Постанова
Іменем України
26 липня 2022 року
м. Київ
справа № 760/21633/15
провадження № 61-4464св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач- ОСОБА_1 ,
відповідач - приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Літвінова Ірина Олександрівна, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шпитковська Сабіна Валеріївна, орган опіки та піклування Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Самарцев Ярослав Юрійович, на постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Кравець В. А., Ящук Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Літвінової І. О. (далі - приватний нотаріус Літвінова І. О.), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шпитковська С. В. (далі - приватний нотаріус Шпитковська С. В.), орган опіки та піклування Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - орган опіки та піклування), у якому просив визнати недійсними довіреність від 20 жовтня 2014 року, зареєстровану в реєстрі за № 596, посвідчену приватним нотаріусом Літвіновою І. О., та договір дарування від 18 грудня 2014 року, зареєстрований у реєстрі за № 1824.
На обґрунтування позову посилався на те, що він був власником квартири АДРЕСА_1 , у якій проживали його син ОСОБА_4 з дружиною ОСОБА_3 та їхні малолітні діти.
У жовтні 2014 року до нього зателефонувала ОСОБА_3 та попросила надати довіреність, якою уповноважити ОСОБА_2 здійснити за ним реєстрацію права власності на належну йому квартиру у новому реєстрі реєстраційної служби, оскільки в іншому випадку він може втратити право власності на квартиру.
20 жовтня 2014 року він прибув до приватного нотаріуса Літвінової І. О. з метою складання зазначеної довіреності, проте надалі йому стало відомо, що довіреність, яка ним підписана була надана не на вчинення реєстрації права власності у новому реєстрі, а на дарування квартири, а 18 грудня 2014 року його квартира на підставі договору дарування була переоформлена на ОСОБА_3 .
Він є людиною похилого віку, має вади зору та розлади здоров`я, пов`язані із смертю дружини. Він припустився помилки внаслідок обману щодо природи правочину, прав і обов`язків сторін. Наміру дарувати належну йому квартиру не мав та довіреність не відповідає його внутрішній волі.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 11 листопада 2020 року позов задоволено. Визнано недійсною довіреність від 20 жовтня 2014 року, посвідчену приватним нотаріусом Літвінової І. О., зареєстровану в реєстрі за № 596, складену від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 . Визнано недійсним договір дарування квартири від 18 грудня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Шпитковською С. В., зареєстрований у реєстрі за № 1824. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, підписуючи довіреність, та в подальшому, підписуючи заяви у нотаріуса за вказівкою свого сина ОСОБА_4 , який виконував доручення своєї колишньої дружини ОСОБА_5 , був введений в оману та не бажав настання таких наслідків як відчуження квартири. Позивач помилявся щодо природи правочину, який вчиняв, та щодо прав і обов`язків, які він надавав ОСОБА_2 через похилий вік, стан здоров`я та у зв`язку з тим, що не розумів значення своїх дій.
Постановою Київського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 11 листопада 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів про те, що його помилка полягала в тому, що він вважав, що довіреність видана на вчинення дій щодо реєстрації спірної квартири за ним, а також не довів, що в цьому полягав обман з боку відповідачки. Суд апеляційної інстанції відхилив посилання представника позивача про те, що написавши заяву до органу опіки та піклування, позивач можливо і мав на меті подарувати спірну квартиру, проте не ОСОБА_3 , а її дітям, яких він вважав своїми онуками, оскільки позивач не просив визнати довіреність та договір дарування недійсними з тих підстав, що він помилявся щодо особи, якій спірна квартира переходить в дар, та вважав, що дарує квартиру дітям свого сина.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У березні 2021 року ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Самарцев Я. Ю., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, надалі уточненою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що спочатку відповідачка ввела позивача в оману з метою отримання від нього правовстановлюючих документів з метою заволодіння квартирою, а в подальшому просила підписати довіреність для здійснення реєстраційних дій, але підписуючи зазначену довіреність, позивач помилився та підписав довіреність на відчуження своєї квартири, а не на реєстрацію. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову на підставі статей 229 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Водночас суд апеляційної інстанції, встановивши помилку з боку позивача щодо особи, якій спірна квартира переходить у дар, відмовив у задоволенні позову, та не спростував інших обставин та підстав, на які посилався позивач.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанціївисновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/211/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-9цс14, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, від 04 червня 2014 року у справі № 6-60цс14, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 554/6547/17, від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц, від 10 січня 2019 року у справі № 910/17529/17, від 07 квітня 2021 року у справі № 461/7568/18; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 229 та 230 ЦК України у подібних правовідносинах.
У липні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_3 просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
На обґрунтування відзиву посилається на те, що позивач впродовж розгляду справи тричі змінював підстави позову без подання відповідних заяв. Висновки Верховного Суду, на якій посилається заявник у касаційній скарзі, не є подібними до спірних правовідносин.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Самарцев Я. Ю., на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) 24 січня 2008 року, ОСОБА_1 був власником квартири АДРЕСА_1 . У цій квартирі проживав син позивача ОСОБА_4 , дружина сина ОСОБА_3 та їхні малолітні діти.
20 жовтня 2014 року ОСОБА_1 склав довіреність на ім`я ОСОБА_2 , якою уповноважив останню, серед іншого, бути його представником з питань дарування належної йому на праві власності квартири ОСОБА_3 . Зазначена довіреність посвідчена приватним нотаріусом Літвіновою І. О. та зареєстрована у реєстрі за № 596.
На підставі зазначеної довіреності 18 грудня 2014 року між ОСОБА_2 , яка діяла від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Шпитковською С. В., зареєстрований у реєстрі за № 1824.
У позовній заяві позивач просив визнати недійсними довіреність та договір дарування, посилаючись на те, що через похилий вік, стан здоров`я, хвилювання пов`язані з втратою дружини, він припустився помилки щодо дійсної природи правочинів та був введений в оману при підписанні спірної довіреності. Усі дії, пов`язані з укладанням довіреності на ім`я ОСОБА_2 , здійснював його син ОСОБА_4 . Позивача син лише привозив до приватного нотаріуса Літвінової І. О., у якого він підписував документи, не читаючи їх. Домовляючись з сином, він вважав, що підписує документи на здійснення від його імені реєстраційних дій стосовно права власності на квартиру у нових реєстрах, однак не пов`язував ці дії з відчуженням своєї квартири.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла дружина позивача.
Свідок ОСОБА_4 , який є сином позивача, зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 народила доньку ОСОБА_6 , батьком якої був записаний він, оскільки він перебував з нею у шлюбі та дійсно вважав себе батьком дитини.
Однак рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 24 травня 2019 року батьком дитини визнано ОСОБА_7 та внесено відповідні зміни до актового запису.
ОСОБА_3 , знаючи про те, що він не є батьком дитини ОСОБА_6 , не маючи постійного житла, вирішила заволодіти майном його батька, який перебував у пригніченому стані після смерті своєї дружини та через похилий вік мав проблеми зі здоров`ям, на початку 2014 року почала наполягати на тому, щоб він домовився з батьком про реєстрацією своєї квартири.
Попередньо домовившись зі своїм батьком він приїхав до м. Маріуполя та відвіз його до приватного нотаріуса Літвінової І. О., з якою про зустріч домовлялась ОСОБА_3 .
У нотаріуса позивач підписав довіреність, не читаючи її, а після того, як вони вийшли від нотаріуса він відправив оригінал довіреності ОСОБА_3 , також не читаючи її. Восени 2014 року ОСОБА_3 виїхала із спірної квартири, у лютому 2015 року виселила його та змінила замки у квартирі, після чого він дізнався, що вона стала власником квартири, яка належала його батьку.
Суд зазначив, що обставини, зазначені свідком ОСОБА_4 підтверджуються рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 24 травня 2019 року у справі № 760/12439/18, постановою Київського апеляційного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 760/12439/18.
ОСОБА_2 , на ім`я якої була видана довіреність, пояснила, що з нею домовлялась ОСОБА_3 . Позивача вона не знає та ніколи його не бачила.
За замовленням представника позивача Державною установою «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України» складений висновок судово-психіатричного експерта від 30 травня 2019 року № 77, відповідно до якого ОСОБА_1 страждав під час підписання довіреності 20 жовтня 2014 року на органічне ураження головного мозку (внаслідок гіпертонічної хвороби, гострих порушень мозкового кровообігу) із слабоумством та депресивним розладом. У досліджувальний період в ОСОБА_1 на фоні негативних психогенних факторів (смерті дружини) спостерігалася декомпенсація наявного в нього психічного розладу (органічного ураження головного мозку судинного ґенезу) у вигляді інтелектуально-мнестичного зниження та вираженої депресивної симптоматики, які суттєво вплинули на його психічну діяльність і поведінку та позбавила здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. За своїм психічним станом ОСОБА_1 не міг під час підписання довіреності 20 жовтня 2014 року усвідомлювати свої дії та керувати ними.
У судовому засіданні допитані експерти ОСОБА_8 та ОСОБА_9 підтвердили висновки, зроблені ними у вищевказаному висновку.
Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним правочинів, позивач вказував на те, що через похилий вік, стан здоров`я, хвилювання пов`язані з втратою дружини, він припустився помилки щодо дійсної природи правочинів та був введений в оману при підписанні оспорюваної довіреності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтями 15 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частинами першою - третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Довіреність- це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами (частина третя статті 244 ЦК України).
Верховний Суд зазначає, що за своєю юридичною сутністю видача довіреності є одностороннім правочином, який повинен відповідати загальним вимогам передбаченими статтею 203 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Щодо вчинення оспорюваного договору під впливом помилки
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач не надав належних доказів про те, що помилка полягала в тому, що позивач вважав, що довіреність видана на вчинення дій щодо реєстрації спірної квартири за ним.
Суд апеляційної інстанції врахував послідовність та цілеспрямованість дій ОСОБА_1 , який 20 жовтня 2014 року підписав довіреність на ім`я ОСОБА_2 , якою уповноважив останню, серед іншого, бути представником з питань дарування належної йому на праві власності спірної квартири, а 19 листопада 2014 року позивач підписав заяву до органів опіки та піклування Солом`янської РДА м. Києва, яка посвідчена нотаріально, у якій просив надати йому дозвіл на укладення договору дарування цієї квартири ОСОБА_10 .
За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав передбачених статтею 229 ЦК України для визнання оспорюваного правочину недійсним недійсним.
Щодо вчинення оспорюваного договору дарування під впливом обману
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення.
Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин.
Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Подібні висновки викладені у поставах Верховного Судувід 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20).
З огляду на наведене та враховуючи, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факт його обману ОСОБА_3 під час укладення оспорюваного договору, суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним в межах заявлених позовних вимог.
Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не довів вчинення правочину під впливом помилки чи обману.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав того, що позивач, укладаючи оспорюваний правочин, помилився щодо особи, якій спірна квартира переходить у дар, є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції лише відхилив такі посилання представника позивача у суді апеляційної інстанції, проте відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що позивач не надав належних доказів того, що оспорювані правочині вчинені під впливом помилки чи обману.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання одночасного застосування статей 229 та 230 ЦК України у подібних правовідносинах.
У постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 522/24006/17 (провадження № 61-5213св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 646/1564/20 (провадження № 61-9537св21), від 02 лютого 2022 року у справі № 202/6796/18 (провадження № 61-3565св21) роз`яснено правові наслідки вчинення правочину під впливом помилки й обману передбачені статтями 229 230 ЦК України.
Отже, доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 229 та 230 ЦК України Верховний Суд відхиляє, оскільки судова практика з цього питання є усталеною та додаткового тлумачення не вимагає.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-9цс14, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, від 04 червня 2014 року у справі № 6-60цс14, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц; Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 554/6547/17, від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц, проте заявник не зазначив та не обґрунтував, які норми права застосував суд апеляційної інстанції у справі, що переглядається, без урахування висновків у вказаних постановах.
У постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі
№ 6-9цс14, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14; від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15 зазначено, що відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.
Верховний Суд відхиляє посилання заявника на зазначені висновки Верховного Суду України, оскільки у цій справі позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що він помилявся щодо правової природи оспорюваної довіреності на дарування спірної квартири, прав та обов`язків, які виникнуть після її підписання.
У постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі
№ 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15ц, зазначено про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203 215 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Зазначені висновки щодо застосування норми права стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.
У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі
№ 6-2690цс16 зазначено, що позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі
№ 6-605цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18), постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/16-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 554/6547/17 зазначено, що оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Висновки суду, сформульовані в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції, не суперечать зазначеним висновкам. У цій справі суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів, що він підписав довіреність на дарування спірної квартири під впливом помилки чи обману, а тому відмовив у задоволені вимог про визнання недійсними довіреності та договору дарування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Самарцев Ярослав Юрійович, залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Яремко
А. С. Олійник
Г. І. Усик