Постанова
Іменем України
30 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 757/71482/17-ц
провадження № 61-9532св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи за первісним позовом:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
учасники справи за зустрічним позовом:
позивач - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року в складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року в складі колегії суддів:
Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопада 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 29 травня 2014 року вона надала в борг ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 950 000,00 грн, які остання зобов`язалася повернути їй не пізніше 29 листопада 2014 року.
На підтвердження грошового зобов`язання між ними було укладено нотаріально посвідчений договір позики грошових коштів від 29 травня 2014 року.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики нею також було укладено з ОСОБА_2 , яка діяла від свого імені та від імені майнових поручителів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , нотаріально посвідчений іпотечний договір від 29 травня 2014 року, предметом якого є квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцям в рівних частках.
Позичальник свої зобов`язання не виконала, а саме не повернула та фактично відмовилася повертати кошти, отримані за договором позики.
За невиконання грошового зобов`язання ОСОБА_2 повинна сплатити їй згідно п. 4 договору позики інфляційні втрати та 10 % річних від простроченої суми, що становить 982 015,00 грн, разом сума її вимог - 1 932 015,00 грн.
ОСОБА_1 просила звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 29 травня 2014 року в рахунок погашення заборгованості в розмірі 1 932 015,00 грн, що виникла у ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором позики від 29 травня 2014 року, та встановити спосіб реалізації предмета іпотеки, яким є квартира за адресою:
АДРЕСА_2 , шляхом продажу її на прилюдних (електронних) торгах.
У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до
ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за усним договором позики.
Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 12 серпня 2015 року
ОСОБА_6 та ОСОБА_1 за усною домовленістю уклали з нею усний договір позики для придбання нерухомого майна, згідно якого вона передала в борг ОСОБА_6 грошові кошти у розмірі 43 300,00 Євро, що еквівалентно
1 032 705,00 грн, а приблизно через тиждень вона передала в борг на тих самих умовах ще 36 700,00 дол. США, що еквівалентно 784 646,00 грн, ОСОБА_1 .
Як було передбачено усною угодою між ними, кошти, отримані в борг, повинні були повернуті їй через два тижні з дня її усного звернення за першою вимогою. В жовтні 2017 року їй стало відомо, що ОСОБА_6 помер у вересні 2017 року, а на неодноразові вимоги повернути борг другий боржник та спадкоємець померлого ОСОБА_1 повідомила, що не може вчасно виконати взяті на себе грошові зобов`язання, та на підтвердження боргу під час зустрічі 24 січня
2018 року вона власноруч написала розписку, якою підтвердила факт отримання коштів та факт прийняття на себе зобов`язання повернути кошти.
Відповідач ухиляється від повернення суми боргу, тому вона вимушена звернутися до суду.
Згідно розрахунку індексу інфляції до суми боргу, розрахованого за цей період, інфляційні втрати становлять 56 917,76 грн, а 3 % річних - 29 120,00 грн.
ОСОБА_2 просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь борг у сумі 1 817 351,00 грн, втрати від інфляції 56 917,46 грн та 3 % річних в сумі 29 120,00 грн.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 17 вересня 2018 року позови об`єднано в одне провадження.
У лютому 2020 року представником ОСОБА_2 подано до суду заяву про зарахування однорідних зустрічних вимог, в якій вона просила:
припинити зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог згідно з заявою ОСОБА_2 , провадження у справі в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 1 932 015,00 грн закрити, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі
375 715,46 грн,
у разі відмови в зарахуванні 395 532,00 грн, переданих ОСОБА_6 в рахунок погашення заборгованості за договором позики, припинити зобов`язання ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог згідно з заявою ОСОБА_2 , провадження у справі в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 1 912 198,46 грн закрити, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 19 816,54 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Суд першої інстанції в частині вирішення первинного позову мотивував рішення тим, що відповідачем ОСОБА_2 повернута сума боргу за договором позики з урахуванням інфляційних втрат та 100 % річних, тому підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні в зв`язку з погашенням боргу.
Відмовляючи в позові ОСОБА_2 про стягнення боргу за усним договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не надала письмових доказів укладення договору позики у серпні 2015 року, відповідно до яких ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_6 отримали у серпні 2015 року від неї в позику грошові кошти.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_2 не надано допустимих письмових доказів укладення договору позики в серпні 2015 року на підтвердження того, що ОСОБА_1 та її чоловік
ОСОБА_6 тримали в серпні 2015 року від неї в позику грошові кошти на суму 43 300,00 Євро та 36 700 дол. США відповідно до положень статті 1047 ЦК України. При цьому судом першої інстанції надав належну оцінку розписці від
24 січня 2018 року, складеної ОСОБА_1 , яка не містить умов укладення договору позики, дати отримання коштів, а також зобов`язання повернути кошти, що є істотною умовою договору позики. Оскільки інших доказів укладення договору позики в серпні 2015 року ОСОБА_2 надано не було, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 та заяви про зарахування однорідних зустрічних вимог в зв`язку з їх необґрунтованістю. Крім того, судом першої інстанції правильно відхилено надані ОСОБА_2 розписки про отримання чоловіком ОСОБА_1 - ОСОБА_6 коштів на виконання умов договору позики від 29 травня 2014 року з огляду на вимоги статті 527 ЦК України, якою передбачене особисте виконання зобов`язань за договором, і матеріали справи не містять доказів уповноваження ОСОБА_1 свого чоловіка ОСОБА_6 на отримання коштів від позичальника за договором позики, а також враховуючи, що сторонами не заперечувалися факти отримання ОСОБА_2 коштів від ОСОБА_6 за іншими договорами, які не є предметом розгляду цієї справи.
Разом із тим, оскільки надана відповідачем ОСОБА_2 розписка від
24 січня 2018 року, згідно якої ОСОБА_1 підтвердила, що нею та її чоловіком ОСОБА_6 прийняті гроші від ОСОБА_2 в розмірі 43 300,00 Євро та 36 700,00 дол. США, не містить посилань на зобов`язальні правовідносини за будь-якими іншими договорами, які не належать до предмету позову, суд першої інстанції обґрунтовано оцінив таку розписку як доказ виконання зобов`язання за договором позики від 29 травня 2014 року, і прийшов до правомірного висновку, що оскільки сума коштів, отриманих за цією розпискою, в еквіваленті національної валюти 2 590 276,40 грн перевищує розмір боргу за договором позики з урахуванням інфляційних втрат та 10 % річних, які просила стягнути ОСОБА_1 (1 932 015,00 грн), тому підстави для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні у зв`язку з погашенням боргу.
Також апеляційний суд відхиляє заперечення позивача щодо належності розписки до боргових зобов`язань за договором позики від 29 травня 2014 року і недотримання умов виконання зобов`язання шляхом передачі готівки в офісі приватного нотаріуса, розцінюючи такі заперечення як намагання отримання подвійного стягнення з позичальника ОСОБА_2 .
Аргументи учасників справи
У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржені судові рішення скасувати частково і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, в іншій частині - залишити без змін.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не мали права визнавати розписку від 24 січня 2018 року складену ОСОБА_1 як документ, який підтверджує факт повернення грошових коштів на виконання нотаріального посвідченого договору позики від 29 травня 2014 року, оскільки: 1) ОСОБА_1 повідомила, що грошових коштів від ОСОБА_2 на виконання умов договору позики вона не отримувала; 2) у нотаріально посвідченому договорі позиви від
29 травня 2014 року чітко визначено, як має бути здійснено виконання зобов`язань, а саме у п. 2.3. договору зазначено, що виконання зобов`язань має бути здійснено готівкою в офісі приватного нотаріуса Київського МНО Петрової Т. М. (м. Київ); 3) ОСОБА_2 в позовній заяві про стягнення заборгованості за договором позики представила розписку ОСОБА_1 від 24 січня 2018 року, як борговий документ, підтвердження договору позики, за яким ОСОБА_1 отримала від неї 36 700,00 дол. США, іншу суму 43 300,00 Євро, як стверджує ОСОБА_2 , отримав ОСОБА_6 .
Суди порушили норми процесуального права, а саме не застосували статтю 13 ЦПК України, порушили принцип диспозитивності, змінили предмет позову ОСОБА_2 та обраний нею спосіб захисту та фактично не врахували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17.
Крім того, суди неправильного застосували статті 526 532 ЦК України, про що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Для належного виконання зобов`язання у розумінні статей 526 532 ЦК України за договором позики ОСОБА_2 повинна була повернути ОСОБА_1 гроші в офісі приватного нотаріуса Київського МНО Петрової Т. М., а позичальник написати розписку про одержання грошових коштів. У цій справі розписка, написана ОСОБА_1 24 січня 2018 року, представлена ОСОБА_2 як борговий документ. А ні ОСОБА_1 , а ні ОСОБА_2 не повідомили суд про те, що ця розписка є підтвердженням виконання нотаріально посвідченого договору позики, у зв`язку з чим та позика є такою, що не повернута. Суди не застосували зазначені норми матеріального права, які передбачають належний порядок виконання договору.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої палати Верховного Суду України від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).
Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Результат аналізу змісту касаційної скарги свідчать, що судові рішення оскаржуються в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 за первісним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 29 травня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики грошових коштів від 29 травня 2014 року.
За умовами договору позики позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти в сумі 950 000,00 грн. Передачу грошових коштів було здійснено до підписання цього договору. Сторони за цим договором домовились про те, що договір позики є безпроцентним, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 29 листопада 2014 року.
У пункті 2 договору позики визначено, що виконання зобов`язання за договором має бути здійснено готівкою в офісі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Петрової Т. М.
Згідно з пунктом 3 договору позики позичальник вправі повернути повну суму позики, а позикодавець зобов`язується прийняти повернуту суму позики і раніше визначеного у п. 2.2 цього договору кінцевого терміну.
Відповідно до пункту 4 договору позики при неповерненні суми позики своєчасно позикодавець вправі буде пред`явити цей договір до стягнення в строки і у порядку, передбачені чинним законодавством України та вимагати при цьому повернення йому суми позики, або частини позики, що залишилася несплаченою, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати 10 % річних від простроченої суми. В разі відмови позикодавця від отримання повернутих йому грошових коштів позичальник вправі передати їх на депозит будь-якої нотаріальної контори, що буде свідчити про своєчасне виконання ним умов цього боргового документа.
Згідно з пунктом 8 договору позики після повернення суми позики позикодавцем буде видано позичальнику власноручну розписку про одержання грошових коштів, без цієї розписки сума позики вважається такою, що не повернута.
29 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та від імені ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які є її майновими поручителями за договором позики, укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Єременко Т. М.
29 травня 2014 року за реєстровим № 399. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 , яка належить іпотекодавцям.
За умовами іпотечного договору іпотекодавці з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики передають в іпотеку, а іпотекодержатель приймає предмет іпотеки, визначена сторонами вартість якого складає 1 000 000,00 грн.
Згідно зі статтею 5 договору іпотеки, іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання в цілому або в тій чи іншій його частині, а також у випадку порушення іпотекодавцям будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається в тому числі на підставі рішення суду.
Заборгованість за договором позики позивачем розраховано з урахуванням положень пункту 4 договору позики, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 10 % річних від простроченої суми, що становить 704 900 грн індекс інфляції, 277 115 грн - 10 % річних від простроченої суми за період
з 1 грудня 2014 року по 31 жовтня 2017 року (т. 1 а. с. 27-30), який відповідачем не спростовано.
На а. с. 47 - 49 т. 1 знаходяться копії розписок з підписом від імені ОСОБА_6 , відповідно до яких отримано: 27 червня 2014 року - 1750,00 дол. США в рахунок боргу; 30 липня 2014 року передано 1750,00 дол. США, 04 вересня 2014 року передано 1800,00 дол. США, жовтень 2014 року - передано 1700,00 дол. США,
11 жовтня 2014 року - передано 2100,00 дол. США; 30 жовтня 2014 року передано 1750,00 дол. США; 25 листопада 2014 року передано 2800,00 дол. США; грудень 2014 року - 2800 «у.е.»; січень 2015 року - 2800 «у.е.», 26 лютого
2015 року - 2800 «у.е.», 27 березня 2015 року - 2800 «у.е.».
Відповідно до копія витягу з Єдиного реєстру досудових рішень, номер кримінального провадження 12018100060000926, дата реєстрації 02 березня 2018 року, правова кваліфікація частина перша статті 190 КК України, за фабулою якої 29 травня 2014 року ОСОБА_1 під приводом одержання грошових коштів у борг, шахрайським шляхом, заволоділа грошовими коштами, які належать ОСОБА_2 .
На а. с. 165 т. 1 знаходиться копія розписки, складеної 24 січня 2018 року, згідно якої ОСОБА_1 підтверджує, що її чоловіком та нею прийняті гроші від ОСОБА_2 у розмірі 43,3 т.є та 36,7 т.$.
Позиція Верховного Суду
У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
У частині першій статті 532ЦК України визначено, що місце виконання зобов`язання встановлюється у договорі.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
У частині першій статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. висновок у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від
23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі
№ 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що «досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. (частини перша, друга статті стаття 545 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок, що «зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб`єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов`язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім`я (найменування) кредитора та боржника; суб`єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управомочена ним особа); зміст зобов`язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов`язання; місце виконання зобов`язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника; дату і місце складення розписки».
У пункті 86 постанови Великої палати Верховного Суду України від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненнямнею процесуальних дій (частина друга, четверта статті 12 ЦПК України).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українипередбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум суд проводить зустрічне зарахування таких сум та стягує різницю між ними на користь сторони, якій присуджено більшу грошову суму (пункт 12 частини п?ятої статті 265 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
обставини укладення сторонами договору позики від 29 травня 2014 року, за яким ОСОБА_1 надала позичальнику ОСОБА_2 суму позики, визнавались сторонами договору і не оспорювались;
заперечуючи проти позову ОСОБА_2 подала зустрічний позов та заяву про зарахування однорідних зустрічних вимог, посилаючись на копію розписки, складену 24 січня 2018 року ОСОБА_1 та зазначаючи, що вказані в розписці гроші було передано нею за усним договором позики, укладеним
з ОСОБА_6 та ОСОБА_1 як позичальниками, а також нею передавалися кошти чоловіку ОСОБА_1 - ОСОБА_6 під його розписки в загальному розмірі 395 532,00 грн, копії яких вона надала до матеріалів справи;
суди відмовили у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та зарахуванні зустрічних вимог за недоведеністю позовних вимог, яка судові рішення не оскаржила;
при розгляді справи ОСОБА_2 не обґрунтовувала свої доводи і заперечення тим, що розписка ОСОБА_1 від 24 січня 2018 року, в якій вона підтверджує, що її чоловіком та нею прийняті гроші від ОСОБА_2 у розмірі 43,3 т.є та 36,7 т.$, є доказом виконання ОСОБА_2 зобов`язань перед ОСОБА_1 по договору позики від 29 травня 2014 року, а ОСОБА_1 таку обставину не визнавала;
суди встановили, що за змістом копії розписки, складеної 24 січня 2018 року, « ОСОБА_1 підтверджує, що її чоловіком та нею прийняті гроші від ОСОБА_2 у розмірі 43,3 т.є та 36,7 т.$», тобто надана відповідачем розписка не містять даних, які б вказували, що вона стосуються договору позики від 29 травня 2014 року.
Така процесуальна поведінка відповідача за первісним позовом свідчить про визнання нею обставини невиконання належним чином зобов?язань за договором позики від 29 травня 2014 року, ненадання при розгляді цієї справи відповідних доказів, а також згоду з судовими рішеннями в частині відмови у задоволенні її зустрічних позовних вимог.
Тому з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства у судів були відсутні відстави вважати, що зазначена розписка є підтвердженням виконання зобов?язань ОСОБА_2 по договору позики від 29 травня
2014 року.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»).
У пункті 1 частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» вказано, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.
У частині другій статті 39 Закону України «Про іпотеки» встановлено, що у разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі
№ 902/492/17 (провадження № 12-52гс18) зазначено, що «іпотекодержатель (заставодержатель) має право задовольнити всі свої забезпечені заставою чи іпотекою вимоги до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому законодавством (якщо інше не передбачено договором або законом). Отже, виражений у грошовій формі розмір зобов`язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних на відповідний момент зобов`язань боржника, які існують за основним зобов`язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору. Оцінка предмета забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення».
Отже, початкова ціна предмета іпотеки у грошовому вираженні, у випадку реалізації предмета іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах, визначається на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
За таких обставин суди не врахували, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов та в порядку, що передбачені договором, а доказів такого виконання договору позики від 29 травня 2014 року позичальником - ОСОБА_2 не надано. На інші докази виконання зобов?язань за договором позики ОСОБА_2 не посилалась, розрахунок суми боргу за договором позики з урахуванням інфляційних та процентів річних, в рахунок якого ОСОБА_1 просила звернути стягнення на предмет іпотеки, не оспорювала.
Тому відсутні правові підстави вважати, що ОСОБА_2 виконала свої зобов`язання з повернення отриманих у борг грошових коштів, яке забезпечене іпотекою, відповідно, наявні підстави для задоволення вимог первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб`єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку про те, що оскаржені судові рішення в частині вирішення первинних позивних вимог ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в оскаржуваній частині скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
ОСОБА_1 при поданні позову сплатила 8 120,00 грн судового збору, при поданні апеляційної скарги - 12 180,00 грн судового збору, а при поданні касаційної скарги - 16 240,00 грн. У зв`язку з задоволенням вимог первісного позову та касаційної скарги судові витрати на сплату судового збору підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частинах по 12 180,00 грн з кожного.
Керуючись статтями 141 400 402 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати.
Первісні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки задовольнити.
В рахунок погашення заборгованості за договором позики від 29 травня
2014 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка становить 1 932 015,00 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_3 , шляхом її продажу на прилюдних торгах за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб`єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на сплату судового збору по 12 180,00 грн з кожного.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року в скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук