№ 759/10161/19

Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 759/10161/19

провадження № 61-14628св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство водних шляхів «Укрводшлях»,

третя особа - Міністерство інфраструктури України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» на постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Кулікової С. В., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» (далі - ДП водних шляхів «Укрводшлях»), третя особа - Міністерство інфраструктури України, про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за несвоєчасне проведення розрахунку при звільненні.

Позов обґрунтований тим, що 16 листопада 2017 року наказом Міністерства інфраструктури України№ 134-о позивача призначено виконуючим обов`язки начальника ДП водних шляхів «Укрводшлях». 22 листопада 2017 року він фактично приступив до виконання обов`язків. Із 31 січня по 02 лютого 2018 року ОСОБА_1 перебував у ізоляторі тимчасового тримання. Надалі в період

із 02 лютого по 16 березня 2018 року позивач перебував у СІЗО. 19 березня 2018 року його звільнено із СІЗО та переведено на цілодобовий домашній арешт, а отже, він не мав фізичної можливості перебувати на робочому місці та виконувати посадові обов`язки. 16 травня 2018 року ухвалою слідчого судді ОСОБА_1 цілодобовий домашній арешт замінено на домашній арешт у нічний час, а отже, з`явилася можливість вийти на робоче місце та виконувати обов`язки керівника.

18 травня 2018 року позивач подав до Міністерства інфраструктури Українизаяву, у якій порушив питання щодо роз`яснення міністерством його подальших дій на вказаній посаді, або проінформувати про звільнення, проте відповіді так і не отримав. 30 липня 2018 року ОСОБА_1 отримав лист від відповідача від 27 липня

2018 року за № 08-25/158, яким останнього повідомлено про звільнення із займаної посади та повідомлено про надання трудової книжки для внесення відповідного запису. Одночасно, вказаним листом надано копію наказу Міністерства інфраструктури України від 26 липня 2018 року № 26-О та копію наказу ДП водних шляхів«Укрводшлях» № 201-о, якими вирішено питання звільнення позивача на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. При цьому, одночасно із звільненням виплачено лише компенсацію за невикористану відпустку у розмірі

2 534,34 грн. Таким чином, позивач вважає, що у період із 18 травня по 26 липня

2018 року у нього був вимушений прогул, який допущено з вини власника або уповноваженого органу.

Оскільки на час подання позову заробітна плата у сумі 33 374,14 грн не виплачена, позивач має право на відповідне відшкодування, передбачене статтею 117

КЗпП України. Розмір цього відшкодування становить 282 945,00 грн, що обраховується із 27 липня 2018 року (з наступного дня звільнення, що відбулося

26 липня 2018 року) по 02 червня 2019 року - день, що передує зверненню до суду із позовною заявою.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив стягнути з

ДП водних шляхів «Укрводшлях» на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 18 травня по 26 липня 2018 року у сумі 33 374,14 грн; відшкодування у зв`язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати з 27 липня

2018 року по 02 червня 2019 року у сумі 282 945,00 грн.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження заявлених позовних вимог щодо порушення його права відносно несвоєчасної виплати заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ДП водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період із 18 травня по 26 липня 2018 року у сумі

22 249,42 грн. Стягнуто з ДП водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 150 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що фактично позивач заявив вимоги про стягнення заробітної плати за той період, коли він не міг виконувати свої обов`язки не з власної вини, а тому мав місце простій, тому, звільняючи позивача з роботи 26 липня 2018 року, підприємство, з яким позивач перебував у трудових відносинах, зобов`язане було виплатити позивачу заробітну плату за спірний період у розмірі 2/3 частини. Крім того, оскільки позивачу не були виплачені при звільненні всі належні йому до виплати суми, та за недоведеності обставин непереборної сили, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки, відповідно до статей 116 117 КЗпП України.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У жовтні 2020 року ДП водних шляхів «Укрводшлях» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня

2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд порушив норми процесуального права і безпідставно вийшов за межі предмета та підстав позовних вимог, що суперечить практиці Верховного Суду. Позивач не змінював позовних вимог, а тому їхня зміна судом, є грубим порушенням принципу диспозитивності.

У грудні 2020 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на адресу суду надійшов відзив на касаційну скаргуДП водних шляхів «Укрводшлях», у якому заявник просить залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, що і здійснено апеляційним судом. Крім того, у позовній заяві мав місце виклад фактичних обставин справи, які за своєю правовою природою відповідали обставинам, визначеним статтею 113 КЗпП України, проте ані відповідач, ані третя особа не спростували обставини подій, на які посилався позивач, як на підставу своїх заперечень проти позову.

У грудні 2020 року та січні 2021 року Міністерством інфраструктури України надіслано пояснення щодо касаційної скарги ДП водних шляхів «Укрводшлях».

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

16 листопада 2017 року наказом Міністерства інфраструктури України ОСОБА_1 призначено виконуючим обов`язки начальника ДП водних шляхів «Укрводшлях» із 22 листопада 2017 року на період до прийняття відповідного рішення уповноваженим органом управління з посадовим окладом згідно з штатним розписом для керівника цього підприємства.

Підстава призначення: заява ОСОБА_1 , доповідна записка директора Департаменту реформування та функціонування морського та річкового транспорту Басюка О. Г. від 08 листопада 2017 року № 1005/27/18-17.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року до підозрюваного ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у Київському слідчому ізоляторі строком на 60 діб, до 01 квітня 2018 року. Відповідно до цієї ухвали позивача затримано 31 січня 2018 року.

16 березня 2018 року ухвалою слідчого судді Солом`янського районного суду

м. Києва змінено обраний щодо позивача запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт стоком на два місяці.

16 травня 2018 року ухвалою слідчого судді продовжено підозрюваному ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді домашнього арешту строком до 16 липня 2018 року у нічний час.

На період відсутності позивача, відповідно до наказу від 09 лютого 2018 року № 9-О виконання обов`язків начальника державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» покладено на ОСОБА_3

18 травня 2018 року складений акт щодо недопуску позивача на робоче місце.

Того ж дня ОСОБА_1 звернувся до Міністерства інфраструктури України із заявою, в якій просив повідомити про подальші його дії щодо виконання обов`язків керівника ДП водних шляхів «Укрводшлях».

Підтвердженням отримання 18 травня 2018 року Міністерством інфраструктури України вказаної вище заяви є відповідь ТВО державного секретаря Міністерства інфраструктури України від 23 липня 2020 року № 10202/10/10-20 із якої вбачається, що Міністерство інфраструктури України отримало заяву 18 травня 2018 року та зареєструвало її 21 травня 2018 року за номером № М-845/0/18.

У суді першої інстанції допитано свідка ОСОБА_4 , який пояснив, що він є охоронцем на підприємстві. 18 травня 2018 року позивач приїхав зранку на роботу, ключ від кабінету не просив, пішов на другий поверх до бухгалтерії. Свідок ОСОБА_5 пояснив, що він працював із грудня 2017 року по травень 2018 року радником з економічних питань. 17-18 травня 2018 року ОСОБА_1 приїхав на роботу після 15 години. Дерев'янко дав команду не пускати на роботу позивача. Наказу про звільнення з посади не було. Свідок ОСОБА_6 суду пояснив, що працював охоронцем підприємства із червня 2017 року. 17 та 18 травня 2018 року в першій половині дня приїхав позивач і пішов на другий поверх. Порушення громадського порядку не було. Директором на той час був ОСОБА_7 . Команди не допускати позивача на підприємство не було. У травні 2018 року позивач приїжджав на роботу, але чи працював не знає.

Наказом Міністерства інфраструктури України від 26 липня 2018 року № 62-О позивача звільнено з роботи відповідно до пункту 2 частини першої статті 36

КЗпП України.

На підставі вказаного наказу, 26 липня 2018 року наказом ДП водних шляхів «Укрводшлях» № 201-о ОСОБА_1 звільнено та доручено виплатити компенсацію за 5 календарних днів невикористаної основної відпустки за період

із 22 листопада 2017 року по 31 січня 2018 року.

Судами встановлено, що позивач не виконував свої посадові обов`язки із 18 травня до 26 липня 2018 року не з його вини, оскільки, попередивши роботодавця 18 травня 2018 року про свої наміри приступити до роботи, він до робочого місця допущений не був. Позивач повідомив Міністерство інфраструктури України про можливість приступити до виконання своїх обов`язків, та просив повідомити про подальші дії щодо виконання обов`язків керівника з огляду на те, що він не звільнений з роботи. Відповідна заява зареєстрована, проте відповіді на неї позивачу не надано, як не було і вчинення жодних дій щодо поновлення можливості позивачу виконувати обов`язки директора ДП водних шляхів «Укрводшлях», оскільки виконання таких обов`язків згідно з наказом продовжував здійснювати ОСОБА_3 .

Отже, із 18 травня до 26 липня 2018 року Міністерство інфраструктури України не звільняло позивача з роботи та не надавало жодних відповідей, роз`яснень та не забезпечило можливості продовження виконання посадових обов`язків, які у цей період виконувались іншою особою, призначеною уповноваженим органом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження заявлених позовних вимог щодо порушення його права щодо несвоєчасної виплати заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки, оскільки вказаний період не є вимушеним прогулом, відповідно до вимог трудового законодавства.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, виходив із того, що фактично позивач заявив вимоги про стягнення заробітної плати за той період, коли він не міг виконувати свої обов`язки не з власної вини, тому звільняючи позивача з роботи

26 липня 2018 року, підприємство, з яким позивач перебував у трудових відносинах, зобов`язане було виплатити позивачу заробітну плату за спірний період, який кваліфіковано судом як період простою. Оскільки позивачу не виплачені при звільненні всі належні йому до виплати суми, та за недоведеності обставин непереборної сили, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки, відповідно до статей 116 117 КЗпП України.

Проте із указаними висновками судів у повному обсязі не можна погодитися з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору, зокрема, є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 34 КЗпП України простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

Відповідно до статті 113 КЗпП України час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра або посадових осіб. За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров`я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток. Час простою з вини працівника не оплачується. На період освоєння нового виробництва (продукції) власник або уповноважений ним орган може провадити робітникам доплату до попереднього середнього заробітку на строк не більш як шість місяців.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу не мав змоги виконувати трудові функції. Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця. Виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю (дивись постанову Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17 (провадження

№ 61-3100св20).

З наведеного можна дійти висновку, що основною ознакою, яка відрізняє простій від вимушеного прогулу є те, що простій, тобто період, протягом якого працівник не може виконувати свої обов`язки, пов`язаний, як правило, із об`єктивними причинами, які також не обов`язково залежать від волі роботодавця, наприклад, у випадках призупинення робіт із причин відсутності матеріально-технічного забезпечення виробництва, незабезпечення технологічною документацією, несправності устаткування, простою з інших причин. У той же час, вимушений прогулу - це період, протягом якого працівник не може виконувати свої трудові обов`язки внаслідок неправомірних винних дій, чи бездіяльності роботодавця.

Отже, простій та вимушений прогул мають як різні підстави виникнення, так і різні правові наслідки, проте у жодному з цих випадків роботодавець повністю не звільняється від оплати праці.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час затримки розрахунку обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основною для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на час відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що позивач припинив виконувати покладені обов`язки у зв`язку зі здійсненням стосовно нього кримінального провадження та затриманням його правоохоронними органами, та після повернення на робоче місце не подав заяву про допуск його до виконання обов`язків, тому оскаржуваний період не є вимушеним прогулом, а отже, відсутні підстави для стягнення середнього заробітку.

Апеляційний суд, задовольняючи позов частково, виходив із того, що фактично позивач заявив вимоги про стягнення заробітної плати за той період, коли він не міг виконувати свої обов`язки не з власної вини, адже позивач попередив про свої наміри приступити до роботи, проте Міністерство інфраструктури України на цю заяву не відреагувало, тобто фактично мав місце простій не з вини працівника, а тому оплата його праці має відбуватись за нормами статті 113 КЗпП України у розмірі не меншому від 2/3 частини окладу.

Верховний Суд не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки після повернення на робоче місце позивач не подав заяву про допуск його до виконання обов`язків, тому оскаржуваний період не є вимушеним прогулом. Такий висновок суперечить наявним у справі матеріалам та встановленим на їх підставі фактичним обставинам справи, а саме: 18 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Міністерства інфраструктури України із заявою, в якій просив повідомити про подальші його дії щодо виконання обов`язків керівника ДП водних шляхів «Укрводшлях». Підтвердженням отримання 18 травня 2018 року Міністерством інфраструктури України вказаної заяви є відповідь тво державного секретаря Міністерства інфраструктури України від 23 липня 2020 року № 10202/10/10-20 з якої вбачається, що Міністерство інфраструктури України отримало заяву 18 травня 2018 року та зареєструвало її 21 травня 2018 року за номером № М-845/0/18.

Верховний Суд також не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що у спірний період, а саме із 18 травня 2018 року по 26 липня 2018 року, позивач перебував у простої, оскільки він не міг виконувати свої обов`язки не з власної вини.

Фактичні обставини, встановлені у цій справі, не дають підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 113 КЗпП України, оскільки неможливість виконання позивачем своїх обов`язків пов`язана із тим, що на період його відсутності, згідно з наказом від 09 лютого 2018 року № 9-О, виконання обов`язків начальника

ДП водних шляхів «Укрводшлях» покладено на ОСОБА_3 . Позивачем 18 травня 2018 року подавалась заява про можливість приступити до роботи, проте Міністерством інфраструктури України відповідних дій не вчинено. Відсутність своєчасного відповідного рішення уповноваженого органу та внесення відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців

унеможливлювало виконання позивачем посадових обов`язків керівника підприємства та, відповідно, призвело до порушення його трудових прав. Можливість доступу позивача на територію підприємства не свідчить про допуск до робочого місця та наявність можливості фактично виконувати обов`язки директора підприємства з огляду на обставини, наведені вище.

Твердження відповідача про те, що позивач був відсутній на роботі без поважних причин понад три години, що є прогулом, адже останній не повідомив про поважність причин відсутності на робочому місці, є безпідставними, оскільки із табеля обліку використаного робочого часу вбачається, що позивач був відсутній на роботі з інших причин ніж прогул. Крім того, за наявності належно оформленого прогулу, відповідач не був позбавлений можливості притягнути працівника до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогули без поважних причин.

Отже, період, за який позивач міг виконувати свої посадові обов`язки керівника підприємства, проте був позбавлений такої можливості з вини уповноваженого органу, є вимушеним прогулом, який підлягає оплаті роботодавцем.

При звільненні позивача йому не виплаченаоплата за період із 18 травня 2018 року по 26 липня 2018 року у розмірі 33 374,14 грн.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у день звільнення, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Враховуючи, що між сторонами існував спір щодо розміру належних до виплати сум при звільненні працівника, а невиплачена сума при звільненні (33 374,14 грн) є меншою у 8 разів, ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (282 945,00 грн), тому з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, Верховний Суд вважає, що наявні підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв`язку з невеликим розміром суми заборгованості порівняно із сумами середнього заробітку, нарахованими за період затримки розрахунку при звільненні.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову та стягнення оплати за період, коли позивач не міг виконувати свої обов`язки з вини роботодавця, у розмірі 33 374,14 грн і зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 282 945,00 грн до 33 374,14 грн.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволеннюна суму 66 748,28 грн і вказана сума від суми позову (316 319,14 грн) складає 21,10 % у відсотковому співвідношенні, до розміру задоволених позовних вимог, то з урахуванням пропорційності задоволених вимог (66 748,28 - 21,1 %) із ДП водних шляхів «Укрводшлях» на користь держави підлягає стягненнюсудовий збір у розмірі

768,40 грн. Крім того, з ДП водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 333,88 грн, за подання апеляційної скарги - 1 653,41 грн.

За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

Відповідно до наявного у матеріалах справи платіжного доручення від 29 вересня 2020 року № 3834, сума сплаченого ДП водних шляхів «Укрводшлях» судового збору за подання касаційної скарги складає 6 326,39 грн.

Разом з тим сума судового збору, при поданні касаційної скарги виходячи із розміру позовних вимог має становити 7 195,70 грн, тож з урахуванням пропорційності задоволених вимог (66 748,28 - 21,1 %) із ОСОБА_1 на користь

ДП водних шляхів «Укрводшлях» підлягає стягненню судовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 4 121,84 грн. Також з ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненнюсудовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 869,31 грн.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у суді першої інстанції заявив до стягнення з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі

26 500,00 грн. На підтвердження цих вимог позивач надав копію договору про надання правової допомоги від 31 січня 2018 року № 2/18, укладену між адвокатом Бєловим А. Г. та ОСОБА_1 , копію додаткової угоди від 01 січня 2019 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 31 січня 2018 року

№ 2/18.

Міністерство інфраструктури України у поясненнях та відзиві на апеляційну скаргу заперечувало щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі

№ 922/445/19.

Враховуючи, що матеріалами справи підтверджений факт надання адвокатом Бєловим А. Г. професійної правничої допомоги у цій справі у суді першої інстанції та з урахуванням того, що вимоги позивача задоволені частково на суму 66 748,28 грн і вказана сума від суми позову (316 319,14 грн) складає 21,10 % у відсотковому співвідношенні, до розміру задоволених позовних вимог, тому на користь позивача підлягають відшкодуванню понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 591,50 грн.

Керуючись статтями 141 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях», третя особа - Міністерство інфраструктури України, про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 18 травня по 26 липня 2018 року у сумі 33 374,14 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 33 374,14 грн, а всього стягнути 66 748,28 грн з відрахуванням податків та зборів.

У задоволенні вимог ОСОБА_1 в іншій частині відмовити.

Стягнути з Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 591,50 грн.

Стягнути з Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» на користь держави судовий збірза подання позовної заяви у розмірі 768,40грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 869,31 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях» у рахунок взаємозаліку судовий збір у розмірі 2 143,55 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко