№ 761/29016/15-ц

Постанова

Іменем України

05 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 761/29016/15-ц

провадження № 61-16197св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2021 року у складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позову зазначало, що 10 березня 2006 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір, згідно з яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 436,82 дол. США строком користування до 07 березня 2013 року.

Банк зазначав, що виконав зобов`язання в повному обсязі та надав кошти в користування позичальнику, проте остання свої зобов`язання не виконала, кредитні кошти в повному обсязі не повернула, внаслідок чого станом на 11 вересня 2015 року утворилась заборгованість в розмірі 42 038,27 дол. США яка складається з: заборгованості за кредитом - 5 520,33 дол. США, 8 853,92 дол. США - заборгованості по процентам за користування кредитом, 1 212,58 дол. США - заборгованості по комісії за користування кредитом, 26 451,44 дол. США - пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Крім того, в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором були укладені договори поруки між банком та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

На виконання пункту 5 договору поруки позивач направив відповідачам повідомлення про невиконання зобов`язань за кредитним договором з вимогою про необхідність виконання простроченого зобов`язання, а у разі невиконання простроченого зобов`язання, з вимогою про дострокове повернення усієї суми кредиту у повному обсязі, нараховані проценти, комісії та штрафні санкції з правом звернення стягнення на предмет застави. Проте такі вимоги були залишені без задоволення.

Посилаючись на викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором від 10 березня 2006 року у розмірі 42 038,27 дол. США, що за курсом НБУ станом на 11 вересня 2015 року становить 913 871,59 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги про невиконання позичальником та поручителями солідарного зобов`язання стосовно повернення кредитних коштів є доведеними, однак із позовом АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду лише 05 жовтня 2015 року, тобто із пропуском трирічного строку позовної давності, що згідно положення частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, про застосування якої заявлено відповідачами під час розгляду справи.

Крім того, суд зазначив, що відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України, договори поруки, укладені між банком та поручителями припинилися у липні 2011 року, оскільки до цього строку, банком не пред`явлено вимоги до поручителів і така вимога була пред`явлена лише 25 серпня 2015 року, тобто із спливом чотирьох років, після того як договори поруки припинилися.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суду погодився з рішенням суду першої інстанції та зазначив, що визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк припинення поруки (який на момент виникнення спірних правовідносин складав шість місяців) застосовується виключно у тому разі, якщо такий строк не встановлено у самому договорі поруки. Так, у пункті 12 договорів поруки передбачено, що порука припиняється після закінчення 5 (п`яти) років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

Таким чином, строк повернення кредиту за кредитним договором розпочався з 20 липня 2011 року, а відтак порука припиняється 20 липня 2016 року. Проте висновок суду першої інстанції щодо чинності поруки не вплинув на правильність висновків суду щодо наявності підстав для відмови у позові у зв`язку із застосуванням наслідків спливу строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у жовтні 2021 року, АТ КБ «ПриватБанк» просило рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень.

Заявник у касаційній скарзі вказує на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 279/8730/15-ц.

Крім того вказує, що дізнався про порушення свого права лише 20 грудня 2012 року, після продажу предмета застави, оскільки кошти, отримані від його реалізації не покрили кредитної заборгованості в повному обсязі.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , яка після реєстрації шлюбу 25 листопада 2011 року змінила прізвище на « ОСОБА_1 », а також ОСОБА_2 , надіслали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в якому просять відхилити доводи заявника через їх необґрунтованість.

Відповідачі зазначають, що зобов`язання щодо кредитної заборгованості ОСОБА_1 виконала шляхом передання заставного автомобіля банку в рахунок погашення її заборгованості, в зв`язку з чим спірні договори поруки припинилися.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» подана до Верховного Суду у жовтні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

03 грудня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 10 березня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір, за умовами якого кредитор надав позичальнику кошти в сумі 9 118 дол. США строком до 07 березня 2013 року для придбання автомобіля, а також у розмірі 3 318,83 дол. США на виплату страхових платежів зі сплатою 12 % річних.

У забезпечення кредитних зобов`язань 10 березня 2006 року між кредитором та позичальником було укладено нотаріально посвідчений договір застави автотранспорту.

Крім того, у забезпечення виконання кредитних зобов`язань позичальника 10 березня 2006 року кредитором були укладені три окремі договори поруки: із ОСОБА_4 (договір поруки № К2Н0АU00056064); із ОСОБА_2 (договір поруки № К2Н0АU00056064); із ОСОБА_3 (договір поруки № К2Н0АU00056064).

За умовами вказаних договорів кожен із поручителів окремо поручилися перед кредитором за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором № К2Н0АU00056064 від 10 березня 2006 року.

Крім того, як встановлено в судовому засіданні, заставне майно - автомобіль DAEWOO LANOS, державний номер НОМЕР_1 , переданий в заставу банку згідно з актом від 19 вересня 2011 року.

В державному реєстрі обтяжень рухомого майна 23 листопада 2011 року було зареєстроване звернення стягнення на автомобіль.

Згідно з копією довідки-рахунку заставний автомобіль було відчужено за 32 400 грн.

ОСОБА_4 після реєстрації 29 жовтня 2004 року шлюбу змінив прізвище на « ОСОБА_4 ».

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

З матеріалів справ вбачається, що у зв`язку з невиконанням позичальником зобов`язань щодо сплати чергових платежів позивач 18 червня 2011 року надсилав ОСОБА_1 повідомлення про невиконання зобов`язань за кредитним договором з вимогою сплатити прострочену заборгованість не пізніше 30 календарних днів з дати одержання такого повідомлення. У разі, якщо позичальник не сплатить прострочену заборгованість, кредитор вимагав на підставі статті 1050 ЦК України та умов договору повернути суму кредиту у повному обсязі та сплатити нараховані проценти, комісії та штрафні санкції, а також попередив про намір звернути стягнення на предмет застави шляхом продажу або будь-яким іншим чином, передбаченим договором.

Позивач, звернувшись до суду з такою вимогою в червні 2011 року, на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, що передбачено частиною другою статті 1050 ЦК України.

Оскільки жодною стороною не надано доказів щодо дати отримання позичальником указаного повідомлення, апеляційний суд зробив правильний висновок, що кінцевий строк виконання простроченого зобов`язання не може бути раніше ніж 19 липня 2011 року, а відтак, починаючи з 20 липня 2011 року у позичальника виникло зобов`язання щодо повернення основної заборгованості у повному обсязі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила..

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

Вказані правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549 550 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов`язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік.

Аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

Зміна строку виконання зобов`язань не припиняє нарахування пені на прострочену заборгованість, однак до заборгованості по пені можуть бути застосовані наслідки спливу строку позовної давності, передбачені статтею 258 ЦК України, як спеціальні, або відповідно до статті 266 цього Кодексу, як до похідних вимог.

Таким чином, колегія суддів погоджується висновком місцевого та апеляційного судів, що звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту), процентів та пені, згідно з кредитним договором від 10 березня 2006 року, у жовтні 2015 року вчинене поза межами строку позовної давності, що є підставою для відмови в позові.

Разом з тим, внаслідок зміни строку виконання зобов`язання за кредитним договором цей строк змінився як для позичальника так і до поручителів, а тому за наслідком спливу позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), що передбачено статтею 266 ЦК України.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 279/8730/15-ц колегія суддів зазначає наступне.

У постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 279/8730/15 (провадження № 61-11713св18), розглядався спір за позовом банку до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором. В цій справі судом встановлено, що рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 22 червня 2012 року в іншій справі позов цього банку до фізичної особи про звернення стягнення на предмет застави задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет застави шляхом його продажу. 17 березня 2015 року зазначене вище рішення суду було виконано, автомобіль реалізовано, а кошти від продажу предмета застави надійшли у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, проте їх виявилося недостатньо для того, щоб погасити заборгованість в повному обсязі. Звертаючись у травні 2015 року до суду із позовом, банк посилався на те, що про порушення свого права дізнався лише 17 березня 2015 року, тобто після продажу предмета застави, оскільки сума, одержана від його продажу, не покрила вимоги заставодержателя, тобто у межах строку позовної давності.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд зазначив, що передчасним є висновок апеляційного суду про те, що зарахування грошових коштів у розмірі 10 000 грн, отриманих від примусової реалізації заставного автомобіля, не свідчить про переривання строку позовної давності, оскільки вчинено банком, так як виконання рішення суду, що набрало законної сили, не є власними діями банку, а виконанням невиконаного відповідачем зобов`язання. Також вказано, що передчасним є висновки про те, що часткове погашення кредитної заборгованості проведено виключно за волею банка. При цьому примусове виконання рішення суду здійснюється за участю боржника, який вчиняв дії щодо передачі автомобіля для виконання рішення суду і дій державного виконавця не оскаржував.

Проте, в справі яка переглядається, банк не звертався з окремим позовом до відповідача про звернення стягнення на предмет застави. У вересні 2011 року за згодою сторін, боржником було передано по акту автомобіль для погашення зобов`язань за кредитним договором. Ці дії виконані свідомо та самостійно позичальником у межах строку позовної давності. 23 листопада 2011 року зареєстровано зміни в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, а саме: зареєстровано звернення стягнення на рухоме майно (а. с. 103, т. 1).

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний.

Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги щодо наявності підстав для переривання строку позовної давності з часу зарахування коштів, одержаних від реалізації заставного майна у грудні 2012 року, оскільки позивачем не було надано доказів, які підтверджують, що факт реалізації майна відбувся саме у грудні 2012 року. Лише факт зарахування цих грошових коштів кредитором не може встановлювати цю обставину, оскільки дії щодо зарахування грошових коштів фактично відбулись за ініціативою банку на підставі розрахункового документа, який складається для оформлення операцій зі списання коштів з рахунка платника внутрішньобанківських операцій.

Отже, дії щодо зарахування одержаних від реалізації заставного майна коштів вчинені не боржником, а самим кредитором лише у грудні 2012 року, в той час як предмет застави було передано позичальницею для реалізації ще у вересні 2011 року, не є підставою для переривання позовної давності.

Самі ці обставини на підставі належних та допустимих доказів установив апеляційний суд.

Верховний Суд звертає увагу, що перериванням строку позовної давності є дії саме позичальника, а не кредитора стосовно зарахування відповідних сум.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Враховуючи наведене, доводи касаційної скарги про порушення судами вимог статті 591 ЦК України не заслуговують на увагу. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суд першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених заявником постановах Верховного Суду України та постановах Верховного Суду. Касаційна скарга не містить посилань на постанови Верховного Суду, в яких викладені висновки щодо застосування норм права, та які не врахували суди попередніх інстанцій у цій справі.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги не впливають на правильність судових рішень, не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк