№ 759/11501/15

Постанова

Іменем України

27 липня 2022 року

м. Київ

справа № 759/11501/15-ц

провадження № 61-11755св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач)

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

третя особа - Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року у складі судді П`ятничук І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Музичко С. Г., та касаційну скаргу Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації на окрему ухвалу Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація (далі - Святошинська РДА в місті Києві), про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та виселення особи без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 мотивовані тим, що 28 листопада 2014 року Святошинська РДА в місті Києві видала розпорядження № 723 «Про затвердження наказу щодо надання службового жилого приміщення та видачу ордера».

31 грудня 2014 року Святошинською РДА в місті Києві ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_2 надано ордер № 437 на право зайняття службового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , жилою площею 18,8 кв. м.

Раніше, розпорядженням Святошинської РДА в місті Києві від 06 червня 2014 року № 332 «Про включення жилого приміщення до числа службових» квартира АДРЕСА_1 включена до числа службових приміщень Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Святошинського району міста Києва.

15 січня 2015 року Святошинський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві на підставі ордера зареєстрував ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за вказаною адресою.

Позивач вказувала, що не може вселитись у спірне житло, оскільки там проживають відповідачі, які не мають до цього житла жодного відношення.

У лютому 2015 року, при черговій спробі вселитись в квартиру, відповідач ОСОБА_3 пояснила, що вона є переселенкою з міста Донецька.

На підставі викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивачі просили виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 24 березня 2016 року у складі судді Макаренко В. В. позов задоволено. Виселено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі права на користування спірним житлом не мають, оскільки вселилися до квартири АДРЕСА_1 самовільно та без будь-яких дозвільних документів, в той час, як у позивачів є ордер на зайняття службового житла і їхні права на користування житлом порушуються відповідачами у справі.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Соколової В. В., Борисової О. В., заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 24 березня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції у повному обсязі відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права.

Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Висоцької В. С., Лесько А. О., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М., заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 24 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідачі безпідставно вселились у спірну квартиру є передчасними.

Касаційний суд виходив з того, що при вирішенні цього спору судами встановлено факт проживання відповідачів у спірній квартирі, яка є службовим приміщенням і перебуває на балансі органу місцевого самоврядування. Встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами і мають права на житло відповідно до положень статті 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», статті 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». При цьому матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження незаконності дій відповідачів щодо вселення і проживання у спірній квартирі, зокрема доказів про притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за незаконне зайняття жилого приміщення. Тому обставини вселення відповідачів до спірної квартири підлягають ретельному з`ясуванню при вирішенні цього спору, а саме: чи вселення відбулося за згоди балансоутримувача/власника спірної квартири, чи вселення відбулося з порушенням вимог законодавства України. Суд касаційної інстанції вказав, що без з`ясування цих обставин належним чином кваліфікувати характер правовідносин між сторонами у справі неможливо.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено.

Виселено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги є обґрунтованими і підлягають задоволенню, оскільки відповідачі права користування спірним житлом не мають, вселилися в спірну квартиру самовільно, без будь-яких дозвільних документів, в той час як у позивачів наявний ордер на право користування квартирою, а тому, виходячи зі змісту статті 116 ЖК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням Закону України від 21 квітня 2022 року № 2215-ІХ «Про дерадянізацію законодавства України») вимоги про виселення відповідачів з займаного жилого приміщення без надання іншого житла є обґрунтованими.

Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок Святошинського районного суду міста Києва про доведеність позовних вимог та наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі, ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.

Окремою ухвалою Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року повідомлено Київську міську державну адміністрацію, Святошинську районну в місті Києві державну адміністрацію про необхідність вжиття відповідних заходів щодо забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з метою запобігти порушенню прав відповідачів (внутрішньо переміщених осіб), які потребують допомоги держави та захисту своїх прав на гарантоване державою житло.

Про вжиті заходи постановлено повідомити Київський апеляційний суд не пізніше одного місяця після надходження окремої ухвали.

Постановляючи окрему увалу апеляційний суд, зауважив, що відповідачі у справі є внутрішньо переміщеними особами з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, 17 лютого 2015 року взяті на облік як особи, переміщені з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції. До того ж, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особами з інвалідністю з дитинства (2 група загального захворювання) та з особливими освітніми потребами.

При вирішенні цього спору судами встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами, і мають права на житло відповідно до положень статті 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», статті 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Апеляційний суд зазначив, що законом визначено, що таким житлом мають забезпечувати органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та суб`єкти приватного праваза можливості безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати особою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців з моменту взяття на облік внутрішньо переміщеної особи; для багатодітних сімей, інвалідів, осіб похилого віку цей термін може бути продовжено.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою звернення до суду касаційної інстанції ОСОБА_5 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 759/7803/18 (провадження

№ 61-9066св20).

Касаційна скарга мотивована тим, що, судом першої інстанції не застосовано норми матеріального права, зокрема, статтю 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), статтю 47 Конституції України, статтю 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», статтю 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Також заявник у касаційній скарзі вказує на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не з`ясовано, яким чином, коли і як видано ордер на спірне жиле приміщення, що має бути встановлено у рішенні у цивільній справі, до винесення якого не можна було розглядати цю справу; не встановлено достеменно, чи самовільно зайнято спірне жиле приміщення; не з`ясовано наявність підстав для виселення без надання іншого жилого приміщення з урахуванням того, що двоє відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є особами з інвалідністю з дитинства, а усі відповідачі є вимушеними переселенцями; не встановлено достеменно наявність у позивачів права на пред`явлення позову.

У касаційній скарзі Святошинська РДА в місті Києві просить скасувати окрему ухвалу Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року, посилаючись на порушення апеляційний судом норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом залишено поза увагою, що відповідачі до Святошинської РДА у місті Києві з відповідними заявами про взяття їх на облік громадян, які потребують надання жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання не звертались у зв`язку з чим рішення про взяття чи відмову у взятті їх на облік Святошинською РДА міста Києва не приймалось.

Заявник у касаційній скарзі зазначає, що єдиною підставою для взяття внутрішньо переміщених громадян на облік громадян, які потребують надання жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання є їхня особиста заява, Святошинська РДА в місті Києві не має підстав для вжиття заходів щодо забезпечення їх прав та свобод.

При цьому заявник зазначає, що колегія суддів при постановленні окремої ухвали не оцінила той факт, що відповідачі є юридично обізнаними громадянами, в процесі розгляду справи у суді мали кілька представників (адвокатів), які захищали та роз`яснювали їм їхні права, проте свого права на подання заяви про взяття їх на облік не реалізували протягом більш ніж двох років чинності Порядку надання у тимчасове користування жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 2019 року № 582 (далі - Порядок).

Заявник у касаційній скарзі вказує на те, що висновків суду щодо питання забезпечення житлом для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб або соціальним житлом цієї категорії громадян на теперішній час немає.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бондар А. В., подала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 , в якій просила цю касаційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказувала, що відповідачами не було надано доказів стосовно того, що вселення відбулось за згоди балансоутримувача/власника спірної квартири. Також зазначила, що в матеріалах справи містяться докази, надані відповідачами, які підтверджують той факт, що ОСОБА_3 та її родина у травні 2014 року вселились без дозволу, оскільки жодного доказу відповідачами не було надано, а надані докази (пояснення) лише підтверджують, що вселення відбулось самовільно нібито з дозволу або знайомих, або працівників Святошинської РДА в місті Києві, або Київської міської державної адміністрації.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 та витребувано цивільну справу.

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Святошинської РДА в місті Києві.

У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що розпорядженням Святошинської РДА в місті Києві від 06 червня 2014 року № 332 «Про включення жилого приміщення до числа службових» включено до числа службових жилих приміщень Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Святошинського району міста Києва однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

28 листопада 2014 року Святошинська РДА в місті Києві видала розпорядження № 723 «Про затвердження наказу щодо надання службового жилого приміщення та видачу ордера», яким ОСОБА_1 на період роботи озеленювачем на сім`ю з двох осіб, її та ОСОБА_2 було надано службове жиле приміщення, однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

31 грудня 2014 року Святошинська РДА в місті Києві видала ОСОБА_1 , яка працює у Комунальному підприємстві по утриманню зелених насаджень Святошинського району, озеленювачем, ордер на право зайняття службового жилого приміщення № 437, сім`я якої складається з двох осіб, в тому, що їй на час роботи на цій посаді надається службове приміщення з однієї кімнати, жилою площею 18,8 кв. м. у квартирі (ізольована) АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Єдиного районного розрахункового центру від 25 вересня 2015 року № 1842 у квартирі АДРЕСА_3 з 27 березня 1989 року до 10 лютого 2013 року проживав та був зареєстрований ОСОБА_7 , який був знятий з реєстрації з 28 листопада 2013 року у зв`язку зі смертю.

За змістом розписки ОСОБА_3 , наданої ОСОБА_1 , від 12 лютого 2015 року, складеної в присутності майстра Комунального підприємства «Ремонтно-експлуатаційної організації - 9» Карпенко Л. В., ОСОБА_3 зобов`язалась в строк до 29 березня 2015 року виселитись з квартири АДРЕСА_1 . Крім того, відповідач ОСОБА_3 зазначила, що вона проживає разом із дітьми-інвалідами дитинства за ЦНС (дитячий церебральний параліч) ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , зобов`язалась звільнити спірне житло після надання їй управлінням соціального захисту придатного для проживання з дітьми-інвалідами житла, у зв`язку з тим, що вони є вимушеними переселенцями з міста Донецька, свого житла не мають, знімати житло у них немає грошових коштів. Також вказала, що в цю квартиру їх впустили родичі жити, так як її дитина навчається у спеціалізованій школі-інтернаті для дітей з ДЦП, яка розташована поруч з цим житлом.

Крім того, судами встановлено, що відповідач ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 05 березня 1993 року в АДРЕСА_4 .

17 лютого 2015 року ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 взяті на облік як особи, переміщені з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, а місце їх перебування за адресою: квартира АДРЕСА_1 зареєстроване 21 квітня 2015 року.

Відповідно до акта, складеного комісією у складі майстрів дільниці та затвердженого начальником ЖЕД № 8 21 липня 2015 року, при обстеженні було встановлено, що ОСОБА_3 з родиною із чотирьох осіб мешкає у квартирі АДРЕСА_1 , які безпідставно, не маючи на те жодних правових підстав, самовільно вселилися в цю квартиру. ОСОБА_3 було надано припис, але на прохання та зауваження вона не реагує.

Згідно з довідкою з місця проживання сім`ї та реєстрації, виданої Філією № 813 Єдиного районного розрахункового центру Комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду в Святошинському районі м. Києва» від 25 вересня 2015 року в спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 15 січня 2015 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає задоволенню, а касаційна скарга Святошинської РДА в місті Києві підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року повністю не відповідають зазначеним вимогам закону.

Окрема ухвала Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року відповідає зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частині четвертій статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За змістом статті 58 ЖК України єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, який у будинках державного та громадського фонду видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування на вільне жиле приміщення.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення Європейського суду з прав людини від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine («Глоба проти України»), № 15729/07, § 37).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41, 44).

Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.

Верховний Суд, скасовуючи судові рішення першої та апеляційної інстанцій у цій справі, у постанові від 26 вересня 2018 року зробив висновок, що при вирішенні цього спору судами встановлено факт проживання відповідачів у спірній квартирі, яка є службовим приміщенням і перебуває на балансі органу місцевого самоврядування. Встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами і мають права на житло відповідно до положень статті 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», статті 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». При цьому матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження незаконності дій відповідачів щодо вселення і проживання у спірній квартирі, зокрема доказів про притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за незаконне зайняття жилого приміщення.

Під час нового розгляду судами першої та апеляційної інстанцій незаконності дій відповідачів щодо вселення і проживання у спірній квартирі не встановлено, як не надано учасниками справи доказів щодо притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за такі дії.

Баланс інтересів судами не досліджувався у світлі принципів, встановлених статтею 8 Конвенції.

Натомість з матеріалів справи вбачається, що відповідачі неодноразово звертались до державних органів та органів місцевого самоврядування щодо неможливості звільнення ними спірної квартири без надання іншого житла придатного для проживання.

Відповідач ОСОБА_3 зазначала, що у зв`язку з початком бойових дій у Донецькому аеропорту, вона разом із своєю сім`єю 27 травня 2014 року прибула до міста Києва. З огляду на те, що її діти ОСОБА_6 та ОСОБА_5 потребували навчання з особливими умовами, а схожа спеціальна школа-інтернат для дітей хворих на ДЦП, яку вони відвідували за місцем свого фактичного проживання, розташована за адресою: АДРЕСА_5 ), вона звернулась до Святошинської РДА в місті Києві. Співробітник, діючи відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації, вселив їх у спірну квартиру. Жодних документів на надання тимчасового жилого приміщення їм не надали, оскільки на той момент не було встановлено порядку їх видачі. Також вона вказувала, що на час зайняття ними спірної квартири, це приміщення не було включене до числа службових.

Статтею 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Статтею 4 ЖК України передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд.

Згідно зі статтею 6 ЖК України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК України).

Відповідно до частини третьої статті 34 ЖК України громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, беруться на облік для одержання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду та вносяться до єдиного державного реєстру громадян, які потребують поліпшення житлових умов, порядок ведення якого визначає Кабінет Міністрів України.

Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, призначених для постійного проживання врегульовано Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, затверджених Постановою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 року № 470 (далі - Правила № 470).

Відповідно до пункту 8 Правил № 470 обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, квартирний облік здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів.

Облік громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням - також і в виконавчому комітеті Ради народних депутатів за місцем проживання.

Пунктом 13 Правил № 470 визначено, що на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни: 1) забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів разом з радами профспілок; 2) які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам; 3) які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв`язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім`ї. Перелік зазначених захворювань затверджується Міністерством охорони здоров`я УРСР за погодженням з Українською республіканською радою професійних спілок; 4) які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів; 5) які проживають не менше 5 років за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності; 6) які проживають у гуртожитках; 7) які проживають в одній кімнаті по дві і більше сім`ї, незалежно від родинних відносин, або особи різної статі, старші за 9 років, крім подружжя (в тому числі якщо займане ними жиле приміщення складається більш як з однієї кімнати); 8) внутрішньо переміщені особи з числа інвалідів війни, визначених у пунктах 11 - 14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», та члени їх сімей; а також члени сімей загиблих, визначені абзацами четвертим - восьмим, шістнадцятим - двадцять другим пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті. Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.

Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами, відповідачі з 17 лютого 2015 року перебувають на обліку як внутрішньо переміщені особи в управлінні праці та соціального захисту населення Святошинської РДА в місті Києві відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509.

Відповідно до частини восьмої статті 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень забезпечують надання у тимчасове користування внутрішньо переміщеним особам житлового приміщення або соціального житла, придатного для проживання, за умови оплати зазначеними особами відповідно до законодавства вартості житлово-комунальних послуг.

Надання і користування житловими приміщеннями для тимчасового проживання регулюються Порядком формування фондів житла для тимчасового проживання та Порядком надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 422 (далі - Порядок № 422).

Пунктами 2, 3 Порядку № 422 визначено, що житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються громадянам за умови, якщо: таке житло є єдиним місцем проживання, а їх сукупний дохід недостатній для придбання або найму іншого житлового приміщення; середньомісячний сукупний дохід сім`ї за попередні шість місяців, розрахований виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, Київською та Севастопольською міськдержадміністраціями відповідно до Методики обчислення сукупного доходу сім`ї для всіх видів соціальної допомоги, менший від прожиткового мінімуму на сім`ю в розрахунку на місяць та величини регіонального показника опосередкованої вартості найму житла. Житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються за рішеннями виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, Київської і Севастопольської міськдержадміністрацій.

Зі змісту рішення апеляційного суду вбачається, що наявні усі підстави у сім`ї відповідачів для розгляду і вирішення питання третьою особою для забезпечення позивачів житлом.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Верховний Суд у постанові від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоуправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акту (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоуправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоуправно зайняла житлове приміщення.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Дійшовши висновку про виселення відповідачів зі спірної квартири, у зв`язку із проживанням у ній без відповідних правових підстав, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини третьої статті 116 ЖК України, оскільки не встановили самоправного їх вселення у зазначене приміщення.

Судами не встановлено та матеріалами справи не підтверджено вселення позивачів у спірне житлове приміщення після відмови відповідного органу у його наданні, чи усвідомлюючи про відсутність правових підстав на це. Навпаки, матеріали справи не містять доказів вселення позивачів у спірне житло у зв`язку з порушенням відповідачами вимог частини третьої статті 116 ЖК України. Жодного заперечення місцевого самоврядування щодо незаконного проживання відповідачів у спірній квартирі, чи спроб колегіального органу звернутись до суду або до відповідачів з вимогами звільнити спірну квартиру також в матеріалах справи немає. З таким позовом звернулась лише особа, якій згодом було видано ордер на спірну квартиру, власником якої залишається орган місцевого самоврядування. Самі ж відповідачі погодились на виселення у зв`язку з отриманням ордеру на це житло іншими особами, лише за умови надання їм іншого житлового приміщення.

Також поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій залишилось те, що Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», прийнятий 20 жовтня 2014 року, набрав чинності 21 листопада 2014 року. так само як і Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509, набрав чинності 08 жовтня 2014 року, тобто на час вселення відповідачів до спірної квартири вказані нормативні акти не існували, а сам механізм обліку внутрішньо переміщених осіб та їхня реєстрація були не врегульовані. Тому доводи про вселення відповідачів з порушенням вищезазначених норм не є обґрунтованими.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ.

Колегія суддів наголошує, що виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема, факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1994 року у справі Van de Hurk v. the Netherlands («Ван де Гурк проти Нідерландів»), № 288).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 лише констатували факт, що у них є ордер на вселення до спірної квартири, а відповідачі правовстановлюючих документів на квартиру не мають. Разом з тим, позивачі не довели у судовому засіданні, що відповідачі вселились у спірну квартиру самоуправно та підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення. Жодного доказу на підтвердження обставин самоправності відповідачів позивачами не надано. Водночас численні звернення відповідача ОСОБА_3 до компетентних органів про необхідність надання їй ордеру на це житлове приміщення свідчить про те, що Святошинська РДА в місті Києві, констатуючи факт проживання відповідачів у спірному житлі, (надаючи листами відповіді на їхні звернення за цією ж адресою), достеменно була обізнана про проживання відповідачів у спірній квартирі та проявила бездіяльність у вирішенні житлових питань відповідачів, про що апеляційний суд правомірно виніс окрему ухвалу.

Колегія суддів враховує обставини, що ордер є єдиною підставою для вселення у надане житлове приміщення, однак підстав для визнання їх дій щодо вселення у спірну квартиру як самоуправство, про що зазначено вище, матеріали справи не містять.

Доводи відповідачів, зокрема, ОСОБА_3 щодо вселення їхньої сім`ї в спірну квартиру з дозволу компетентних органів, а саме, що співробітник Святошинської РДА в місті Києві вселив їх у спірну квартиру, залишились взагалі поза увагою судів, що свідчить про невиконання вказівок Верховного Суду при попередньому касаційному перегляді справи. За відсутності доведеності цих обставин, підстав для задоволення позовних вимог у судів не було.

До того ж, суди залишили поза увагою, що особи з інвалідністю та сім`ї, в яких є діти з інвалідністю, мають переважне право на поліпшення житлових умов в порядку, передбаченому чинним законодавством. У разі невідповідності житла особи з інвалідністю вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб особи з інвалідністю може провадитись заміна жилої площі.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Отже право позивачів на спірну квартиру не може бути захищено шляхом виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, які внаслідок цього залишаться фактично без житла, що стане для них надмірним тягарем та порушуватиме їхнє право на повагу до житла, яке використовується ними як місце постійного проживання з 2014 року, оскільки власне житло, яке належало їм на праві приватної власності вони втратили через збройну агресію РФ проти України, яка розпочалась з 20 лютого 2014 року та триває досі, а відтак не є справедливим з урахуванням усіх обставин справи.

Вселення відповідачів у 2014 році відбулось у вільне житлове приміщення, адреса спірної квартири слугувала підставою для взяття їх на облік як внутрішньо переміщених осіб, також ця адреса зазначається як адреса їхнього проживання скрізь та в тому числі в усіх заявах до компетентних органів.

Обмеження права відповідачів на житло є більшим ніж необхідним для досягнення мети позивачем на вселення.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

З огляду на положення частини третьої статті 400 ЦПК України, якими передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Заявлені позивачами вимоги до усіх відповідачів нерозривно пов`язані між собою, оскільки відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є сім`єю і їм гарантується право на житло. Отже, незважаючи на звернення лише відповідача ОСОБА_5 з касаційною скаргою до Верховного Суду, перегляду підлягають оскаржені судові рішення в цілому і до інших відповідачів, адже ці вимоги не можуть бути вирішенні окремо. Встановлені судами обставини справи свідчать про те, що всі дії, пов`язані із вселенням відповідачів до спірної квартири та проживання у ній були здійснені ними як сім`єю, бо відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 діяли весь час в своїх інтересах та інтересах свої дітей, які є особами з інвалідністю та належать до соціально вразливої категорії громадян.

Окремі обставини, якими заявник в касаційній скарзі обґрунтовує стверджуване порушення своїх прав, стосуються також і інших відповідачів.

Таким чином, вимоги позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення не підлягають задоволенню.

Щодо оскарження окремої ухвали суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції щодо виселення відповідачів з спірного жилого приміщення, апеляційний суд виходив, зокрема, з того, що відповідачі у справі права на користування спірним житлом не мають, оскільки вселилися до квартири АДРЕСА_1 самовільно та без будь-яких дозвільних документів, в той час, як у позивачів є ордер на право користування цією квартирою і їх права на користування житлом порушуються з боку відповідачів у справі.

Водночас, згідно з наявними у матеріалах справи доказами судами встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, 17 лютого 2015 року взяті на облік як особи, переміщені з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції (а. с. 96, 97 том 1).

Згідно з даними довідок про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції від 17 лютого 2015 року № 3008010592, виданих ОСОБА_5 , № 3008010593 - ОСОБА_6 , № 3008010595 - ОСОБА_3 , № 3008010596 - ОСОБА_4 , вказані особи постійно проживали в АДРЕСА_6 і перемістились з тимчасово окупованої території (району проведення антитерористичної операції) в АДРЕСА_7 . Місце перебування зазначених осіб з 21 квітня 2015 року зареєстровано на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці - Святошинський район міста Києва.

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особами з інвалідністю з дитинства (2 група загального захворювання) та з особливими освітніми потребами. Відвідували Київську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат № 15, що розташована у Святошинському районі міста Києва, - заклад освіти для дітей, які потребують корекції психофізичного розвитку, що забезпечує реалізацію права таких дітей на здобуття певного рівня освіти, здійснює заходи з реабілітації, забезпечує професійну орієнтацію та підготовку, проводить корекційно-відновлювальну роботу.

У зв`язку з цим апеляційний суд виходив з того, що під час розгляду цієї справи встановлено порушення щодо забезпечення житлом відповідачів.

З метою усунення виявлених порушень, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність постановлення окремої ухвали для вжиття відповідних заходів щодо забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з метою запобігти порушення прав відповідачів (внутрішньо переміщених осіб), які потребують допомоги держави та захисту своїх прав на гарантоване житло державою.

Згідно з частиною першою статті 385 ЦПК України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

У частині п`ятій статті 262 ЦПК України передбачено, що в окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення.

Згідно з частиною восьмою статті 262 ЦПК України окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанції.

Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (частина перша статті 262 ЦПК України).

Результат аналізу частини першої статті 262 ЦПК України дає підстави для висновку, що суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі № 800/500/16 (провадження № 11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 березня 2018 року у справі № 911/961/17 вказано, що в окремій ухвалі має бути зазначено закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його стаття, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення. Просте перерахування допущених порушень без зазначення конкретних норм чинного законодавства або перерахування норм права, порушення яких встановлено у судовому розгляді, є неприпустимим.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 травня 2018 року у справі № 922/3997/15, від 04 травня 2018 року у справі № 922/1733/17.

За наслідками розгляду цієї справи суд встановив наявність порушень норм закону щодо забезпечення громадян житлом.

Таким чином, в оскаржуваній окремій ухвалі апеляційного суду зазначено як закон, зокрема його статті, вимоги якого порушено, так і в чому саме полягає порушення, що спростовує доводи касаційної скарги.

Доводи, наведені у касаційній скарзі, не дають підстав вважати, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Оскаржувана ухвала апеляційного суду відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя стаття 412 ЦПК України).

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року з ухваленням нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Окрема ухвала суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм процесуального права, а тому окрему ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 141 400 409 412 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення.

У позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація, про виселення без надання іншого жилого приміщення відмовити.

Касаційну скаргу Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації залишити без задоволення.

Окрему ухвалу Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук