказу» вказано в постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18.

Аналіз змісту (висновків) вказаних у касаційній скарзі постанов Верховного Суду спростовує твердження скаржника та навпаки підтверджує, що суд апеляційної інстанції у цій справі дотримався відповідних висновків.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від

21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, у постановах Верховного Суду від

31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 25 квітня 2018 року у справі № 921/757/16-г/7, від 08 серпня 2018 року у справі № 904/10083/15).

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 18 жовтня 2016 року та 08 листопада 2016 року між ОСОБА_1 , як дарувальником, та ОСОБА_2 , як обдаровуваною, укладено договори дарування земельних ділянок, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М., за якими дарувальник передає безоплатно у власність, а обдаровувана приймає

у власність нерухоме майно, яким є:

земельні ділянки, що розташовані за адресою: Київська обл., Броварський р-н, с. Рожни: площею по 0,25 га кадастровий номер: 3221287201:01:100:0052 (договір № 2615), кадастровий номер: 3221287201:01:100:0049 (договір

№ 2611), кадастровий номер: 3221287201:01:100:0051 (договір № 2608), кадастровий номер: 3221287201:01:100:0050 (договір № 2612); площею 1,7468 га, кадастровий номер: 3221287201:01:100:0036 (договір № 2610), площею 1,7336 га, кадастровий номер: 3221287201:01:100:0035 (договір № 2609), площею 1,7484 га, кадастровий номер: 3221287201:01:100:0034 (договір

№ 2613), площею 1,668 га, кадастровий номер: 3221287201:01:100:0047 (договір № 2614);

земельна ділянка площею 0,4195 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_8 , кадастровий номер: 3210300000:04:032:0156 (договір № 2787);

земельна ділянка площею 0,0122 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_8 , кадастровий номер: 3210300000:04:032:0157 (договір № 2786).

04, 07, 08 листопада 2016 року та 06 грудня 2016 року між ОСОБА_1 , як дарувальником, та ОСОБА_2 , як обдаровуваною, укладено договори дарування квартир, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М., за якими дарувальник передає безоплатно у власність, а обдаровувана приймає у власність нерухоме майно, яким є квартири, що розташовані за адресами:

АДРЕСА_9 , загальною площею 251,8 кв. м (договір № 2759), кв. 27, загальною площею 143,4 кв. м (договір № 2758);

АДРЕСА_10 , загальною площею 169,8 кв. м (договір № 2756), кв. 14, загальною площею 173,7 кв. м (договір № 2757);

АДРЕСА_11 , загальною площею 80,9 кв. м (договір № 2908);

АДРЕСА_12 , загальною площею 175,3 кв. м (договір № 2791), кв. АДРЕСА_13 , загальною площею 219 кв. м (договір

№ 2790);

АДРЕСА_14 , загальною площею 71,1 кв. м (договір № 2766).

У копії витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо реєстрації кримінального провадження № 52016000000000001 від 11 січня 2016 року стосовно ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_8 , № 520170000000000016 від 04 січня 2017 року стосовно ОСОБА_3 ; копії повідомлення про підозру від 26 жовтня 2016 року ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України, та копії повідомлення про підозру від 30 листопада 2016 року ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною третьою статті 27, частиною п`ятою статті 191, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 212, частиною третьою статті 290 КК України, міститься інформація щодо реєстрації кримінальних проваджень стосовно ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 та

ОСОБА_3 , а також щодо вручення підозри у вчиненні кримінальних правопорушень ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва

Антипової І. Л. від 01 березня 2018 року задоволено клопотання детектива НАБУ про накладення арешту на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 , яке подаровано їй ОСОБА_1 з метою забезпечення конфіскації майна у кримінальному провадженні. Слідчий суддя посилався на те, що «Орган досудового розслідування вважає, що таке відчуження майна було спрямоване на його приховування з метою уникнення можливої наступної конфіскації цього майна. Апеляційним судом міста Києва 07.12.2017 року винесено ухвалу, якою дозволено здійснення спеціального досудового розслідування відносно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні № 52017000000000016. Детективом доведено наявність підстав, у зв`язку з якими потрібно здійснити арешт майна з метою забезпечення конфіскації майна, як виду покарання, у цьому кримінальному провадженні».

Відповідно до копії протоколу допиту свідка ОСОБА_2 детективом НАБУ

29 вересня 2016 року на запитання детектива «Що Вам відомо про СП «Катрін»?» свідок ОСОБА_2 повідомила: «Не чула про це підприємство».

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша, друга статті 234 ЦК України).

Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду

з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 квітня 2018 року у справі

№ 921/757/16-г/7, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі

№ 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20), на яку міститься посилання

у касаційній скарзі.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли

б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати

у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває

у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту

в публічних відносинах або уникнення арешту та/або можливої конфіскації. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2021 року у справі № 381/2296/18 (провадження № 61-10001св21) зроблено висновок, що «фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем

з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета

є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин

є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Такий висновок відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19),

у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня

2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі

№ 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року у справі № 446/1942/19 (провадження № 61-16300св21) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зроблено висновок, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває

У справі, що переглядається:

суди не звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або уникнення арешту та/або можливої конфіскації. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;

суди встановили, що оспорювані правочини щодо значного обсягу цінного майна укладені між близькими родичами, є безоплатними, вчинені

у короткий проміжок часу та під час здійснення досудового розслідування

у кримінальних провадженням стосовно ОСОБА_3 (чоловіка дарувальника спірного майна) та інших пов`язаних з ним осіб, які підозрюються у вчиненні кримінальних правопорушень, що одним з видів покарання передбачають конфіскацію майна. За таких обставин суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для визнання недійсними договорів дарування, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2021 року у справі № 381/2296/18 (провадження № 61-10001св21), Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 446/1942/19 (провадження № 61-16300св21), Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року

у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції позивач сплатив

31 716,00 грн судового збору (а. с. 3), апеляційної інстанції - 47 574,00 грн (а. с. 220 т. 2), у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції -

63 432,00 грн судового збору. У зв?язку із ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог НАБУсплачений судовий збір підлягає стягненню на його користь з відповідачів в рівних частинах.

Керуючись статтями 141 400 402 412 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Національного антикорупційного бюро України задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року скасувати.

Позовні вимоги Національного антикорупційного бюро Українидо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 18 жовтня

2016 року, укладений між ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_10 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М. і зареєстрований в реєстрі за № 2615.

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 18 жовтня

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 08 листопада 2016 року, укладений між ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_10 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М. і зареєстрований в реєстрі за № 2787.

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 18 жовтня

Визнати недійсним договір дарування квартири від 04 листопада 2016 року, укладений між ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_10 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М. і зареєстрований в реєстрі за № 2759.

Визнати недійсним договір дарування квартири від 08 листопада 2016 року, укладений між ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_10 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М. і зареєстрований в реєстрі за № 2791.

Визнати недійсним договір дарування квартири від 06 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_10 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М. і зареєстрований в реєстрі за № 2908.

Визнати недійсним договір дарування квартири від 07 листопада 2016 року, укладений між ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_10 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Оніщук О. М. і зареєстрований в реєстрі за № 2766.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Національного антикорупційного бюро України частину судових витрат на сплату судового збору в сумі 71 361 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Національного антикорупційного бюро України частину судових витрат на сплату судового збору в сумі 71 361 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук