№ 826/2778/14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 826/2778/14

адміністративне провадження № К/9901/26137/20, № К9901/26237/20, №К9901/26241/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку спрощеного провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/2778/14

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях

за касаційними скаргами Міністерства юстиції України, ОСОБА_1

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року, ухвалене суддею Патратій О.В.,

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Безименної Н.В., суддів: Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2020 року, постановлену суддею Патратій О.В.,

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Безименної Н.В., суддів Бєлової Л.В. та Кучми А.Ю.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, МЮ України), у якому просив:

1.1. визнати незаконним його звільнення з роботи та недійсним внесений відповідачем запис до трудової книжки про звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);

1.2. визнати протиправними дії відповідача щодо проведення атестації 20 січня 2014 року після повідомлення позивачем про припинення трудових правовідносин та під час хвороби позивача;

1.3. скасувати наказ МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к про звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України як незаконний та поновити позивача на роботі;

1.4. стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі (на дату звернення до суду - 3219,04 грн);

1.5. стягнути з відповідача компенсацію за відрив від звичайних занять, пов`язану з прибуттям до суду - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати з урахуванням судових засідань на час винесення рішення по справі (участь у першому судовому засіданні - 22,83 грн.);

1.6. стягнути з відповідача у рахунок відшкодування моральної шкоди - 20000,00 грн.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що наказом заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І. від 03 лютого 2014 року №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 03 лютого 2014 року за прогул без поважних причин, на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Позивач вважає своє звільнення незаконним, а наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки він подавав заяву відповідачу про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з 15 січня 2014 року.

Установлені судами фактичні обставини справи

3. Відповідно до записів у трудовій книжці НОМЕР_1 позивач перебував на державній службі та з 21 листопада 2011 року обіймав посаду головного спеціаліста відділу контролю за діяльністю центрального апарату та територіальних органів Контрольно-ревізійного управління МЮ України. З 25 січня 2012 року переведений на посаду головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту МЮ України.

4. 10 січня 2014 року позивач звернувся із заявою до заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І. про звільнення його з роботи 15 січня 2014 року відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. Крім того, у заяві просив провести розрахунок та виплату належної йому заробітної плати, зокрема, з урахуванням судових рішень, вихідної допомоги та грошової компенсації за невикористані відпустки за 2013-2014 роки.

5. Листом від 14 січня 2014 року №14-Я/31 відповідач повідомив позивача про те, що зазначені у заяві позивача факти перевірені Національним агентством України з питань державної служби та Державною інспекцією України з питань праці та порушень з боку МЮ України не встановлено. Також зазначено, що оскільки МЮ України дотримується вимог законодавства про працю та умов трудового договору, підстави для звільнення позивача відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України відсутні.

6. 15 січня 2014 року позивачем на адресу заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І. направлено лист, яким повернуто службове посвідчення МЮ України від 10 січня 2012 року № 769 та зазначено, що оскільки за даних обставин згоди роботодавця щодо звільнення з роботи законодавством не вимагається, позивач вважає трудовий договір розірваним у визначений ним строк, який надійшов на адресу МЮ України 24 січня 2014 року та зареєстровано за вх. № Я-1203.

7. Доповідною запискою начальника Управління внутрішнього аудиту Власової І.А. від 20 січня 2014 року №18-48/16 повідомлено заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І. про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці протягом 16 та 17 січня 2014 року.

8. За фактом відсутності позивача на роботі посадовими особами МЮ України складені відповідні акти від 16 січня 2014 року, 17 січня 2014 року та 20 січня 2014 року, 21 січня 2014 року, 22 січня 2014 року, 23 січня 2014 року, 24 січня 2014 року, 25 січня 2014 року, 27 січня 2014 року, 28 січня 2014 року, 29 січня 2014 року, 30 січня 2014 року, 31 січня 2014 року та 03 лютого 2014 року.

9. Наказом заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 03 лютого 2014 року за прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

10. Вважаючи зазначений наказ та звільнення з роботи незаконними, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Історія справи

11. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з відсутністю підстав для визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

12. 25 вересня 2014 року постановою Київського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 серпня 2014 роу задоволено частково, постанову суду першої інстанції скасовано, прийнято нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково: змінено формулювання причин та дати звільнення ОСОБА_1 в наказі заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І. від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 », зазначивши підставою звільнення - частину третю статті 38 КЗпП України, датою звільнення - з 15 січня 2014 року; зобов`язано МЮ України внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 ; визнано протиправними дії Мін`юсту щодо проведення атестації ОСОБА_1 20 січня 2014 року; в решті позову відмовлено.

12.1. Мотивом часткового задоволення позову ОСОБА_1 в частині зміни формулювання звільнення, суд апеляційної інстанції зазначив, що саме в цьому полягає поновлення прав позивача, оскільки останній наполягав саме на тому, що він є звільненим з 15 січня 2014 року на підставі його заяви про звільнення відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. Підстав для задоволення вимог адміністративного позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі у суд не знайшов, оскільки звільнення за власним бажанням виключає таку можливість.

13. 29 жовтня 2014 року наказом МЮ України від № 2348/к «Щодо ОСОБА_1 » на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2014 року у справі № 826/2778/14 внесено зміни до наказу МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » виклавши його в наступній редакції: 1) звільнити ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 15 січня 2015 року відповідно до частини 2 статті 38 КЗпП України; 2) відповідно до статті 44 КЗпП України виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку; 3) скасувати рішення атестаційної комісії МЮ України від 20 січня 2014 року про визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді.

Підстава: заява ОСОБА_1 , виконавчий лист Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2014 року № 826/2778/14.

14. 01 березня 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України касаційні скарги ОСОБА_1 та МЮ України задоволено частково, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2014 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

14.1. Мотивом скасування рішення суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий апеляційний перегляд касаційної інстанції зазначив те, що суд апеляційної інстанції безпідставно вийшов за межі позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не просив в адміністративному позові змінити формулювання причин та дати звільнення ОСОБА_1 .

15. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 серпня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2016 року, у задоволені позову відмовлено.

16. Постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 серпня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2016 року скасовано; адміністративний позов задоволено частково; визнано протиправними дії МЮ України щодо проведення 20 січня 2014 року атестації головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту МЮ України ОСОБА_1 ; визнано незаконним та скасовано наказ МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України за пунктом 4 статті 40 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту МЮ України з 03 лютого 2014 року. Адміністративну справу №826/2778/14 в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях, направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

16.1. Задовольняючи позовні вимоги в частині скасування наказу про звільнення позивача від 03 лютого 2014 року № 178/к та його поновлення на роботі, Верховний Суд виходив з того, що невиконання МЮ України законодавства про працю стосовно ОСОБА_1 , що і стало підставою для звернення позивача до відповідача із заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, підтверджується судовими рішеннями у справах № 826/13742/13-а та № 826/1708/13-а Окружного адміністративного суду міста Києва. Тож, за висновком Верховного Суду, заява позивача про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у визначений ним строк з 15 січня 2014 року підлягала задоволенню, водночас в порушення наведеної правової норми відповідачем не було звільнено позивача з наведених підстав, натомість згідно з оскаржуваним наказом позивача звільнено з посади за прогул без поважних причин на підставі пункту четвертого частини першої статті 40 КЗпП України. Таким чином, працедавець самостійно змінив визначену працівником причину звільнення з роботи з усіма несприятливими для працівника наслідками, а тому оскаржуваний наказ заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І від 03 лютого 2014 року №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » за прогул є протиправним.

17. 18 листопада 2019 року Окружним адміністративним судом міста Києва на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року про поновлення позивача на посаді видано виконавчий лист.

18. Наказом МЮ України від 14 лютого 2020 року № 669/к, на виконання означеної постанови Верховного Суду, скасовано наказ МЮ України від 03 лютого 2014 року №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 03 лютого 2014 року, про що останнього відповідно до положень статті 91 Закону України «Про державну службу» повідомлено листом МЮ України від 21 лютого 2020 року № 1891/14.1/-20.

19. 23 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із заявою в порядку статті 383 КАС України про визнання протиправною бездіяльності, вчиненої суб`єктом владних повноважень - МЮ України на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, у якій просив:

- визнати протиправними дії відповідача щодо видання наказу від 27 березня 2020 року №1307/к "Про звільнення", на підставі якого звільнено ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 30 березня 2020 року, яка не існує у структурі підрозділу та штатному розписі;

- скасувати наказ відповідача від 27 березня 2020 року № 1307/к "Про звільнення" щодо звільнення позивача з посади з припиненням державної служби з часу його видання.

20. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2020 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року, вказану заяву позивача повернуто.

21. Повертаючи заяву ОСОБА_1 від 23 квітня 2020 року про визнання протиправною бездіяльності, вчиненої суб`єктом владних повноважень - МЮ України на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що в порядку статті 383 КАС України суд вирішує питання пов`язані з виконанням постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року про скасування саме наказу від 03 лютого 2014 року № 178/к та поновлення позивача на роботі, а не нового наказу відповідача від 27 березня 2020 року № 1307/к про звільнення позивача із займаної посади. При цьому, суди попередніх інстанцій зазначили, що питання скасування наказу про звільнення від 27 березня 2020 року № 1307/к може вирішуватися шляхом пред`явлення окремого позову.

22. За наслідками нового розгляду справи в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року позов задоволено частково, стягнуто з МЮ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 лютого 2014 року по 13 лютого 2020 року у розмірі 189023,01 грн, стягнуто з МЮ України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

23. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що період стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід рахувати з 04 лютого 2014 року (день, наступний за днем звільнення) по 13 лютого 2020 року (день, що передує фактичному поновленню на роботі).

23.1. За змістом рішення суду першої інстанції період стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу був обрахований судом, виходячи з того, що на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі №826/2778/14, яка підлягала негайному виконанню в частині поновлення позивача на посаді, МЮ України лише 14 лютого 2020 року наказом № 669/к скасовано наказ від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 03 лютого 2014 року.

23.2. За таких обставин, на підставі статті 236 КЗпП України, згідно з якою власник або уповноважений ним орган несуть відповідальність за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника у вигляді виплати середнього заробітку за час такої затримки незалежно від вини роботодавця у цій затримці, суд першої інстанції під час нового розгляду справи вважав необхідним включити до періоду стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також період затримки виконання вищевказаної постанови Верховного Суду з 23 вересня 2019 року по 13 лютого 2020 року (день, що передує фактичному поновленню на роботі наказом МЮ України від 14.02.2020 № 669/к).

23.3. Розмір стягнутого з МЮ України середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом першої інстанції розраховано на підставі наданої на вимогу суду МЮ України довідки № 16-42/421 від 04 грудня 2019 року про розмір середньомісячного заробітку позивача за два місяці, що передували його звільненню. Згідно вказаної довідки середньоденна заробітна плата позивача за два місяці, що передували його звільненню, становила 125,43 грн., а середньомісячна - 2 696,74 грн. Таким чином, за розрахунком суду, сума середнього заробітку позивача, яка підлягає стягненню з відповідача за період з 04 лютого 2014 року по 13 лютого 2020 року, становить 189 023,01 грн (1 507 робочих днів х 125,43 грн).

23.4. При цьому суд першої інстанції вважав необґрунтованим застосування позивачем при розрахунку середнього заробітку можливе підвищення його заробітної плати у 2015-2019 роках на підставі пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Постанова № 100), з огляду на те, що інформація стосовно підвищення тарифних ставок і посадового окладу за посадою головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту МЮ України, з якої звільнено позивача, витребовувалася судом першої інстанції у відповідача ухвалою від 24 березня 2020 року. Водночас на виконання цієї ухвали відповідачем надано відповідь-пояснення від 12 травня 2020 року, за змістом якого підвищення тарифних ставок і посадового окладу за посадою головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту не відбувалося.

23.5. На підставі вищевикладеного суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги в цій частині стягнення середнього заробітку підлягають задоволенню частково, а саме в сумі 189 023,01 грн.

23.6. Стягуючи з МЮ України на користь позивача моральну шкоду у розмірі 20000 грн, суд першої інстанції виходив з того, що позивач був неправомірно позбавлений законного права на відповідну оплату праці, що відбулося внаслідок протиправних дій органу державної влади, а відновлення порушеного права відбувалося протягом значного періоду часу. Суд зауважив, що підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя (постанова ВСУ від 14 грудня 2016 року № 428/7002/14-ц).

24. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року змінено в мотивувальній частині з урахуванням висновків даної постанови та викладено абзац 2 резолютивної частини рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року в такій редакції: «Стягнути з МЮ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 лютого 2014 року по 23 вересня 2019 року у розмірі 188869,12 грн». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

24.1. Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції неправильно обраховано період стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу по 13 лютого 2020 року (день, що передує фактичному поновленню на роботі), суд апеляційної інстанції указав, що правильним слід вважати період саме з 04 лютого 2014 року (наступний день після звільнення) по 23 вересня 2019 року (дата ухвалення постанови Верховним Судом).

24.2. Одночасно суд апеляційної інстанції указав на безпідставність застосування судом першої інстанції при розрахунку стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу показників з довідки МЮ України № 16-42/421 від 04 грудня 2019 року, оскільки вона містить інформацію про заробітну плату позивача за листопад-грудень 2013 року, при тому, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати, здійснюється саме за останні два місяці роботи перед звільненням, якими у даному випадку є грудень 2013 та січень 2014 року, відомості про заробітну плату позивача у яких відображені в довідці про середню заробітну плату від 24 липня 2014 року № 17-42/240.

24.3. Тож, враховуючи дані наявної у матеріалах справи довідки про середню заробітну плату від 24 липня 2014 року № 17-42/240, з урахуванням Порядку № 100, судом апеляційної інстанції встановлено, що заробітна плата за останні два місяці роботи (грудень 2013 року та січень 2014 року) складає 3890,13 грн (2999,80 грн + 890,33 грн), середньоденний розмір заробітної плати становить 134,14 грн. (3890,13 грн/29 робочі дні), сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 04 лютого 2014 року (наступний день після звільнення) по 23 вересня 2019 року (дата ухвалення постанови Верховним Судом) становить: 134,14 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 1408 робочих днів вимушеного прогулу = 188869,12 грн., яка підлягає стягненню на користь позивача.

24.4. З урахуванням наведеного, оскільки суд першої інстанції дійшов вірних висновків про необхідність стягнення з Міністерства юстиції України на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, втім помилково застосував показники, зазначені у довідці № 16-42/421 від 04 грудня 2019 року та невірно указав період, за який необхідно стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зміни мотивувальної та резолютивної частини рішення Окружного адміністративного суду міста Києва № 826/2778/14 від 20 травня 2020 року.

24.5. При цьому, суд апеляційної інстанції вважав вірним висновок суду першої інстанції, що оскільки позивач був неправомірно позбавлений законного права на відповідну оплату праці, що відбулось внаслідок протиправних дій органу державної влади, а відновлення порушеного права відбувалось протягом значного періоду часу, наявні правові підстави для стягнення на користь позивача моральної шкоди у визначеній ним сумі в 20000,00 грн.

24.6. Також судом апеляційної інстанції, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнуто з МЮ України на користь позивача компенсацію за відрив від звичайних занять внаслідок участі позивача у судових засіданнях судів першої, апеляційної та касаційної інстанції в розмірі 70,00 грн.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг та їх рух в касаційній інстанції

25. 12 жовтня 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга МЮ України, у якій скаржник просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року в частині задоволених вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

26. В обґрунтування касаційної скарги МЮ України посилалося на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норми статті 235 КЗпП України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 711/7229/17-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 753/13791/17-ц, від 02 вересня 2019 року у справі № 237/4712/17-ц та інших, в частині підходів до розуміння сутності вимушеного прогулу, який визначається як час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

26.1. На думку скаржника, вжиття терміну «вимушений» у відповідних статтях КЗпП України щодо стягнення середнього заробітку за час саме вимушеного прогулу, виключає можливість стягнення такого заробітку у разі добровільного невиходу працівника на роботу з власної волі поза виною власника або уповноваженого ним органу. У контексті наведеного скаржник вважає, що суд має дослідити, крім іншого, причинно-наслідковий зв`язок між наказом про звільнення працівника, визнаним в подальшому судом незаконним, та позбавленням можливості такого працівника працювати.

26.2. Скаржник підкреслював, що ОСОБА_1 у межах цієї справи в адміністративному позові від 28 лютого 2014 року заявив похідну вимогу на підставі статті 235 КЗпП України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням наказом Мін`юсту від 03 лютого 2014 року № 178/к. Водночас суди попередніх інстанцій, крім іншого, застосували статтю 236 КЗпП України, яка не підлягає застосуванню до спірних відносин, оскільки позивач не звертався з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України. Тож, оскільки позивач вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі не заявляв, підставу свого позову не змінював шляхом додаткового посилання на статтю 236 КЗпП України, то, на думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанції безпідставно вийшли за межі позовних вимог та застосували вказану норму КЗпП України до спірних правовідносин без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 грудня 2019 року № 808/2422/16 та від 27 червня 2019 року у справі № 821/1678/16.

26.3. Далі скаржник наголошував, що судами першої та апеляційної інстанцій застосовано норми матеріального права, а саме приписів Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, а саме від 30 липня 2020 року у справі № К/9901/34960/19, від 05 червня 2019 року № 686/22669/16-ц.

26.4. Також, на переконання скаржника, судами попередніх інстанцій під час здійснення оспорюваних розрахунків середнього заробітку за час вимушеного прогулу не застосовано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 824/222/17-а, у якій Верховний Суд погодився з судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанції стосовно, стягнення на користь поновленого працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу за вирахуванням одержаної позивачем вихідної допомоги та допомоги по безробіттю.

26.5. Окремо МЮ України звертав увагу суду касаційної інстанції на недотримання судами попередніх інстанцій положень абзацу п`ятого пункту 6 Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, відповідно до якого суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Тобто суд під час вирішення питання про призначення суми середнього заробітку за період вимушеного прогулу вказує суму без відрахування з неї податків і зборів. При цьому, в резолютивній частині рішення обов`язково має бути зазначено, що суму визначено без утримання податку. Стягнення і сплата прибуткового податку покладаються на роботодавця, який самостійно розраховує суму податкових відрахувань і зменшує суму, призначену судом, на суму нарахованих податків. Натомість, в резолютивній частині рішення суду першої інстанції у справі № 826/2778/14 зазначено лише суму стягнення без примітки «без відрахування податків і зборів».

26.6. Крім іншого, скаржник вважає, що враховуючи обставини цієї справи (позивач за власною волею, без будь-яких дій роботодавця, перестав виходити на роботу, вважаючи себе звільненим за власним бажанням з 16 січня 2014 року), суд першої інстанції мав застосувати принцип співмірності до спірних правовідносин, як один із елементів справедливого вирішення спору з питань звільнення з публічної служби, позаяк працівник (державний службовець) має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Застосування принципу співмірності при вирішенні трудових спорів, на думку скаржника, спричинене тим, що недобросовісними можуть бути не тільки роботодавці, але й працівники.

26.7. У своїй касаційній скарзі МЮ України наполягає на недоведеності моральної шкоди позивача (у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази такої шкоди та, відповідно, і її розміру). Судами попередніх інстанцій при визначенні розміру моральної шкоди, на переконання скаржника, не враховано висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі №822/1178/19, а також пункт 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», який полягає у тому, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

26.8. При цьому, МЮ України наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування приписів статті 25 Закону України «Про запобігання корупції» у подібних правовідносинах, адже попередня практика Верховного Суду щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі) не враховувала факт несумісності статусу державного службовця з можливістю отримання інших видів доходів відповідно до вказаної норми закону.

27. 12 жовтня 2020 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

28. Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження № К/9901/26137/20 за вищевказаною касаційною скаргою.

29. 09 листопада 2020 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу МЮ України (№ К/9901/26137/20), де позивач посилається на необґрунтованість доводів цієї касаційної скарги. Указує, що відповідач на власний розсуд трактує як поняття «вимушений прогул», так і норми Порядку № 100 в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та запроваджених алгоритмів його розрахунку.

29.1. У своєму письмовому відзиві на касаційну скаргу МЮ України ОСОБА_1 посилався на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29 жовтня 2020 року у справі № 826/676/16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року по справі № 826/808/16, у яких сформовано правову позицію, що законодавством не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певних обставин (отримання вихідної допомоги по безробіттю, отримання заробітної плати за новим місцем роботи, допомога по тимчасовій працездатності, середній заробіток на період влаштування та інш.).

29.2. На підтвердження правомірності стягнення на його користь судами моральної шкоди позивач посилався на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, у якій Суд зауважив, що відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди йому не завдано. Водночас психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчити про заподіяння їй моральної шкоди. У свою чергу, позивач зазначив, що на ґрунті нервових переживань у нього сталися гіпертонічні кризи 16 січня 2014 року та 03 лютого 2014 року, він вимушений був неодноразово з 16 січня 2014 року звертатися за медичною допомогою та стаціонарно лікуватися.

29.3. Крім того, ОСОБА_1 за результатами перегляду справи просить постановити окрему ухвалу згідно зі статтею 249 КАС України направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що спричинили порушення закону при виданні наказів МЮ України від 14 лютого 2020 року № 669/к «Про поновлення на роботі» та від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення».

30. 12 жовтня 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржник просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року в частині стягнення з МЮ України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а справу в цій частині направити на новий розгляд, в іншій частині зазначені рішення судів залишити без змін.

31. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій не правильно визначили розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням, не застосувавши коригування заробітної плати, включаючи премії та інші виплати, що враховуються під час обчислення середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення на коефіцієнт підвищення посадових окладів і тарифних ставок за час вимушеного прогулу працівника у зв`язку з незаконним звільненням з урахуванням пункту 10 Порядку № 100. У свою чергу, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах в частині коригування заробітної плати за час вимушеного прогулу працівника у зв`язку з незаконним звільненням з урахуванням пункту 10 Порядку № 100, а також порядку поновлення працівника на посаді, якої не існує, внаслідок організаційних змін, що відбулися за час його вимушеного прогулу.

31.1. Скаржник указує на те, що ця справа має для нього виняткове значення, оскільки суди попередніх інстанцій не дослідили, що у структурі та штатному розписі апарату МЮ України, зокрема, станом на 14 лютого 2020 року відсутня посада головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій не прийняли до уваги, що дії відповідача є протиправними, оскільки згідно з трудовим законодавством, у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді.

32. 12 жовтня 2020 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

33. Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження № К/9901/26237/20 за вищевказаною касаційною скаргою.

34. 18 листопада 2020 року від МЮ України надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 провадженні № К/9901/26237/20, де відповідач посилається на необґрунтованість доводів даної касаційної скарги та просить її відхилити, а рішення, прийняті судами попередніх інстанцій, скасувати в частині задоволених вимог та ухвали нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Доводи викладені у даному відзиві є аналогічні доводам, викладеним у касаційній скарзі МЮ України у провадженні № К/9901/26137/20.

35. 12 жовтня 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржник з урахуванням уточненої касаційної скарги, поданої на виконання ухвали Верховного Суду від 02 листопада 2020 року про залишення касаційної скарги без руху, просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року і передати справу для продовження розгляду.

36. В обґрунтування цієї касаційної скарги ОСОБА_1 указує, що, оскільки, на його думку, МЮ України допущено протиправну бездіяльність на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року та протиправні дії при поновленні на неіснуючу в штатному розписі посаду згідно з наказом МЮ України від 14 лютого 2020 року № 669/к «Про поновлення на роботі», то він звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва в порядку статті 383 КАС України із заявою про визнання протиправними дій та бездіяльності, вчинених відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у цій справі. Відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 квітня 2020 року розгляд цієї заяви призначено в порядку письмового провадження і станом на момент подачі цієї касаційної скарги рішення суду за результатами розгляду вказаної заяви не прийнято.

36.1. Водночас скаржник зауважує, що 21 квітня 2020 року він отримав засобами поштового зв`язку наказ МЮ України від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення», згідно з яким ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 30 березня 2020 року у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

36.2. Отже, на переконання скаржника, накази відповідача від 14 лютого 2020 року №669/к «Про поновлення на роботі» та від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення» є взаємопов`язаними та безпосередньо стосуються виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14.

36.3. Тому, на думку скаржника, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, повертаючи йому подану в порядку статті 383 КАС України заяву про визнання протиправними дій та бездіяльності МЮ України у зв`язку із винесенням наказу від 27 березня 2020 року № 1307/к «Про звільнення», дійшов упередженого висновку, що «питання правомірності прийняття МЮ України іншого наказу від 27 березня 2020 року № 1307/к про звільнення позивача, після поновлення його на виконання рішення Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14, повинно досліджуватися в іншій окремій справі на підставі відповідного позову», оскільки, вважає, що поновлення його на посаді фактично не відбулося. У зв`язку з цим скаржник вважає, що його право на розгляд справи справедливо і відкрито безстороннім і незалежним судом в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції у світлі принципів верховенства права та правової певності порушено.

37. 12 жовтня 2020 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

38. Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження № К/9901/26241/20 за вищевказаною касаційною скаргою з урахуванням уточненої касаційної скарги, поданої на виконання ухвали Верховного Суду від 02 листопада 2020 року про залишення касаційної скарги без руху.

39. 16 грудня 2020 року від МЮ України надійшов відзив на касаційну скаргу №К/9901/26241/20, де відповідач посилається на необґрунтованість доводів даної касаційної скарги та просить її відхилити, а рішення, прийняті судами попередніх інстанцій, залишити без змін. Відповідач зауважує, що наказом МЮ України від 14 лютого 2020 року № 669/к позивача було поновлено на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту МЮ України з 03 лютого 2014 року на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14. Тож на цьому етапі МЮ України вважає, що ним виконано зобов`язання перед ОСОБА_1 в частині поновлення на роботі, покладені на нього означеною постановою Верховного Суду.

39.1. На підставі наведеного, МЮ України погоджується із ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін судом апеляційної інстанції, про повернення позивачу заяви, поданої у порядку статті 383 КАС України, оскільки питання правомірності прийняття МЮ України іншого наказу від 27 березня 2020 року № 1307/к про звільнення позивача, після його поновлення на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі 826/2778/17, повинно досліджуватися в іншій окремій справі на підставі відповідного позову.

40. 18 грудня 2020 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив МЮ України (№К/9901/26241/20), мотивована тим, що оскільки фактичне поновлення позивача на роботі не відбулося, усі протиправні дії та бездіяльність боржника, вчинені на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року про поновлення на посаді, повинні оскаржуватися у порядку 383 КАС України.

41. Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 29 вересня 2021 року закінчено підготовчі дії у справі № 826/2778/14 у касаційних провадженнях № К/9901/26137/20, № 9901/26237/20, № 9901/26241/20 та призначено їх до розгляду у порядку спрощеного провадження за наявними у справі матеріалами.

Нормативне регулювання

42. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

43. За змістом частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

44. Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

45. За приписами абзацу третього пункту 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

46. Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

47. За змістом пункту 10 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.

48. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток.

Позиція Верховного Суду

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

49. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

50. Надаючи оцінку доводам касаційних скарг, Верховний Суд виходить із такого.

51. Питання про незаконність звільнення позивача та поновлення його на посаді у цій справі вирішено постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, якою визнано незаконним та скасовано наказ МЮ України від 03 лютого 2014 року №178/к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України за пунктом 4 статті 40 КЗпП України та поновлено його на цій посаді з 03 лютого 2014 року, а в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях, направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

52. За наслідком нового розгляду рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року у редакції постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, стягнуто з МЮ України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 лютого 2014 року (наступний день після звільнення) по 23 вересня 2019 року (день постановлення рішення Верховним Судом про поновлення позивача на роботі) у загальному розмірі 188869,02 грн без застосування механізму підвищення цього заробітку на коефіцієнт підвищення посадового окладу, передбаченого пунктом 10 Постанови № 100, як на тому наполягав позивач у своїх розрахунках.

52.1. Одночасно стягнуто з МЮ України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн та компенсацію за відрив від звичайних занять внаслідок участі позивача у судових засіданнях судів першої, апеляційної та касаційної інстанції в розмірі 70,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

53. Доводи касаційних скарг МЮ України та ОСОБА_1 на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції по суті позовних вимог за наслідками нового розгляду не містять доводів незгоди в частині задоволення вимог позивача про компенсацію за відрив від звичайних занять внаслідок участі позивача у судових засіданнях судів першої, апеляційної та касаційної інстанції у розмірі 70,00 грн, а тому Верховний Суд не надає оцінки в частині застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права в цій частині.

54. Спірним питанням у касаційному провадженні № К/9901/26137/20 за касаційною скаргою МЮ України є нарахування та стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку із поновленням останнього на посаді в установі відповідача за рішенням суду у зв`язку із незаконним звільненням, а також стягнення із останнього на користь позивача моральної шкоди.

55. За доводами касаційної скарги МЮ України в частині незгоди із оскаржуваними судовими рішеннями вжиття терміну «вимушений» у відповідних статтях КЗпП України щодо стягнення середнього заробітку за час саме вимушеного прогулу, виключає можливість стягнення такого заробітку у разі добровільного невиходу працівника на роботу з власної волі поза виною власника або уповноваженого ним органу. У контексті наведеного скаржник вважає, що суд має дослідити, крім іншого, причинно-наслідковий зв`язок між наказом про звільнення працівника, визнаним в подальшому судом незаконним, та позбавленням можливості такого працівника працювати.

56. Скаржник стверджує, що факт подальшого видання МЮ України наказу від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » сам по собі не призвів до вимушеного прогулу позивача з дати його видання, оскільки сам позивач самостійно вирішив не виходити на роботу (і більше не виходив) з 16 січня 2014 року, вважаючи трудовий договір розірваним на підставі своєї заяви про звільнення за власним бажанням. Про факт невиходу на роботу та повернення службового посвідчення позивач повідомив МЮ України листом від 15 січня 2014 року (вх. Я-1203 від 24 січня 2014 року), на який він посилається у своєму позові та копію якого додав до позову. Наведене, на переконання скаржника, виключає причинно-наслідковий зв`язок такого невиходу позивача на роботу із оскаржуваним ним наказом МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к, оскільки цей наказ був виданий вже після того, як ОСОБА_1 самостійно з власної волі вирішив не виходити на роботу, вважаючи себе звільненим за власним бажанням, на що, на його переконання, згода роботодавця не потрібна. Оскільки, на переконання скаржника, у даному випадку мали місце добровільний невихід позивача на роботу та безвідносно до оскарженого останнім наказу про звільнення, тому ,на думку скаржника, відсутня можливість стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, позаяк статтею 235 КЗпП України не передбачена можливість будь-яких стягнень за відсутності вимушеного прогулу.

57. У цьому ж контексті, скаржник посилався на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та незастосування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 18 червня 2020 року у справі № 822/326/16, в частині недослідження всіх зібраних у справі доказів, тобто з порушенням норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Так, судами першої та апеляційної інстанції не досліджено дію наказу МЮ України від 29 жовтня 2014 року № 2348/к «Щодо ОСОБА_1 », який був прийнятий на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2014 року, що набрала на той момент законної сили. Скаржник вважає, що правовим наслідком наказу МЮ України від 29 жовтня 2014 року № 2348/к «Щодо ОСОБА_1 », а отже і припинення дії наказу МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 », було звільнення ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 38 КЗпП України, як того і бажав позивач та про що ним була подана відповідна заява, а також йому виплачена вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку на підставі приписів статті 44 КЗпП України. Цей наказ не був оскаржений позивачем, та не був скасований або визнаний незаконним.

58. Надаючи оцінку вищевикладеним доводам МЮ України Верховний Суд, з огляду на свою послідовну практику, повторює, що за приписами статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

59. Незаконність звільнення позивача у цій справі за прогул без поважних причин на підставі пункту четвертого частини першої статті 40 КЗпП України була установлена постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року. Тож у силу приписів статті 235 КЗпП України правовим наслідком, який відповідає суті порушеного права позивача та призводить до його ефективного відновлення, є поновлення останнього на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

60. Частиною другою статті 235 КЗпП України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

61. Верховний Суд звертає увагу що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата незаконно звільненому працівнику, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

62. За правовою позицією Верховного Суду, сформульованою, зокрема, у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17, вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.

63. Верховний Суд у цій постанові підкреслив, що у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.

64. Виходячи зі змісту частини першої статті 235 КЗпП України, оплата вимушеного прогулу має місце у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі, у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою.

65. Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2019 року, визнаючи незаконним та скасовуючи наказ МЮ України від 03 лютого 2014 року №178/к про звільнення позивача з посади за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, виходив з протиправності оскаржуваного наказу, яка полягала у тому, що працедавець самостійно змінив визначену причину звільнення з роботи з усіма несприятливими для працівника наслідками, застосував спосіб відновлення порушеного права останнього, який відповідає суті його порушеного права - поновлення на роботі. Наведене утворює підставу для оплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу за частиною другою статті 235 КЗпП України.

66. Вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (зокрема, незаконне звільнення) до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі.

67. У цій справі судом апеляційної інстанції обґрунтовано змінено рішення суду першої інстанції в частині визначення періоду вимушеного прогулу, яким не розмежовано дію статей 235 та 236 КЗпП України та обраховано цей період з 04 лютого 2014 року (наступний день після звільнення) по 13 лютого 2020 року (день, що передує фактичному поновленню на роботі).

68. Нормами КЗпП України чітко розмежовано підстави стягнення «середнього заробітку за час вимушеного прогулу», який згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України стягується одночасно із ухваленням рішення про поновлення незаконно звільненого працівника, та підстави стягнення «середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі», який за нормами статті 236 КЗпП України стягується за період затримки виконання рішення уповноваженого органу про поновлення на роботі.

69. Оскільки предмет розгляду у цій справі охоплює правовідносини щодо поновлення позивача на посаді внаслідок його незаконного звільнення на підставі статті 235 КЗпП України, то судом апеляційної інстанції правильно визначено період вимушеного прогулу позивача - з 04 лютого 2014 року (наступний день після звільнення) по 23 вересня 2019 року (дата ухвалення постанови Верховним Судом).

70. Верховний Суд враховує, що судом апеляційної інстанції виправлена помилка суду першої інстанції щодо безпідставного застосування до спірних правовідносин положень статті 236 КЗпП України, а тому відхиляє доводи МЮ України про помилкове застосування судами попередніх інстанцій норм статті 236 КЗпП України.

71. Верховний Суд також відхиляє доводи МЮ України щодо неврахування судами попередніх інстанцій під час визначення періоду та розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу наказу МЮ України від 29 жовтня 2014 року № 2348/к «Щодо ОСОБА_1 », яким внесено зміни до наказу МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » виклавши його в наступній редакції: 1) звільнити ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 15 січня 2015 року відповідно до частини 2 статті 38 КЗпП України; 2) відповідно до статті 44 КЗпП України виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку; 3) скасувати рішення атестаційної комісії МЮ України від 20 січня 2014 року про визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді.

72. Колегія суддів приймає до уваги, що цей наказ був виданий відповідачем на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2014 року у цій справі, якою позов ОСОБА_1 було задоволено частково та визначено способом захисту порушеного права, який на думку суду апеляційної інстанції відповідав суті порушеного права позивача, - зміну формулювання причин та дати звільнення останнього із зобов`язанням МЮ України внести відповідні зміни до його трудової книжки.

73. Водночас необхідно врахувати, що за наслідками касаційного перегляду ця постанова суду апеляційної інстанції скасована ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 березня 2016 року, якою справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

74. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи постанову, дійшов протилежних висновків. Так, суд апеляційної інстанції з одного боку визнав, що відповідач самостійно неправомірно змінив визначену позивачем підставу звільнення з роботи на іншу з усіма несприятливими для працівника наслідками, а з іншого боку - не знайшов підстав для задоволення вимог позивача про скасування оспорюваного наказу та поновлення його на роботі. Апеляційний суд, обираючи спосіб захисту порушених прав позивача вважав за необхідне застосувати до вказаних правовідносин норми частини третьої статті 235 КЗпП України та змінити формулювання причин звільнення позивача без поновлення його на роботі. При цьому, за висновками ВАСУ, суд апеляційної інстанції безпідставно вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач в адміністративному позові не просив захистити його право шляхом зміни формулювань причин та дати звільнення, а тому застосування судом апеляційної інстанції статті 11 КАС України не призвело до повного захисту прав позивача, а навпаки призвело до порушення норм процесуального та матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи в цілому.

75. Вищий адміністративний суд України, направляючи справу на новий розгляд, наголосив на тому, що зміна формулювань причин звільнення можлива лише за умови коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі. Натомість позивачем у цій справі навпаки висувалася вимога про скасування наказу МЮ України про його звільнення від 03 лютого 2014 року № 178/к, поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року, на чому він наполягав також і у своїй апеляційній скарзі.

76. У свою чергу, Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2019 року у цій справі, виходячи із протиправності наказу МЮ України від 03 лютого 2014 року №178/к про звільнення позивача з посади за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, застосував спосіб відновлення порушеного права останнього, який відповідає суті його порушеного права, - поновлення на роботі із оплатою вимушеного прогулу.

77. За таких обставин прийняття відповідачем рішень чи вчинення дій, не спрямованих на відновлення порушеного права у встановлений судом спосіб, застосовуючи спосіб, який не відповідає суті порушеного права, не матимуть юридичного значення у контексті належності виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року.

78. Тож судами попередніх інстанцій правильно не враховано під час визначення періоду та розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу наказ МЮ України від 29 жовтня 2014 року № 2348/к «Щодо ОСОБА_1 », яким внесено зміни до наказу МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

79. Вирішуючи питання розміру середнього заробітку, належного позивачу за наслідками розгляду цієї справи, суд апеляційної інстанції указав на безпідставність застосування судом першої інстанції при розрахунку стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу показників з довідки МЮ України № 16-42/421 від 04 грудня 2019 року, оскільки вона містить інформацію про заробітну плату позивача за листопад-грудень 2013 року, при тому, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати, здійснюється саме за останні два місяці роботи перед звільненням, якими у даному випадку є грудень 2013 та січень 2014 року, відомості про заробітну плату позивача, відображені в довідці про середню заробітну плату від 24 липня 2014 року № 17-42/240.

80. Тож, враховуючи дані наявної у матеріалах справи довідки про середню заробітну плату від 24 липня 2014 року № 17-42/240, з урахуванням Порядку № 100, судом апеляційної інстанції встановлено, що заробітна плата за останні два місяці роботи (грудень 2013 року та січень 2014 року) складає 3890,13 грн (2999,80 грн + 890,33 грн), середньоденний розмір заробітної плати становить 134,14 грн (3890,13 грн/29 робочі дні), сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 04 лютого 2014 року (наступний день після звільнення) по 23 вересня 2019 року (дата ухвалення постанови Верховним Судом) становить: 134,14 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 1408 робочих днів вимушеного прогулу = 188869,12 грн, яка підлягає стягненню на користь позивача.

81. Приймаючи до уваги ту обставину, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків про необхідність стягнення з МЮ України на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, втім помилково застосував показники, зазначені у довідці № 16-42/421 від 04 грудня 2019 року та невірно указав період, за який необхідно стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь позивача, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для зміни мотивувальної та резолютивної частини рішення Окружного адміністративного суду міста Києва № 826/2778/14 від 20 травня 2020 року.

82. Доводи МЮ України щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій приписів Порядку № 100 в частині помилкового, на думку відповідача, взяття за основу розрахунку середнього заробітку показників за два календарних місяці, що передували події, з якою пов`язана виплата, тобто відомості про середній заробіток за два місяці перед звільненням позивача, ґрунтуються на неправильному розумінні положень пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100.

83. МЮ України вважає, що, оскільки подією, з якою позивач пов`язує виплату середнього заробітку за час його не поновлення на роботі за судовим рішенням є прийняття рішення Верховним Судом від 23 вересня 2019 року у справі № 826/2778/14 про поновлення його на посаді, то останні два місяці, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, а саме у липні та серпні 2019 року, а також у попередні два місяці, позивач не мав заробітку не з його вини (протягом цього часу він перебував у вимушеному прогулі). Отже, на переконання МЮ України, розрахунки середнього заробітку за час вимушеного прогулу мають проводитися виходячи з установленого йому в трудовому договорі посадового (місячного) окладу. Наведене, на думку відповідача, відповідає висновкам Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеним, зокрема, у постанові, від 30 липня 2020 року у справі № 1.380.2019.003424 (провадження К/9901/34960/19), від 05 червня 2019 року № 686/22669/16-ц, які не було враховано судами попередніх інстанцій.

84. Верховний Суд зауважує, що у контексті обставин цієї справи подією, з якою пов`язана виплата, у розумінні положень пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 є незаконне звільнення позивача.

85. Реагуючи на доводи скаржника щодо незастосування судами попередніх інстанції до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду у справах № 1.380.2019.003424 (провадження К/9901/34960/19) та № 686/22669/16-ц, колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.

86. Варто взяти до уваги, що КАС України не містить визначення терміну "подібні правовідносини". Водночас роз`яснення як слід розуміти цей термін вже надавалося Верховним Судом, зокрема, у постановах від 03 липня 2018 року у справі №759/4892/16-а, від 21 грудня 2020 року у справі № 640/2431/19, від 06 квітня 2021 року у справі № 736/1260/16-а.

87. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

88. Так, у справі № 1.380.2019.003424 судом установлено що з 24 вересня 2016 року по 2 вересня 2017 року на підставі ухвал слідчого судді позивач був відсторонений від посади, не працював, заробіток за ним не зберігався, а у справі № 686/22669/16-ц, виходячи з того, що суди попередніх інстанцій не встановили у зв`язку з чим позивач не мав заробітку в період з жовтня 2011 року по день його звільнення (18 травня 2012 року), суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд. При цьому в обох випадках спір стосувався відповідальності роботодавця за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.

89. Тож висновки Верховного Суду у справах № 1.380.2019.003424 та № 686/22669/16-ц ґрунтувалися на фактичних обставинах та відповідних їм правовідносинах, які сутнісно відрізняються від тих, які маємо у цій справі в оскаржуваній частині, а також на іншому (відмінному) правовому регулюванні, а саме для цілей визначення наявності підстав виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до приписів статті 117 КЗпП України та, яке, з огляду на сферу регулювання, незастосовне до правовідносин цієї справи в оскаржуваній частині.

90. З огляду на наведене, колегія суддів Верховного Суду констатує, що обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у справах № 1.380.2019.003424 та №686/22669/16-ц не є подібними до обставин цієї справи, а відтак правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 30 липня 2020 року та від 05 червня 2019 року у цих справах не є релевантною до спірних правовідносин у справі №826/2778/14.

91. Верховний Суд відхиляє доводи МЮ України щодо необхідності застосування у спірних правовідносинах висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 824/222/17а, у якій Верховний Суд погодився із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанції стосовно, стягнення на користь поновленого працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу за вирахуванням одержаної позивачем вихідної допомоги та допомоги по безробіттю, з огляду на таке.

92. МЮ України вважає, що при визначені розміру середнього заробітку необхідно відрахувати із його розміру суму виплаченої позивачу на підставі наказу МЮ України від 29 жовтня 2014 року № 2348/к «Щодо ОСОБА_1 », яким внесено зміни до наказу МЮ України від 03 лютого 2014 року № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 ». А також скаржник указує, що позивач протягом періоду, який він визначив як час вимушеного прогулу, зареєстрований та працював як керівник Коростенського регіонального громадського об`єднання захисту конституційних прав і свобод громадян України «Правозахист» з 03 березня 2017 року (інформація із загальнодоступного Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань), що у випадку поновлення його на державній службі, є несумісним з проходженням державної служби відповідно до статті 25 Закону України «Про запобігання корупції», а отже всі види доходів за іншими місцями його роботи також мають бути виключені із суми середнього заробітку.

93. Позивач у свою чергу у письмовому відзиві на касаційну скаргу спростовував доводи МЮ України стосовно виконання ним з 03 березня 2017 року роботи керівника Коростенського регіонального громадського об`єднання захисту конституційних прав і свобод громадян України «Правозахист» на платній основі, та указував, що не являється керівником цієї громадської організації, яка до того ж є неприбутковою, а тому не отримував заробітної плати в цій громадській організації. Позивач також наголошував, що відрахування із суми середнього заробітку будь-яких сум суперечить правовій позиції, сформульованій, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16.

94. Слід зазначити, що судова практика у трудових спорах стосовно зменшення розміру компенсації на суми отриманих звільненими працівниками доходів за час вимушеного прогулу ґрунтувалася на пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів».

95. У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16, таку практику визнала помилковою, оскільки викладені у пункті 32 цієї Постанови Пленуму ВСУ були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року № 3248-IV «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України».

96. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові наголосила, що за змістом частини другої статті 235 КЗпП України при поновленні на роботі виплата працівнику середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

97. Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15-ц, від 29 жовтня 2020 року у справі №826/676/16 та інших, колегія суддів не знаходить підстав для відступу від цієї позиції у цій справі.

98. За цією ж логікою не є обґрунтованими доводи МЮ України про можливість застосування до спірних правовідносин принципу співмірності, який у судовій практиці застосовується у спорах про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача відповідно до статей 116 117 КЗпП України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постанова Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 та іш.).

99. Колегія суддів вважає, що врахуванню у спірних правовідносинах також підлягає правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц, яка полягає у тому, що згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

100. Велика Палата Верховного Суду, погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, у контексті спірних правовідносин справи № 753/15556/15-ц зауважила, що, незважаючи на те, що після поновлення позивача на роботі підстава для виплати вихідної допомоги відпала, в силу вимог статті 1215 ЦК України ці кошти поверненню не підлягають.

101. Колегія суддів погоджується із доводами МЮ України, що справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

102. Водночас не зазначення судами попередніх інстанцій у резолютивній частині судових рішень у справі № 826/2778/14 примітки «без відрахування податків і зборів» біля визначеної належної до стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу не є порушенням норм матеріального чи процесуального права, яке б мало наслідком скасування оскаржуваних рішень. Так, із детального розрахунку, наведеного судом у мотивувальній частині судового рішення, очевидно слідує, що суд не віднімав від обрахованої суми середнього заробітку будь-яких податків чи зборів.

103. Щодо доводів МЮ України про недоведеність моральної шкоди позивача через відсутність у матеріалах справи будь-яких належних та допустимих доказів такої шкоди та, відповідно, і її розміру, а також неврахування судами попередніх інстанцій при визначенні розміру моральної шкоди пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» та висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постанові від 08 лютого 2018 року у справі № 822/1178/19, колегія суддів виходить із такого.

104. Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

105. Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 підкреслив, що у практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

106. Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

107. Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що інститут моральної шкоди має міжгалузевий характер, а тому особливості його застосування можуть встановлюватися галузевим законодавством.

108. У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237-1 КЗпП України, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

109. Верховний Суд України у постанові від 25 квітня 2012 року справа № 6-23цс12 сформулював основні підходи до відшкодування моральної шкоди у разі порушення прав працівника. Так, Верховний Суд України указав, що норма статті 237-1 КЗпП України містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

110. За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

111. Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3 4 11 31 ЦПК України).

112. Норми КЗпП України не містять будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин,

113. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

114. Отже компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

115. Адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним.

116. В обґрунтування заявленого розміру моральної шкоди (20000 грн) позивач посилався на тривалість та складність процедури відновлення його порушеного права та зазначав, що на ґрунті нервових переживань у нього сталися гіпертонічні кризи 16 січня 2014 року та 03 лютого 2014 року, він вимушений був неодноразово з 16 січня 2014 року звертатися за медичною допомогою та стаціонарно лікуватися.

117. З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

118. Задовольняючи позовні вимоги позивача про стягнення моральної шкоди у заявленим ним розмірі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач був неправомірно позбавлений законного права на відповідну оплату праці, що призвело до тривалих моральних страждань та емоційних переживань і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

119. Враховуючи досліджену історію цієї справи Верховний Суд приходить до висновку, що присуджена судом першої інстанції сума не є очевидно неспівмірною, а висновки судів першої та апеляційної інстанції, викладені у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законними і обґрунтованими.

120. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд приходить до висновку, що доводи касаційної скарги МЮ України не знайшли свого підтвердження в ході касаційного провадження, а тому касаційна скарга цього скаржника не підлягає задоволенню.

121. Надаючи оцінку доводам ОСОБА_1 , скаржника у касаційному провадженні №9901/26237/20, спірним питанням у якому є визначення судами попередніх інстанцій розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу без застосування механізму підвищення посадового окладу на підставі пункту 10 Порядку № 100, Верховний Суд виходить із такого.

122. Суд першої інстанції вважав необґрунтованим застосування позивачем при розрахунку середнього заробітку майбутнє можливе підвищення його заробітної плати у 2015-2019 роках, оскільки згідно повідомлення МЮ України від 12 травня 2020 року на виконання ухвали суду від 24 березня 2020 року про витребування доказів такого підвищення не відбувалось за посадою головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту МЮ України.

123. У свою чергу суд апеляційної інстанції відхилив посилання позивача на необхідність підвищення посадових окладів та коригування заробітної плати державних службовців, які відбулись після звільнення позивача із займаної посади, оскільки, за висновком судів попередніх інстанцій, чинне законодавство, зокрема Порядок №100, не містить жодних положень щодо можливості розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням майбутнього підвищення заробітної плати за відповідною посадою, з якої було звільнено працівника, а передбачає здійснення відповідного розрахунку виключно з урахуванням розміру заробітної плати за 2 місяці, що передували події звільнення.

124. Суд апеляційної інстанції вважав посилання позивача на пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати безпідставним, оскільки, на думку суду, він підлягає застосуванню при збереженні за працівником середнього заробітку, а не під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

125. Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій, виходячи із такого.

126. Пунктом 10 Порядку № 100, який був чинним у періоді вимушеного прогулу позивача та підлягав застосуванню до спірних правовідносин, передбачено коригування середнього заробітку при підвищенні посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток.

127. Верховний Суд, зокрема, у постанові від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц наголошував, що тлумачення частини другої статті 235 КЗпП України, пункту 10 Порядку № 100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

128. Так, у разі підвищення тарифних ставок i посадових окладів відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими колективними договорами (угодами), як у розрахунковому періоді, так i у періоді, впродовж якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються для обчислення середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їхнього підвищення.

129. Коефіцієнт, на який слід коригувати виплати, які враховуються для обчислення середньої заробітної плати, розраховується діленням окладу (тарифної ставки), установленого після підвищення, на оклад (тарифну ставку) до підвищення.

130. Аналогічним чином Верховний Суд застосував положення Порядку № 100 для цілей обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зокрема, у постановах у постановах від 22 травні 2019 року у справі № 572/2429/15-ц, від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 11 лютого 2021 року у справі №814/197/15, від 21 квітня 2021 року у справі № 640/6398/19 та інш.

131. За таких обставин колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо незастосування до спірних правовідносин приписів пункту 10 Порядку № 100 під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв`язку з чим останнім допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме пункту 10 Порядку №100 та частини другої статті 235 КЗпП України.

132. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про коригування заробітної плати на коефіцієнт посадових окладів, суд першої інстанції виходив з інформації, наданої МЮ України, згідно якої оклад за посадою, з якої звільнено позивача (головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту МЮ України) не переглядався.

133. При цьому судом першої інстанції не враховано, що за матеріалами справи відповідач указував, що така посада відсутня у штатному розписі МЮ України, позаяк з часу звільнення останнього відбулося кілька внутрішньо організаційних змін у структурі відповідача.

134. Аналіз пункту 10 Порядку дає підстави для висновку про те, що коригування заробітної плати на коефіцієнт підвищення здійснюється у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах).

135. Отже, враховуючи вимоги цієї правої норми, слід зазначити, що підставою для підвищення розмірів тарифних сіток і посадових окладів є відповідні акти законодавства, якими встановлені такі підвищення.

136. Водночас судами попередніх інстанцій не досліджено відповідних актів законодавства, якими здійснювалося підвищення посадових окладів державних службовців, за час вимушеного прогулу позивача за посадою, на яку його було поновлено, або рівнозначною.

137. Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження суду апеляційної інстанції, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність його висновків в цілому по суті спору у цій частині.

138. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

139. Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

140. Згідно частини четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

141. Таким чином, з огляду на приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу - скасуванню із направленням справи на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.

142. Надаючи оцінку доводам ОСОБА_1 , скаржника у касаційному провадженні №9901/26241/20, спірним питанням у якому є правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права під час вирішення питання про повернення ОСОБА_1 заяви, поданої у порядку статті 383 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.

143. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника із способом виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року щодо поновлення його на роботі.

144. Верховний Суд зазначає, що законодавством передбачено обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

145. Водночас поновлення на роботі має бути реальним, тобто з відновленням трудових відносин між працівником і роботодавцем, що, виходячи зі змісту трудового договору та порядку його укладення, передбачає не лише винесення наказу про поновлення працівника на роботі, але і фактичний допуск його до роботи, виконання працівником своїх службових (посадових) обов`язків, а роботодавцем - обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату.

146. Отже, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника. При цьому працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

147. Указаний висновок викладений Верховним Суд у постановах від 06 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16 (провадження № 61-29024св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18).

148. При цьому питання наявності чи відсутності у структурі МЮ України посади, на яку поновлено позивача, не впливає на обов`язок відповідача видати наказ про поновлення позивача на посаді, на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, та забезпечити реальне виконання цього наказу про поновлення на посаді із подальшим фактичним допуском особи до роботи.

149. У випадку відсутності у штаті посади, на яку було поновлено позивача, відповідач для відновлення права позивача на працю у спірних правовідносинах має два альтернативні варіанти: або запропонувати позивачу рівнозначну посаду, або розглянути можливість введення відповідної посади в штатний розпис МЮ України

150. Аналогічна за змістом правова позиція була викладена у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №808/1043/17, від 12 жовтня 2021 року у справі № 813/2837/18.

151. Формальне винесення наказу без реального його виконання шляхом фактичного допуску до роботи з подальшим винесенням наказу про звільнення особи у зв`язку із скороченням без реалізації фактичної процедури скорочення штату або посад може вважатися невиконанням рішення суду про поновлення особи на роботі.

152. За таких обставин, суди мали ретельно перевірити доводи заявника щодо незгоди із способом виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, з тим щоб переконатися у фактичному виконанні судового рішення, контроль за виконанням якого покладено на суд. Суди цього обов`язку не дотрималися.

153. Судовий контроль є важливою конституційною гарантією забезпечення обов`язковості судового рішення. Це означає, що таке рішення буде виконано своєчасно (у розумні строки), належним чином (у спосіб, визначений судом) та у повному обсязі (відповідно до приписів резолютивної та мотивувальної частини рішення).

154. Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

155. З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що судами першої і апеляційної інстанцій було допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення процесуального питання, у зв`язку з чим касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року підлягає задоволенню, ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню, а заява ОСОБА_1 у порядку статті 383 КАС України направленню на продовження розгляду до суду першої інстанції.

156. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 345 349 350 353 355 356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

2. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року задовольнити.

3. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 826/2778/14 в частині стягнення з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати, а справу у цій частині направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

4. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 826/2778/14 залишити без змін.

5. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року задовольнити.

6. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року у справі 826/2778/14 скасувати, а заяву ОСОБА_1 у порядку статті 383 КАС України направити на продовження розгляду до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддіЛ.О. Єресько А.Г. Загороднюк В.М. Соколов