08.09.2023

№ 759/19977/18

Постанова

Іменем України

05 серпня 2021 року

м. Київ

справа №759/19977/18

провадження №61-5925св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів Слюсар Т. А., Коцюрби О. П., Білич І. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - служба у справах дітей Святошинської в м. Києві РДА) з позовом, в якому просила припинити особистий сервітут ОСОБА_2 щодо користування житловим приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що позивач є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач, як особа щодо якої встановлено сервітут на право користування вказаним будинком, незалежно від того, чи користується вона ним, зобов`язана вчиняти дії, передбачені законом, пов`язані з встановленим сервітутом, такі, як плата за користування майном, участь у витратах по утриманню будинку, прибудинкової території, проведення ремонту.

В силу положень статті 322 ЦК України, власник зобов`язаний сплачувати комунальні послуги, ремонтувати житло, підтримувати його в стані, придатному для проживання.

Відповідачу надавалось достатньо часу для виконання зобов`язальних обтяжень, враховано можливість короткострокової фінансової неплатоспроможності та наявність інших поважних сімейних обставин, що могли б завадити це зробити вчасно.

За таких умов, позивач вважає, що існують підстави для припинення особистого сервітуту відповідача щодо користування житловим приміщенням у вказаному житловому будинку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 грудня 2020 року у складі судді Войтенко Ю. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Припинено особистий сервітут щодо права користування ОСОБА_2 житловим будинком АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму судового збору в розмірі 704,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до частини другої статті 406 ЦК України право відповідача на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна.

Суд визнав доведеним невиконання відповідачем обов`язку щодо утримання майна та невчинення дій, спрямованих на його утримання.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, апеляційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наведені ОСОБА_1 обставини, якими вона обґрунтовує позовні вимоги, відповідно до положень пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України не є передбаченими законом підставами для припинення особистого сервітуту відповідача щодо спірного житлового приміщення, в той час як згідно із частиною п`ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном.

Позивачем не надано будь-яких угод чи домовленостей, які б підтверджували наявність визначеного між сторонами обов`язку відповідача вносити плату за користування житловим приміщенням, періодичність та її розмір, а з пояснень відповідача убачається, що на даний час вона позбавлена можливості користування житловим приміщенням, оскільки помешкання, у якому вона проживала, передано в оренду ОСОБА_4 .

Та обставина, що на час розгляду справи ОСОБА_2 разом із родиною проживає в іншій орендованій квартирі, не може бути істотними обставинами для припинення права користування відповідача вказаним житловим приміщенням, оскільки встановлено, що позивач чинить відповідачу перешкоди у користуванні спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодилась з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 лютого 2021 року у справі № 759/4786/18 (провадження 61-8167св19), в якій суд підтвердив що відповідачу позивачем не чиняться ніякі перешкоди і власник майна правомірно здійснює своє право власності. У зазначеній справі наявність перешкод була предметом розгляду та предметом доказування. Верховний Суд також встановив і те, що лише власник майна має право виділяти житлові приміщення в своєму будинку та встановлювати порядок користування такими приміщення і суд та інші особи не мають права втручатися в такі повноваження власника майна.

Вказані висновки Верховного Суду спростовують аргументи суду апеляційної інстанції щодо наявності у відповідача перешкод на користування житлом та їх протиправного характеру.

Посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 січня 2021 року у справі № 759/3762/19 спростовуються висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 05 лютого 2021 року у справі № 759/4786/18.

Апеляційний суд неправильно застосував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), оскільки у цій справі Велика Палата Верховного Суду захистила законні вимоги власника майна припинити сервітут. Апеляційний суд у даній справі вчинив інакше, що в цілому суперечить висновкам вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду, підстав для відступлення від яких апеляційний суд не зазначив.

Суд апеляційної інстанції також невірно визначив справедливий баланс, що в першу чергу визначається на підставі наявних у сторін спору прав, визначених законом та гарантій цих прав, встановлених законом. Суд апеляційної інстанції справедливий баланс встановив невірно. Справедливий баланс встановлено однобічно і лише на користь недобросовісного відповідача, який ухиляється від виконання законом встановленого обов`язку, законні права власника майна та його інтереси судом апеляційної інстанції враховано не було. Гарантії права власності судом апеляційної інстанції також не було враховано.

При визначенні справедливого балансу суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач має єдине житло, в якому фактично проживає, а відповідач має інше житло і в будинку позивача не проживає. Право на житло відповідач реалізував орендою квартири у спосіб, визначений статтею 47 Конституції України, що спростовує доводи апеляційного суду про порушення права на житло у відповідача.

Також суд апеляційної інстанції неправильно застосував принцип пропорційності.

Висновки суду першої інстанції щодо предмету спору, визначення справедливого балансу та застосування принципу пропорційності в цілому узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17(провадження №14-64цс20).

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 є донькою позивача.

Відповідно до витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання, місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , з ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто, з дати народження.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 квітня 2019 року, ОСОБА_1 визнано обмежено дієздатною, встановлено піклування над нею та призначено піклувальником іншу доньку - ОСОБА_3 , яка користується спірним житловим приміщенням у будинку.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 14 травня 2018 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - служба у справах дітей Святошинського району м. Києва про вселення задоволено. ОСОБА_2 та її малолітню доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 вселено до будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З акту державного виконавця від 20 листопада 2017 року убачається, що рішення про вселення ОСОБА_2 та її малолітньої доньки ОСОБА_5 , виконано в примусовому порядку. Стягувачам надано доступ до будинку.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житло» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даній справі спір виник між позивачем, яка є власником житлового будинку, та відповідачем, яка є її дочкою з приводу користування останньою вказаним житлом.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування житлом відповідачем, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та відповідачем з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).

Відповідач ОСОБА_1 є рідною дочкою позивача, проживала у спірному будинку з народження ІНФОРМАЦІЯ_2 та з цього часу зареєстрована у ньому.

Вимоги про припинення особистого сервітуту відповідача на користування житлом у спірному будинку позивач мотивувала невиконанням обов`язку щодо утримання майна.

Разом з тим, позивач не надала належних доказів на підтвердження наявності між сторонами будь-яких угод чи домовленостей, які б підтверджували наявність обов`язку відповідача вносити плату за користування житловим приміщенням, періодичність та її розмір.

Проте, у справі, яка переглядається установлено, що відповідач не проживає у спірному будинку з поважних причин, зокрема, у зв`язку з тим, що позивач чинить їй перешкоди, а помешкання, у якому вона проживала передано в оренду ОСОБА_4 .

Так, у квітні 2016 року ОСОБА_2 зверталась до суду з позовом до ОСОБА_1 про вселення її разом з малолітньою дитиною - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до вказаного вище будинку, посилаючись на те, що вона в ньому зареєстрована, але ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користуванні ним.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 14 травня 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Вселено ОСОБА_2 та її малолітню дочку - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у будинок на АДРЕСА_1 .

Незважаючи на вказані судові рішення, ОСОБА_1 продовжує чинити перешкоди ОСОБА_2 та її малолітній дочці у користуванні спірним житловим приміщенням, тобто, фактично перешкоджає виконанню рішення суду, яке набрало законної сили.

Апеляційний суд, з урахуванням відсутності у відповідача можливості користуватись житловим приміщенням у будинку в силу здійснення відповідачем перешкод, правильно виходив з того, що факт її проживання разом із сім`єю в іншій орендованій квартирі не є істотними обставинами для припинення права користування вказаним житловим приміщенням.

Установивши, що відповідач не проживає у спірному будинку з поважних причин, не мала доступу до цього житла, ОСОБА_1 за обставинами цієї справи не довела правомірність застосування такого заходу, як позбавлення її права на користування житлом, що є крайньою формою втручання у права на житло, а обставини, якими обґрунтовано позов, не є передбаченими законом підставами для припинення особистого сервітуту відповідача щодо спірного житлового приміщення відповідно до положень пункту 4 частини першої та частини другої статті 406 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та правильно виходив з того, що згідно із частиною п`ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном.

Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 27 січня 2021 року в аналогічній справі №759/3762/19 (61-7974св20) про припинення особистого сервітуту між тими ж сторонами.

У справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_1 , як власника житла, не перевищують інтереси відповідача, у якої не припинилися правові підстави користування чужим майном, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині.

Апеляційний суд врахував вимоги про припинення особистого сервітуту на користування житлом шляхом позбавлення такого права позивача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, у зв`язку з чим дійшов правильного висновку, що припинення права користування відповідача спірним житлом не відповідає такій пропорційності, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі, крім інших прав, гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на неправильність застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), оскільки за встановлених у цій справі обставин, зокрема щодо здійснення позивачем перешкод відповідачу у користуванні житлом, висновки апеляційного суду узгоджуються з правовими висновками, викладеними у цій постанові Великої Палати Верховного Суду.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2021 року у справі №759/4786/18 (№61-8167св19) про визначення порядку користування жилим приміщенням, оскільки висновки у наведеній постанові стосуються інших за змістом правовідносин, зокрема у спорі інші підстави позову і предмет, інше нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, у порівнянні зі справою, яка переглядається.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки наявних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків, наведених в оскаржуваній постанові апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко