Постанова
Іменем України
23 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 760/23085/17
провадження № 61-4017св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Приватне акціонерне товариство «Трест «Київміськбуд-2»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Трест «Київміськбуд-2» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року у складі судді Оксюти Т. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2017 року Приватне акціонерне товариство «Трест «Київміськбуд-2» (далі - ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення без надання іншого жилого приміщення, посилаючись на те, що йому на праві власності належить гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . На час звернення до суду з позовом у кімнаті № НОМЕР_1 вказаного гуртожитку проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_1 не перебуває у трудових відносинах з підприємством. Гуртожитки за своїм призначенням є житлом для тимчасового проживання, яким особи забезпечуються до вирішення своїх житлових питань. Згідно з інформацією з державного реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_1 має у приватній власності жилий будинок, розташований по АДРЕСА_2 . Тобто відповідачі забезпечені постійним житлом та більше не потребують тимчасового житла. Однак на вимогу підприємства відповідачі не звільняють кімнату в гуртожитку та продовжують безпідставно користуватися його майном. Враховуючи наведене, ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» просило виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 , без надання їм іншого жилого приміщення.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не забезпечена житлом, оскільки належний їй на праві власності будинок перебуває в аварійному та занедбаному стані, що унеможливлює нормальне проживання в ньому, тому виселення її з гуртожитку призведене до порушення її житлових прав, гарантованих Конституцією України. Гуртожитки за своїм призначенням є житлом для тимчасового проживання, проте особи забезпечуються місцем в гуртожитку до вирішення своїх житлових питань. Житлові питання відповідачів не вирішені, тому право користування ними жилим приміщенням гуртожитку підпадає під гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року апеляційну скаргу ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» залишено без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Під час розгляду справи не було встановлено, що ОСОБА_1 вселилася до спірної кімнати в гуртожитку по АДРЕСА_1 з порушенням встановленого законом порядку. Відповідачі тривалий час користуються спірним житлом та оплачують комунальні послуги.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
26 лютого 2019 року ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» як власник гуртожитку не приймало рішення про надання відповідачам кімнати № НОМЕР_2 та не видавало спеціального ордера на вселення відповідачів. Надана ОСОБА_1 копія документа під назвою «Ордер НОМЕР_8» від 24 січня 2001 року, підписана директором Дочірнього підприємства «Житлоексплуатація» Відкритого акціонерного товариства «Трест «Київміськбуд-2», не може бути доказом наявності у відповідачів правових підстав для вселення в гуртожиток. На час подання позову відповідачі фактично не проживають в гуртожитку, оскільки мають на праві власності інші жилі приміщення, якими не позбавлені права користуватися, та мають зареєстроване постійне місце проживання в цих приміщеннях. Відтак вони порушують право ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» як власника спірного нерухомого майна на мирне володіння своїм майном. Крім того, суди не дали належної оцінки наявній в матеріалах справи довідці з державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо перебування у відповідачів на праві власності іншого нерухомого майна. Також суди встановили обставини, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи на підставі недопустимих доказів, а саме: встановлено дійсність ордера НОМЕР_8 від 24 січня 2001 року на підставі ксерокопії документа під назвою «Ордер № ІНФОРМАЦІЯ_1 », який за формою та змістом не відповідає вимогам чинного на час його видання законодавства; встановлено, що жилий будинок по АДРЕСА_2 перебуває в аварійному стані на підставі довідки № 53, виданої Нововознесенкою сільською радою Маловисківського району Кіровоградської області, яка не є документом, що підтверджує факт придатності жилого будинку для проживання.
05 квітня 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шнайдер С. В. подав засобами поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2», в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на необґрунтованість скарги. Доводи ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» про невідповідність ордера НОМЕР_8 від 24 січня 2001 року вимогам чинного на час його видання вимогам законодавства є безпідставними, оскільки вказаний ордер є дійсним. Відповідність чи невідповідність ордера нормам чинного законодавства встановлюється в кожному конкретному випадку окремо, тому посилання підприємства на судову практику в інших справах не може братися до уваги. Аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що є недопустимим у касаційній інстанції. Оскаржувані судові рішення ухвалені на підставі правильного застосування норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Солом`янського районного суду міста Києва.
25 березня 2019 року справа № 760/23085/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Судами встановлено, що згідно із свідоцтвом про право власності на жилий будинок від 18 вересня 1998 року серії ЖБ № 23475, виданим Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації на підставі наказу від 16 вересня 1998 року № 558-С/ЖБ, гуртожиток, розташований по АДРЕСА_1 , належить на праві колективної власності Відкритому акціонерному товариству «Трест «Київміськбуд-2» (далі - ВАТ «Трест «Київміськбуд-2»), правонаступником якого є ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2».
29 жовтня 2000 року між ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» та Дочірнім підприємством «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» було укладено договір безоплатного користування майном та за актом прийому-передачі на баланс Дочірнього підприємства «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» було передано будинок (гуртожиток), розташований по АДРЕСА_1 .
Згідно з трудовою книжкою серії НОМЕР_3 з 18 грудня 2000 року ОСОБА_1 працювала у Спеціалізованому будівельному управлінні № 38 ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» на посаді штукатура четвертого розряду.
04 січня 2001 року начальник Спеціалізованого будівельного управління № 38 ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» звернувся до директора Дочірнього підприємства «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» з листом, в якому просив вселили в гуртожиток по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та її дочку ОСОБА_5 для подальшої роботи на посаді штукатура в їх організації.
ОСОБА_1 була вселена в гуртожиток на підставі ордера НОМЕР_8, виданого 24 січня 2001 року Дочірнім підприємством «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2». За вказаним ордером ОСОБА_1 вселилася до гуртожитку ліжкового типу по АДРЕСА_1 як працююча в Спеціалізованому будівельному управління № 38 ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» на посаді штукатура на постійній роботі. Зазначений ордер діяв протягом п`яти днів та не містив положень про тимчасове проживання в гуртожитку.
Наказом начальника Спеціалізованого будівельного управління № 38 ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» від 21 червня 2006 року № 110-к ОСОБА_1 була звільнена з роботи за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України з 21 червня 2006 року.
Повідомленням від 05 жовтня 2017 року № 1041 ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» проінформувало ОСОБА_1 про необхідність укладення договору найму (оренди) ліжко-місць у гуртожитку з метою закріплення законних підстав для її проживання, а також попередило її про те, що в разі непідписання такого договору ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» як власник гуртожитку змушене буде звернутися до суду з позовом про виселення її без надання іншого житла.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 61 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється за договором найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на жиле приміщення.
Згідно з частиною першою статті 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК Української РСР).
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном в розумінні Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини», заява № 7205/02, пункти 60-63).
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії», заява № 33202/96, пункт 110).
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).
ЄСПЛ вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві…» (рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).
Таким чином, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 10 липня 2008 року, яке набрало законної сили 21 липня 2008 року, відмовлено в задоволенні позову Дочірнього підприємства «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Вказаним рішенням суду було встановлено, зокрема те, що ОСОБА_1 звільнилася з роботи за власним бажанням, однак з поважних причин, оскільки вона отримала травму і їй була встановлена третя група інвалідності.
Згідно з довідкою, виданою Нововознесенською сільською радою Маловисківського району Кіровоградської області від 01 лютого 2018 року № 53, ОСОБА_1 дійсно має на території Нововознесенської сільської ради будинок по АДРЕСА_2 , який належить їй на праві власності, але перебуває в аварійному, занедбаному стані, що унеможливлює нормальне проживання в ньому.
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 проживають в кімнаті № НОМЕР_2 гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 .
Згідно із свідоцтвами про народження серії НОМЕР_4 , серії НОМЕР_5 , серії НОМЕР_6 , ОСОБА_2 є дочкою відповідача ОСОБА_1 , а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - її онуками.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди правильно виходили з того, що ОСОБА_1 не забезпечена житлом, оскільки належний їй на праві власності будинок перебуває в аварійному та занедбаному стані, що унеможливлює нормальне проживання в ньому, тому виселення її з гуртожитку призведене до порушення її житлових прав, гарантованих Конституцією України.
При цьому суди обґрунтовано вказали на те, що житлові питання інших відповідачів, які є членами сім`ї ОСОБА_1 , також не вирішені, тому їх право користування жилим приміщенням гуртожитку підпадає під гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про відсутність у відповідачів правових підстав для проживання в гуртожитку, оскільки заявником не видавалося спеціального ордера на вселення відповідачів, не заслуговують на увагу, тому що ОСОБА_1 була вселена в гуртожиток на підставі ордера НОМЕР_8, виданого 24 січня 2001 року Дочірнім підприємством «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2». До видання вказаного ордера начальник Спеціалізованого будівельного управління № 38 ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» звернувся до директора Дочірнього підприємства «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» з листом, в якому просив вселили в гуртожиток по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та її дочку ОСОБА_5 . Відповідачі тривалий час проживають в гуртожитку і сплачують комунальні послуги. За таких обставин ОСОБА_1 не може вважатися такою, що незаконно зайняла жиле приміщення гуртожитку. Наведені доводи заявника також спростовуються рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 10 липня 2008 року, яким було відмовлено в задоволенні позову Дочірнього підприємства «Житлоексплуатація» ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Аргументи заявника про те, що ОСОБА_1 не перебувала з ним у трудових відносинах, а тому не має правових підстав для проживання вгуртожитку, є неспроможними з огляду на таке.
Як зазначено вище, ОСОБА_1 працювала в Спеціалізованому будівельному управлінні № 38 ВАТ «Трест «Київміськбуд-2» на посаді штукатура четвертого розряду та була звільнена з роботи за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України з 21 червня 2006 року. Вона була вселена в кімнату гуртожитку у зв`язку з роботою. Вищенаведеним рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 10 липня 2008 року було встановлено, що хоча й ОСОБА_1 звільнилася з роботи за власним бажанням, однак з поважних причин, тому що отримала травму і їй була встановлена третя група інвалідності. Інвалідність ОСОБА_1 також підтверджується посвідченням серії НОМЕР_7 , виданим 13 лютого 2004 року Управлінням Пенсійного фонду України в Солом`янському районі міста Києва та довідкою до акта огляду МСЕК серії КА-1 № 009088 від 25 травня 2008 року.
Відповідно до частин першої-другої статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.
Тобто ОСОБА_1 не може бути виселена з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки судами встановлено, що вона звільнилася з роботи хоча й за власним бажанням, але з поважних причин, які наведені вище.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи, зокрема щодо неналежної оцінки доказів і невстановлення всіх обставин справи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Крім того, доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків судів про те, що право користування відповідачами жилим приміщенням гуртожитку підпадає під гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. У позовній заяві не вказано мету, яку переслідував позивач, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житла, та співмірність цього заходу відповідній меті, а отже, не доведено, що таке втручання у право на повагу до житла є необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним переслідуваній легітимній меті.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Трест «Київміськбуд-2» залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов