№ 802/671/15-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 802/671/15-а

адміністративне провадження № К/9901/35406/21, № К/9901/35656/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В., Соколова В. М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито

за касаційними скаргами Офісу Генерального прокурора та ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 (колегія суддів у складі: Мультян М. Б., Дмитришеної Р. М., Яремчука К. О.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021 (колегія суддів у складі: Залімського І. Г., Сушка О. О., Драчук Т. О.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);

- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Генеральної прокуратури на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.02.2015 до моменту фактичного поновлення на роботі.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 його звільнено з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України лише з підстав перебування на посаді, яка визначена в Законі України «Про очищення влади», чим порушені конституційні принципи та гарантії притягнення до індивідуальної відповідальності та звужено зміст прав.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Генеральною прокуратурою України проведено перевірку відомостей щодо застосування заборон, передбачених частиною третьою та четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» щодо ОСОБА_1 , за наслідком чого складено довідку в якій вказано, що останній підпадає під дію пункту 12 частини другої та частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», а відтак, до нього застосовується заборона, передбачена частиною третьою або четвертої статті 1 Закону України «Про очищення влади».

У подальшому, наказом Генерального прокурора України від 16.02.2015 № 209-ц ОСОБА_1 звільнено з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України.

Позивач не погодився із своїм звільненням, а тому звернувся до суду.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 10.11.2020 замінено первісного відповідача - Генеральну прокуратуру України на його правонаступника - Офіс Генерального прокурора.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021, адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України; поновлено ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення, з 17.02.2015; стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.02.2015 по 26.04.2021 у розмірі 831 326,86 грн з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Крім того, враховуючи, що позивача звільнено із займаної посади у період перебування на лікарняному, з огляду на недоведеність застосування до позивача заборон, передбачених цим законом та звільнення позивача, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, суд дійшов висновку про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині.

При цьому, суд заначив, що скасування наказу про звільнення позивача, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній посаді.

Водночас, враховуючи скасування наказу про звільнення позивача, суд дійшов висновку, що позовна вимога про поновлення його на посаді підлягає задоволенню шляхом поновлення на посаді, що рівнозначна тій, яку позивач обіймав до звільнення, що свідчитиме, на думку суду, про ефективний спосіб захисту порушеного права позивача. При цьому рівнозначною посадою є посада, що належить до однієї підкатегорії посад та однієї групи оплати праці. Обираючи саме такий спосіб захисту порушеного права, суд зважав на те, що за умови неможливості поновлення позивача на посаді, з якої його звільнено і якої (формально) вже немає, то належним способом захисту порушеного права може бути поновлення на посаді, що аналогічна тій, з якої його звільнили, і яка існує на дату поновлення.

Також суд дійшов висновку про необхідність стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 17.02.2015 по 26.04.2021 у розмірі 831 326,86 грн з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що під час ухвалення судом першої інстанції рішення не було підстав для врахування пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг

Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга Офісу Генерального прокурора подана на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідач указує, що при винесенні оскаржуваних судових рішень не було ураховано висновки Верховного Суду щодо застосування статті 235 КЗпП України, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № П/9901/101/18, у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 826/12916/15, від 06.03.2019 у справі № 824/424/16-а, від 13.03.2019 у справі № 826/751/16, від 27.06.2019 у справі № 826/5732/16, від 26.07.2019 у справі № 826/8797/15, від 09.10.2019 у справі № П/811/1672/15, від 12.09.2019 у справі № 821/3736/15-а, від 22.10.2019 у справі № 816/584/17, від 15.04.2020 у справі № 826/5596/17, від 19.05.2020 у справі № 9901/226/19, від 07.07.2020 у справі № 811/952/15.

Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 1 та пункту 12 частини другої, частини третьої статті 3 Закону № 1682-VII при звільненні прокурорів у зв`язку із вчиненням ними конкретних дій, передбачених пунктом 12 частини другої, частиною третьою статті 3 Закону України «Про очищення влади» під час перебування на певній посаді.

Крім того, відповідач зазначає, що позивач, обіймаючи посаду старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України та будучи працівником Генеральної прокуратури у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів стосовно осіб, звільнених від кримінально відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21.02.2014. Також скаржник зазначає, що у кримінальному провадженні № 12014020000000022, у якому підозрюваних звільнено судом від кримінальної відповідальності відповідно до вимог Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 № 737-VII, позивача було включено до групи прокурорів та він вчиняв процесуальні дії, а саме: погодив повідомлення про підозру ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 294, статті 341, частини другої статті 342 Кримінального кодексу України (далі - КК України), клопотання про застосування відносно підозрюваного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту; підтримав у суді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту відносно ОСОБА_2 , яке задоволено судом.

Наголошує, що саме на підставі вчинених вищевказаних дій та прийнятих процесуальних рішень Генеральною прокуратурою України і складено висновок першим заступником начальника Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України Гузирем В. П. про застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» на основі критерію, передбаченого пунктом 12 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Крім того, скаржник вважає, що рішення Європейського суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» не може застосовуватися до спірних правовідносин, адже звільнення позивача відбувалося не у зв`язку з обійманням ним певної посади, а за вчинення дій на певній посаді, які охоплюються пунктом 12 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Також скаржник зазначає, що усупереч вимогам статті 246 КАС України судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доводам Офісу Генерального прокурора про те, що оскільки юридична відповідальність стосовно позивача не наступала, а люстрація була підставою для припинення з ним трудового договору, до спірних правовідносин не застосовуються положення статті 61 Конституції України в частині індивідуального характеру юридичної відповідальності, статті 62 Конституції України та статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР щодо презумпції невинуватості.

Крім того, скаржник вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, неправильно застосував статтю 235 КЗпП України, без урахування норм Закону № 113-ІХ, висновків Верховного Суду, та безпідставно поновив позивача в Офісі Генерального прокурора. При цьому, суд не дослідив питання про поновлення позивача на попередній роботі та неможливості поновлення в Офісі Генерального прокурора, оскільки порядок призначення на нові посади, утворені внаслідок реформування органів прокуратури, визначений чинним законодавством через реалізацію дискреційних повноважень роботодавця.

Також зазначає про те, що судами зроблено помилковий висновок щодо дати початку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 17.02.2015, оскільки згідно із листком непрацездатності позивач перебував на лікарняному. Звільнення позивача 16.02.2015 та оплата листка непрацездатності по 27.02.2015 включно здійснені з додержанням вимог чинного законодавства. Отже, скаржник вважає, що виплата середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 17.02.2015 призведе до подвійної оплати по 27.02.2015.

Крім того, не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить змінити рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021 в частині визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який належить стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача за період з 17.02.2015 по 26.04.2021 у розмірі 831 326,86 грн, вказавши суму до стягнення 3 592 775,23 грн, в іншій частині рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Касаційна скарга позивача подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, позивач зазначає, що при винесенні оскаржуваних судових рішень не було ураховано висновки Верховного Суду щодо застосування пункту 10 Порядку № 100 в частині коефіцієнту підвищення тарифних ставок і посадових окладів при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, викладені у постановах від 15.10.2020 у справі № 826/17601/14, від 17.06.2020 у справі № 820/1505/18, від 15.04.2020 у справі № 826/15725/17, від 06.08.2019 у справі № 0640/4691/18, від 03.10.2019 у справі № 804/8042/17.

Крім того, позивач зазначає, що за період з 2015 року по 2020 рік в органах прокуратури тричі проводилось підвищення посадових окладів, а саме: відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 № 101 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» з 01.12.2015; відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури» з 06.09.2017; відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» з 16.01.2020.

Позиція інших учасників справи

Позивач у відзиві на касаційну скаргу відповідача просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України залишити без змін.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу позивача просить залишити її без задоволення.

Рух касаційної скарги

27.09.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.09.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Соколова В. М. для розгляду судової справи № 802/671/15-а.

Ухвалою Верховного Суду від 18.10.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021.

27.09.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.09.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Соколова В. М. для розгляду судової справи № 802/671/15-а.

Ухвалою Верховного Суду від 18.10.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021.

Ухвалою Верховного Суду від 30.11.2022 закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частини другої статті 3 права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 8 Конституції України установлено, що у Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Частиною першою статті 9 Конституції України перебачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами першою, другою статті 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною другою статті 61 Конституції України установлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Частиною першою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент вирішення даної справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент вирішення даної справи судами першої та апеляційної інстанцій) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 6 КАС України (у редакції, чинній на момент вирішення даної справи судами першої та апеляційної інстанцій) суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

За приписами статті 9 КАС України (у редакції, чинній на момент вирішення даної справи судами першої та апеляційної інстанцій) розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади». У випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади в порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади» (частини друга статті 36 КЗпП України).

За змістом статті 235 КЗпП України (у редакції, чинній на момент вирішення даної справи судами першої та апеляційної інстанцій) у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

16.10.2014 набрав чинності Закон України від 16.09.2014 № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII).

Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону № 1682-VII).

Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), до яких віднесено посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України (пункт 7 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII).

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону № 1682-VII.

Пунктом 12 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 № 737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21.02.2014 № 743-VII.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною четвертою статті 1 цього Закону, застосовується до суддів, які постановлювали ухвали про дозвіл на затримання з метою приводу, про застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, ухвалювали обвинувальні вироки, залишали їх без змін щодо осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів» від 27.02.2014 № 792-VII, співробітників органів внутрішніх справ, прокуратури та інших правоохоронних органів, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів» від 27.02.2014 № 792-VII.

Підпунктом 1 пункту 2 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1682-VII передбачено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб, звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21.04.2015) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел: 1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини; 2) прецедентного права національних конституційних судів; 3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи: «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)); «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

Відповідно до статті 19 Закону України від 29.06.2004 № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частини першої та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Статтями 2 та 4 Конвенції № 111 від 25.06.1958 «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них. Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання щодо правильності застосування цими судами норм чинного законодавства, Верховний Суд виходить з такого.

Системний аналіз вищевикладених приписів дозволяє стверджувати, що заборони, встановлені Законом № 1682-VII виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акту.

Питання люстраційних заходів неодноразово досліджувалося Верховним Судом, який у своїх постановах, зокрема, констатував, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. Застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не у притягненні до відповідальності посадових осіб.

Разом з тим, Закон № 1682-VII визначає конкретні правові підстави для застосування для відповідних осіб установлених ним заборон та сукупність умов, за наявності яких виникають такі підстави.

Як встановлено судом першої інстанції, у період з 16.04.2013 по 26.03.2014 позивач працював на посаді старшого прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Вінницької області, а з 27.03.2014 радника юстиції ОСОБА_1 призначено старшим прокурором відділу запобігання та протидії корупції в центральному апараті управління внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України.

Правомірність прийняття спірного наказу відповідач обґрунтовує посиланням на висновок про стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування та судового розгляду щодо осіб, які приймали активну участь у захоплені адміністративної будівлі Вінницької обласної державної адміністрації 25.01.2014, який складений 28.11.2014 Генеральною прокуратурою України, відповідно до змісту якого позивачем у період роботи в органах прокуратури з 16.04.2013 по 26.03.2014 здійснювалися дії (заходи), наведені у пункті 12 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII, які тягнуть за собою застосування до останнього заборон, передбачених частиною третьою статті 1 вказаного Закону.

Також судом встановлено, що до такого висновку Генеральна прокурора України дійшла враховуючи, що позивач здійснював процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 12014020000000022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 294, статті 341, частини другої статті 345, частини другої статті 342 КК України, які в подальшому були звільнені судом від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» № 737-VII від 29.01.2014, а прокурорами органів прокуратури Вінницької області апеляції на рішення судів про звільнення осіб від кримінальної відповідальності не подавалися, у зв`язку із відсутністю на те підстав.

Отже, суд першої інстанції встановив, що позивач у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 працював в органах прокуратури та здійснював процесуальне керівництво, вносив погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 № 737-VII.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач підпадає під дію критерію, визначеного пунктом 12 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII.

Водночас, на думку суду першої інстанції, перш ніж застосувати до позивача передбачені у Законі № 1682-VII заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_3 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнивши позивача з посади лише з обставин відповідності його критерію визначеному в пункті 12 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками та без надання індивідуальної оцінки його діям, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом, а відтак оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Суд апеляційної інстанції погодився з таким висновком суду першої інстанції, однак встановив та проаналізував інші обставини відмінні від тих, що були встановлені судом першої інстанції, та з посиланням на пункт 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII дійшов висновку, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) регіональних органів. Отже, суд апеляційної інстанції встановив, що позивач у період з 16.04.2013 по 26.03.2014 займав посаду, що підпадає під дію Закону № 1682-VII, оскільки пункт 8 частини першої статті 3 цього Закону необхідно тлумачити у системному зв`язку із положеннями частини першої статті 1 та пункту 7 частини першої статті 2 цього Закону.

Також суд апеляційної інстанції проаналізувавши положення пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1682-VII дійшов висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VI, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акту. При цьому, суд зазначив, що звільнення осіб з посад в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Верховний Суд звертає увагу на те, що судом першої інстанції встановлено, що Генеральною прокуратурою України проведено перевірку відомостей щодо застосування заборон, передбачених частиною третьою та четвертою статті 1 Закону № 1682-VII щодо ОСОБА_1 , за наслідком чого складено довідку в якій вказано, що останній підпадає під дію пункту 12 частини другої та частини третьої статті 3 Закону № 1682-VII.

Оскільки судом апеляційної інстанції інших обставин встановлено не було, то посилання суду апеляційної інстанції на положення пункту 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII є помилковим.

Верховний Суд зазначає, що пунктом 12 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 № 737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21.02.2014 № 743-VII.

Згідно з частиною третьою статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною четвертою статті 1 цього Закону, застосовується, зокрема до співробітників органів прокуратури, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів» від 27.02.2014 № 792-VII.

При цьому, суд касаційної інстанції зазначає, що передбачена частиною третьою статті 3 Закону № 132-VIII заборона щодо перебування на посаді співробітника органу прокуратури може бути застосована не лише до співробітників органів прокуратури, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів» від 27.02.2014 № 792-VII, але й до тих, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю сприяли здійсненню заходів, спрямованих на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» щодо повної реабілітації політичних в`язнів» від 27.02.2014 № 792-VII.

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд звертає увагу на те, що, як зазначає Офіс Генерального прокурора, підставою для застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII на основі критерію, передбаченого пунктом 12 частини другої, частини третьої статті 3 Закону № 1682-VII, зокрема стало те, що у кримінальному провадженні № 12014020000000022, у якому підозрюваних звільнено судом від кримінальної відповідальності відповідно до вимог Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 № 737-VII, позивача було включено до групи прокурорів та він вчиняв процесуальні дії, а саме: погодив повідомлення про підозру ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 294, статті 341, частини другої статті 342 Кримінального кодексу України (далі - КК України), клопотання про застосування відносно підозрюваного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту; підтримав у суді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту відносно ОСОБА_2 , яке задоволено судом.

Скаржник наголошує, що саме на підставі вчинених вищевказаних дій та прийнятих процесуальних рішень Генеральною прокуратурою України і складено висновок першим заступником начальника Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України Гузирем В. П. про застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII на основі критерію, передбаченого пунктом 12 частини другої, частини третьої статті 3 Закону № 1682-VII.

Однак, судами попередніх інстанцій не встановлено, які саме дії здійснював позивач, обіймаючи посаду старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, що охоплюються забороною, передбаченою пунктом 12 частини другої, частини третьої статті 3 Закону № 1682-VII.

Крім того, суди попередніх інстанцій не встановили виключного кола документів, що стали підставою для прийняття спірного наказу про звільнення позивача. При цьому, суд першої інстанції обмежився лише висновком про стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування та судового розгляду щодо осіб, які приймали активну участь у захоплені адміністративної будівлі Вінницької обласної державної адміністрації 25.01.2014, що складений 28.11.2014 Генеральною прокуратурою України.

Водночас, перевірка доводів касаційної скарги, зокрема в частині щодо законності звільнення позивача в порядку Закону № 1682-VII, без установлення зазначених обставин є неможливою.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі № 823/61/16, від 19.05.2022 у справі № 816/2916/15.

Крім того, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини у рішенні від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18 та № 47749/18), суди попередніх інстанцій не встановили дійсних обставин справи у спірних правовідносинах, адже звільнення ОСОБА_1 відбулося не у зв`язку з обійманням ним певної посади, а за вчинення дій на певній посаді, які охоплюються пунктом 12 частини другої, частини третьої статті 3 Закону № 1682-VII. У той же час, у справі «Полях та інші проти України» позивачі звільнялися лише за факт обіймання певних посад у певний період.

При цьому, Верховний Суд зазначає, що лише виважений, об`єктивний та неупереджений підхід до вжиття люстраційних заходів з чітким і неухильним виконанням вимог відповідного спеціального законодавства відповідатиме принципу верховенства права та міжнародним стандартам.

Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682-VII наголошує на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Резюмуючи вищевикладене колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій не дослідили всі обставини, які містять інформацію щодо предмета доказування та дають змогу суду дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Верховний Суд наголошує, що за правилами статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Підсумовуючи Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій не вжили усіх, визначених законом, заходів та не встановили усі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, у зв`язку з чим дійшли передчасних висновків по суті справи. Висновки судів попередніх інстанцій та оскаржувані рішення в цій справі не відповідають завданням адміністративного судочинства щодо справедливого і неупередженого вирушення спору.

Водночас, в силу положень статті 341 КАС України їх встановлення судом касаційної інстанції не допускається.

Щодо доводів касаційної скарги Офісу Генерального прокурора про те, що суди попередніх інстанцій при прийнятті рішення про поновлення позивача на посаді неправильно застосували норми статті 235 КЗпП України, Верховний Суд зазначає, що питання поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як похідних вимог, вирішується судами в залежності від вирішення питання про задоволення основної вимоги, для правильного вирішення якої необхідно встановити вищевказані обставини.

Стосовно доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , які були підставою для відкриття касаційного провадження, а саме: щодо не застосування судами пункту 10 Порядку № 100 в частині коефіцієнту підвищення тарифних ставок і посадових окладів при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, Верховний Суд також зазначає, що наразі не надається правова оцінка правомірності задоволення позову в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з огляду на те, що такі вимоги є похідними від вимоги щодо визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача, для правильного вирішення якої слід встановити вищевказані обставини.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Приписами частини 4 статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що вказані порушення під час розгляду справи допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, тому справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права.

Керуючись статтями 341 345 349 353 351 355 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Офісу Генерального прокурора та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Вінницького окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

СуддіЖ.М. Мельник-Томенко А.В. Жук В.М. Соколов