№ 761/7193/15-ц

Постанова

Іменем України

22 березня 2021 року

м. Київ

справа № 761/7193/15-ц

провадження № 61-4874св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Наталія Володимирівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2019 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання від 08 грудня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

В обґрунтування позову посилався на те, що 08 грудня 2014 року за договором довічного утримання його батько ОСОБА_4 передав у власність відповідача квартиру АДРЕСА_1 , а остання взамін на отримане майно зобов`язалася надавати ОСОБА_4 довічне утримання.

Позивач зазначав, що при укладенні договору ОСОБА_2 скористалася безпорадністю та довірою людини похилого віку ( ОСОБА_4 ), у зв`язку з чим із своїх корисливих мотивів 22 листопада 2014 року уклала з останнім шлюб, а 08 грудня 2014 року - договір довічного утримання; не виконувала взяті на себе обов`язки, як дружини, так і набувача за договором довічного утримання.

Крім того, як на підставу визнання договору довічного утримання недійсним, позивач посилався на те, що такий договір укладено на момент, коли ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними через стан здоров`я.

Також вказував на те, що договір довічного утримання суперечить положенням статей 744 747 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки укладений без його згоди як співвласника спірної квартири.

Відповідач позов не визнала та подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , в якому просила усунути їй перешкоди в користуванні 1/2 частиною квартири АДРЕСА_1 , вселити її до квартири та зобов`язати ОСОБА_1 надати комплект ключів від квартири.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовувала тим, що договір довічного утримання між нею та ОСОБА_4 укладено з дотриманням чинного на той час законодавства. З моменту нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації права власності у неї виникло право власності на 1/2 частину спірної квартири, про що міститься запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Однак ОСОБА_1 чинить перешкоди у користуванні належним їй на праві власності майном, зокрема змінив замки на вхідних дверях квартири та не допускає до квартири, що підтверджується письмовими зверненнями до правоохоронних органів.

Крім того, посилаючись на те, що внаслідок таких дій ОСОБА_1 вона зазнала душевних страждань, зокрема втратила душевний спокій, нормальний сон, вважала, що наявні підстави для відшкодування моральної шкоди, яку вона оцінює в 10 000,00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Вселено ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 надати ОСОБА_2 протягом одного місяця з часу набрання рішенням суду законної сили комплект ключів від вхідних дверей до квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди 1 000,00 грн; судовий збір у розмірі 243,60 грн. У решті вимог зустрічного позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні первісних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання договору довічного утримання недійсним.

При прийнятті рішення про часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що згідно з вимогами статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за зустрічним позовом за власним розсудом обирає спосіб захисту. Заявляючи вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме 1/2 частини квартири з боку іншого співвласника - ОСОБА_1 , позивач за зустрічним позовом в силу статті 12 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) зобов`язана довести, що між співвласниками встановлено порядок користування спірною квартирою, проте такий порядок співвласниками встановлено не було, як і не було зазначено відповідачем, у який спосіб вона просить захистити її порушене право, а тому в цій частині зустрічний позов, на думку суду першої інстанції, не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, і це підтвердив у судовому засіданні ОСОБА_1 , що ключі від вхідних дверей після заміни замків до спірної квартири має лише він, і останній вважає, що, оскільки у судовому порядку оскаржується договір, то позивач за зустрічним позовом не може мати доступу до спірної квартири. Враховуючи зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що з метою захисту прав позивача за зустрічним позовом слід зобов`язати відповідача за зустрічним позовом надати ОСОБА_2 протягом одного місяця з часу набрання рішенням суду законної сили комплект ключів від вхідних дверей до спірної квартири.

З урахуванням положень статті 155 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), статей 29 358 ЦК України суд першої інстанції дійшов висновку, що також підлягають задоволенню вимоги позивача за зустрічним позовом про вселення її до спірної квартири.

Ураховуючи статті 23 1167 ЦК України, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України у постанові від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача за зустрічним позовом про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 1 000,00 грн, з урахуванням того, що співвласник ОСОБА_1 без відповідних правових підстав тривалий час не надавав доступу ОСОБА_2 , як співвласнику до спірної квартири, що спричинило в неї душевні страждання та заподіяло моральну шкоду.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновком, що відсутні правові підстави для визнання договору довічного утримання недійсним як з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, так і з тих підстав, що правочин укладено без згоди співвласника, оскільки не визначено частки у спільному майні та не встановлено порядок користування відчужуваною квартирою.

Викладені у апеляційній скарзі доводи щодо помилковості висновків суду першої інстанції, за переконанням колегії суддів апеляційного суду, не підтвердилися під час перегляду справи апеляційним судом, фактично доводи апеляційної скарги за своїм змістом є доводами позовної заяви, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку.

Окрім цього, колегія суддів зазначила, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову відмовити, проте апеляційна скарга позивача не містить доводів щодо незгоди з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що судами неправильно застосовано статті 356-358 369 744 747 ЦК України не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 522/17826/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 554/12806/15-ц, зокрема щодо того, що відсутність нотаріально посвідченої згоди на укладення правочину позбавляє співвласника необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном; спірна квартира видана ОСОБА_4 та позивачу в спільну сумісну, а не часткову, власність; судами необґрунтовано не задоволено клопотання про призначення судово-технічної експертизи давності свідоцтва про право власності на житло та дописів «1/2» навпроти осіб, якими приватизується спірна квартира, оскільки існує ймовірність, що зазначені дописи здійснені після подання заяви, видачі розпорядження від 24 березня 1993 року № 1193 (в якому не зазначено про передачу квартири в спільну часткову власність).

У квітні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , в якому відповідач зазначає про необґрунтованість касаційної скарги, тому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Станом на дату розгляду справи відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 до Верховного Суду від третьої особи не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 761/7193/15-ц із Шевченківського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2020 року матеріали справи № 761/7193/15-ц надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанційустановлено, що у березні 1993 року ОСОБА_4 звернувся до органів приватизації із заявою про передачу в особисту (спільну, сумісну, часткову) власність нерухоме майно у такому співвідношенні: ОСОБА_4 - 1/2 та ОСОБА_1 - 1/2.

Згідно з розпорядженням органу приватизації від 24 березня 1993 року № 1193 на прохання ОСОБА_4 передано у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про право власності від 25 березня 1993 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а саме по 1/2 частині кожному.

22 листопада 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено шлюб.

08 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Звєрьковою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 3406.

Пунктом 1 договору довічного утримання передбачено, що ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_2 належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та гараж № НОМЕР_1 , розташований на території АДРЕСА_2, а ОСОБА_2 , у свою чергу, зобов`язалася надавати ОСОБА_4 довічно матеріальне забезпечення, а також усі види догляду.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, про що відділом реєстрації смерті у м. Києві складено відповідний актовий запис № 3385.

Як убачається зі змісту первісної позовної заяви, дійсність договору від 08 грудня 2014 року, за умовами якого ОСОБА_2 набула у власність 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , оспорюється ОСОБА_1 з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, як правочину, який вчинено фізичною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Також дійсність договору від 08 грудня 2014 року оспорюється позивачем з тих підстав, що всупереч статтям 744 747 ЦК України за правочином відчужена ціла квартира, тоді як, на думку ОСОБА_1 , квартира на праві спільної сумісної власності була зареєстрована за ним та його батьком - ОСОБА_4 без виділення часток та визначеного порядку користування цим майном.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 , як на підставу того, що ОСОБА_4 в момент укладення оспорюваного договору не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, вказував, що у червні 1951 року, перебуваючи на військовій службі, ОСОБА_4 переніс епідемічний цереброспіральний менінгіт, у зв`язку з чим був демобілізований зі служби. Починаючи з 1961 року, його стан погіршився, з`явились стійкі головні болі, шум в голові, зжимаючі болі в районі серця, пізніше настали припадки із втратою свідомості. У 1988 році ОСОБА_4 консультувався у Науково-дослідному інституті нейрохірургії з приводу остаточних явищ перенесеної закритої черепно-мозкової травми, перенесеного менінгіто-енцифаліту та розладу кровообігу в лівій частині мозку з тривалими розладами рухів в хребті, правій руці та нозі. З цього часу ОСОБА_4 дуже часто проходив стаціонарне лікування. На момент укладення оспорюваного правочину мав діагноз від невропатолога - вестибулярний синдром на тлі церебросклероз.

Позивач також вказував, що ОСОБА_2 скористалась безпорадністю та довірою людини похилого віку, зі своїх корисливих мотивів 22 листопада 2014 року уклала шлюб з ОСОБА_4 , а 08 грудня 2014 року - договір довічного утримання. Позивач вважав, що за вказаних обставин договір довічного утримання укладений виключно, виходячи з волі відповідача, а не волі ОСОБА_4 , оскільки останній перебував у тяжкому стані, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої постановлено питання, чи міг ОСОБА_4 , 1930 року народження, на момент укладення договору довічного утримання від 08 грудня 2014 року усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Згідно з Висновком судово-психіатричного експерта від 03 серпня 2018 року № 513 ОСОБА_4 , 1930 року народження, на момент укладення договору довічного утримання (догляду) від 08 грудня 2014 року виявляв ознаки органічного ураження головного мозку поєднаного (судинно-інфекційно-травматичного) ґенезу з інтелектуально-мнестичними та емоційно-вольовими розладами (F 07.8, згідно з МКХ-10); за своїм психічним станом у той період часу усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.

При проведенні зазначеної експертизи судовими експертами враховані не тільки витребувані судом медичні картки, історії хвороби, медична документація щодо встановлення групи інвалідності померлому ОСОБА_4 , а і показання допитаних у судових засіданнях за заявами сторін свідків.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України), спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що передбачено частиною першою статті 358 ЦК України.Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (частина друга статті 358 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом статті 155 ЖК Української РСР власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За положеннями частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі), п`ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї права або інтереси порушені.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 16 Постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 105 ЦПК зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК.

Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, з яким правильно погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної часткової власності позивачу і його померлому батькові, частка кожного з співвласників становила 1/2 частину квартири, відсутність порядку користування та виділ частки в натурі не є підставами для визнання спірного правочину недійсним та згідно з висновком судово-психіатричної експертизи станом на момент укладення спірного договору довічного утримання (догляду) від 08 грудня 2014 року ОСОБА_4 виявляв ознаки органічного ураження головного мозку поєднаного (судинно-інфекційно-травматичного) ґенезу з інтелектуально-мнестичними та емоційно-вольовими розладами (F 07.8, згідно з МКХ-10), проте за своїм психічним станом у той період часу усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.

Отже, підстави позову ОСОБА_1 , який зокрема вважав, що договір довічного утримання (догляду) від 08 грудня 2014 року повинен бути визнаний судом недійсним, оскільки за цим договором відчужено всю квартиру, яка є об`єктом спільної сумісної власності позивача та його батька, разом з тим не були виділені частки кожного з співвласників і не встановлено порядок користування спірною квартирою, та на час укладення оспорюваного договору його батько в силу наявних у нього хронічних захворювань та віку не розумів значення своїх дій та не міг ними керувати, не знайшли своє підтвердження, так само, як і неправильне, на думку позивача, застосування судами статей 203 215 225 ЦК України, що спростовується матеріалами справи.

Підстав для застосування статті 747 ЦК України, яка регулює особливості укладення договору довічного утримання (догляду) щодо майна, що є у спільній сумісній власності, у судів не було, проте ними правильно застосовано положення статті 744 ЦК України щодо договору довічного утримання (догляду), а доводи касаційної скарги про протилежне, з огляду на свідоцтво про право власності на житло, де зазначено про належність позивачу та його батьку ОСОБА_4 по 1/2 спірної квартири, зводяться до переоцінки доказів у справі, що не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції. Окрім цього, в тексті мотивувальної частини постанови апеляційного суду зазначено, що представником позивача визнано, що спірна квартира належала порівну позивачу та його батьку, по 1/2 частині кожному, та не заперечував, що право власності на частину спірної квартири позивача не порушено.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Не приймаються доводи касаційної скарги про те, що судами не враховано висновків Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 522/17826/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 554/12806/15-ц, оскільки фактичні обставини справи відмінні від цієї справи, що переглядається в касаційному порядку, зокрема у вказаних справах йдеться про вчинення правочинів із нерухомістю, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи касаційної скарги про те, що ймовірно у свідоцтві про право власності на житло дописи по 1/2, зазначені напроти осіб, якими приватизується квартира, були зроблені не під час формування та подання заяви на приватизацію та видачі свідоцтва про право власності, а після подання заяви та видачі розпорядження про приватизацію, є припущенням, водночас в силу частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Окрім цього, зазначене зводиться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Не вбачається порушень судами норм процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішень, про що зазначає заявник, із вказівкою на безпідставну відмову у задоволенні його клопотання про призначення судово-технічної експертизи давності правовстановлюючих документів, оскільки матеріали справи містять підтвердження розгляду кожної із таких заяв позивача (його представника) з поясненням причин відмови у їх задоволенні, зокрема судом першої інстанції справедливо зазначено, що позивачем не обґрунтовано належним чином, яке значення для розгляду справи буде мати такий висновок експертизи, враховуючи, що у позовній заяві відсутні підстави визнання недійсним правочину через недійсність первісних правовстановлюючих документів.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій про відмову у позові ОСОБА_1 .

Касаційна скарга заявника не містить доводів щодо незгоди із оскаржуваними судовими рішеннями в частині часткового задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 (незважаючи на те, що позивач просить їх скасувати), водночас, ураховуючи законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 в частині її вселення до спірної квартири та зобов`язання ОСОБА_1 надати їй комплект ключів від вхідних дверей до квартири, колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у цій частині.

Отже, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги є аналогічні доводам, зазначеним у апеляційній скарзі позивача, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо сукупності доказів, оцінки цих доказів, визначення правовідносин, що виникли між сторонами, та застосування норм матеріального і процесуального права, вони відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик