Постанова
Іменем України
21 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 761/10289/15-ц
провадження № 61-2402св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Житлово-будівельний кооператив «Залізничний-9»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 грудня 2019 року, ухвалене у складі судді Савицького О. А., та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Житлово-будівельного кооперативу «Залізничний-9» (далі - ЖБК «Залізничний-9») про визнання права власності та поділ квартири.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 12 січня 1974 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , під час якого їй, ОСОБА_3 та їхньому сину надана кооперативна двокімнатна квартира АДРЕСА_1 .
У 1982 році шлюб між нею та ОСОБА_3 розірвано та укладено угоду про поділ паєнакопичення та жилої площі у спірній квартирі. Зокрема, за нею закріплено 2 856,65 крб. та ізольована кімната, площею 20,1 кв. м, а за ОСОБА_3 - 1 528,17 крб. та ізольована кімната, площею 10,9 кв. м, підсобні приміщення залишені у загальному користуванні.
Вказувала на те, що після укладення вказаної угоди вона вступила до членів ЖБК «Залізничний-9».
Зазначала, що з 1987 року ОСОБА_3 не проживав у спірній квартирі, не цікавився нею та не сплачував комунальні послуги. У вказаній квартирі постійно проживала вона та син ОСОБА_5 , які здійснювали оплату за комунальні послуги.
12 листопада 2007 року ОСОБА_3 без її згоди зареєстрував на своє ім`я право власності на спірну квартиру, а 26 квітня 2013 року на підставі договору дарування подарував квартиру своїй сестрі ОСОБА_4 . Надалі право власності на спірну квартиру перейшло ОСОБА_2 .
Вважала, що її право порушено, оскільки паєнакопичення та квартира набуті під час шлюбу, а відтак є спільною сумісною власністю подружжя, та підлягають поділу між подружжям.
З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила визнати за нею право на частину паєнакопичення на суму 550,35 грн та виділити в користування ізольовану кімнату, площею 20,1 кв. м, у квартирі АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 18 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачка не є співвласником спірної квартири, власником якої був ОСОБА_3 , якій розпорядився спірною квартирою на свій розсуд та відчужив її на підставі договору дарування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, після розірвання шлюбу між колишнім подружжям укладено угоду про поділ паєнакопичення. У жовтня 2012 року ОСОБА_3 звертався до суду з позовом про виділення йому житлового приміщення у спірній квартирі в натурі, тобто фактично визнав право спільної сумісної власності на квартиру, на що суди уваги не звернули.
Отже, уклавши договір дарування спірної квартири, ОСОБА_3 порушив її право власності на частину квартири, відповідно, ОСОБА_4 , яка отримала квартиру у дар, не мала права її відчужувати ОСОБА_2 .
Крім того, суд першої інстанції не надав правової оцінки показанням свідка ОСОБА_6 , а також не навів у рішенні мотивів прийняття чи не прийняття до уваги такого доказу.
Також вказувала на те, що судове рішення у справі № 2-3807/11, яким встановлено, що спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_3 , є незаконним.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 185/4316/16-ц (провадження № 61-14825св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 482/2014/17 (провадження № 61-2867св19) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року ОСОБА_2 в особі адвоката Горбового В. А. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року продовжено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
12 січня 1974 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрований шлюб, який розірвано 05 жовтня 1982 року.
25 січня 1977 року ОСОБА_3 на підставі рішення виконкому Київської міської ради від 06 грудня 1976 року № 1444 видано ордер № Г 01094 на жиле приміщення, на сім`ю із трьох осіб, з правом на зайняття двох кімнат, площею 30,7 кв. м, в окремій квартирі АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою-характеристикою від 21 грудня 2007 року, виданою КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомості», ОСОБА_3 є власником кооперативної квартири АДРЕСА_1 . Право власності зареєстроване на підставі довідки ЖБК «Залізничний-9» від 07 лютого 1992 року № 12 (дублікат довідки видано ЖБК «Залізничний-9» від 06 грудня 2007 року № 499).
Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 26 квітня 2013 року ОСОБА_3 подарував квартиру АДРЕСА_1 своїй сестрі ОСОБА_4
27 травня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на підставі рішення суду від 30 березня 2015 року у справі № 761/15930/14-ц знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .
22 лютого 2017 року на підставі договору купівлі-продажу за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя її та ОСОБА_3 , однак ОСОБА_3 незаконно оформив право власності на вказане нерухоме майно лише на себе.
Правовідносини з набуття у власність квартири у будівельному кооперативі, а також щодо виникнення права спільної сумісної власності подружжя були врегульовані загальними нормами - статтями 22, 24, 28, 29 КпШС України, а також спеціальними нормами, зокрема Житловим Кодексом УРСР (стаття 146), Законом України «Про власність» (стаття 15), пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР № 186 від 30 квітня 1985 року.
Зазначеними нормами права встановлено, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Поділ квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу між членом кооперативу і його дружиною допускається в разі розірвання шлюбу між ними, якщо пай є спільною власністю подружжя.
У підпункті и) п.6, пункті 61 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 18 вересня 1987 року «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» роз`яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, судам слід враховувати, що до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку в паєнагромадженні, а після завершення сплати - про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у паєнагромадженні. За змістом частини першої статті 17 Закону України «Про власність» кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в ЖБК за рахунок спільних коштів члена ЖБК та членів його сім`ї.
З наведеного слідує висновок про те, що член кооперативу і член його сім`ї (чоловік або дружина) набувають право спільної сумісної власності на квартиру лише після повної сплати пайового внеску на квартиру, до повної сплати внесків у них існує право спільної сумісної власності на грошові кошти (паєнагромадження).
За правилами частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
У справі, яка переглядається, установлено, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2011 року у справі № 2-3807/11, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 2/3 частини квартира АДРЕСА_1 та визнання недійсним реєстраційного посвідчення відмовлено.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014 року у справі № 761/21382/14-ц, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Старостіна Н. С., про визнання права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , визнання частково недійсним реєстраційного посвідчення та визнання недійсним договору дарування відмовлено.
Вказаними судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_1 не була прийнята до членів ЖБК «Залізничний-9». Між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не укладалась угода про поділ паєнакопичень та жилої площі у квартирі № 57 у відповідних розмірах. Пайовий внесок за спірну квартиру сплачено ОСОБА_3 як членом ЖБК після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 . Квартира АДРЕСА_1 не є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а є приватною власністю ОСОБА_3 .
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 березня 2015 року у справі № 761/15930/14-ц позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, та вселення, задоволено частково.
Виселено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 28 липня 2015 року у справі № 761/15930/14-ц рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 березня 2015 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення застосування судом положень статей 71, 72, частини третьої статті 116 163 ЖК Української РСР.
В решті рішення суду залишено без змін.
Установивши вказані обставини, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанцій, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 185/4316/16-ц (провадження № 61-14825св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 482/2014/17 (провадження № 61-2867св19) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник