ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 804/3763/16
адміністративне провадження № К/9901/41827/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Пасічник С.С.,
суддів: Васильєвої І.А., Гончарової І.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року (суддя Турова О.М.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2017 року (головуючий суддя Семененко Я.В., судді: Бишевська Н.А., Добродняк І.Ю.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
В С Т А Н О В И В:
В червні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Товариство, Банк, позивач) звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м.Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби (яку ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року замінено її правонаступником - Офісом великих платників податків Державної фіскальної служби; далі - Інспекція, відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення форми «Р» від 16 січня 2016 року №0000064300.
Обґрунтовуючи позовну заяву, Товариство зазначало, що за користування земельною ділянкою, розташованою за адресою: вул.Набережна Перемоги, 30, м.Дніпропетровськ, на якій знаходиться будівля офісу ПАТ КБ «Приватбанк», правомірно сплачувало податок за землю, а не орендну плату, оскільки строк дії договору оренди, укладеного позивачем з Дніпропетровською міською радою щодо користування означеною земельною ділянкою, закінчився і наразі відсутнє рішення органів місцевого самоврядування щодо укладення такого договору на новий строк, тому по закінченню строку його дії Банк, на його думку, звільнений від обов`язку сплати орендної плати за землю у розмірі, визначеному статтею 288 Податкового кодексу України (далі - ПК України); при цьому, у зв`язку із фактичним користуванням вказаною вище земельною ділянкою позивач повинен сплачувати саме земельний податок, виходячи з положень статей 269 та 274 ПК України, в розмірі 1% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки до моменту повернення останньої, що Банк і здійснював за період 2013 - 2014 років, сплативши земельний податок у сумі 465 880,22 грн., проте такі сплачені суми не були враховані відповідачем при визначенні грошового зобов`язання з орендної плати за землю відповідно до спірного податкового повідомлення-рішення.
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи такі рішення, суди попередніх інстанцій, дослідивши обставини справи й наявні у ній докази, прийшли до висновку, що оскільки позивач продовжує користуватися земельною ділянкою, яку було надано в користування на умовах оренди, то зобов`язаний сплачувати орендну плату за неї на умовах, визначених договором, але не менше ставки, встановленої ПК України, і після спливу строку, на який був укладений такий договір, адже згідно приписів статті 33 Закону України «Про оренду землі» цей договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були ним передбачені. З приводу ж доводів Банку про те, що при визначенні податкових зобов`язань з орендної плати контролюючий орган не врахував сплачені ним у виді земельного податку кошти та не зменшив на цю суму нараховані податкові зобов`язання з орендної плати, суди відмітили, що вказані платежі носять різну правову природу (є різними формами такого загальнодержавного податку як плата за землю), а тому питання про повернення/зарахування сплачених позивачем коштів має вирішуватись у встановленому податковим законодавством порядку.
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на ті ж доводи, що вже наводились ним в позовній заяві, просив їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
В касаційній скарзі по суті зазначає про помилковість висновків судів попередніх інстанцій та прийняття ними рішень за неправильного застосування норм матеріального права, адже обов`язок зі сплати орендної плати за землю у особи виникає виключно на підставі укладеного та зареєстрованого належним чином договору оренди землі, а тому, оскільки строк дії такого договору щодо спірної земельної ділянки закінчився, у позивача відсутні правові підстави для сплати орендної плати за її використання; разом з тим, зважаючи, що останній продовжував користуватись нею, то нараховував і сплачував земельний податок.
Відповідач в письмовому відзиві на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, просив залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій, які він вважає обґрунтованими і законними, - без змін.
В подальшому, касаційну скаргу передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому Розділом VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
Відповідно до пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційна скарга підлягає розгляду у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, тобто до 08 лютого 2020 року.
Переглянувши судові рішення та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вказує на таке.
Судами встановлено, що у період з 31 серпня 2015 року по 14 грудня 2015 року посадовими особами Інспекції проведено документальну планову виїзну перевірку ПАТ КБ "Приватбанк" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2013 року по 31 грудня 2014 року, за результатами якої складено акт від 28 грудня 2015 року №169/28-01-43-14360570, в якому викладено висновки, зокрема, про порушення Товариством вимог пункту 287.1 статті 287, пункту 288.2, підпункту 288.5.1 пункту 288.5, пункту 288.7 статті 288 ПК України, внаслідок чого банківською установою не нараховувалась та не сплачувалась орендна плата за землю по земельній ділянці, яка знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Набережна Перемоги, 30 та перебуває у користуванні позивача, у зв`язку із чим занижено орендну плату за землю за січень 2013 року - грудень 2014 року на загальну суму 1 397 642,02 грн.
Висновки контролюючого органу про порушення банківською установою вимог податкового законодавства вмотивовано тим, що в користуванні ПАТ КБ "Приватбанк" перебуває означена земельна ділянка, яка після закінчення строку дії договору оренди, укладеного з Дніпропетровською міською радою, продовжує фактично використовуватись банківською установою у власній господарській діяльності, при цьому встановлена статтею 288 ПК України орендна плата за цю земельну ділянку у розмірі 3% від її нормативної грошової оцінки у 2013 - 2014 роках не сплачувалась.
На підставі висновків акту перевірки податковим органом прийнято податкове повідомлення-рішення форми "Р" від 16 січня 2016 року №0000064300, яким позивачеві збільшено суму грошового зобов`язання з орендної плати за землю у загальному розмірі 1 747 052,53 грн., з яких: за основним платежем - 1 397 642,02 грн. та за штрафними санкціями - 349 410,51 грн.
Не погодившись із прийнятим Інспекцією податковим повідомленням-рішенням, Товариство звернулось до суду з позовом у даній справі.
В той же час, розглядаючи справу, суди з`ясували, що між Дніпропетровською міською радою (як орендодавцем) та ПАТ КБ «Приватбанк» (як орендарем) укладено договір оренди землі від 25 січня 2006 року (реєстраційний №040610400196 від 24 лютого 2006 року в Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі), згідно з умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Набережна Перемоги, 30 (Жовтневий район) і зареєстрована в Державному реєстрі земель за кадастровим номером 1210100000:03:255:0023.
Відповідно до пункту 1.2 цього договору цільове використання земельної ділянки за цим договором 1.11.6 (інша комерційна діяльність).
Пунктом 1.3 договору оренди визначено, що підставою для надання земельної ділянки в оренду є рішення міської ради від 30 листопада 2005 року №392/31.
Згідно з пунктом 2.1 договору оренди в оренду передається земельна ділянка, загальною площею 0,8287 га.
Вказаний договір було укладено строком на три роки (пункт 3.1 договору).
Пунктами ж 3.2, 3.3 та 3.4 договору оренди встановлено, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. Орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. Укладання договору оренди на новий строк здійснюється виключно на підставі рішення міської ради про передачу земельної ділянки в оренду шляхом його переукладення, державної реєстрації у встановленому порядку.
За змістом пункту 7.8 договору повернення земельної ділянки здійснюється за актом приймання-передачі.
Таким чином, строк дії договору оренди землі від 25 січня 2006 року закінчився і станом на час розгляду справи судами цей договір не пролонгований та не переукладений, новий договір оренди також не укладався.
Водночас, після закінчення строку дії вищезазначеного договору оренди землі ПАТ КБ «Приватбанк» не повернуло орендодавцю земельну ділянку та продовжувало фактично користуватися нею, що ним визнається.
Так, в будівлі, розташованій за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Набережна Перемоги, 30, знаходиться офіс позивача, тобто ПАТ КБ «Приватбанк» використовує приміщення у власній господарській діяльності.
При цьому, у попередніх періодах за вищевказану земельну ділянку позивач сплачував орендну плату за землю в розмірі, передбаченому підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України, в сумі 698 821,01 грн. за рік, не переукладаючи та не пролонгуючи договір оренди.
11 лютого 2013 року Банком подано до Інспекції засобами телекомунікаційного зв`язку звітну податкову декларацію з плати за землю за 2013 рік (орендна плата) №9005364161, на підставі якої задекларована орендна плата в сумі 1 079 109,24 грн., в тому числі по земельній ділянці площею 8287,00 кв.м, яка знаходиться за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Набережна Перемоги, 30, у сумі 698 821,01 грн.
09 серпня 2013 року позивачем подано до Інспекції уточнюючу податкову декларацію з плати за землю (орендна плата) за 2013 рік №9049112007, згідно з якою нараховано до зменшення податкове зобов`язання по орендній платі за землю за 2013 рік на суму 698 821,01 грн. (щомісяця в сумі (-)58 235,08 грн. за січень-листопад 2013 року, за грудень в сумі (-)58 235,13 грн.) по даній земельній ділянці.
У 2014 році податкові зобов`язання з орендної плати за вищевказану земельну ділянку позивачем не декларувались та не сплачувались.
В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 67 Конституції України передбачено, що кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відповідно до частини 1 статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка.
За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України (в редакції, яка діяла в спірний період) плата за землю - загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Згідно з підпунктом 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Як закріплено у пункті 269.1 статті 269 ПК України, платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.
У відповідності до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Пунктом 274.1 статті 274 ПК України визначено, що ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, за винятком земельних ділянок, зазначених у статтях 272, 273, 276 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 288.1 статті 288 ПК України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.
Платником орендної плати є орендар земельної ділянки (пункт 288.2 статті 288 ПК України).
Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки (пункт 288.4, підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України).
З огляду на зазначені норми права, які визначають поняття оренди землі, орендної плати та підстави для сплати останньої, суди дійшли переконання, що оренда землі є видом землекористування, який виникає на підставі договору оренди земельної ділянки, який, в свою чергу, є підставою для її сплати.
В той же час, відповідно до вимог статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Пунктом 1 частини 1 статті 31 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.
За змістом же статті 33 Закону України "Про оренду землі" по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).
Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.
До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.
При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.
Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.
У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).
Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку.
Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді.
Як встановили суди та вже вказувалось в цій постанові, договір оренди землі від 25 січня 2006 року позивачем із Дніпропетровською міською радою було укладено строком на три роки (пункт 3.1 договору).
Втім, після завершення дії договору оренди земельної ділянки позивач останню не звільнив, за актом приймання-передачі орендодавцю не передав та продовжував нею користуватися у власних потребах. Двічі (16 жовтня 2009 року та 15 серпня 2013 року) Банк звертався до орендодавця з проханням продовжити договірні відносини, при цьому, письмового заперечення від орендодавця щодо подальшого використання земельної ділянки не отримував.
Відтак, зважаючи на те, що позивач продовжує користуватися земельною ділянкою згідно умов договору оренди, проти чого не заперечує і орендодавець, суди прийшли до висновку, що у відповідності до приписів статті 33 Закону України "Про оренду землі" відповідний договір вважається таким, що поновлений на тих самих умовах і на той самий строк, у зв`язку з чим податковим органом було правомірно донараховано податкові зобов`язання з орендної плати за землю та винесено оскаржуване податкове повідомлення-рішення.
При цьому, на думку судів, сам факт неукладення додаткової угоди до договору оренди, приймаючи до уваги вище встановлені обставини справи, не може свідчити про відсутність обов`язку у позивача сплачувати орендну плату за земельну ділянку, яка була надана в користування на підставі договору оренди та після спливу строку дії якого позивач продовжує нею користуватися.
Проте, приймаючи такі рішення, суди попередніх інстанцій не врахували, що статтею 33 Закону України «Про оренду землі» було визначено алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та визначено певні правові запобіжники для захисту орендаря, як більш уразливої сторони в цих правовідносинах, від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. При цьому законодавець ототожнив поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» та «поновлення договору оренди землі», використовуючи конструкцію «поновлення договору оренди землі» як для підстави такого поновлення, передбаченої частинами 1 - 5, так і для підстави, передбаченої частиною шостою цієї статті, що свідчить про їх логічну послідовність.
Так, дійсний орендар, який добросовісно виконував свої обов`язки за договором оренди землі, має переважне право перед іншими особами на продовження цих орендних правовідносин. Маючи такий намір, він (орендар) зобов`язаний до закінчення строку оренди землі (у строки, визначені частиною 2 статті 33 вказаного Закону) повідомити про це орендодавця та надіслати проект додаткової угоди. Мета такого повідомлення - запобігання укладенню орендодавцем договору оренди з іншою особою у зв`язку з відсутністю у нього інформації про наявність наміру в дійсного орендаря продовжувати орендні правовідносини.
Таке завчасне повідомлення з надсиланням проекту додаткової угоди є передумовою для зміни сторонами умов договору оренди під час його поновлення (укладення на новий строк). Орендодавець, розглянувши у місячний термін таке повідомлення і проект додаткової угоди, за необхідності узгодивши з орендарем істотні умови, зобов`язаний або укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, або повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень щодо поновлення договору оренди землі шляхом надсилання листа-повідомлення про прийняте рішення (частини 1 - 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі»).
У разі, якщо орендодавець протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві такого листа-повідомлення про наявність заперечень щодо поновлення договору, про яке йшлося вище, а орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після його закінчення, то такий договір вважатиметься поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, без можливості внесення змін до умов договору оренди (частина 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі»).
При цьому додаткова угода про поновлення договору оренди землі має бути укладена в обов`язковому порядку, а за наявності відмови чи ухилення орендодавця від її укладення після дотримання усіх перелічених вище умов - орендар може оскаржити такі дії орендодавця в судовому порядку.
Тобто виникненню в орендодавця обов`язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий останнім лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі». І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на поновлення договору та той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Отже, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких складових: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендар продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.
Правові висновки з означеного питання сформульовано і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження №14-330цс18), від 22 вересня 2020 року у справі №159/5756/18 (провадження №14-99цс20).
Відтак, обставини справи щодо дотримання/недотримання сторонами договору оренди від 25 січня 2006 року вимог законодавства стосовно продовження строку його дії як такі залишились поза межами дослідження судів при прийнятті ними рішень, у зв`язку із чим висновки останніх щодо користування переданою за цим договором земельною ділянкою на праві оренди та, відповідно, зобов`язання вносити плату за неї у виді орендної плати є передчасними.
Водночас, суди не надали належної правової оцінки й аргументам позивача щодо фактичного використання земельної ділянки зі сплатою у зв`язку із цим земельного податку.
Разом з тим, частинами 4, 5 статті 11 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) передбачалось, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.
У відповідності до змісту наведених положень суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів.
Загальне правило оцінки доказів сформульоване у частині 1 статті 86 КАС України, згідно з яким суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частиною 1 статті 138 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.
Тобто предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. З`ясуванню і перевірці доказами підлягають також причини і умови, які сприяли правопорушенню або виникненню публічно-правового спору.
Відповідно ж до статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги адміністративного судочинства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.
Аналогічні за змістом положення закріплені і в КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".
Отже, враховуючи, що допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення й неповне з`ясування обставин справи не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати нові обставини, судові рішення на підставі статей 349 353 КАС України підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати всі фактичні обставини справи з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Керуючись статтями 341 345 349 353 355 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" задовольнити частково.
Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
СуддіС.С. Пасічник І.А. Васильєва І.А. Гончарова