П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 826/8360/18
Провадження № 11-779апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л.,Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Державного підприємства «Науково-дослідний інститут мікроприладів «НТК «Інститут монокристалів» Національної академії наук України» (далі - Підприємство) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергійовича, третя особа - Приватне акціонерне товариство «Квазар» (далі - ПАТ «Квазар»), про визнання протиправним і скасування рішення
за касаційною скаргою Підприємства на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2018 року (суддя Смолій І. В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року (судді Бужак Н. П., Костюк Л. О., Мельничук В. П.),
УСТАНОВИЛА:
31 травня 2018 року Підприємство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського В. С. № 34703209 про реєстрацію права власності ПАТ «Квазар» на нежилі приміщення - групу приміщень № 3/11 (літ. «А9») загальною площею 188.1 кв.м за адресою: м. Київ, вулиця Північно-Сирецька, будинок 1-3, реєстраційний номер нерухомого майна 1220664280385, та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) запису про право власності за номером 19896895 від 10 квітня 2017 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, Підприємство послалося на те, що реєстрація за третьою особою права власності на згадані вище об`єкти нерухомості порушує права держави як їх власника, а також права Підприємства, якому ці об`єкти належать на праві оперативного управління, яке було зареєстроване державним реєстратором ще 27 листопада 2013 року.
Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 11 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року, закрив провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Позивачу роз`яснено право на звернення до суду з цим позовом у порядку господарського судочинства.
Підприємство подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення про закриття провадження у справі, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду.
Незгода скаржника з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для закриття провадження у справі мотивована тим, що його позовні вимоги ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора як суб`єкта, наділеного Законом України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, у зв`язку з невиконанням ним обов`язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами.
Тому, на переконання скаржника, цей спір, який виник у зв`язку з проведенням державної реєстрації права власності за відсутності відповідних на те правових підстав, має розглядатись у порядку КАС.
У відзиві на касаційну скаргу третя особа - ПАТ «Квазар» заперечує проти її задоволення, посилаючись на те, що спір у цій справі стосується оспорення Підприємством, яке не перебуває у публічно-правових відносинах з державним реєстратором, наявності у зазначеного товариства речового права, правомірності його набуття. Отже, висновки судів про непоширення на цю справу юрисдикції адміністративного суду є правильними.
Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав.
Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Пунктом 1 та абзацом другим пункту 2 частини першої статті 4 КАС передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС).
За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Зі змісту позовних вимог та обставин, якими Підприємство їх обґрунтовує, убачається, що спір у цій справі не пов`язаний із захистом його прав у сфері саме публічно-правових відносин, адже подання цього позову покликано на поновлення порушених, на думку позивача, його та держави речових прав на нерухоме майно.
Вирішення питання щодо скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкти нерухомості впливатиме на права та інтереси третьої особи як його власника, а скасування такого рішення не відновить прав позивача у цій справі на спірне майно. Наведене свідчить про наявність спору про право цивільне, що, у свою чергу, унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
Та обставина, що відповідачем у справі Підприємство визначило державного реєстратора як суб`єкта владних повноважень, не змінює правової природи спірних правовідносин та не робить цей спір публічно-правовим, оскільки вимоги позивача не стосуються захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин.
Наведене відповідає неодноразово висловленим Великою Палатою Верховного Суду правовим висновкам щодо юрисдикції спорів за участю державного реєстратора як суб`єкта владних повноважень.
Так, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16,якщо позивач не був заявником стосовно оскаржених ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорене рішення, здійснено оспорений запис.
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у зазначеній постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, належним відповідачем у таких справах є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої внесений запис у Реєстрі; участь у справі державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює характеру цього спору на адміністративний.
Натомість до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).
У справі, що розглядається, відповідач - приватний нотаріус, який діяв як державний реєстратор, не є суб`єктом, законодавчо уповноваженим владно керувати поведінкою позивача.
У цій справі Велика Палата Верховного Суду також керується правовим висновком, висловленим у її постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 490/5986/17-ц, у якій вказано на те, що при визначенні юрисдикційності спору з державним реєстратором чи щодо оскарження дій державного реєстратора критерієм такого розмежування є предмет оскарження. Якщо позивач оскаржує дії державного реєстратора з приводу розгляду його заяви в контексті статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яка регламентує відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень, і цей спір не стосується речових прав чи обмежень на нерухоме майно третіх осіб, такий спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Водночас, якщо позивачем оскаржуються дії державного реєстратора щодо вчинення їх за заявами третьої особи, тобто такі дії стосуються правовідносин, які виникли чи виникають між державним реєстратором та іншою, відмінною від позивача, особою, то вбачається спір про право між позивачем та іншою особою щодо нерухомого майна, який повинен розглядатися в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін та є за своєю природою приватноправовим.
Відносини, пов`язані з набуттям та реалізацією права власності суб`єктом господарської діяльності, регулюються, зокрема, Цивільним і Господарським кодексами України, іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини першої статті 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права -право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.
Частиною четвертою статті 147 Господарського кодексу України передбачено, що право власності та інші майнові права суб`єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу, серед яких, зокрема:
визнання наявності або відсутності прав;
визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;
відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання;
припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці.
Оскільки спірні у цій справі правовідносини фактично виникли між Підприємством та ПАТ «Квазар» стосовно речового права на об`єкти нерухомості, а отже, мають приватноправовий характер, то висновки судів попередніх інстанцій про необхідність вирішення спору в порядку господарського, а не адміністративного судочинства ґрунтуються га правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Таким чином, оскаржувані Підприємством судові рішення про закриття провадження в адміністративній справі ухвалено з дотриманням правил предметної юрисдикції. Наведені в касаційній скарзі Підприємства доводи такого висновку не спростовують.
За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Ураховуючи наведене, касаційну скаргу Підприємства слід залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року - без змін.
Керуючись статтями 341 345 349 350 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Державного підприємства «Науково-дослідний інститут мікроприладів «НТК «Інститут монокристалів» Національної академії наук України» залишити без задоволення.
2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. Б. ПрокопенкоСудді:Н. О. АнтонюкВ. С. Князєв С. В. БакулінаЛ. М. Лобойко В. В. БританчукН. П. Лященко Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік Д. А. ГудимаО. С. Ткачук В. І. ДанішевськаВ. Ю. Уркевич Ж. М. ЄленінаО. Г. Яновська О. Р. Кібенко