Постанова
Іменем України
11 березня 2021 року
м. Київ
справа № 760/6784/15
провадження № 61-18243св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Осіяна О. М., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Солом`янський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., від 04 листопада 2020 року.
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Солом`янський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що він з дружиною ОСОБА_2 зареєстровані та фактично проживають уквартирі АДРЕСА_1 . Разом з ними у вказаній квартирі зареєстровані, проте фактично не проживають з 1999 року його донька ОСОБА_3 та онук ОСОБА_4 , які проживають у подарованій ним квартирі в м. Феодосія, АР Крим з 1999 року, а у квартирі, в якій він є наймачем, лише зареєстровані, особистих речей у цій квартирі відповідачі не мають, витрат по утриманню квартири, в якій зареєстровані, не несуть, не цікавляться нею, а отже втратили інтерес до спірної квартири, як до постійного місця проживання.
Позивач вважав, що ОСОБА_3 за власним бажанням змінила місце проживання та переїхала проживати разом з сином до власної квартири у м. Феодосія, а тому відповідачі втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки значно більше шести місяців без поважних на те причин не користувались спірною квартирою.
Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , та зняти відповідачів з реєстрації у вказаній квартирі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Солом`янського районного суду міста Києва, у складі судді Кізюн Л. І., від 09 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі добровільно з 1999 року не проживають у квартирі АДРЕСА_1 без поважних на те причин понад шість місяців і не несуть витрат на утримання спірної квартири, що підтверджується наявними у матеріалах справи та дослідженими судом доказами. Що стосується позовних вимог до відповідачів про зняття їх з реєстрації, то в цій частині позов визнано таким, що не підлягає задоволенню, оскільки вимоги у цій частині є безпідставними та необґрунтованими.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_6 , задоволено частково.
Заочне рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 09 вересня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення
про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що заочне рішення суду першої інстанції про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 , є обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм статті 71 ЖК Української РСР. Встановлено, що ОСОБА_3 з 1999 року без поважних причин більше шести місяців не проживає у спірній квартирі.
Визнаючи ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції не врахував, що у 2013 році при досягненні ОСОБА_4 сімнадцятирічного віку він повернувся із АР Крим до м. Києва та був взятий на військовий облік за місцем знаходження квартири, а у серпні 2013 року був зарахований студентом першого курсу Національного авіаційного університету (далі - НАУ), де навчався до листопада 2014 року, та проживав у спірній квартирі. В подальшому відповідач перевівся на навчання до філії Московського державного університету імені Ломоносова в м. Севастополі АР Крим (Україна), де продовжував навчатися до 30 червня 2017 року. Таким чином, відсутність ОСОБА_4 за місцем реєстрації в період з жовтня 2014 року до дати звернення позивача до суду та ухвалення судом заочного рішення була викликана поважними причинами, а саме перебуванням на навчанні в іншій місцевості.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
04 грудня 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 рокуі направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, посилаючись на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 235/2357/17 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо
питання застосування норм права у подібних правовідносинах
(пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, встановлення обставин на підставі недопустимих доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також неналежне дослідження судом зібраних
у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник стверджує, що апеляційним судом встановлено факт непроживання ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 на підставі неналежних та недопустимих доказів. Звертає увагу, що довідки філії Московського державного університету імені Ломоносова в м. Севастополі про вступ ОСОБА_4 на навчання оформлені російською мовою без перекладу на українську, при цьому навчальний заклад, який видав зазначенні довідки, знаходиться на окупованій території й не акредитований в Україні у відповідності до чинного законодавства.
ОСОБА_2 вказує, що суд апеляційної інстанції у порушення вимог частини першої статті 367 ЦПК України вийшов за межі своїх повноважень, переглянув в апеляційному порядку заочне рішення суду першої інстанції в тій частині, в якій воно не оскаржувалося, вирішив питання по суті спору в інтересах особи, яка не подавала апеляційну скаргу. Рішення суду першої інстанції було оскаржено виключно ОСОБА_3 в частині, яка стосується її прав та інтересів. Також звертає увагу суду, що апеляційним судом не вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції оскаржується в частині відмови у задоволенні позовних вимог, а тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України не є предметом касаційного перегляду в іншій частині.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Солом`янський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи осіб, які подали відзив (пояснення) на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 посилається на те, що апеляційний суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_4 постійно проживав у спірній квартирі під час навчання в НАУ на денній формі навчання з серпня 2013 року по листопад 2014 року. На момент подачі позову строк відсутності ОСОБА_4 за місцем реєстрації був меншим, ніж шість місяців. При вирішенні спору апеляційний суд діяв в межах наданих йому повноважень, з урахуванням положень частини четвертої статті 367 ЦПК України.
У поданих поясненнях на відзив ОСОБА_2 посилається на те, що відповідач уже після літньої сесії 2014 року не повертався на територію України. Вважає, що доводи відзиву не спростовують обґрунтованих аргументів касаційної скарги, в якій наведено допущені апеляційним судом порушення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 жовтня 1999 року ОСОБА_1 уклав договір дарування, за умовами якого подарував своїй дочці ОСОБА_3 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 .
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як онук позивача ОСОБА_1 , тобто як член його сім`ї, вселився до квартири АДРЕСА_1 та був зареєстрований в ній 01 серпня 1996 року.
В подальшому в 1999 році разом із відповідачем ОСОБА_3 . ОСОБА_4 переїхав проживати до м. Феодосія АР Крим. З врахуванням його віку (три роки) він сам не визначав свого місця проживання і проживав за місцем проживання батьків.
У 2013 році при досягненні відповідачем ОСОБА_4 сімнадцяти річного віку він повернувся із АР Крим до м. Києва та був прийнятий на військовий облік в Солом`янському РВК м. Києва за місцем розташування квартири позивача.
У серпні 2013 року ОСОБА_4 був зарахований студентом 1 курсу НАУ, де навчався до листопада 2014 року. У цей період ОСОБА_4 проживав у спірній квартирі, що підтверджується листами НАУ, які були направлені на адресу спірної квартири, та був відрахований з НАУ на підставі наказу від 18 листопада 2014 року.
В подальшому відповідач ОСОБА_4 з 2014 року навчався у філії Московського державного університету імені Ломоносова до 30 червня 2017 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року ОСОБА_2 було залучено до участі у розгляді справи в якості правонаступника позивача ОСОБА_1 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пунктів 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо
питання застосування норм права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексуУкраїнської РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім'ї.
Судами встановлено, що відповідачі у справі, будучи членами сім`ї наймача (дочка та онук), вселилися до квартири АДРЕСА_1 за згодою позивача та набули рівного з іншими членами сім`ї права користування спірним жилим приміщенням. Зазначена квартира на час звернення позивача у справі ОСОБА_1 до суду не була приватизована, відносилась до державного житлового фонду та на неї поширювалися правові норми, визначені Главою 2 ЖК Української РСР.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Зокрема вказано, що жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім членом сім`ї наймача у випадку виїзду з місця проживання у зв`язку із навчанням.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Усправах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 , та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку доказам, дійшов обґрунтованого висновку, що заявлені позивачем вимоги в зазначеній частині до задоволення не підлягають, оскільки відповідач ОСОБА_4 , як член сім`ї наймача, за згодою наймача вселився до спірної квартири, набувши право користування житловим приміщенням, яке на момент вирішення справи судом першої інстанції приватизовано не було. У 1999 році ОСОБА_4 в силу свого віку (три роки) перемістився разом зі своєю матір`ю до м. Феодосія, АР Крим, а у 2013 році повернувся проживати до м. Києва. ОСОБА_4 у вересні 2013 року був взятий на військовий облік в Солом`янському РВК м. Києва за місцем розташування вказаної квартири. З військового обліку не знімався. У серпні 2013 року ОСОБА_4 був зарахований на 1 курс НАУ, де навчався до листопада 2014 року, і протягом строку навчання проживав у спірній квартирі. Тобто на момент звернення позивача ОСОБА_1 до суду із цим позовом (02 квітня 2015 року) не минуло шість місяців з моменту завершення ОСОБА_4 навчання у НАУ (листопада 2014 року). Також апеляційний суд встановив, що після відрахування із НАУ ОСОБА_4 продовжував навчатися на території АР Крим, що фактично не заперечувалось стороною позивача.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 просив скасувати у повному обсязі заочне рішення Солом`янського районного суду від 09 вересня 2015 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, а тому доводи заявника про те, що апеляційний суд вийшов за межі вимог апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження. Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 брав участь під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, надав пояснення щодо обставин справи, які враховано судом апеляційної інстанції при вирішенні спору.
Невирішення апеляційним судом питання розподілу судових витрат за результатом апеляційного перегляду справи не є підставо для скасування правильного по суті судового рішення апеляційного суду та не позбавляє права сторони спору, із урахуванням положень пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України, звернутися із відповідною заявою про ухвалення додаткового рішення в частині вирішення питання про судові витрати.
Заявником не наведено обґрунтованих підстав для відступу від висновків Верховного Суду, висловлених у постанові від 22 жовтня 2018 року у адміністративній справі № 235/2357/17, в якій позивач оспорював відмову у призначенні пенсії за віком та просив зобов`язати орган Пенсійного фонду України призначити йому пенсію. Слід зазначити, що оцінка доказів здійснюється судом при розгляді кожної конкретної справи, зокрема суд оцінює допустимість та достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційний суд за встановлених у цій справі обставин дійшов загалом обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання станом на момент подання позову ОСОБА_4 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 .
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права (пункти 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), яке призвело до неправильного вирішення справи по суті.
За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара О. М. Осіян В. В. Шипович