Постанова
Іменем України
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 760/5955/17
провадження № 61-16945св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), суддів:Білоконь О. В., Воробйової І. А.,Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа - Солом`янська районна в м. Києві державна адміністрація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року у складі судді Кушнір С. І. та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Слюсар Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У березні 2017 року Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення.
Позов обґрунтовано тим, що будинок АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва, а позивач є балансоутримувачем та управителем цього будинку. Згідно з рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2010 року єдиним наймачем спірної квартири був ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач стверджував, що після смерті ОСОБА_2 у квартиру заселилася ОСОБА_1 , не маючи на це законних підстав. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2017 року їй відмовлено у позові про визнання за нею права користування квартирою АДРЕСА_2 , однак відповідач добровільно виселитися відмовляється.
У зв`язку з наведеним КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» просило суд виселити відповідача із самовільно зайнятої квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року, позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» задоволено. Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» судовий збір в сумі 1 600,00 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 самоправно зайняла спірну квартиру після смерті наймача ОСОБА_2 , то вона підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не звернули увагу, що заявник вселилась до квартири АДРЕСА_2 як член сім`ї померлого ОСОБА_2 ;
- проігнорували, що у матеріалах справи відсутні докази про самоправне вселення заявника у квартиру після смерті чоловіка;
- не надали належну оцінку доказам заявника про те, що вона проживала у спірній квартирі разом із своїм чоловіком ОСОБА_2 як член його сім`ї, а саме рішенню Васильківського міськрайонного суду Київської області від 09 лютого 2015 року, актам обстежень від 30 листопада 2004 року, 28 грудня 2008 року, 25 жовтня 2011 року, 03 вересня 2012 року, 07 листопада 2013 року, 05 листопада 2014 року, 10 квітня 2015 року; рахункам про сплату за спожиті житлово-комунальні послуги з вересня 2012 року до грудня 2013 року;
- порушили право заявника на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).
Також у касаційній скарзі заявник зазначила про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм статей 64 65 106 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) для обґрунтування виселення, а також щодо визнання особи, яка є членом сім`ї квартиронаймача, що заселилась квартиру за його згодою, особою що самоправно вселилась у квартиру.
Крім того, разом із касаційною скаргою заявником подано клопотання про зупинення виконання рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку, яке мотивоване тим, що оскаржуване судове рішення передбачає її примусове виселення з єдиного житла.
У січні 2021 року представник КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» - Бабій А. Л. із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому, не погоджуючись із доводами касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Шиповичу В. В.
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення її недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року (після усунення недоліків касаційної скарги) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року; відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, визначених пунктом 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано матеріали справи № 760/5955/17 із Солом`янського районного суду міста Києва; зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку виконання рішення Солом`янського районного суду міста Києва у справі № 760/5955/17 в частині виселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , із квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення; надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів.
У грудні 2020 року матеріали справи № 760/5955/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 серпня 2021 року визначено колегію суддів для розгляду справи № 760/5955/17: суддя-доповідач Шипович В. В., судді Білоконь О. В., Осіян О. М., Синельников Є. В., Хопта С. Ф.
Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2021 року задоволено заяви суддів Осіяна О. М., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Шиповича В. В про самовідвід у цій справі.
Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2021 року № 1684/0/226-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 760/5955/17 між суддями.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 вересня 2021 року справу № 760/5955/17 призначено судді-доповідачеві Сакарі Н. Ю. Також до складу колегії увійшли судді Білоконь О. В., Лідовець Р. А., Воробйова І. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року заяву судді Сакари Н. Ю. про самовідвід у цій справі задоволено.
Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2021 року № 1797/0/226-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 760/5955/17 між суддями.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 вересня 2021 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи - суддя-доповідач Гулейков І. Ю., судді Білоконь О. В., Лідовець Р. А., Воробйова І. А., Луспеник Д. Д.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі розпорядження Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 травня 2015 року № 279 «Про передачу та закріплення майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке передано до сфери управління Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації», рішення Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва», розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 січня 2011 року №121 «Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень» (зі змінами), житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , переданий на праві господарського відання та знаходиться на балансі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2010 року за ОСОБА_2 визнано право користування квартирою АДРЕСА_2 .
ОСОБА_2 у цій квартирі був зареєстрований як наймач та знятий з реєстрації 27 квітня 2014 року в зв`язку зі смертю ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), що підтверджується даними довідки за формою № 3, виданої ЖЕД № 904 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», від 25 січня 2017 року № 223.
Також судами встановлено, що ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_2 .
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2017 року у справі № 760/8384/15-ц, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року, ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» про визнання за нею права користування квартирою АДРЕСА_2 .
Під час розгляду даної цивільної справи було встановлено, що ОСОБА_1 заселилася у спірну квартиру без дотримання положень статей 64 та 65 ЖК УРСР, а відтак не набула права на користування нею.
Нормативно-правове обґрунтування
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК Української РСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно, без будь-яких підстав, без дотримання встановленого законом порядку на зайняття жилого приміщення.
Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
У пункті 36 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 58255/00) суд визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання.
Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Водночас, особа має надати до суду докази, що спірне житло тривалий час було її єдиним місцем проживанням і іншого житла вона не має.
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною четвертою статті 82 ЦПК України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2017 року у справі № 760/8384/15-ц встановлено факт того, що ОСОБА_1 заселилася у спірну квартиру без дотримання встановленого законом порядку, а відтак не набула права на користування нею.
Також суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що відповідач не надала належних та допустимих доказів її тривалого постійного проживання у спірній квартирі до смерті наймача ОСОБА_2 , а також те, що вона забезпечена житлом.
У зв`язку з наведеним суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 самоправно зайняла спірну квартиру після смерті наймача ОСОБА_2 і тому підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій порушили право заявника на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява N 39948/06).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії», заява № 20082/02). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява 7205/02). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96).
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2017 року у справі № 760/8384/15-ц, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року, встановлено, що ОСОБА_1 у 2003 році разом із членами своєї сім`ї брала участь у приватизації квартири АДРЕСА_3 та отримала право власності на 1/3 частку вказаної квартири. Крім того, ОСОБА_1 до 07 березня 2015 року була зареєстрована у вказаній квартирі.
Зазначені факти свідчать, що до смерті ОСОБА_2 відповідач мала інше житло і тільки після смерті наймача порушила питання про визнання за нею права на користування спірною квартирою.
Таким чином, оскільки відповідач забезпечена житлом, частина якого належить їй на праві власності, то виселення її зі спірної квартири не буде надмірним тягарем та не призведе до порушення прав, гарантованих статтею 8 Конвенції, оскільки її подальше проживання, без достатніх правових підстав, порушує право КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» на користування вказаним майном.
Доводи касаційної скарги про те, що заявник виселилась до квартири АДРЕСА_2 як член сім`ї померлого ОСОБА_2 є безпідставними, оскільки дані обставини спростовано у преюдиційному рішенні Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2017 року у справі № 760/8384/15-ц, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання за нею права користування спірною квартирою.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належну оцінку доказам заявника про те, що вона проживала у спірній квартирі разом із своїм чоловіком ОСОБА_2 як член його сім`ї, а саме рішенню Васильківського міськрайонного суду Київської області від 09 лютого 2015 року, актам обстежень; рахункам про сплату за спожиті житлово-комунальні послуги з вересня 2012 року до грудня 2013 року, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, що їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції
Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 рокув частині виселення ОСОБА_1 із квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення було зупинено ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року до закінчення перегляду в касаційному порядку, то воно підлягає поновленню з огляду на закінчення розгляду цієї справи касаційним судом.
Керуючись статтями 400 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. Ю. Гулейков Судді:О. В. Білоконь І. А. Воробйова Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник