№ 759/9962/17

Постанова

Іменем України

21 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 759/9962/17

провадження № 61-20346св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року в складі судді Шум Л. М., додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року в складі судді Шум Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У червні 2017 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними.

На обґрунтування позовних вимог ФОП ОСОБА_1 зазначав, що 01 березня

2015 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого позивач отримав позику в розмірі 100 000,00 євро на термін до 28 лютого

2016 року. Також 01 березня 2015 року сторони уклали ще один договір позики, відповідно до умов якого позивач отримав від відповідача в позику грошові кошти

в розмірі 57 540,00 євро на термін до 01 травня 2015 року. Умовами зазначених договорів позики передбачена сплата позичальником 10,0 % річних за користування грошовими коштами.

Стверджував, що зазначені договори підлягають визнанню недійсними, оскільки насправді укладались з іншою метою - приховати справжній намір відповідача на одержання прибутку від виконання управлінських функцій.

Так, у період з 2009 до 2015 року відповідач керував представництвом Компанії «Хансгрое» (виробництво сантехніки), яка здійснювала розповсюдження сантехніки в Україні. Позивач був розповсюджувачем в Україні вказаної сантехніки від імені Компанії «Дефінекс трейдінг енд сервіз ЛТД».

Вказував на те, що за умовами спільної роботи за виконання плану продажів Компанією «Дефінекс трейдінг енд сервіз ЛТД», представником якої був позивач, надавалися бонуси та додаткові знижки постачальником Компанією «Хансгрое», представником якої був відповідач, який, загрожуючи розірванням ділових зв`язків з компанією позивача, вимагав повернення йому особисто, як фізичній особі, бонусів та додаткових знижок, одержаних Компанією «Дефінекс трейдінг енд сервіз ЛТД» за виконання плану продажів.

Позивач звертав увагу на те, що він, виконуючи свої обов`язки як довірена особа Компанії «Дефінекс трейдінг енд сервіз ЛТД», яка мала невиконані зобов`язання перед покупцями сантехніки, та не маючи можливості іншим шляхом одержувати продукцію Компанії «Хансгрое», яка користувалась попитом, погодився на запропоновані відповідачем невигідні для нього умови отримувати продукцію шляхом оформлення повернення бонусів у формі договорів позики, укладених між фізичними особами.

Зазначав, що спірними договорами передбачено нарахування процентів на суму боргу в іноземній валюті, проте відповідач не є фінансовою установою, крім того, суми позики не відображені у складі доходу ФОП ОСОБА_1 станом

на 01 березня 2016 року. При цьому книгою обліку доходів та податковими деклараціями за період 2015-2016 років одержання такого доходу позивачем, як неповернута позика не підтверджене.

Посилаючись на те, що подібна форма зворотної винагороди за надання комерційного доступу до товарів чинним законодавством не передбачена, договори позики укладались із зовсім іншою метою на вкрай невигідних для нього умовах, позивач просив визнати недійсними договори позики від 01 березня 2015 року, укладені між ним та відповідачем, на суму 100 000,00 євро та 57 540,00 євро відповідно.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року у задоволенні позову ФОП ОСОБА_3 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювані позивачем договори укладені з ОСОБА_2 як з фізичною особою, а не як з представником Компанії «Хансгрое». Крім того, умови спірних договорів чітко визначають волю сторін правочину в отриманні позики, умови її надання, визначення сторонами розміру позики, строку її повернення та порядку сплати відсотків за користування грошовими коштами. Тобто сторони правочину вчинили дії, спрямовані на набуття прав та обов`язків, узгодивши між собою усі істотні умови, притаманні саме договору позики. Інших умов та застережень спірні договори не містять.

Суд не взяв до уваги надані позивачем розрахункові бухгалтерські документи, декларації та договори, що, на його думку, підтверджували удаваність оспорюваних правочинів, оскільки вказані документи стосуються підприємницької діяльності на рівні співпраці Компанії «Дефінекс трейдінг енд сервіз ЛТД» та

Компанії «Хансгрое», в той час як позика надана позивачу ОСОБА_2 як фізичною особою.

Додатковим рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня

2019 року стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 10 000,00 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що фактичні обставини справи та приписи процесуального закону щодо співмірності витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт і витраченим на це часом, ціною позову та значенням справи для сторони, свідчать про те, що понесені відповідачем витрати на правову допомогу підлягають відшкодуванню в розмірі 10 000,00 грн, які суд першої інстанції стягнув із позивача.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року (з урахуванням ухвали Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року) апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року залишено без змін. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - Тищенка О. О. задоволено. Додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове додаткове рішення. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі

29 000,00 грн.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції правильно зазначив, що спірні договори позики укладені між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від свого імені, а не від імені чи в інтересах Компанії «Дефінекс трейдінг енд сервіз ЛТД» та Компанції «Хансгрое». Крім того, вказані договори не містять будь-яких посилань на вказані компанії, ціни на продукцію, умови продажу тощо. Під час укладення вказаних правочинів обидві сторони були вільними у виборі їх умов, в тому числі з позиції щодо їх вигоди для себе, а тому, уклавши зазначені правочини, позивач та відповідач погодили, що їх умови є вигідними для кожного з них, зокрема, погодили суми позик, строки їх повернення, нарахування відсотків за користування позиками. Будь-яких зауважень чи заперечень з боку ФОП ОСОБА_1 договори позики не містять.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що воля сторін була спрямована не на договір позики, а на повернення коштів за сприяння комерційному доступу до товарів, апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки, виходячи зі змісту договорів, під час їх укладення позичальник мав на меті отримати фінансову допомогу з умовою повернення її кредитору у встановлений договором строк, що відповідає кваліфікуючим ознакам договору позики.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги представника відповідача на додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року, колегія суддів апеляційного суду виходила з наявності підстав для його скасування, оскільки на підтвердження понесених витрат на правову допомогу адвокат Тищенко О. О. у відзиві на позовну заяву навів детальний опис робіт та послуг (правничої допомоги), виконаних та наданих адвокатом, та здійснених ним витрат для надання правничої допомоги, до відзиву додав підтверджуючі документи. Разом з тим, ухвалюючи додаткове рішення про часткове задоволення вимог щодо стягнення судових витрат, суд першої інстанції, зважаючи на співмірність заявлених адвокатом Тищенком О. О. вимог, вважав необґрунтованим час, витрачений на представництво інтересів безпосередньо в судових засіданнях, не звернувши уваги на час, витрачений на надання іншої правової допомоги, яка детально описана у відзиві, та час, витрачений на очікування початку судового засідання у справі у разі зміщення графіка судових засідань.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У листопаді 2019 року ФОП ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року, додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Також касаційна скарга містить клопотання заявника про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині стягнення на користь ОСОБА_2 29 000,00 грн на відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу до розгляду касаційної скарги.

Касаційна скарга містить доводи, аналогічні доводам позовної заяви, при цьому заявник зазначає, що фактично суди обмежились дослідженням змісту оспорюваних договорів, зробивши висновок про те, що між сторонами виникли правовідносини із договорів позики, проте не звернули уваги та не надали оцінки доказам, які свідчать про протилежне. Так, в матеріалах справи наявні договори позики, укладені також між позивачем та відповідачем 01 січня 2013 року, 01 січня 2014 року та 01 липня

2014 року, за якими суми позики є аналогічними позикам за оспорюваними договорами.

Стверджує, що судами не враховано показання свідків, які підтвердили, що підписанням таких договорів позики оформлювались виплати за бонусами та знижками, які позивач частинами щомісячно виплачував відповідачу.

Вважає, що про безгрошовість спірних договорів свідчить також і те, що суми позик не були відображені в книзі обліку доходів та податкових деклараціях позивача.

Звертає увагу на те, що апеляційним судом безпідставно стягнуто з нього

29 000,00 грн на відшкодування витрат відповідачу на правничу допомогу, оскільки ця сума є неспівмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи. Крім того, оплата часу, витраченого на телефонні переговори та пересування містом, не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності до предмета спору в розумінні приписів частини четвертої статті 137 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу ФОП ОСОБА_1 від іншого учасника справи до Верховного Суду не надходив.

У вересні 2020 року до Верховного Суду від ФОП ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд справи за участю скаржника, обґрунтоване тим, що ним не було подано разом із касаційною скаргою клопотання про розгляд справи за участю (викликом) заявника, але з метою надання особистих пояснень у справі, які можуть мати істотне значення для прийняття законного і обґрунтованого судового рішення у справі, позивач просив суд здійснювати розгляд справи за участю та з повідомленням (викликом) ФОП ОСОБА_1 та/або його представника.

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року відмовлено ФОП ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про розгляд справи за участю ФОП ОСОБА_1 та/або його представника.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційну скаргу ФОП ОСОБА_1 передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року, додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, витребувано цивільну справу № 759/9962/17 із Святошинського районного суду м. Києва, відмовлено ФОП ОСОБА_1 в задоволенні клопотання про зупинення оскаржуваної постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині стягнення судових витрат на правову допомогу та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.

У грудні 2019 року матеріали справи № 759/9962/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ФОП ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року, додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом за правилами ЦПК України в редакції, чинній на час її подання.

Згідно з частиною другої статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 29 травня 2002 року позивач має правовий статус фізичної особи-підприємця, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

07 червня 2010 року, 07 травня 2012 року, 26 серпня 2013 року та 30 липня 2014 року Компанією «Дефінекс трейдінг енд сервіз ЛТД» видано довіреності на уповноваження ОСОБА_1 щодо оформлення, підпису, укладення, підтвердження, складання, виконання будь-яких актів, договорів, контрактів, а також здійснення будь-яких дій і речей для законної діяльності та справ компанії з можливістю ставити самостійно підпис від імені компанії, виступати її представником. Використовувати будь-які кошти та гроші для оплати всіх витрат та затрат, яких довірена особа зазнає у зв`язку з виконанням умов довіреності.

01 березня 2015 року між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір, відповідно до умов якого позивач прийняв від відповідача для використання у своїй комерційній діяльності грошові кошти в сумі 100 000,00 євро, на термін до 28 лютого 2016 року, зі сплатою 10,0 % річних.

01 березня 2015 року сторони уклали договір, відповідно до умов якого позивач прийняв від відповідача для використання у своїй комерційній діяльності грошові кошти в сумі 57 540,00 євро, на термін до 01 травня 2015 року, зі сплатою

10,0 % річних.

25 січня 2016 року між адвокатом Тищенком О. О. та ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги та 15 листопада 2017 року додаткову угоду до цього договору.

18 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та адвокатом Тищенком О. О. складений акт про надання правової допомоги згідно з договором про надання правової допомоги від 25 січня 2016 року та додатковою угодою від 15 листопада 2017 року на загальну суму 29 000,00 грн. Згідно з квитанцією до прибуткового касового ордера від 18 жовтня 2018 року № 20, квитанцією до прибуткового касового ордера від 19 жовтня 2018 року № 21, квитанцією до прибуткового касового ордера від 22 жовтня 2018 року № 22 ОСОБА_2 сплачено адвокату Тищенку О. О. кошти у сумі 10 000,00 грн, 10 000,00 грн та 9 000,00 грн відповідно.

Відзив на позовну заяву адвоката Тищенка О. О. містить клопотання про стягнення судових витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги у справі, та детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних ним, здійснених витрат на загальну суму 29 000,00 грн.

Позивач заявив клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, виклавши свої заперечення у відповіді на відзив на позовну заяву.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо суті позовних вимог

Відповідно до частини першої статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Статтею 233 ЦК Україниунормовані правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини. За приписами наведеної норми правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Верховний Суд виходить з того, що ознаками правочину, який підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (зокрема, реалізація за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто особа усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.

Для кваліфікації правочину за статтею 233 ЦК Українинеобхідна обов`язкова наявність двох умов у сукупності: тяжких обставин і вкрай невигідні умови вчинення правочину. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладення саме з метою усунення обставин).

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Частиною першою статті 81 ЦПК України(в редакції, чинній на дату розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України (в редакції, чинній на дату розгляду справи судами попередніх інстанцій) предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторони, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень) учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Водночас чинним цивільно-процесуальним законодавством визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень) судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановили характер спірних правовідносин та застосували норми матеріального права, обґрунтовано виходили з того, що доказів вчинення позивачем оспорюваних правочинів під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах не надано, що виключає можливість визнання правочинів недійсними відповідно до вимог статті 233 ЦК України.

Позивачем також не доведено удаваність зазначених правочинів, у зв`язку із чим суди відхилили його посилання на статтю 235 ЦК України та визнали необґрунтованими доводи про те, що воля сторін була спрямована не на договір позики, а на повернення коштів за сприяння комерційному доступу до товарів, оскільки, виходячи зі змісту оспорюваних договорів, при їх укладенні позичальник мав на меті отримати фінансову допомогу з умовою повернення її позикодавцю у встановлений договором строк, що відповідає кваліфікуючим ознакам договору позики. Із зазначених підстав Верховний Суд відхиляє аналогічні доводи касаційної скарги щодо удаваності правочину.

Не заслуговують на увагу також доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки показанням свідків, які підтвердили справжню правову природу договорів позики, оскільки під час ухвалення оскаржуваних судових рішень судами враховано пояснення свідків, проте, з огляду на характер спірних правовідносин та наявність інших беззаперечних доказів, ненадання судами детальної оцінки показанням кожного свідка не вплинуло на правильність висновків судів про відсутність підстав для задоволення позову.

На оцінку правильності висновків судів попередніх інстанцій також не впливають аргументи заявника про те, що суди не звернули уваги на договори позики, укладені між позивачем та відповідачем 01 січня 2013 року, 01 січня 2014 року та 01 липня 2014 року, за якими суми позик є аналогічними сумам позик за оспорюваними договорами, що свідчить про удаваність правочинів, оскільки ці правочини не були предметом оцінки судами, адже в межах цієї справи порушено питання недійсності договорів від 01 березня 2015 року.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи заявника щодо суті вирішення спору є аналогічними доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) під час перегляду справи в касаційному порядку не допускається.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі щодо суті позовних вимог, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга в цій частині підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду щодо суті вирішення позову - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги).

Водночас колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги щодо оскарження постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині стягнення апеляційним судом витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 29 000,00 грн.

Скасовуючи додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року, апеляційний суд зазначив, що на підтвердження понесених витрат на правову допомогу адвокат Тищенко О. О. у відзиві на позовну заяву навів детальний опис робіт та послуг (правничої допомоги), виконаних та наданих адвокатом та здійснених ним витрат для надання правничої допомоги, до якого входять робочі зустрічі адвоката з клієнтом для обговорення інформації щодо обставин справи, правових можливостей та процесуальних підстав для захисту прав та представництва інтересів клієнта, обговорення умов надання правової допомоги, підписання угод, надання юридичних консультацій, ознайомлення клієнта з документами, підготовка до судового засідання, ознайомлення, вивчення та аналіз інформації щодо цивільної справи та матеріалів, аналіз доказів, опрацювання судової практики, час, витрачений на телефонні переговори, із зазначенням кількості годин роботи, що склала 29 годин (з приміткою, що розрахункова вартість однієї години роботи (правової допомоги) адвоката становить 1 000,00 грн за 1 (одну) годину роботи/надання правничої допомоги відповідно до умов додаткової угоди від 15 листопада 2017 року).

Колегія суддів апеляційного суду не погодилась із відповідними висновками суду першої інстанції, оскільки поза увагою суду залишився час, витрачений на надання іншої правової допомоги, яка детально описана у відзиві на позовну заяву, та час, витрачений на очікування початку судового засідання у справі у разі зміщення графіка судових засідань.

Водночас Верховний Суд звертає увагу, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інші проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази, надані відповідачем на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, і надавши їм належну оцінку, обґрунтовано звернув увагу на неспівмірність заявлених представником відповідача адвокатом Тищенком О. О. витрат, зокрема, на те, що розрахунок робіт не співпадає із витраченим часом. Так, згідно з протоколами судове засідання 07 грудня 2017 року в суді першої інстанції тривало 60 хвилин, судове засідання 25 жовтня 2018 року в суді першої інстанції тривало 16 хвилин, судове засідання 13 березня 2019 року тривало 76 хвилин, судове засідання 02 липня 2019 року - 16 хвилин. Крім того, на обговорення інформації щодо обставин даної справи, правових можливостей та процесуальних підстав для захисту прав відповідача, надання відповідачу юридичних консультацій, вивчення матеріалів справи та підготовку відзиву на позов витрачено надмірну кількість часу, 26 годин, що явно неспівмірно із поданим відповідачем відзивом на позов та заявою про ознайомлення з матеріалами справи від імені відповідача ОСОБА_5 від 05 жовтня 2017 року.

Згідно з актом про надання правової допомоги від 18 жовтня 2018 року (а. с. 141-143, т. 1) на робочі зустрічі адвоката Тищенка О. О. з клієнтом ОСОБА_2 витрачено 10 годин роботи адвоката на загальну суму гонорару 10 000,00 грн, при цьому складовими цієї правової допомоги зазначені, в тому числі обговорення умов надання адвокатом Тищенком О. О. правової допомоги (умов роботи адвоката) клієнту ОСОБА_2 у цивільній справі, а саме предмета роботи адвоката, повноважень адвоката, розміру та порядку сплати гонорару адвоката, строків роботи тощо; підписання додаткової угоди від 15 листопада 2017 року до договору про надання правової допомоги адвокатом від 25 січня 2016 року; підписання адвокатом та клієнтом акта фактично наданої правової допомоги; здійснення клієнтом ОСОБА_2 оплат гонорару адвокату Тищенку О. О., що за своєю суттю не можна віднести до правничої допомоги.

У розділі «Робота адвоката Тищенка О. О. в рамках додаткової угоди від 15 листопада 2017 року» зазначеного акта про надання правової допомоги від 18 жовтня 2018 року, на які витрачено 15 годин адвоката, оцінених у 15 000,00 грн, серед іншого, вказано складання додаткової угоди з клієнтом ОСОБА_2 від 15 листопада 2017 року до договору про надання правової допомоги адвокатом від 25 січня 2016 року; друкування відзиву клієнта ОСОБА_2 на позов ФОП ОСОБА_1 , підготовка документів для процесуального представництва адвокатом Тищенком О. О. інтересів клієнта ОСОБА_2 у Святошинському районному суді м. Києва (копіювання договору про надання правової допомоги, додаткової угоди та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, засвідчення цих копій, заповнення ордера), що за своєю суттю не можна віднести до правової допомоги. Окрім цього, послуга «підготовка юридичних консультацій та роз`яснень клієнту ОСОБА_2 положень цивільного законодавства України щодо умов визнання недійсності договору позики грошових коштів» дублюється із аналогічною послугою, вже зазначеною у попередньому розділі акта («надання клієнту ОСОБА_2 юридичних консультацій та роз`яснень положень цивільного законодавства України щодо умов недійсності договору позики грошових коштів»).

Зазначені в розділах 3, 4 акта час, витрачений на телефонні переговори, на загальну суму 1 000,00 грн та час, витрачений на пересування містом від офісу адвоката Тищенка О. О. на вул. Лейпцизькій, на загальну суму 3 000,00 грн за своєю суттю не можна віднести до правничої допомоги та їх відшкодування не передбачено умовами договору про надання правової допомоги адвокатом від 25 січня 2016 року чи додаткової угоди від 15 листопада 2017 року (при цьому у пункті 10.2 вказаного договору передбачено, що за письмовою угодою сторін, яка з моменту її підписання сторонами стає невід`ємною частиною цього договору, для оперативного здійснення роботи, пов`язаної з здійснюваним захистом, або постійного зв`язку з адвокатом, останній може бути забезпечений за рахунок клієнта автотранспортом, мобільним телефоном та іншими необхідними технічними засобами).

Отже, посилання апеляційного суду на детальний опис переліку виконаних адвокатом Тищенком О. О. робіт щодо надання правничої допомоги не може бути підставою для їх задоволення у повному обсязі, а висновки суду апеляційної інстанції в цій частині є необґрунтованими.

Апеляційний суд при апеляційному перегляді додаткового рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, та фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване додаткове судове рішення.

З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів вважає, що зазначені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 29 000,00 грн є завищеними, належним чином не обґрунтованими, що суперечить принципу розподілу судових витрат, розумності їх розміру.

Відповідно до статті 413 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи складність справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, а також з урахуванням поданого представником позивача заперечення щодо розміру заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу та його доводів щодо їх неспівмірності, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасування постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - Тищенка О. О. , скасування додаткового рішення Святошинського районного суду м. Києва та ухвалення нового додаткового рішення про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 29 000,00 грн, із залишенням у силі додаткового рішення суду першої інстанції.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та залишення без змін оскаржуваних судових рішень, якими у задоволенні позову відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат щодо сплати судового збору, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат щодо сплати судового збору, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 413 416 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - Тищенка О. О. скасувати, додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 серпня 2019 року залишити в силі.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в частині залишення без задоволення апеляційної скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко