01.12.2024

№ 758/7736/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 758/7736/22

провадження № 61-5588св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Волощуком Володимиром Вікторовичем, на рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року у складі судді Якимець О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року у складі колегії суддів:Таргоній Д. О., Голуб С. А., Писаної Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог позову

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна (квартири) спільною сумісною власністю, визнання права власності на частку квартири, зміну черговості одержання права на спадкування та поділ спадщини.

В обґрунтування позову посилалася на те, що з 04 липня 1994 року вона почала проживати з ОСОБА_3 однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрацію шлюбу в належній їй на праві власності квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .

Відносини між ними протягом 28 років мали характер сімейних, оскільки вони мали спільний побут, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, придбавали разом продукти харчування, одяг, ліки, проводили разом відпочинок, підтримували стан здоров`я один одного тощо.

26 травня 2013 року нею та ОСОБА_3 за спільні сімейні кошти була придбана однокімнатна квартира АДРЕСА_2 .

Під час укладання договору купівлі-продажу за їх спільним погодженням було вирішено, що покупцем нерухомого майна буде вказано ОСОБА_3 , однак вказане квартира є їх спільною сумісною власністю, частка якої належить їй.

У подальшому зазначену квартиру було передано в оренду.

Позивачка вказує, що вони разом з ОСОБА_3 облаштовували квартиру, підтримували її в належному стані.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Після його смерті саме вона отримала свідоцтво про смерть, здійснювала організацію поховання та поминальні обряди.

У свою чергу, відповідач ОСОБА_2 , який єсином померлого ОСОБА_3 , не цікавився життям свого батька, його здоров`ям, не здійснював за ним догляд, як за особою похилого віку, не допомагав та не підтримував останнього, не брав участі у його похованні.

Позивачка вважає, що після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на належну йому частку квартири АДРЕСА_2 .

Однак, відповідач зазначає, що він є єдиним спадкоємцем після смерті батька всього нерухомого майна.

Від пропозиції мирного врегулювання спору щодо спадкового майна, на яке відкрилась спадщина після смерті його батька, ОСОБА_2 відмовився.

ОСОБА_1 у встановлений законом строк звернулася до державного нотаріуса Другої Київської державної нотаріальної контори Шершун О. В. із заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за її заявою було заведено спадкову справу № 275/2022, однак постановою державного нотаріуса від 02 вересня 2022 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 у зв`язку з відсутністю доказів родинних та інших відносин спадкоємиці зі спадкодавцем.

Посилаючись на викладені обставини, позивачкапросила суд:

- встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 04 липня 1994 року до 25 лютого 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та померлого ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 ;

- визнати за нею право власності на частку квартири АДРЕСА_2 ;

- змінити черговість права на спадкування, а саме визнати за ОСОБА_1 право на спадкування майна, яке залишилося після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , із спадкоємцем першої черги (за правом представлення) ОСОБА_2 ;

- визнати за нею право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 , в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- поділити між сторонами у справі спадщину померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ;

- виділити в натурі та визнати за нею право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 ;

- виділити відповідачу та стягнути з неї на користь відповідача компенсацію вартості його частки в спадщині у розмірі 425 000,00 грн;

- припинити право спільної часткової власності її та ОСОБА_2 у спадщині, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року позов задоволено частково.

Встановлено факт, що має юридичне значення, проживання однією сім`єю як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 01 січня 2004 року по день смерті останнього за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у рівних частках квартиру АДРЕСА_2 .

В порядку поділу спільного майна колишнього подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_2 .

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що наданими доказами доведено, що ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 01 січня 2004 року по день смерті останнього проживали однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу за адресою: АДРЕСА_1 та мали спільні права та обов`язки, які притаманні подружжю.

При цьому, суд відмовив у встановленні факту спільного проживання таких осіб у період з 04 липня 1994 року до 01 січня 2004 року, зазначивши, що положення Кодексу про шлюб та сім`ю України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою.

Задовольняючи позовну вимогу щодо визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у рівних частках квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 право власності на частку цієї квартири, суд першої інстанції виходив з того, що вказана квартира була придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. При цьому, відповідачем не спростовано презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя, у той час як тягар доказування покладається саме на нього.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про визнання права позивачки на спадкування разом із спадкоємцями першої черги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження перебування ОСОБА_3 у безпорадному стані та потребування ним у зв`язку із цим опіки.

Вирішуючи позов в частині вимог про набуття права власності в порядку спадкування за законом із спадкоємцем першої черги, поділу спільного часткової власності в натурі між спадкоємцями по частки, визнання за позивачем права власності на частку в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , припинення права спільної часткової власності на 1/4 частки відповідача та компенсації вартості його частки у спадщині, суд дійшов висновку про відмову у їх задоволенні, оскільки такі вимоги є похідними від позовної вимоги про зміну черговості в порядку спадкування, у задоволенні якої відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з апеляційними скаргами.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

15 квітня 2024 року ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Волощука В. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення у справі, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, а також без урахування правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

31 травня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що 26 грудня 2013 року ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 26 грудня 2013 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петченком Ю. А. та зареєстрований в реєстрі за № 724.

Відповідно до договору оренди житлового приміщення від 21 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 (орендар) та ОСОБА_3 (орендодавець), останній передав в оренду квартиру АДРЕСА_2 . Сторонами погоджено орендну плату, яку орендар сплачував орендодавцеві, зокрема на його банківський рахунок, що підтверджено платіжними документами у період 2021-2022.

ОСОБА_1 зареєстрована та проживає з 15 квітня 1986 року за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до відомостей із медичної картки ОСОБА_3 місцем його проживання є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до декларації № 0001-ТК8К-5Р00 про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу ОСОБА_5 , повіреною особою такої вказано ОСОБА_2 .

З пояснень допитаних у суді першої інстанції свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали разом в одній квартирі однією сім`єю без реєстрації шлюбу, спільно вели господарство.

Матеріали справи містять копії фотокарток зі спільного відпочинку та спільної присутності ОСОБА_1 з ОСОБА_3 , у певних місцях: на відпочинку, біля громадських місць, на святкуванні.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Згідно з довідки на одержання праху № 9-175515К від 10 березня 2022 урну з прахом Беліловського Матуса Менделевича одержано 10 березня 2022 року ОСОБА_1 , яка є оформлювачем кремації.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Волощуком Володимиром Вікторовичем, не містить доводів в частині відмовлених позовних вимог ОСОБА_1 , тому у вказаній частині, в силу приписів статті 400 ЦПК України, рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року та постанова Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року не є предметом касаційного перегляду.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-III (далі - СК України), цей Кодекс набрав чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Положення Кодексу законів про шлюб та сім`ю України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Отже, встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17 (провадження № 61-43499св18), від 19 лютого 2021 року у справі № 738/1093/19 (провадження № 61-19041св19), від 13 листопада 2019 року у справі № 638/20216/16-ц (провадження № 61-713св19).

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 3.06.99 №5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Згідно із частинами першою, другою статті 21 СК шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 цього кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Разом із тим, нормою статті 74 СК України визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

За змістом статей 12 13 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені вище правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від від 11 грудня 2019 року в справі №712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі №490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі №761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року в справі №490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року №757/8786/15-ц.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі № 524/10054/16.

Надаючи оцінку сукупності доказів, суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_12 та ОСОБА_3 у період з 01 січня 2004 року по день смерті останнього (ІНФОРМАЦІЯ_1 ) перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, під час яких вони проживали разом у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , вели спільне господарство, мали спільний бюджет, проводили ремонтні роботи, придбавали нерухомість в інтересах сім`ї.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18)).

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про доведеність факту спільного проживання ОСОБА_12 та ОСОБА_3 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по день смерті останнього ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та про наявність підстав для задоволення позову в цій частині вимог.

Наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.

Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

У статті 60 СК України (яка міститься у главі 8 цього Кодексу)закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Згідно частини першої статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно із статею 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої-третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Установивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , проживаючи однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по 25 лютого 2022 року, придбали за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 26 травня 2013 року квартиру АДРЕСА_2 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що указане нерухоме майно є їх спільною сумісною власністю, а їх частки у цьому майні є рівними.

При цьому суди дійшли до висновку, що відповідачем під час судового розгляду справи не спростовано презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя та не доведено належними та допустимими доказами, що спірна квартира була придбана хоча і у період проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, однак за належні ОСОБА_3 особисті кошти.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що в порядку поділу майна колишнього подружжя слід визнати за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_2 .

Доводи касаційної скарги наведених висновків судів не спростовують.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Волощуком Володимиром Вікторовичем, залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов