ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2021 року
м. Київ
справа №823/1839/16
адміністративне провадження № К/9901/34192/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Мороз Л.Л.,
суддів: Бучик А.Ю., Рибачука А.І.,
розглянувши у порядку попереднього розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу №823/1839/16
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до першого заступника начальника Управління Держпраці у Черкаській області Карпенка Анатолія Андрійовича, Управління Держпраці у Черкаській області про скасування постанови, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2017 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Губської Л.В., суддів: Оксененка О.М., Федотова І.В.,
в с т а н о в и в :
ФОП ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив скасувати постанову Управління Держпраці у Черкаській області про адміністративне правопорушення від 16.11.2016 №23-01-64/218-428, якою до нього застосовано штрафні санкції у розмірі 43500 грн у зв`язку з допуском працівника до роботи без оформлення трудового договору.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що перевірка була проведена із порушеннями норм чинного законодавства, що регулює процедуру її здійснення. Крім того, факт вчинення позивачем порушення вимог трудового законодавства не доведено жодними доказами. Зокрема, посилання відповідача в оскаржуваному рішенні на неоформлення трудових відносин з ОСОБА_2 є безпідставним, оскільки ця особа у нього ніколи не працювала.
Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року позов задоволено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2017 року скасовано постанову суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Суди встановили, що на підставі згоди Державної служби України з питань праці від 16.09.2016 №9524/4.1/4.2-ДП-16, наказу від 18.10.2016 №290-Н та направлення від 18.10.2016 №1500, службові особи Управління Держпраці у Черкаській області провели позапланову перевірку позивача з питань дотримання ним вимог трудового законодавства.
За наслідками перевірки складено акт від 28.10.2016 №23-01-64/218 в якому зафіксовано, що позивач допустив до роботи ОСОБА_2 , що працює у нього продавцем та здійснює реалізацію продовольчих товарів, з 01.10.2016 без оформлення трудового договору (контракту) у письмовій формі, без видання наказу або розпорядження та повідомлення у визначеному законом порядку державного органу з адміністрування єдиного внеску про прийняття вказаної особи на роботу. Також зазначено, що відповідно до пояснень ОСОБА_2 , вона знаходиться на стажуванні у позивача. Цим порушено вимоги частин 1, 3 ст.24 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).
У зв`язку з виявленим порушенням відповідач виніс припис від 28.10.2016 №23-01-64/218-171, яким зобов`язав позивача забезпечити оформлення трудових відносин з найманими працівниками відповідно до законодавства про працю.
16.11.2016 на підставі акта перевірки відповідач прийняв оскаржувану постанову №23-01-64/218-428, якою за вищевказане порушення застосував до позивача штраф у сумі 43500,00 грн.
Вважаючи вказану постанову протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що належних та допустимих доказів стосовно будь-яких трудових відносин між позивачем та ОСОБА_2 учасниками справи не надано, що, в свою чергу, свідчить про необґрунтованість оскаржуваної постанови.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що використання позивачем найманої праці ОСОБА_2 підтверджується належними та допустимими доказами, зокрема, листом Управління праці та соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації від 13.06.2016 № 2446/01-12.
Не погоджуючись з рішеннями суду апеляційної інстанції, позивач через свого представника подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати судове рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки акта перевірки не відповідають дійсності. Звертає також увагу і на те, що його двічі було притягнуто до відповідальності за одне і те саме правопорушення, зокрема, за ч. 3 ст. 41 КУпАП та за ч. 2 ст. 265 КЗпП.
У поданих запереченнях відповідач просить відмовити у задоволенні скарги.
Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення скарги з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону № 877-V державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища; заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом.
Частиною 1 ст. 259 КЗпП передбачено, що державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Так, згідно з пп.6 п.4 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року №96 (далі - Положення №96), Державна служба України з питань праці відповідно до покладених на неї завдань здійснює державний нагляд (контроль) за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю.
Відповідно до ч.1 статті 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
За приписами статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання такої форми є обов`язковим: при організованому наборі працівників; при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); при укладенні трудового договору з фізичною особою; в інших випадках, передбачених законодавством України.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідачем при проведенні перевірки було вірно встановлено, що позивачем в порушення вимог частини третьої статті 24 КЗпП України було допущено працівника до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
Згідно з частиною другою статті 265 КЗпП України юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
Позивач не надав доказів та не спростував висновки суду апеляційної інстанції про те, що постановою Черкаського районного суду Черкаської області від 06.03.2017 по справі №707/2807/16-п, яка залишена без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області від 03.05.2017, встановлено, що ОСОБА_1 , будучи фізичною особою-підприємцем, допустив до роботи ОСОБА_2 , яка здійснювала реалізацію продовольчих товарів з 01 жовтня 2016 року, без оформлення трудового договору (контракту) у письмовій формі, без видання наказу або розпорядження та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку визначеному постановою КМУ від 17 червня 2015 року «Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу», чим порушив ч. ч 1, 3 ст. 24 КЗпП України.
Суд звертає увагу, що і стаття 265 Кодексу законів про працю України і стаття 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення були викладені в такій редакції Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28 грудня 2014 року. Цей Закон вніс комплексні зміни до чинного законодавства України з метою створення умов для стабілізації фінансового стану держави, зниження навантаження на фонд оплати праці та приведення до фінансових можливостей дії положень окремих законів України. Елементом проведеної реформи стало оновлення системи юридичної відповідальності за вчинення відповідних правопорушень, що стосувалося не лише формалізації нових їхніх складів та посилення санкцій, але й запровадження додаткового нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності у сфері легалізації зайнятості.
Ключовою відмінністю статті 265 Кодексу законів про працю України та частини третьої статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення є суб`єктний склад правопорушення. Завдяки цьому одночасно до відповідальності може бути притягнута юридична особа як роботодавець (за статтею 265 Кодексу законів про працю України) і посадова особа цієї юридичної особи (за статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення) за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин. Тобто при допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору в разі притягнення до відповідальності фізичної особи-підприємця на підставі абзацу другого частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України та частини третьої статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення можуть збігатися суб`єкт відповідальності та вид порушення.
Закон не визначає, до якого саме виду юридичної відповідальності належать заходи впливу за правопорушення, передбачені в частині другій статті 265 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
В межах офіційного нормативного тлумачення вказаного конституційного припису, Конституційний Суд України у пункті 1.1 резолютивної частини рішення від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 указав, що ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим положенням виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами.
Таким чином, на конституційному рівні відсутні обмеження суверенних повноважень держави щодо організації системи державного примусу з метою забезпечення виконання постановлених перед нею завдань і функцій (в частині запровадження на рівні закону як рішення вищої юридичної сили нових видів відповідальності, відповідних їм складів правопорушень і санкцій за їхнє вчинення).
Така позиція відповідає і практиці Європейського суду з прав людини, за якою держави повинні мати можливість законно обрати додаткові юридичні заходи у відповідь на соціально небезпечну поведінку (наприклад, недотримання правил дорожнього руху/ ухилення від сплати податків) за допомогою різних процедур, що утворюють єдине ціле з тим, щоб вирішувати різні аспекти соціальної проблеми, що виникла, за умови, що застосовані юридичні засоби в сукупності не є надмірним тягарем для такої особи.
Частини третя, четверта статті 265 Кодексу законів про працю України конкретизували, що штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України. Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі статтею 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.
Однією з таких санкцій є й адміністративно-господарський штраф.
Визначення адміністративно-господарських санкцій відповідає розумінню заходів державного примусу, що є наслідком вчинення відповідного правопорушення, та має єдину онтологічну основу із заходами юридичної відповідальності.
Нормативне визначення штрафів за статтею 265 Кодексу законів про працю України як фінансових санкцій та формальне відмежування їх законодавцем від адміністративно-господарських свідчить про здійснення формальної правової кваліфікації відповідно до національного законодавства в межах автономного виду відповідальності з тяжінням до означення фінансової відповідальності.
За цих умов, нормативних та фактичних підстав відносити штрафи за статтею 265 Кодексу законів про працю України до заходів адміністративної відповідальності немає.
Водночас, частиною третьою статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлено адміністративну відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства у формі накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, від п`ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
У зв`язку з цим, Суд вважає необхідним зазначити, що до цієї справи не застосовується висновок Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду (постанова від 22.12.2020 у справі №260/1743/19) щодо неможливості одночасного притягнення до відповідальності за ч. 2 ст. 265 КЗпП України та ч. 3 ст.41 КУпАП в частині допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору у зв`язку з порушенням принципу «non bis in idem» з огляду на те, що постановою Черкаського районного суду Черкаської області від 06.03.2017 по справі № 707/2807/16-п, яка залишена без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області від 03.05.2017, було встановлено вину ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення (ч.3 ст.41 КУпАП), але не притягнуто до адміністративної відповідальності у зв`язку із закінченням строків.
Аналогічний висновків дійшов Верховний Суд і у постанові від 28 жовтня 2021 року у справі №329/1218/16-а(ЗП/808/3/17).
Відтак, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що оскаржувана постанова винесена на підставі, у спосіб та в межах повноважень, встановлених чинним законодавством.
Оцінюючи наведені відповідачем доводи, Касаційний адміністративний суд виходить з того, що всі аргументи скаржника, викладені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом, їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не зазначено.
Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 343 349 350 355 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд -
п о с т а н о в и в :
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2017 року у справі №823/1839/16 - залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
Л.Л. Мороз
А.Ю. Бучик
А.І. Рибачук ,
Судді Верховного Суду