№ 761/19104/15-ц

Постанова

Іменем України

31 березня 2021 року

м. Київ

справа № 761/19104/15-ц

провадження № 61-21595св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест-Кредо» як правонаступник Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест-Кредо» на постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А., та касаційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 20 грудня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), яке змінило назву на Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11099284000 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 150 000 доларів США зі сплатою 12,3 % річних строком до 20 грудня 2013 року. 08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, за яким права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення відступлені ПАТ «Дельта Банк». У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 12 червня 2015 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 5 518 279,83 грн, з яких: за кредитом - 1 930 719,99 грн, за процентами за користування кредитом - 2 236 075,39 грн, пеня - 1 256 958,12 грн, 3 % річних від простроченої заборгованості за тілом кредиту - 46 644,13 грн, 3 % річних від простроченої заборгованості за процентами - 47 882,20 грн. Враховуючи викладене, ПАТ «Дельта Банк» просило стягнути з відповідача на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за Кредитним договором в розмірі 5 518 279,83 грн, з яких: 1 930 719,99 грн - тіло кредиту, 2 236 075,39 грн - нараховані проценти, 1 256 958,12 грн - пеня, 46 644,13 грн - 3 % річних від простроченої заборгованості за тілом кредиту, 47 882,20 грн - 3 % річних від простроченої заборгованості за процентами. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за Кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов`язань.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 травня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року залишено без задоволення.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року визнано неподаною та повернуто.

У серпні 2019 року особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_2 подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року в частині стягнення пені скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 в частині стягнення заборгованості за процентами та 3 % річних від цієї суми змінено. Зменшено суму заборгованості за процентами, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк», з 2 236 075,39 грн до 1 540 790,33 грн, а суму 3 % річних - з 47 882,20 грн до 37 096,57 грн, загальний розмір заборгованості визначено в сумі 3 555 251,02 грн. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 20 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № 47363, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Ухваливши рішення про стягнення заборгованості за Кредитним договором з позичальника, суд першої інстанції не вирішив питання про залучення до участі у справі майнового поручителя за договором іпотеки, незважаючи на те, що рішення суду стосується його прав та інтересів, оскільки у разі невиконання боржником рішення про стягнення заборгованості за Кредитним договором, кредитор може звернутися з вимогою до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки. Доводи ПАТ «Дельта Банк» про відсутність у ОСОБА_2 права на апеляційне оскарження судового рішення на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов`язки, є необґрунтованими та суперечать статті 129 Конституції України. Вказаного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2018 року у справі №1519/2-4141/11. Крім того, суд послався на правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання». Тому вимоги позивача про стягнення процентів та пені після 20 грудня 2013 року (закінчення строку кредитування) не ґрунтуються на вимогам чинного законодавства. Отже, в цій справі кредитор має право на стягнення процентів, нарахованих до 20 грудня 2013 року, розмір яких згідно з наданим суду розрахунком становить 73 275,03 доларів США, що за офіційним курсом Національного Банку України (далі - НБУ) складає 1 540 790,33 грн, та на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у виді 3 % річних від простроченої суми за тілом кредиту за період з 13 червня 2014 року по 12 червня 2015 року в сумі 2 754,56 доларів США, що за офіційним курсом НБУ складає 46 644,13 грн, та 3 % річних від простроченої заборгованості за процентами за період з 13 червня 2014 року по 12 червня 2015 року в сумі 2 198,25 доларів США, що за офіційним курсом НБУ складає 37 096,57 грн. Оскільки у позивач не має права стягувати проценти та неустойку після закінчення строку дії Кредитного договору, то в задоволенні відповідних вимог необхідно відмовити у зв`язку з їх безпідставністю. При цьому висновок місцевого суду щодо стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості за тілом кредиту в розмірі 1 930 719,99 грн підтверджується наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про відсутність у представника, який підписав позовну заяву, повноважень на її підписання, суд відхилив з огляду на те, що до позовної заяви було додано копію довіреності, яка підтверджувала відповідні повноваження представника позивача, засвідчену підписом уповноваженої особи із зазначенням її посади, прізвища та ініціалів. Неподання представником позивача оригіналу довіреності не могло бути вирішальною і достатньою обставиною для того, щоб не брати до уваги цей документ. Апеляційна скарга не містить належного обґрунтування, що саме викликає сумнів з приводу достовірності довіреності, зважаючи на те, що вказана в ній особа підписала позовну заяву, яка була розглянута судом першої інстанції, а інший представник повністю підтримав вимоги позовної заяви.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

03 грудня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та залишити позов без розгляду.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи і не звернули уваги на те, що позовна заява ПАТ «Дельта Банк» підписана від імені позивача ОСОБА_3 , який не мав повноважень на представництво інтересів банку в суді, а надана ним копія довіреності від 06 травня 2015 року не засвідчена відповідно до вимог пункту 5.27 Національного стандарту України Державна уніфікована система документації Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 07 квітня 2003 року № 55 (далі - ДСТУ 4163-2003), оскільки не містить особистого підпису, зазначення посади, прізвища та ініціалів особи, яка її засвідчила. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 посилався на вказані обставини, однак позивач не надав суду оригінал довіреності або її копію, засвідчену належним чином.Тому суди допустили порушення приписів процесуального закону, не залишили позов ПАТ «Дельта Банк» без розгляду, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень.

03 грудня 2019 року ОСОБА_2 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тими ж доводами, що і касаційна скарга ОСОБА_1 , а також тим, що суди не дослідили належним чином наданих позивачем доказів і не звернули уваги на те, що додані до позовної заяви копії документів не засвідчені належним чином. Доводи позивача про те, що він набув право вимоги за Кредитним договором та договором іпотеки не підтверджені належними та допустимими доказами, що також було встановлено постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 757/37318/14-ц, якою відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність, виселення та усунення перешкод у здійсненні права власності. Однак апеляційний суд не врахував зазначених обставин та відмовив у задоволенні його клопотання про витребування оригіналів документів, копії яких були надані позивачем разом з позовною заявою.

03 грудня 2019 року ПАТ «Дельта Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року.

Касаційна скарга ПАТ «Дельта Банк» мотивована тим, що ОСОБА_2 не мав права оскаржувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року, оскільки не брав участі у справі в суді першої інстанції, суд не вирішував питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. Тому апеляційний суд безпідставно відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , не звернув уваги на те, що відповідач не оскаржував рішення суду першої інстанції, та дійшов помилкових висновків за наслідками розгляду справи.

У січні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк», в якому просив залишити її без задоволення, а заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року скасувати з мотивів, наведених в його касаційній скарзі та касаційній скарзі ОСОБА_2 .

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року і витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта Банк» на постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року.

20 грудня 2019 року справа № 761/19104/15-ц надійшла до Верховного Суду.

15 квітня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест-Кредо» (далі - ТОВ «ФК «Інвест-Кредо») подало до Верховного Суду заяву, в якій просило залучити його до участі у справі як правонаступника ПАТ «Дельта Банк».

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 квітня 2020 року заяву ТОВ «ФК «Інвест-Кредо» про залучення правонаступника ПАТ «Дельта Банк» задоволено, залучено ТОВ «ФК «Інвест-Кредо» як правонаступника позивача ПАТ «Дельта Банк» до участі у справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Судами встановлено, що 20 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», яке змінило назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 150 000 доларів США зі сплатою 12,3 % річних строком до 20 грудня 2013 року.

Отримання позичальником грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених Кредитним договором, підтверджується заявою на видачу готівки від 20 грудня 2006 року №48, що містить підпис ОСОБА_1 .

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Апеляційним судом також встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 20 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» таОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_2 , було укладено договір іпотеки № 47363, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 липня 2000 року.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, за яким ПАТ «УкрСиббанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами.

Згідно з актом прийому-передачі документації за договором купівлі-продажу прав вимоги від 08 грудня 2011 року, укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк», 24 травня 2012 року ПАТ «УкрСиббанк» передало, а ПАТ «Дельта Банк» прийняло документи щодо стягнення заборгованості за Кредитним договором.

ОСОБА_1 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ «Дельта Банк» станом на 12 червня 2015 року склала 5 518 279,83 грн, з яких: за кредитом - 1 930 719,99 грн, за процентами за користування кредитом - 2 236 075,39 грн, пеня - 1 256 958,12 грн, 3 % річних від простроченої заборгованості за тілом кредиту - 46 644,13 грн, 3 % річних від простроченої заборгованості за процентами - 47 882,20 грн.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Тобто у постановах Великої Палати Верховного Суду вже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватися одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Встановивши, що ОСОБА_1 не виконав належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, в результаті чого в нього утворилася заборгованість, суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про стягнення з нього на користь банку заборгованості за тілом кредиту в розмірі 1 930 719,99 грн та 3 % річних від простроченої заборгованості за тілом кредиту в розмірі 46 644,13 грн.

З огляду на те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припинилося після спливу визначеного Кредитним договором строку кредитування, тобто 20 грудня 2013 року, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення місцевого суду в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» пені, а також про зміну рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за процентами та 3 % річних від простроченої заборгованості за процентами. Оскільки позовні вимоги банку про стягнення процентів та пені, нарахованих після закінчення строку дії Кредитного договору не підлягають задоволенню за їх безпідставністю, то апеляційний суд правильно зменшив суму заборгованості за процентами, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк», з 2 236 075,39 грн до 1 540 790,33 грн, а суму 3 % річних - з 47 882,20 грн до 37 096,57 грн та визначив загальний розмір заборгованості в сумі 3 555 251,02 грн.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про те, що позовна заява ПАТ «Дельта Банк» підписана від імені позивача ОСОБА_3 , який не мав повноважень на представництво інтересів банку в суді, а надана ним копія довіреності від 06 травня 2015 року не засвідчена відповідно до вимог пункту 5.27 ДСТУ 4163-2003, оскільки не містить особистого підпису, зазначення посади, прізвища та ініціалів особи, яка її засвідчила, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з частинами першою, третьою статті 38 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час подання позовної заяви та ухвалення оскаржуваного рішення місцевого суду (далі - ЦПК України 2004 року), сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Відповідно до частини першої статті 40 ЦПК України 2004 року представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 42 ЦПК України 2004 року повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи (за наявності).

Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (частина 8 статті 119 ЦПК України 2004 року).

Порядок засвідчення копій документів визначений пунктами 5.26, 5.27 ДСТУ 4163-2003, відповідно до яких відбитком печатки організації засвідчують на документі підпис відповідальної особи. Перелік документів, на які ставлять відбиток печатки, визначає організація на підставі нормативно-правових актів. Його подають в інструкції з діловодства організації. Відбиток печатки ставлять так, щоб він охоплював останні кілька літер назви посади особи, яка підписала документ. Відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляють нижче реквізиту 23.

Зазначеним способом повинна засвідчуватися кожна сторінка документа, поданого у копії.

У разі подання учасником справи до суду пакету документів у копіях, які прошиті із проставленням на останній його сторінці посвідчувального напису, із зазначенням кількості сторінок та проставленням підпису уповноваженої особи заявника та його печатки, такі процесуальні дії учасника справи свідчать про подання ним копій документів з дотриманням вимог щодо їх засвідчення відповідно до вимог національного стандарту щодо оформлення документів.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 910/8794/17.

Матеріалами справи, яка переглядається, підтверджено, що позовна заява підписана представником ПАТ «Дельта Банк» - Шегедєєвим О. А., а до позовної заяви додано копію довіреності від 06 травня 2015 року, якою ПАТ «Дельта Банк» уповноважив Шегедєєва О. А.представляти його інтереси в суді. При цьому на копії довіреності від 06 травня 2015 року поставлено штамп «копія вірна», а на зворотному боці пакета документів позовної заяви з доданими до неї матеріалами міститься напис «прошито та пронумеровано на 32 арк, юрисконсульт ОСОБА_3 », який підписано юрисконсультом ОСОБА_3 та скріплений печаткою ПАТ «Дельта Банк».

За таких обставин доводи касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про неналежне засвідчення довіреності від 06 травня 2015 року та про відсутність у представника ПАТ «Дельта Банк» - Шегедєєва О. А. повноважень підписувати позовну заяву є безпідставними.

З огляду на вищенаведене також не заслуговують на увагу аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що додані до позовної заяви копії документів не засвідчені належним чином.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що ПАТ «Дельта Банк» не довело переходу до нього права вимоги за Кредитним договором та договором іпотеки, спростовуються вищенаведеними матеріалами справи, а саме укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» договором купівлі-продажу прав вимоги за кредитамивід 08 грудня 2011 року та складеним ними актом прийому-передачі документації за цим договором від 24 травня 2012 року.

Вказані аргументи ОСОБА_2 зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Крім того, посилання ОСОБА_2 на те, що постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 757/37318/14-цбуло встановлено факт недоведеності переходу до ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за Кредитним договором та договором іпотеки, тому ці обставини не підлягали доказуванню в цій справі, є необґрунтованим, оскільки, як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень (джерело посилання: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94905018) постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк», подану представником Савчаком Я. О., було задоволено частково, а постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року змінено та викладено її мотивувальну частину в редакції вказаної постанови. В цій постанові Верховний Суд виходив з того, що банк пред`явив позовну вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки до позичальника ОСОБА_1 , який не є іпотекодавцем, а власник предмета іпотеки ОСОБА_2 не залучений до участі у справі як відповідач, і ПАТ «Дельта Банк» не заявляло клопотань про залучення його до участі у справі як співвідповідача. Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, однак відмовив у задоволенні позову з декількох взаємовиключних підстав, зокрема у зв`язку з тим, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, а також у зв`язку з тим, що позивач не надав належних доказів на підтвердження переходу до нього прав вимоги за договорами кредиту та іпотеки від первісного кредитора.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що в порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні його клопотання про витребування оригіналів документів, копії яких були надані позивачем разом з позовною заявою, є неспроможними.

Доводи касаційної скарги ПАТ «Дельта Банк» про те, що ОСОБА_2 не мав права оскаржувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року, оскільки не брав участі у справі в суді першої інстанціїта суд не вирішував питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Статтею 17 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (частина третя статті 18 ЦПК України)

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Тобто, у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.

В той же час відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Отже, у разі якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, що не були залучені до участі у справі, це є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року у справі № 521/2571/14-ц (провадження № 61-21498св19).

В цій справі, звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_2 вказував на те, що він не брав участі у справі, однак заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року стосується його прав та обов`язків як іпотекодавця за договором іпотеки від 20 грудня 2006 року № 47363, укладеним між ним та АКІБ «УкрСиббанк» з метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Як встановлено апеляційним судом, договір іпотеки від 20 грудня 2006 року № 47363 було укладено між АКІБ «УкрСиббанк» таОСОБА_1 з метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором. Предметом зазначеного договору іпотеки є квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 липня 2000 року. Оскільки ОСОБА_2 є майновим поручителем, то позивач може звернути стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за Кредитним договором. При цьому іпотекодавець буде позбавлений можливості оспорити суму заборгованості, в рахунок якої буде звернено стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума встановлена судовим рішенням про стягнення заборгованості за Кредитним договором з позичальника.

З огляду на вищенаведене, доводи касаційної скарги ПАТ «Дельта Банк» про те, що ОСОБА_2 не мав права оскаржувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року, є неспроможними і не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені в касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест-Кредо», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук