Постанова
Іменем України
03 березня 2021 року
м. Київ
справа № 759/16938/19
провадження № 61-15255св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Житлово-будівельний кооператив «Київ-5»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Житлово-будівельного кооперативу «Київ-5» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Алєксєнка Віталія Юрійовича на постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Гуля В. В., Сержанюка А. С., Семенюк Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила поновити її на роботі на посаді голови правління Житлово-будівельного кооперативу «Київ-5» (далі - ЖБК «Київ-5»), стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 вересня 2018 року до 03 вересня 2019 року в розмірі 198 737,28 грн та середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 01 вересня 2018 року до 09 вересня 2019 року в розмірі 198 737,28 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що на підставі наказу від 25 грудня 2010 року № 1 вона з 01 січня 2011 року була прийнята на посаду голови правління ЖБК «Київ-5». 11 вересня 2018 року відбулися загальні збори ЖБК «Київ-5», на яких вона була присутня, проте стан її здоров`я погіршився, вона викликала швидку допомогу та була госпіталізована. З 12 вересня 2018 року до 25 вересня 2018 року вона перебувала на стаціонарному лікуванні, а з 26 вересня 2018 року до 19 листопада 2018 року продовжувала лікування амбулаторно. У серпні 2019 року з відомостей з Пенсійного фонду України вона дізналася, що роботодавець припинив відрахування із заробітної плати до Пенсійного фонду України, з чого зробила припущення, що її могло бути звільнено.
У зв`язку з тим, що звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності не допускається, просила поновити її на посаді голови правління ЖБК «Київ-5» і стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та за затримку розрахунку при звільненні.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 03 березня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими, оскільки відповідач 11 вересня 2018 року обрав нових членів правління ЖБК «Київ-5», які 20 вересня 2018 року зі свого складу обрали голову правління, тобто строк, на який позивачку обрано головою правління кооперативу «Київ-5», закінчився, а тому немає правових підстав для поновлення її на роботі. При цьому суд зазначив, що ОСОБА_1 обрана головою правління ЖБК «Київ-5» у грудні 2010 року, визначений статутом кооперативу трирічний строк її повноважень закінчився у грудні 2013 року, після чого вона здійснювала повноваження голови правління за відсутності законних підстав, тому рішення загальних зборів щодо обрання нового правління і, як наслідок, обрання зі складу нового правління його голови відповідає Закону України від 10 липня 2003 року № 1087-IV «Про кооперацію» (далі - Закон № 1087-IV) та статуту кооперативу. Посилання позивачки на те, що вона звільнена під час тимчасової непрацездатності, не є підставою для задоволення позову, оскільки спірні правовідносини щодо прийняття/звільнення з роботи голови правління кооперативу регулюються Законом № 1087-IV та статутом ЖБК «Київ-5», а не статтями 40 41 КЗпП України, звільнення за якими в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці не допускається.
Вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними, а тому задоволенню не підлягають. Також не підлягає задоволенню позов у частині стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 01 вересня 2018 року до 09 вересня 2019 року в розмірі 198 737,28 грн, оскільки ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження того, що з нею не був проведений розрахунок при звільненні, не зазначила, які саме суми їй не були виплачені і в якому розмірі, не заявляла відповідних клопотань про витребування таких доказів у відповідача, а з наданої нею виписки з державного реєстру фізичних осіб-платників податків вбачається лише загальна сума нарахованого доходу за ІІІ квартал 2018 року.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 26 серпня 2020 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив з інших підстав.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанцій, розглядаючи питання обрання позивачем ефективного способу захисту порушених прав, ще на стадії відкриття провадження у справі не врахував того, що вимога про поновлення на роботі є законним та ефективним способом захисту порушених прав у судовому порядку, але для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.
При цьому суд встановив, що протоколом позачергових загальних зборів членів ЖБК «Київ-5» від 11 вересня 2018 року № 11/09/2018 роботу голови правління ЖБК «Київ-5» ОСОБА_1 визнано незадовільною та оголошено їй недовіру. Протоколом засідання правління ЖБК «Київ-5» від 20 вересня 2018 року № 20/09/2018 прийнято рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади голови правління ЖБК «Київ-5»; головою правління ЖБК «Київ-5» обрано ОСОБА_2 20 вересня 2018 року голова правління ЖБК «Київ-5» ОСОБА_2 підписала наказ № 20/9 про звільнення ОСОБА_1 . Позивачка не оскаржила ці події (рішення, протоколи про звільнення), які, на її думку, порушують її права й охоронювані законом інтереси.
На недоліки позовної заяви, яка не відповідала вимогам пункту 4 частини третьої статті 175 ЦПК України, суд першої інстанції уваги не звернув, це питання позивачці не роз`яснив, хоча згідно зі статтею 185 ЦПК України мав залишити позов без руху для усунення недоліків.
У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов висновку, що місцевий суд мав би відмовити у задоволенні позову з підстав обрання позивачкою неефективного способу захисту порушених прав, оскільки вона звернулася до суду не у спосіб, визначений законом.
Також місцевий суд не врахував і того, що позивачка як на підставу для задоволення позову посилалася на порушення відповідачем при звільненні норм трудового законодавства (звільнення її у період тимчасової непрацездатності), водночас із цим позовом вона звернулась лише 16 вересня 2019 року, пропустивши встановлений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення до суду без поважних причин, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Алєксєнко В. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Підставою касаційного оскарження вказує те, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19), постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18), постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-1033цс17.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанцій про те, що звільнення позивачки під час тимчасової непрацездатності не регулюється статтями 40 41 КЗпП України, а її вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягають, оскільки Конституція України встановлює та гарантує основні трудові права людини і громадянина, а також визначає, що засади регулювання праці і зайнятості визначаються виключно законами України.
Помилковими є висновки апеляційного суду щодо обрання позивачем нефективного способу захисту порушених прав, оскільки саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Більше того, законодавством України не визначено обов`язку особи, яка звертається із позовом, що виникає із трудових правовідносин, попередньо оскаржувати в судовому порядку рішення загальних зборів членів кооперативу та рішення членів правління, в разі якщо відповідні рішення порушують права й охоронювані законом інтереси особи. Неправильним є і висновок суду апеляційної інстанції про пропущення позивачем строку на звернення до суду: оскільки позивачці не вручений наказ про звільнення та не оформлено належним чином трудової книжки, то перебіг строку у трудовому спорі не розпочався, а отже, не є пропущеним.
Також скарга містить доводи про те, що у спірному випадку необхідно застосувати і висновок Верховного Суду, зроблений у справі №607/14495/16-ц, згідно з яким в разі невиплати працівнику в день звільнення (або якщо в цей день працівник не був на роботі, то і наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок) всіх сум, що належать йому від роботодавця, такий працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду із позовом про їх стягнення. Водночас у цій справі з позивачкою не проведено повного розрахунку у зв`язку із звільненням.
У січні 2021 року ЖБК «Київ-5» подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, а оскаржувану постанову залишити без змін, посилаючись на те, що це судове рішення є законним і обґрунтованим, оскільки суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.
У січні 2021 року ОСОБА_1 подала письмові пояснення, в яких просила задовольнити касаційну скаргу.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
17 грудня 2020 року справа № 759/16938/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Апеляційний суд встановив, що 21 грудня 2010 року на загальних зборах членів ЖБК «Київ-5» ОСОБА_1 обрано головою правління кооперативу.
На підставі протоколу загальних зборів ЖБК «Київ-5» від 21 грудня 2010 року видано наказ про прийняття ОСОБА_1 на роботу головою правління ЖБК «Київ-5» з 01 січня 2011 року.
11 вересня 2018 року на позачергових загальних зборах членів ЖБК «Київ-5» роботу голови правління ОСОБА_1 за звітний період визнано незадовільною та оголошено їй недовіру, а також змінено кількість членів правління з 4 до 8 та обрано нових членів правління.
Протоколом засідання правління ЖБК «Київ-5» від 20 вересня 2018 року прийнято рішення змінити голову правління ЖБК «Київ-5» : звільнено ОСОБА_1 з 20 вересня 2018 року та призначено головою правління ЖБК «Київ-5» ОСОБА_2 з 21 вересня 2018 року
На підставі цього рішення новий голова правління ЖБК «Київ-5» ОСОБА_2 20 вересня 2018 року видала наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади голови правління ЖБК «Київ-5» з 20 вересня 2018 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Спірні правові відносини врегульовано Законом № 1087-IV.
Відповідно до статті 1 Закону № 1087-IV кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.
У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.
Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану.
Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо (стаття 6 Закону № 1087-IV).
У статті 8 Закону № 1087-IV визначено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність.
А стаття 12 вказаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб.
Вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; Позачергові загальні збори членів кооперативу скликаються на вимогу: не менше третини його членів; спостережної ради; ревізійної комісії (ревізора); органу управління кооперативного об`єднання, членом якого він є. Позачергові загальні збори членів кооперативу повинні бути скликані протягом 20 днів з дня надходження такої вимоги. У разі незабезпечення правлінням (головою) кооперативу скликання позачергових загальних зборів вони можуть бути скликані особами, які вимагали їх скликання, протягом наступних 20 днів (стаття 15 Закону № 1087-IV).
У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу. Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу. Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу. Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п`ять років. Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу.
А стаття 34 Закону № 1087-IV передбачає, що трудові відносини в кооперативних організаціях регулюються цим Законом, законодавством про працю, статутами кооперативних організацій та правилами їх внутрішнього розпорядку.
За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України).
Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.
Згідно зі статтями 2, 6, 9 Закону № 1087-IV кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.
Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.
Такий правовий висновок викладений у декількох постановах Великої Палати Верховного Суду, наприклад, від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2019 року у справі № 922/80/18 та інших.
Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад (частина перша статті 98, частина перша статті 99 ЦК України).
Частиною третьою статті 99 ЦК України передбачено, що повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Як визначено у частині четвертій статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь?який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (тобто розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
Реалізація учасниками юридичної особи корпоративних прав на участь в її управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення їх повноваженнями на управління юридичною особою або позбавлення таких повноважень на управління юридичною особою. Хоч такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
У зв`язку із цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такого правила зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
Отже, зміст частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити на свій розсуд повноваження члена виконавчого органу у будь-який час.
Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним.
ОСОБА_1 , яка перебувала на посаді голови правління ЖБК «Київ-5», серед іншого, заявила вимоги щодо правомірності прийняття загальними зборами членів кооперативу рішення, оформленого відповідним протоколом, про припинення її повноважень голови правління ЖБК «Київ-5».
Висновок про необхідність розгляду зазначеної категорії справ у порядку господарського судочинства викладений, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 501/1571/16-ц (провадження № 14-472цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20).
Таким чином, предметом спору у цій справі є права учасника непідприємницького товариства на участь в управлінні ним, тобто корпоративні права. Відповідно, спір виник з корпоративних правовідносин та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства відповідно до вищезазначених вимог закону.
За наведених обставин Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв`язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд роз`яснює позивачці, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови вона може звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Керуючись статтями 255, 400, 409, 414 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Алєксєнка Віталія Юрійовича задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Житлово-будівельного кооперативу «Київ-5» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні закрити.
Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд справи за її позовом віднесено до юрисдикції господарських судів.
Попередити ОСОБА_1 про те, що в разі неподання нею протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією справу буде повернено до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко