№ 804/3480/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 804/3480/16

адміністративне провадження № К/9901/10473/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Пасічник С.С.,

суддів: Васильєвої І.А., Олендера І.Я.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду у складі судді Єфанової О.В. від 16 лютого 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Сафронової С.В., суддів Чепурнова Д.В., Мельника В.В. від 16 листопада 2017 року у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, утвореного як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України, про визнання незаконними дій та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2011 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач, ФОП) звернулась до суду з позовом до Криворізької південної міжрайонної державної податкової інспекції Дніпропетровської області Державної податкової служби (правонаступник - Головне управління ДПС у Дніпропетровській області, утворене як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України; далі - відповідач, контролюючий орган), в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, просила: 1) визнати незаконними дії контролюючого органу по винесенню податкових повідомлень-рішень про збільшення сум грошових зобов`язань, зменшення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (далі - ПДВ) та збільшення суми грошових зобов`язань з податку на доходи фізичних осіб (далі - ПДФО); 2) скасувати податкові повідомлення-рішення від 02 вересня 2011 року №0002441701 та №0002451701, від 14 листопада 2011 року №0003901701, від 14 грудня 2011 року №0004101701 та № 0004111701.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 19 липня по 01 серпня 2011 року посадовими особами контролюючого органу проведена документальна планова виїзна перевірка ФОП з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2009 року по 31 грудня 2010 року, за результатами якої складено акт від 15 серпня 2011 року №1068/17-323/2/2544700380, у якому, крім іншого, зафіксовано порушення позивачем вимог статті 13 Декрету Кабінету Міністрів «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 року №13-92 (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі - Декрет), підпункту 177.5.3 пункту 177.5 статті 177 (далі - ПК України), підпунктів 7.4.1, 7.4.4 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України від 03 квітня 1997 року №168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі - Закон №168/97-ВР), внаслідок чого занижено у 2009 та 2010 роках ПДФО на загальну суму 8210,49 грн. та ПДВ на суму 8945,00 грн., завищено від`ємне значення різниці між сумою податкових зобов`язань та сумою податкового кредиту з ПДВ на 9965,00 грн. та сума бюджетного відшкодування цього податку на 8500,00 грн.

На підставі висновків акту перевірки та результатів адміністративного оскарження відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення: від 02 вересня 2011 року №0002441701, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з ПДВ у загальному розмірі 11181,25 грн., з яких 8945 грн. - за основним платежем та 2236,25 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами), та №0002451701, яким зменшено суму бюджетного відшкодування ПДВ за II квартал 2010 року на 8500 грн.; від 14 листопада 2011 року №0003901701, яким збільшено ФОП суму грошового зобов`язання з ПДФО у розмірі 8066,43 грн.; від 14 грудня 2011 року №0004101701, яким зменшено розмір від`ємного значення суми ПДВ за I квартал 2010 року на 8500 грн., та №0004111701, яким зменшено розмір від`ємного значення суми ПДВ за IV квартал 2010 року на 2814 грн.

ФОП не погодилась із відповідними рішеннями з огляду на безпідставність висновків акту перевірки.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Востаннє постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про законність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, погодившись із доводами та мотивами, наведеними контролюючим органом у акті перевірки.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 16 листопада 2017 року в задоволенні апеляційної скарги ФОП відмовив та залишив без змін рішення суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи своє рішення, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про порушення позивачем статті 13 Декрету, вимог Закону №168/97-ВР внаслідок включення ФОП до складу витрат вартості комунальних, телекомунікаційних послуг та послуг банку за переказ платежів їх постачальникам, а також витрат, понесених у зв`язку із ремонтом приміщень та придбанням побутової техніки для них, вказавши, що підприємець не отримувала від орендарів компенсації таких витрат й приміщення належать їй як фізичній особі на праві приватної власності.

Мотивів стосовно правової оцінки інших порушень, встановлених відповідачем у акті перевірки, які були предметом дослідження суду першої інстанції, апеляційний суд не навів.

Не погоджуючись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм - вирішення спору без повного та всебічного дослідження всіх обставин, що мають істотне значення для правильного розгляду справи, просить їх скасувати та прийняти нове рішення - про задоволення позову у повному обсязі.

У доводах касаційної скарги по суті зазначає про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про необґрунтованість позовних вимог і таку свою позицію мотивує тим, що суди здійснили необ`єктивну правову оцінку залученим до справи доказам та фактичним обставинам, які свідчать про дотримання ФОП вимог законодавства при формуванні витрат та податкового кредиту у IV кварталі 2009 року та у 2010 році й, відповідно, визначення податкових зобов`язань зі сплати ПДФО та ПДВ.

Окрім того вказує, що всупереч вимогам Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у ході апеляційного провадження не здійснено належної перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах обсягу заявлених ФОП позовних вимог та встановлених контролюючим органом порушень (епізодів), які залишено поза увагою та без відповідної правової оцінки, чим грубо порушено норми процесуального права.

Контролюючий орган правом на подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористався.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційна скарга підлягає розгляду у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, тобто до 08 лютого 2020 року.

Під час підготовки цієї справи до касаційного розгляду Верховний Суд вирішив питання щодо заміни сторони (відповідача) у справі в порядку процесуального правонаступництва, й відповідно до ухвали від 22 квітня 2024 року замінив відповідача його правонаступником - Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області, утвореним як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України.

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд виходить з такого.

Частинами четвертою, п`ятою статті 11 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) передбачено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

У відповідності до змісту наведених положень суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також обставини, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на їх підтвердження.

Загальне правило оцінки доказів сформульоване у частині першій статті 86 КАС України, згідно з яким суд оцінює докази, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною першою статті 138 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Тобто предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. З`ясуванню і перевірці доказами підлягають також причини і умови, які сприяли правопорушенню або виникненню публічно-правового спору.

Як встановлено статтею 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Аналогічні за змістом положення закріплені і в КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Разом з тим, принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є, окрім іншого, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених цим Кодексом (пункт 6 частини першої статті 7 Кодексу).

У відповідності до положень 195 КАС України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд, який перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення, повинен здійснювати таку перевірку в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Наведені процесуальні норми дають підстави для висновку, що процесуально-правовий інститут перегляду судових рішень в апеляційному порядку є важливою гарантією захисту прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, інтересів держави, ефективним способом здійснення завдань, покладених на адміністративне судочинство.

Під апеляційним провадженням розуміється перегляд вищестоящою судовою інстанцією відповідно до встановленої законом процедури судового рішення, яке не набрало законної сили, з метою перевірки його законності і обґрунтованості, виявлення порушень закону як суб`єктами права, так і судом першої інстанції та встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню порушень.

Проте у цій справі судом апеляційної інстанції покладених на нього завдань виконано не було.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив з того, що ФОП в порушення вимог:

- статті 13 Декрету занижено валовий дохід за IV квартал 2009 року на суму 812 грн. та за 2010 рік на суму 0,03 грн., що виявлено внаслідок порівняння показників податкової звітності та даних первинних і облікових документів, а також безпідставно включено до складу валових витрат вартості комунальних, телекомунікаційних послуг та послуг банку за переказ платежів їх постачальникам, ремонту приміщень, побутової техніки та амортизаційних відрахувань на основні засоби на загальну суму 51764,17 грн., у тому числі в IV квартал 2009 року у сумі 3594,98 грн., у 2010 році у сумі 48169,19 грн., адже такі платежі не пов`язані безпосередньо з отриманими доходами від здійснення господарської діяльності позивачем;

- підпункту 177.5.3 пункту 177.5 статті 177 ПК України не здійснено самостійний розрахунок згідно з даними, зазначеними у річній податковій декларації за 2010 рік, з урахуванням сплаченого протягом року ПДФО, внаслідок чого занижено податкове зобов`язання із цього податку на 324,06 грн.;

- підпунктів 7.4.1, 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону №168/97-ВР віднесено до складу податкового кредиту IV кварталу 2009 року та 2010 року суму ПДВ у загальному розмірі 12860,50 грн., сплачену у складі вартості отриманих комунальних та телекомунікаційних послуг, адже згідно наданих до перевірки документів ФОП не отримала від орендарів приміщень компенсацію таких витрат, ці платежі не пов`язані безпосередньо з отриманими доходами й, відповідно, надані послуги не брали участь в оподаткованих операціях у межах господарської діяльності; віднесено до складу податкового кредиту IV кварталу 2009 року та 2010 року суму ПДВ у загальному розмірі 5103,90 грн., сплачену у складі вартості придбаних кондиціонерів, плазмового телевізора, люстри, бра, будівельних матеріалів, а також послуг з поточної інвентаризації нерухомості, оскільки фактично ФОП не є суб`єктом права власності на таке майно (послуги) й останні придбані нею як фізичною особою, у зв`язку з чим, за висновком контролюючого органу, відповідні суми ПДВ не підлягають включенню до складу податкового кредиту;

- підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону №168/97-ВР віднесено до складу податкового кредиту IV кварталу 2009 року суму ПДВ у розмірі 2294,50 грн. на підставі податкових накладних, виписаних у попередніх податкових (звітних) періодах, без документального підтвердження їх отримання із запізненням у звітному податковому періоді.

За наслідками розгляду апеляційної скарги ФОП, як вже зазначалось вище, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 16 листопада 2017 року залишив без змін постанову суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, у якій вказав лише про обґрунтованість висновку останнього щодо безпідставності включення ФОП до складу витрат вартості комунальних, телекомунікаційних послуг та послуг банку за переказ платежів їх постачальникам, а також витрат, понесених у зв`язку із ремонтом приміщень та придбанням побутової техніки для них, проте жодних мотивів стосовно правової оцінки інших порушень, встановленим відповідачем у акті перевірки, які були предметом дослідження суду першої інстанції, апеляційний суд не навів.

Відтак, незважаючи на вимогу Вищого адміністративного суду України в ухвалі від 25 травня 2016 року, апеляційним судом у ході повторного розгляду справи так і не було надано оцінки доводам позивача про те, що: висновки про відсутність у ФОП права на врахування у складі витрат амортизаційних відрахувань на основні засоби не відповідають правовій позиції щодо застосування відповідних норм права, викладеній у постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2014 року (справа №21-53а14); Закон №168/97-ВР не містить будь-яких обмежень щодо формування платником податків податкового кредиту на підставі податкової накладної в інших звітних (податкових) періодах, наступних після виникнення такого права; оскільки підпункт 177.5.3 пункту 177.5 статті 177 ПК України набрав чинності лише з 01 січня 2011 року, а періодом, що охоплювався перевіркою, був IV квартал 2009 року та 2010 рік, то посилання відповідача на порушення ФОП вказаних приписів є безпідставним, до того ж, позивачем у листопаді 2010 року та в 2011 році сплачено авансовий внесок відповідно до остаточно розрахованої суми ПДФО, тому донарахування вже сплаченого податку суперечить вимогам статей 19 Конституції України, статтям 20, 49 ПК України.

Як наслідок, у ході апеляційного провадження всупереч вимогам статті 195 КАС України не перевірено повноту встановлення судом першої інстанції усіх обставин справи й правильність застосування ним норм матеріального права до правовідносин, які є предметом дослідження у справі.

В контексті обставин цієї справи слід також зазначити, що згідно частини першої статті 13 Декрету (тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що згідно з цим розділом Декрету оподаткуванню підлягають доходи громадян, одержані протягом календарного року від здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також інші доходи громадян, не передбачені як об`єкти оподаткування у розділах II та III цього Декрету.

Оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) i документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов`язаними з одержанням доходу. Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних розрахунків за нормами, визначеними Головною державною податковою інспекцією України за погодженням з Міністерством економіки України та Державним комітетом України по сприянню малим підприємствам та підприємництву.

До складу витрат, безпосередньо пов`язаних з одержанням доходів, належать витрати, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно з Законом України від 28 грудня 1994 року №334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (положення якого були чинними на момент спірних правовідносин; далі - Закон №334/94-ВР).

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону №334/94-ВР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону №334/94-ВР до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв`язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Щодо ж до правовідносин з приводу формування платником податку податкового кредиту у період до 01 січня 2011 року, останні регулювалися Законом №168/97-ВР.

Об`єктом оподаткування ПДВ відповідно до підпункту 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону №168/97-ВР є операції платників податку з поставки товарів та послуг, місце поставки яких знаходиться на митній території України.

Підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 цього Закону передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до пункту 7.5 статті 7 Закону №168/97-ВР датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

За змістом підпунктів 7.2.3, 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону №168/97-ВР податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов`язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Разом з тим, підпунктом 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 вказаного Закону встановлено, що у разі якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв`язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Згідно наступного підпункту Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв`язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Отже правові наслідки у вигляді виникнення у покупця права на формування відповідних сум податкових вигод (витрат та податкового кредиту) виникають за наявності таких обставин та підстав, зокрема: фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій та їх документального підтвердження сукупністю юридично значимих (дійсних) первинних та інших документів, які зазвичай супроводжують операції певного виду; наявності у сторін спеціальної податкової правосуб`єктності та належним чином складеної податкової накладної; ділової мети, розумних економічних причин для здійснення операції й подальшого використання придбаного товару (робіт, послуг) у межах господарської діяльності платника.

Відповідно до частини другої статті 71 КАС України (в редакції, чинній на момент розгляду справи у судах попередніх інстанцій) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на зміст наведеного саме на контролюючі органи покладається обов`язок надати достатні докази на обґрунтування висновків про порушення платником податків норм податкового та іншого законодавства, на підставі яких такому платникові визначено відповідні зобов`язання та застосовано фінансові санкції, довести правомірність нарахування суми таких зобов`язань.

Разом з тим, у справі, яка розглядається, погоджуючись із висновком суду першої інстанції про заниження ФОП об`єкту оподаткування ПДФО та ПДВ, апеляційний суд обмежився лише цитуванням обставин, наведених у акті перевірки та відображених у постанові Дніпропетровського окружного адміністративного суду, проте не навів обґрунтованих мотивів, які б у відповідності до конкретних норм законодавства, що діяли у період спірних правовідносин, беззаперечно вказували на непов`язаність здійснених ФОП платежів, основним видом діяльності якої є здавання в оренду власного нерухомого майна, з отриманими доходами від здійснення такої господарської діяльності саме завдяки цьому нерухомому майну.

До того ж, стверджуючи, що ФОП не є суб`єктом права власності на майно (послуги) й останні придбані нею як фізичною особою, апеляційний суд, однак, не вказав на норми чинного на момент виникнення спірних відносин законодавства, які б передбачали будь-які відмінності при визначенні сум ПДВ, що підлягають включенню до податкового кредиту такого платника податку та бюджетному відшкодуванню, для юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які є платниками ПДВ.

За загальним правилом, як вже вказано вище, право на формування податкового кредиту у фізичної особи - підприємця, зареєстрованого платником ПДВ, по операціям з придбання товарно-матеріальних цінностей (послуг) виникає у разі, якщо такі придбаваються для використання у межах господарської діяльності в оподатковуваних операціях, яке повинно підтверджуватися документально.

Обставини щодо використання/невикористання придбаних позивачем товарно-матеріальних цінностей у межах господарської діяльності в операціях, які підлягають оподаткуванню ПДВ, та/або у операціях, звільнених від оподаткування, перевірки яких вимагають спірні правовідносини, апеляційним судом встановлено так і не було й, як наслідок, не надано відповідної правової оцінки тому, чи зумовлюють такі проведені ФОП операції наслідки у вигляді виникнення у покупця права на формування відповідної суми податкової вигоди.

При цьому слід зазначити, що відповідно до частини першої статті 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Це положення однаково відноситься й до прав і обов`язків фізичної особи-підприємця. А тому важливо встановити фактичні обставини по справі та надати їм правильну правову оцінку, з урахуванням вказаних вимог податкового законодавства.

Наведені недоліки у сукупності є перешкодою для формулювання касаційним судом правового висновку по суті заявлених позовних вимог. Їх усунення можливе лише у разі повторного перегляду судового рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Пунктом другим частини першої статті 349 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Враховуючи, що в силу вимог процесуального закону допущені порушення не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, рішення апеляційного суду на підставі статті 353 КАС України підлягає скасуванню, а справа - направленню до цього суду на новий розгляд.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2017 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.

СуддіС.С. Пасічник І.А. Васильєва І.Я.Олендер