Постанова
Іменем України
05 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 758/13173/17
провадження № 61-6504св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Андрієнко А. М., Шахової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про стягнення аліментів, посилаючись на те, що вона перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Подільському районі міста Києва та отримує пенсію за віком, розмір якої станом на червень 2017 року складає 1 542,74 грн. Вона проживає у двокімнатній квартирі разом із сім`єю свого сина ОСОБА_4 , який, крім дружини та трьох неповнолітніх дітей, додатково змушений утримувати її. Через похилий вік (76 років) та стан здоров`я їй необхідно постійно нести витрати на придбання медикаментів, однак вона не може задовольнити вказані потреби за рахунок пенсії. Інші її діти - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надають їй будь-якої допомоги, хоча згідно з положеннями статті 202 Сімейного кодексу України (далі - СК України) зобов`язані утримувати своїх непрацездатних батьків. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідачів на свою користь аліменти в розмірі по 1 500 грн з кожного щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову і довічно.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказувала на те, що про неї завжди піклувалася бабуся та старший брат ОСОБА_3 , а мати - ніколи не проявляла великої любові. В її родині працює лише чоловік ОСОБА_5 , оскільки з 2010 року вона займається домашнім господарством та здійснює догляд за сином, який є інвалідом 2-ої групи з дитинства. Майновий стан її сім`ї важкий, оскільки весь заробіток чоловіка витрачається на сплату житлово-комунальних послуг та лікування і реабілітацію дитини.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 посилався на те, що його сім`я складається з трьох осіб. Дружина тимчасово не працює, а донька ОСОБА_6 , 2002 року народження, навчається в 10-му класі загально-освітнього навчального закладу. Він є єдиним годувальником своєї сім`ї, працює водієм і в середньому щомісячно отримує заробітну плату в розмірі 13 000 грн.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року у складі судді Ларіонової Н. М. в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 хоча і є непрацездатною, однак отримує пенсію в розмірі, що перевищує прожитковий мінімум, встановлений законом для осіб, які втратили працездатність. Доводи позивача про недостатність отримуваної нею пенсії для її лікування не підтверджені належними та допустимими доказами про розмір необхідних витрат, що позбавляє суд можливості визнати ОСОБА_1 такою, що потребує матеріальної допомоги.
Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Хромова М. М. задоволено частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь непрацездатної матері ОСОБА_1 аліменти на її утримання в розмірі 700 грн щомісячно, починаючи з 09 жовтня 2017 року та довічно. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь непрацездатної матері ОСОБА_1 аліменти на її утримання в розмірі 700 грн щомісячно, починаючи з 09 жовтня 2017 року та довічно. Рішення про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що хоча ОСОБА_1 і отримує пенсію в розмірі, що перевищує прожитковий мінімум, встановлений законом для осіб, які втратили працездатність, однак з огляду на вік, стан здоров`я та необхідність в постійному лікуванні потребує матеріального забезпечення з боку дітей ОСОБА_8 та ОСОБА_3 в розмірі 700 грн щомісячно.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У квітні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутня інформація про адвоката Хромова М. М., який подав і підписав апеляційну скаргу від імені ОСОБА_1 Наявний в матеріалах справи ордер на надання правової допомоги не може бути належним і достатнім доказом на підтвердження правомочності представника позивача, оскільки в цьому документі не зазначено назви органу, в якому надається така допомога. Крім того, апеляційний суд безпідставно поновив заявнику строк на апеляційне оскарження. Позивачем не надано доказів на підтвердження необхідності в постійному лікуванні, тому висновок суду апеляційної інстанції з цього приводу ґрунтується на припущеннях. ОСОБА_1 хоча і є непрацездатною, однак отримує пенсію в розмірі, що перевищує прожитковий мінімум, встановлений законом для осіб, які втратили працездатність, а тому не потребує сторонньої матеріальної допомоги. Апеляційний суд взагалі не обґрунтував своє рішення в частині розміру стягнутих аліментів, який має визначатися з урахуванням як матеріального та сімейного стану сторін, так і можливості одержання утримання від інших дітей, до яких не пред`явлено позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Подільського районного суду міста Києва.
14 травня 2019 року справа № 758/13173/17 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , є пенсіонером та отримує пенсію за віком, розмір якої на квітень 2018 року становив 1 849,50 грн.
Позивач є матір`ю трьох повнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3
Правовідносини, пов`язані з обов`язком повнолітніх дочки, сина утримувати батьків врегульовані Главою 17 Розділу ІІІ СК України (статті 202, 203). Зазначені норми права не передбачають врахування прожиткового мінімуму, встановленого законом, як безумовної умови для стягнення аліментів.
Натомість, така умова є обов`язковою у правовідносинах за позовом одного з подружжя до іншого про стягнення аліментів на утримання, що врегульовані Главою 9 Розділу ІІ СК України.
Статтею 51 Конституції України передбачено, що повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Відповідно до частини першої статті 202 СК України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Тлумачення статті 202 СК України свідчить, що обов`язок повнолітніх дітей з утримання своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей з утримання батьків не виникає в разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.
При встановленні того, чи потребують батьки матеріальної допомоги, повинні враховуватися будь-які обставини, які свідчать про необхідність в матеріальній допомозі. При цьому отримання матір`ю чи батьком доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, автоматично не свідчить, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги.
Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц (провадження № 61-2386сво19).
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», обов`язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (стаття 202 СК України), не є абсолютним. У зв`язку з цим суд на вимогу дочки, сина, до яких пред`явлено позов про стягнення аліментів, зобов`язаний перевірити їхні доводи про ухилення батьків від виконання своїх обов`язків щодо них (стаття 204 СК України).
Апеляційним судом встановлено, що через свій похилий вік та проблеми зі здоров`ям позивач потребує лікування. Відповідачами не надано доказів про ухилення матері від виконання своїх обов`язків щодо них.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Таким чином, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач є пенсіонером, непрацездатною, через свій похилий вік потребує лікування, а тому має потребу в матеріальній допомозі, яку відповідачі, які є її дітьми, не надають, хоча є працездатними особами і мають можливість утримувати свою матір.
Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи частково позов, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача аліментів у розмірі по 700 грн з кожного.
Однак такий висновок ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблений з порушенням норм процесуального права.
Відповідно до статті 205 СК України суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред`явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частин першої, третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Однак при визначені розміру аліментів апеляційний суд взагалі не дослідив і не перевірив подані відповідачами докази про їх матеріальний та сімейний стан, не дав їм ніякої правової оцінки і не врахував надання позивачу допомоги від іншого сина - ОСОБА_4 , до якого не пред`явлено позову.
Тобто в порушення вимог статей 89 263 264 367 368 ЦПК України та наведених вище норм процесуального законодавства апеляційний суд не встановив обставин, що мають значення для вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача аліментів саме в розмірі по 700 грн з кожного.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
Аргументи заявників про те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутня інформація про адвоката Хромова М. М., який подав і підписав апеляційну скаргу від імені ОСОБА_1 , а в наявному в матеріалах справи ордері не зазначено назви органу, в якому надається правова допомога, що свідчить про відсутність у представника позивача відповідної правомочності, є неспроможними.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 20 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема: представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об`єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами.
Згідно з частинами першою, другою статті 26 Закону № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.
Підпунктом 15.4 пункту 15 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року № 3, передбачено, що ордер має містити назву органу, в якому надається правова допомога адвокатом.
При цьому в разі надання адвокатом правової допомоги в суді ордер має містити назву суду, в якому адвокат надає правову допомогу.
Тобто законодавець чітко відокремив судові органи як такі, що повинні бути окремо зазначені в ордері на надання правової допомоги, зокрема у графі «назва органу, в якому надається правова допомога».
На підтвердження своїх повноважень здійснювати представництво інтересів ОСОБА_1 . Хромов М. М. надав ордер серії КВ № 310520 без зазначення назви суду, в якому адвокат надає правову допомогу, а тому такий ордер не можна визнавати документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги у Київському апеляційному суді.
Разом з тим, звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, на підтвердження своїх повноважень адвокат Хромов М. М., крім ордера, також надав укладений між ним та ОСОБА_1 договір про надання адвокатських послуг (правової допомоги), який є достатньою самостійною підставою, що дає право адвокату на подання документів від імені особи, учасника справи, в тому числі і на підписання апеляційної скарги.
За змістом вказаного договору адвокату надано право на представництво інтересів позивача в будь-яких судах будь-яких інстанцій. Відомості про набуття Хромовим М. М. права на заняття адвокатською діяльністю в Україні відображені у Витягу з Єдиного реєстру адвокатів України серії АА № 004903, виданому Радою адвокатів міста Києва.
Таким чином, в апеляційного суду не було підстав для повернення апеляційної скарги, оскільки представник позивача надав докази на підтвердження своїх повноважень на представництво її інтересів, в тому числі на здійснення такої процесуальної дії як подання апеляційної скарги.
При цьому Верховним Судом враховано, що ЄСПЛ наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом з тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (пункт 59 рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Де Жуффр де ля Прадель проти Франції»).
У пункті 36 рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження, чим допустив порушення норм процесуального права, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та у статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За змістом частини першої, пункту 2 частини другої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відповідно до частини першої статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Застосування визначених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена в межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року клопотання представника ОСОБА_1 - Хромова М. М. про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено. Поновлено заявнику строк на апеляційне оскарження рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року.
Задовольняючи вказане клопотання, апеляційний суд виходив з того, що в судовому засіданні 02 липня 2018 року, в якому була присутня позивач, було проголошено вступну та резолютивну частини рішення місцевого суду, повний текст якого вона отримала 12 листопада 2018 року. Вперше представником позивача направлено апеляційну скаргу безпосередньо до Київського апеляційного суду 03 грудня 2018 року, тобто в межах тридцятиденного строку з дня отримання копії судового рішення. Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2018 року апеляційну скаргу повернуто без розгляду у зв`язку з порушенням порядку її подання (скаргу слід було подати через суд першої інстанції). Вдруге сторона позивача подала апеляційну скаргу 18 грудня 2018 року.
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів заявника про те, що строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції пропущений з поважних причин, тому він підлягає поновленню.
З огляду на викладене при визнанні поважними причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення, апеляційний суд не порушив норм процесуального права. Доводи касаційної скарги в цій частині полягають в переоцінці встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи стосовно поважності причин пропуску процесуального строку, що перебуває поза межами повноважень касаційного суду. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому Верховним Судом також взято до уваги, що ухвала про поновлення строку на апеляційне оскарження не входить до визначеного пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України переліку ухвал суду апеляційної інстанції, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції Верховного Суду, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, у тому числі ті, які впливають на визначення розміру аліментів, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов