ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 серпня 2020 року
м. Київ
Справа №813/402/17
Провадження № 11-609апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача ПрокопенкаО.Б.,
суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., КібенкоО.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., РогачЛ.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області (далі управління ДСНС, ДСНС відповідно), третя особа Мостиський районний військовий комісаріат (далі Військкомат), про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середньомісячного заробітку
за касаційною скаргою управління ДСНСна постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року (суддя Сакалош В.М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року (судді Старунський Д.М., Багрій В.М., Рибачук А.І.),
УСТАНОВИЛА:
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати протиправним і скасувати наказ управління ДСНС від 24 листопада 2016 року № 413о/с про звільнення зі служби у запас Збройних Сил України молодшого сержанта служби цивільного захисту ОСОБА_1 , пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС;
- поновити на службі цивільного захисту ОСОБА_1 на посаді молодшого сержанта служби цивільного захисту, пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС з 25 листопада 2016 року;
- стягнути з управління ДСНС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток з часу звільнення до дня поновлення на роботі.
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказав на протиправність звільнення його з посади у зв`язку з призовом на військову службу, оскільки звільнення відбулося під час дії особливого періоду, а тому відповідно до статті 119 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП) місце служби та інші гарантії позивача підлягали збереженню.
Львівський окружний адміністративний суд постановою від 23 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року, позов задовольнив.
У ході розгляду справи суди встановили такі обставини.
21 вересня 2015 року ОСОБА_1 прийнятий на службу цивільного захисту в ДСНС за контрактом відповідно до пункту 2 статті 101, пункту 1 статті 102 Кодексу цивільного захисту України та пункту 33 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 року №593 (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин; далі Положення № 593), йому присвоєно спеціальне звання рядовий служби цивільного захисту та призначено на посаду контролера контрольно-пропускного пункту відділення охорони центру забезпечення діяльності управління ДСНС.
Згідно з укладеним ДСНС з ОСОБА_1 контрактом від 15 вересня 2015 року, який набрав чинності 21 вересня 2015 року, він укладений на 3 роки (пункт 3) та може бути припинений достроково з ініціативи ДСНС, зокрема у зв`язку з призовом на строкову військову службу (пункт 5).
23 листопада 2016 року під час проходження позивачем служби цивільного захисту його було призвано на строкову військову службу Військкоматом та відправлено на Львівський обласний збірний пункт у складі команди 55/8062.
Наказом від 24 листопада 2016 року № 413о/с ОСОБА_1 звільнений зі служби в запас Збройних Сил України на підставі пункту 173 та підпункту 9 пункту 176 Положення № 593, а саме у зв`язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії.
На момент звільнення молодший сержант служби цивільного захисту ОСОБА_1 перебував на посаді пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС. Згідно з довідкою 1 держаної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС у Львівській області від 28 лютого 2017року № 1/Д-7 середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 за жовтень і листопад 2016 року становило 3195 грн 17 коп.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про незаконність звільнення позивача з посади, зазначивши, що оскільки звільнення відбулось під час дії визначеного статтею 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»(далі Закон № 3543-XII) особливого періоду, відповідач допустив порушення частини третьої статті 119 КЗпП, а тому позивач підлягає поновленню на раніше займаній посаді з виплатою середньомісячного заробітку.
Управління ДСНС подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, порушує питання про скасування ухвалених цими судами рішень та прийняття нового про відмову в задоволенні позову.
Скаргу мотивовано тим, що на позивача не поширюється дія частини третьої статті 119 КЗпП, оскільки положення Кодексу цивільного захисту України та Положення № 593 є спеціальними нормами, які регулюють спірні правовідносини, передбачають розірвання контракту в разі призову на строкову військову службу.
Крім того, відповідач стверджує, що дія особливого періоду обмежується строками, встановленими для проведення мобілізації, а оскільки Закон України від 17 березня 2014 року № 1126-VII «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» набрав чинності 18 березня 2014 року та тривалість особливого періоду становила 45 діб і закінчилась 2 травня 2014 року.
ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, у якій, посилаючись на безпідставність її вимог, просить відмовити в задоволенні скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Так, позивач наполягає на поширенні на нього як на службовця цивільної (публічної) служби встановлених статтею 119 КЗпП гарантій, зокрема, збереження місця роботи за працівником, призваним на військову службу, на особливий період, який в Україні настав з 17 березня 2014року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію» та й досі триває.
19 червня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Таке рішення касаційного суду мотивоване необхідністю відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 року (справа № 355/1218/17).
У зазначеному судовому рішенні, ухваленомуза результатами розгляду трудового спору щодо оскарження з підстав незастосування визначених частиною третьою статті 119 КЗпП гарантій наказу роботодавця про звільнення працівника на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП (призов працівника на військову службу), суд, проаналізувавши положення статті 1 Закону № 3543-XII, дійшов висновку про неправомірність звільнення особи, адже рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав, а тому на призваного працівника поширюються гарантії щодо збереження місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, встановлені статтею 119 КЗпП та частиною другою статті 39 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII«Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон № 2232-XII).
Так, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, визначений у статті 1 Закону № 3543-XII особливий період, за відсутності воєнного стану в Україні та воєнних дій, розпочинається з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації та завершується після закінчення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України, його завершення не потребує додаткового рішення про демобілізацію. Після завершення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України, норми частини другої статті 39 Закону № 2232-XII та частин третьої, четвертої статті 119 КЗпП не підлягають застосуванню до наведених у цих нормах категорій працівників.
Перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, дослідивши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги управління ДСНС з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Пункт 9 частини першої статті 106 Кодексу цивільного захисту України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, серед підстав для звільнення осіб рядового і начальницького складу із служби цивільного захисту виокремлює призов на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призивної комісії.
Відповідно до підпункту 9 пункту 176 Положення № 593 контракт про проходження служби цивільного захисту припиняється (розривається), а особи рядового і начальницького складу звільняються із служби цивільного захисту у зв`язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії.
Пункт 179 Положення № 593 визначає, що у випадках, передбачених підпунктом 9 пункту 176 цього Положення, особи рядового і начальницького складу, які відповідно до Закону № 2232-XII підлягають призову на строкову військову службу, звільняються зі служби цивільного захисту у триденний строк з дня надходження до відповідного органу чи підрозділу цивільного захисту рішення районної (міської) призовної комісії про призов цієї особи на строкову військову службу.
Водночас порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.
Так, саме Закон № 2232-XII здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, він також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, отже є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
За приписами частин другої, третьої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Видами військової служби відповідно до частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII є:
строкова військова служба;
військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;
військова служба за контрактом осіб рядового складу;
військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;
військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів,які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки;
військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
Призов громадян України на строкову військову службу регламентовано статтею15 Закону, яка, зокрема, передбачає таке:
на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров`я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (частина перша);
строки проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу визначаються Указом Президента України. Такий указ публікується в засобах масової інформації не пізніш як за місяць до закінчення року, що передує року призову (призовів) громадян України на строкову військову службу, крім указу про призов (призови) громадян України на строкову військову службу в особливий період, який публікується не пізніш як за місяць до початку проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу (частина шоста).
Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 1 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України від 2 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державнихкордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII затверджено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303, яким глава держави у зв`язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі постановив про оголошення та проведення часткової мобілізації.
1 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від27 березня 2014 року №1169-VII«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації», пунктом 6 частини другої якого статтю 39Закону № 2232-XII, що регламентує призов на військову службу під час мобілізації, доповнено, зокрема, частиною другою такого змісту:
«2. За громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності».
У подальшому Президентом України ще тричі видавалися укази про часткову мобілізацію, які були затверджені законами України від 6 травня 2014 року №1240-VII, 22 липня 2014 року № 1595-VII, 15 січня 2015 року № 113-VIII та, крім іншого, встановлювали строки проведення мобілізації (протягом 45 діб у перших двох випадках та 210 діб в останньому).
Крім того, Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 15 «Про часткову мобілізацію» (пункт 5) Кабінету Міністрів України було доручено, зокрема, перевести національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду в обсягах, що гарантують безперебійне забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань України під час виконання покладених на них завдань, привести визначені галузі, підприємства, установи та організації у ступінь «повна готовність», а пунктом 7 доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону № 2232-XII,статтею 119КЗпП за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року.
8 лютого 2015 року Законом України від 15 січня 2015 року № 116-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» частину другу статті39 Закону № 2232-XII викладено в такій редакції:
«2. За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання».
Таким чином,законодавцем запроваджено норми щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період, а йприйнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.
11 червня 2015 року набрав чинності Закон України від 14 травня 2015 № 433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду»,метою прийняття якого згідно з пояснювальною запискою до нього є посилення соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду. Зазначеним Законом частину другу статті 39 Закону № 2232-XIIвикладено в такій редакції:
«2. Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
1 червня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким, зокрема частину третю та четверту статті 119 КЗпП викладено в редакції, яка (і на час виникнення спірних правовідносин у цій справі) передбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Аналіз наведених норм, у редакціях, чинних на час призову та звільнення зі служби ОСОБА_1 , дає підстави для висновку, що громадяни України, призвані на строкову військову службу під час особливого періоду, користувалися передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП гарантіями щодо збереження місця роботи та середньомісячного заробітку.
Визначення «особливого періоду» наведено у Законі України від 21 жовтня 1993року № 3543-XII, відповідно до статті 1 якого:
мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведеннянаціональної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;
особливий період період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій;
демобілізація комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування вумовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати мирного часу.
Відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» особливий період період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Вирішуючи питання щодо темпоральних меж дії особливого періоду в розумінні Закону № 3543-XII, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом наведених визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплюєчас мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Такої ж позиції дотримувалося й Міністерство оборони України, про що свідчить його лист від 1 жовтня 2015 року № 322/2/8417, у якому зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на Сході України.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, яка, передаючи справу, дійшла висновку про непоширення встановлених частиною другої статті 39 Закону № 2232-XII та частиною третьої, четвертої статті 119 КЗпП гарантій на перелічених у них військовослужбовців після завершення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 355/1218/17 та погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, про те, що оскільки ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу в період дії особливого періоду, то за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно достатті 39 Закону № 2232-XII тастатті 119 КЗпП.
Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про протиправність та наявність підстав для скасування оскаржуваного наказууправління ДСНС від 24 листопада 2016 року № 413о/с про звільнення ОСОБА_1 зі служби у запас Збройних Сил України ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права. Наведені в касаційній скарзі доводи таких висновків не спростовують.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішенняпро виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Із урахуванням положень наведеної норми КЗпП суди попередніх інстанцій, визнавши протиправним та скасувавши наказ управління ДСНС про звільнення позивача зі служби, дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, визначаючи розмір середнього заробітку позивача, правомірно керувався Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого1995 року № 100 та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499, яким затверджено Інструкцію про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, на підставі яких та згідно з довідкою 1 держаної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС у Львівській області від 28 лютого 2017 року №1/Д-7 про середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 обґрунтовано вказав на необхідність стягнення на користь останнього з відповідачасередньомісячного заробітку з часу звільнення до дня поновлення на роботі в сумі 8 710 грн 83 коп.без урахування сум обов`язкових до сплати податків та внесків.
За правилами частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею341цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про задоволення позову, не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, касаційну скаргу управління ДСНС слід залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року без змін.
Керуючись статтями 341 345 349 350 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1.Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області залишити без задоволення.
2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22червня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідачО.Б. ПрокопенкоСудді:С.В. БакулінаН.П. ЛященкоВ.В. БританчукВ.В. ПророкД.А. ГудимаЛ.І. РогачВ.І. ДанішевськаО.М. СитнікО.С. ЗолотніковО.С. ТкачукО.Р. КібенкоВ.Ю. УркевичЛ.М. Лобойко