04.02.2023

№ 757/63074/19-ц

Постанова

Іменем України

05 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 757/63074/19-ц

провадження № 61-17638св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми за договором позики.

На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що між ним та відповідачем були укладені договори позики, що підтверджується розписками, за умовами яких відповідач отримав грошові кошти у загальному розмірі 74 000 дол. США, а саме: за розпискою від 03 серпня 2000 року - 5 000 дол. США на строк два місяці, за розпискою від 05 серпня 2000 року - 4 000 дол. США на строк один місяць, за розпискою від 27 березня 2001 року - 35 000 дол. США на строк до 15 травня 2001 року, від 24 березня 2004 року - 30 000 дол. США на строк до 01 січня 2005 року.

Зазначав, що відповідач свої зобов`язання за договорами позики належним чином не виконав, грошові кошти вчасно не повернув. Лише 05 листопада 2015 року повернув частину боргу у розмірі 10 000 дол. США, у зв`язку з чим загальна сума боргу за договорами позики становить 64 000 дол. США.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу (справа № 757/38423/17-ц), яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову внаслідок спливу позовної давності.

Проте, суд встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини з договору позики, боржник не виконав зобов`язання та повинен повернути кредиторові грошові кошти у розмірі 64 000 дол. США.

ОСОБА_1 вказував, що наявність судового рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє позивача як кредитора права на отримання інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми в межах трирічного строку позовної давності, який передував зверненню до суду.

Таким чином, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_1 просив задовольнити його позов та стягнути з ОСОБА_2 інфляційні втрати за період з 16 червня 2017 року до 16 червня 2020 року у розмірі 1 095 244,80 грн, а також три проценти річних від простроченої суми за період з 16 червня 2017 року до 16 червня 2020 року у розмірі 150 033,53 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

РішеннямПечерського районного суду міста Києва від 26 березня 2021 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три проценти річних від простроченої суми боргу у розмірі 5 769 дол. США .

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором.

Після настання строку повернення позики, позивач має право на стягнення з відповідача сум, передбачених положенням частини другої статті 625 ЦК України.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року у справі № 757/38423/17-ц встановлено, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договорами позики не виконав, у зв`язку з чим загальна сума боргу за розписками становить 64 000 дол. США.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми є доведеними та підлягають задоволенню.

Положення частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні.

Оскільки за умовами договорів позики боржник отримав у борг іноземну валюту, а саме долари США, тому позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат є безпідставними.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 березня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від суми боргових зобов`язань скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційним судом не переглядалось.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, у справі № 757/38423/17-ц було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, то три проценти річних у даній справі були нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні.

ОСОБА_1 як кредитор пропустив строк звернення до суду з вимогами до відповідача як боржника про стягнення боргу за договорами позики, тому позивач втратив право і на захист в судовому порядку права на стягнення трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 625 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування положення статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21).

Касаційна скарга мотивована тим, що передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних від простроченої суми має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника за користуванням кредитних коштів.

Якщо боржник не виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики, тому з нього підлягають стягненню три проценти річних та інфляційні втрати згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, яка забезпечує права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) та регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

На час розгляду справи судами попередніх інстанцій ОСОБА_2 не усунув порушення прав ОСОБА_1 , тобто грошові кошти за договорами позики не повернув, тому висновок апеляційного суду про безпідставність заявлених вимог є помилковим.

Положення статті 625 ЦК України не передбачає жодних підстав для звільнення боржника від відповідальності за порушення виконання грошового зобов`язання.

За загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову у позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Крім того, суд апеляційної інстанції поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження судового рішення та відкрив апеляційне провадження у справі безпідставно, оскільки в матеріалах справи відсутнє клопотання заявника про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду та відсутні мотиви для поновлення такого строку.

При цьому, апеляційна скарга підписана не заявником ОСОБА_2 , а не встановленою особою.

Тобто апеляційна скарга ОСОБА_2 була подана до апеляційного суду з порушенням вимог ЦПК України, у зв`язку з чим не могла бути прийнята апеляційним судом.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу та зазначав, що встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_1 неодноразово надавав у позику ОСОБА_2 грошові кошти, загальна сума якої становить 74 000 дол. США, а саме: за розпискою від 03 серпня 2000 року - 5 000 дол. США на строк два місяці, за розпискою від 05 серпня 2000 року - 4 000 дол. США на строк один місяць, за розпискою від 27 березня 2001 року - 35 000 дол. США на строк до 15 травня 2001 року, від 24 березня 2004 року - 30 000 дол. США на строк до 01 січня 2005 року. Проте у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення суми боргу за договорами позики суд відмовив у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_2 .

Положення статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат застосовуються до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши всі матеріали справи, надавши оцінку доказам у сукупності, правильно встановив обставини та з додержанням норм матеріального і процесуального права ухвалив рішення, яке є законним і обґрунтованим.

Касаційна скарга ОСОБА_1 ґрунтується на особистих міркуваннях заявника з ігноруванням правових висновків Верховного Суду.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з Печерського районного суду міста Києва.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що згідно із наявними у матеріалах справи копіями розписок ОСОБА_1 неодноразово надавав у позику ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 74 000 дол. США, а саме: 3 серпня 2000 року - 5 000 дол. США на строк два місяці; 5 серпня 2000 року - 4 000 дол. США на строк один місяць; 27 березня 2001 року - 35 000 дол. США на строк до 15 травня 2001 року; 24 березня 2004 року - 30 000 дол. США на строк до 01 січня 2005 року (а. с. 6-7).

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, у справі № 757/38423/17-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем (а. с. 8-10, 61-69).

Під час розгляду справи № 757/38423/17-ц суди встановили факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 в борг за договорами позики у формі розписок 74 000 дол. США, повернення частини позичених коштів у сумі 10 000 дол. США та наявність невиконаних зобов`язань на суму 64 000 дол. США.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України за період з 16 червня 2017 року до 16 червня 2020 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Рішення суду першої інстанції оскаржувалося ОСОБА_2 в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми, позовні вимоги про стягнення інфляційних витрат не були предметом перегляду в суді апеляційної інстанції та ці вимоги не оскаржуються заявником у касаційній скарзі, тому, відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, предметом касаційного перегляду є постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У справі, яка переглядається, суд встановив, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, у справі № 757/38423/17-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову у справі № 757/38423/17-ц, суд виходив з того, що на підставі належних та допустимих доказів позивач довів отримання відповідачем у борг 74 000 дол. США.

У розписках вказано строк повернення позичальником коштів, а саме: у розписці від 3 серпня 2000 року зазначено строк повернення через два місяці; у розписці від 5 серпня 2000 року - через один місяць; у розписці від 27 березня 2001 року - до 15 травня 2001 року; у розписці від 24 березня 2004 року - до 01 січня 2005 року.

Оскільки відповідач подав заяву про застосування позовної давності і такі строки пройшли за договорами позики, укладеними між сторонами, наявні підстави для відмови у позові у зв`язку із закінченням строків позовної давності.

Сплата 05 листопада 2015 року ОСОБА_2 10 000 дол. США не свідчить про переривання строку позовної давності відповідно до статті 264 ЦК України, оскільки позовна давність станом на 05 листопада 2015 року за договорами позики давно минула.

При цьому, цим рішенням суду встановлено факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 в борг за договорами позики у формі розписок 74 000 дол. США, повернення частини позичених коштів у сумі 10 000 дол. США та наявність невиконаних зобов`язань на суму 64 000 дол. США.

Встановлення зазначених фактів стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 625 ЦК України.

За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 266 ЦК України).

Верховний Суд України та Верховний Суд неодноразово зазначали, що за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша цієї статті), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже ЦК України не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Отже, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється (постанови Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, від 05 липня 2017 року у справі № 6-1840цс164 постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 537/6072/16-ц (провадження № 61-35327св18), від 05 лютого 2020 року у справі № 766/10193/16-ц (провадження № 61-25604св18 від 03 березня 2021 року у справі № 335/9695/19 (провадження № 61-90св21)).

Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) зазначив, що конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У справі, яка переглядається, позовна давність щодо стягнення боргу за договором позики спливла, тому правовідносини між сторонами трансформувалися у натуральне зобов`язання.

Отже, встановивши пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду з вимогами до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах, викладені у постановах: Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21), з огляду на таке.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, викладені висновки щодо застосування статті 625 ЦК України у справах, в яких між сторонами не існувало натурального зобов`язання.

Натомість у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки позовна давність щодо стягнення боргу за договором позики спливла, тому правовідносини між сторонами трансформувалися у натуральне зобов`язання.

Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, встановлені різні фактичні обставини.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Також не можна погодитися і з доводами касаційної скарги, що при прийнятті апеляційної скарги ОСОБА_2 та відкритті апеляційного провадження апеляційний суд порушив норми процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Пунктом 1 частини другої статті 354 ЦПК України передбачено, що учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до частини третьої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу (частина четверта статті 357 ЦПК України).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

11 травня 2021 року до апеляційного суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 березня 2021 року, за змістом якої заявник вказував, що оскаржуване судове рішення було проголошено за його відсутності, на його адресу не надходило, а оприлюднене в Єдиному державному реєстрі судових рішень 07 квітня 2021 року.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 18 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків апеляційної скарги, в тому числі і подати клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

При цьому апеляційний суд зазначив, що заявник не заявив клопотання в апеляційній скарзі про поновлення процесуального строку, а суд, в силу диспозитивності, не може самостійно поновити цей процесуальний строк.

На виконання вимог ухвали Київського апеляційного суду від 18 червня 2021 року ОСОБА_2 подав до суду клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду з наведенням мотивів такого поновлення.

Апеляційний суд, розглянувши таке клопотання, визнав причини пропуску строку поважними та дійшов висновку про поновлення пропущеного строку.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 на судове рішення відповідає формі і змісту, як зазначено у статті 356 ЦПК України, в тому числі підписана особою, яка її подає.

Підстав для сумнівів, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підписана іншою особою, а не заявником, немає.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержання норм процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04).

На думку судової колегії постанова апеляційного суду, що переглядається, є достатньо мотивованою.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк