Постанова
Іменем України
23 березня 2020 року
місто Київ
справа № 761/10525/17
провадження № 61-8592св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , Київська міська рада,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куликовська Тетяна Вікторівна та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Федоришин Олег Петрович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Київської міської ради на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року у складі судді Рибака М. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепа О. В., Іванченко М. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання недійсним договору, скасування запису про реєстрацію речових прав, визнання права власності та виселення.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він вважає себе спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 . Разом із тим на звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини останній порадив позивачу звернутись до суду для встановлення факту проживання із спадкодавцем, оскільки ОСОБА_1 не є родичем померлої ОСОБА_3 . Позивач зазначала, що вона є племінницею покійного чоловіка ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті свого дядька позивач доглядала ОСОБА_3 , а починаючи з 2010 року - постійно проживала із померлою у квартирі АДРЕСА_1 , та доглядала за нею. Після смерті позивачу стало відомо, що 25 січня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куликовською Т. В. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 18 липня 2008 року між померлою ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Позивач зазначала, що померла ОСОБА_3 будь-якого договору дарування не укладала та у неї було відсутнє волевиявлення на його укладення, оскільки вона фактично продовжувала проживати у спірній квартирі до дня її смерті, ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також у позивача є підстави стверджувати, що договір дарування квартири є підробленим, оскільки він не реєструвався та не посвідчувався нотаріально.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відзив на позов відповідачі не надали.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року, позов задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 однією сім`єю протягом останніх п`яти років до моменту відкриття спадщини. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 18 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Застосовано наслідки недійсності правочину: скасовано запис про реєстрацію речових прав на нерухоме майно № 18692916, вчинений Куликовською Т. В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, внесений до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 січня 2017 року № 33551435, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 січня 2017 року № 33551435. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що на підставі пояснень свідків в судовому засіданні достовірно встановлено факт проживання ОСОБА_1 із померлою ОСОБА_3 однією сім`єю протягом останніх п`яти років до моменту відкриття спадщини, а тому позовні вимоги в цій частині підлягали задоволенню. Також встановлено відсутність факту нотаріального посвідчення спірного договору дарування, що є підставою для визнання такого договору нікчемним, разом із тим, оскільки де-факто наявний нотаріально посвідчений договір дарування, а тому визнання такого договору недійсним, на переконання суду, є належним способом захисту прав позивача як особи, інтересів якої стосується договір. Оскільки судом встановлено, що спірний договір дарування нотаріусом не посвідчувався та ним не перевірялася воля сторін щодо розпорядження спірною квартирою, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання спірного договору недійсним підлягали задоволенню.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2018 року, Київська міська рада, не погодившись із рішеннями судів у частині встановлення факту проживання однією сім`єю, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення у цій частині, яким у позові у частині встановлення цього факту відмовити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.
Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин справи, надали неналежну оцінку представленим доказам, внаслідок чого дійшли необґрунтованого висновку про доведеність вимог позивача щодо встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_3 .
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення через її необґрунтованість.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у лютому 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 18 липня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , за яким ОСОБА_3 безоплатно подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар спірну квартиру.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, копія якого міститься у матеріалах справи.
Відповідно до інформації Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 24 липня 2017 року № 062/14-8884 (И-2017), згідно з даними реєстрових книг, кв. АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_3 , що також підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, оригінал якого наявний у позивача, а копія міститься в матеріалах справи.
08 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Першої Київської нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.
За заявою ОСОБА_1 заведено спадкову справу № 709/2016.
Листом від 09 червня 2016 року позивачу нотаріусом рекомендовано звернутися до суду для встановлення факту проживання однією сім`єю з померлою не менше 5 років згідно із статтею 1264 ЦК України.
Також встановлено, що такої реєстраційної дії як посвідчення договору дарування від 18 липня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за реєстровим № 2633 нотаріусом не вчинялося. У зазначену дату нотаріусом посвідчено інший правочин під іншим реєстраційним номером 18481 між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Крім того, бланк суворої звітності, серії ВКО № 908181, використаний для іншого правочину, аніж спірний правочин. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за посвідченням договору дарування квартири до нього не з`являлися, їхня дієздатність та воля на укладення спірного правочину нотаріусом не перевірялася.
Відповідно до копії реєстрів для реєстрації нотаріальних дій за 2008 рік, вчинених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоришиним О. П., 18 липня 2008 року під № 18481 значиться реєстраційна дія про посвідчення договору дарування між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 для якої використано бланки суворої звітності ВКО № 908181.
Відповідно до довідки від 06 червня 2016 року ритуальною службою Спеціалізоване комунальне підприємство «Спецкомбінат ПКПО» м. Київ, міське кладовище, ОСОБА_1 здійснила поховання померлої ОСОБА_3 .
Крім того, відповідно до видаткової накладної та договору-замовлення від 06 червня 2016 року, які містяться в матеріалах справи організацією та проведенням поховання померлої ОСОБА_3 займалася ОСОБА_1 .
Відповідно до представлених документів та на підставі пояснень свідків судами також встановлено, що ОСОБА_1 є племінницею покійного чоловіка ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , і починаючи з 2010 року проживала разом з покійною однією сім`єю у квартирі АДРЕСА_1 .
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
За загальним правилом статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статей 1216 та 1217 Цивільного кодексу України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Статтею 1258 ЦК України встановлено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.
Частинами першою, третьою та п`ятою статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» зазначено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім`ї, тощо.
Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Зазначена норма права визначає перелік підстав створення сім`ї, цей перелік не є вичерпним. Підставами створення сім`ї є шлюб (стаття 21 СК України), кровне споріднення, усиновлення (стаття 207 СК України). Також сім`я може створюватися на інших підставах, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до вимог статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено згідно з вимогами процесуального закону, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач довела факт проживання із ОСОБА_3 однією сім`єю протягом останніх п`яти років до моменту відкриття спадщини.
Доводи касаційної скарги, що суди першої та апеляційної інстанцій неналежним чином дослідили надані позивачем докази, зокрема, що показаннями свідків позивач не довела обґрунтованості її вимог, зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вимог про визнання договору недійсним, застосування наслідків недійсності договору не оскаржено, а тому у цій частині не переглядалося.
Суд касаційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог, викладених у касаційній скарзі, судом не встановлено достатніх підстав вийти за межі доводів скарги, визначені правилом статті 400 ЦПК України. Верховний Суд в оцінці обґрунтованості та правомірності оскаржуваних рішень, ухвалених у справі, виходить з оцінки тих доводів, що наведені сторонами під час розгляду справи, а також доводів касаційної скарги, не визначаючи за можливе давати оцінки іншим міркуванням, що не були предметом вивчення судами.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень
За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2018 року зупинено дію заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року до закінчення касаційного провадження.
Зробивши висновок про залишення без змін рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює їхнє виконання.
Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення.
Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року залишити без змін.
Поновити дію заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко