ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2022 року
м. Київ
cправа № 904/6092/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Ткаченко Н. Г. - головуючого, Жукова С. В., Огородніка К. М.
розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Рикова Валентина Володимировича
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.02.2022
у справі № 904/6092/21
за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АРКС"
до Фізичної особи-підприємця Рикова Валентина Володимировича
про стягнення суми сплаченого страхового відшкодування у розмірі 31 268,12 грн,
ВСТАНОВИВ:
В червні 2021 року ПрАТ "Страхова компанія "АРКС" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення з фізичної особи-підприємця Рикова В. В. суми сплаченого страхового відшкодування у розмірі 31 268,12 грн.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 25.08.2021 в задоволенні позовних вимог відмовлено. Закрито провадження у справі за позовом ПрАТ "Страхова компанія "АРКС" до фізичної особи-підприємця Рикова В. В. про стягнення суми сплаченого страхового відшкодування у розмірі 31 268,12 грн. Стягнуто з ПрАТ "Страхова компанія "АРКС" на користь фізичної особи-підприємця Рикова В. В. 3 000,00 грн витрат на правничу допомогу.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 23.02.2022 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.09.2021 у справі №904/6092/21 скасовано. Прийнято нове рішення. Стягнуто з фізичної особи-підприємця Рикова В. В. на користь ПрАТ "Страхова компанія "АРКС" 31 268,12 грн страхового відшкодування, витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 2 270,00 грн, витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 405,00 грн.
У касаційній скарзі фізична особа-підприємець Риков В. В. просить постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.02.2022 у справі №904/6092/21 скасувати, а справу №904/6092/21 направити на новий розгляд до Центрального апеляційного господарського суду.
Підставою касаційного оскарження вказано п. 4 ч. 2 ст. 287 та п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України.
Фізична особа-підприємець Риков В. В. зазначає, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. А саме, факт перебування водія, який визнаний винуватим у вчиненні правопорушення, що спричинило дорожньо-транспортну пригоду, у трудових відносинах з відповідачем на підставі постанови Броварського міськрайонного суду Київської області від 11.01.2019 у справі про адміністративне правопорушення №361/8766/18, у якій зазначено, що Салак Є.О. працював водієм ПП "Риков".
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, 03.12.2018 по вул. Київське шосе, 69, в с. Семиполки Броварського району Київської області відбулася дорожньо-транспортна пригода (ДТП) за участю автомобіля "Фольксваген Поло", державний реєстраційний номер НОМЕР_1 та автомобіля "Рено Преміум" державний реєстраційний номер НОМЕР_2 під керуванням водія ОСОБА_1 .
Майнові інтереси ОСОБА_2 , пов`язані із володінням та користуванням наземним транспортним засобом - автомобілем "Фольксваген Поло" державний реєстраційний номер НОМЕР_1 були застраховані - ПрАТ "Страхова компанія "АХА Страхування" (після зміни найменування - ПрАТ "Страхова компанія "АРКС") на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту №86762а8н від 27.04.2018.
Постановою Броварського міськрайонного суду Київської області від 11.01.2019 у справі про адміністративне правопорушення № 361/8766/18 ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.
14.12.2018 ОСОБА_2 звернувся до ПрАТ "Страхова компанія "АХА Страхування" з повідомленням про настання події, що має ознаки страхового випадку та виплату страхового відшкодування.
В заяві щодо напрямку виплати та/або доплати страхового відшкодування страхувальник просив здійснити виплату страхового відшкодування на рахунок фізичної особи-підприємця Атрощенко П. І.
На підставі Акту №АК-239 технічного огляду колісного транспортного засобу було складено ремонтну калькуляцію №1.003.18.0 від 28.12.2018, згідно з якою вартість відновлювального ремонту автомобіля "Фольксваген Поло" склала 103 565,01 грн.
Фізичною особою-підприємцем Атрощенко П. І. було виставлено позивачу рахунок №СФ-0000481 від 24.12.2018 на оплату ремонту автомобіля у розмірі 103 565,01 грн.
Згідно з калькуляцією вартості відновлювального ремонту, здійсненої суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_3 , вартість відновлювального ремонту автомобіля "Фольксваген Поло" державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , необхідного для усунення пошкоджень, отриманих у ДТП, з урахуванням значення коефіцієнту фізичного зносу його складників станом на дату оцінки 03.12.2018 складала 111 224,14 грн.
Відповідно до платіжного доручення №527 520 від 14.01.2019 позивачем на розрахунковий рахунок фізичної особи-підприємця Атрощенко П. І. перераховано 95 699,01 грн страхового відшкодування згідно страхового акту №АХА2439140.
Окрім того позивачем було сплачено за послуги асистуючої компанії ПрАТ "Коріс Україна" евакуації пошкодженого автомобіля "Фольксваген Поло" державний реєстраційний номер НОМЕР_1 у розмірі 1 922,00 грн.
Відповідно до наданого позивачем розрахунку страхового відшкодування, в межах ліміту відповідальності, сума страхового відшкодування складала 98 390,01 грн.
На момент дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правова відповідальність власника наземного транспортного засобу автомобіля "Рено Преміум" державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , була застрахована в ПрАТ "Страхова компанія "ПЕРША" згідно з полісом № АМ6161245.
Позивач 15.03.2019 звернувся до ПрАТ "Страхова компанія "ПЕРША" із заявою про сплату суми страхового відшкодування.
ПрАТ "Страхова компанія "ПЕРША" згідно з платіжним дорученням №1651 від 18.06.2019 перерахувало на рахунок позивача суму страхового відшкодування в межах страхового ліміту у розмірі 67 121,89 грн.
Позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідача як роботодавця ОСОБА_1 суму залишку невідшкодованої страховою компанією суми страхового відшкодування у розмірі 31 268,12 грн.
Відповідач визнавав, що він є власником автомобіля "Рено Преміум" державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , однак заперечував, що він є роботодавцем водія цього транспортного засобу - ОСОБА_1 .
Рішенням суду першої інстанції було відмовлено в задоволенні позовних вимог та одночасно закрито провадження у справі за позовом ПрАТ "Страхова компанія "АРКС" до фізичної особи-підприємця Рикова В. В. про стягнення суми сплаченого страхового відшкодування у розмірі 31 268,12 грн.
Місцевий господарський суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, зазначив, що фізична особа-підприємець Риков В. В. не перебував в трудових відносинах з водієм ОСОБА_1 , якого було визнано винним у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди, про що відповідачем надано відповідні докази, а тому відсутні правові підстави покладення на фізичну особу-підприємця Рикова В. В. відповідальності за спричинення шкоди іншою особою, з якою він не перебував у трудових правовідносинах.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду, апеляційний суд зазначив, що нормами процесуального законодавства не передбачено одночасна відмова в задоволенні позовних вимог та закриття провадження у справі в частині одних і тих же вимог.
Ухвалюючи оскаржувану постанову про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем не було спростовано доводів позивача, що відповідач є роботодавцем водія ОСОБА_1 , а відтак і особою, яка несе відповідальність перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки з огляду на положення ст. ст. 1187 1188 1172 ЦК України.
Згідно зі ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданою нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
За загальними правилом ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела.
Згідно з ч. 1 ст. 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.
Зі змісту глави 82 ЦК України вбачається, що законодавець розрізняє поняття "особа, яка завдала шкоду" та "особа, яка відповідає за шкоду".
Аналіз положень ст. ст. 1166 1167 1187 1188 ЦК України свідчить про встановлення у цивільному праві України змішаної системи деліктів, до якої входить: по-перше, правило генерального делікту, відповідно до якого будь-яка шкода (у тому числі моральна), завдана потерпілому неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; по-друге, правило спеціальних деліктів, яке передбачає особливості відшкодування шкоди, завданої у певних спеціально обумовлених у законодавстві випадках (спеціальними суб`єктами, у спеціальний спосіб тощо).
Правило генерального делікту закріплено у ст. 1166 ЦК України стосовно майнової шкоди та у ст. 1167 ЦК України стосовно моральної шкоди.
Умовами застосування цих норм є завдання шкоди (майнової, моральної) неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, наявність причинного зв`язку між цими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина заподіювача. За правилом генерального делікту відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.
Статті 1187 1188 ЦК України відносяться до спеціальних деліктів, які передбачають особливості суб`єктного складу відповідальних осіб (коли обов`язок відшкодування шкоди покладається не на безпосереднього заподіювача, а на іншу вказану у законі особу - власника джерела підвищеної небезпеки) та встановлюють покладення відповідальності за завдання шкоди незалежно від вини заподіювача.
Так, ст. 1187 ЦК України встановлює особливого суб`єкта, відповідального за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, зокрема відповідно до частини другої, таким суб`єктом є особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Положеннями ст. 397 ЦК України передбачено, що володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
Не є таким суб`єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (ч. 1 ст. 1172 ЦК України).
Положення ч. 1 ст. 1188 ЦК України про застосування принципу вини у разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки не скасовує попереднього правила про відповідальність саме власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).
У такому випадку обов`язок по відшкодуванню шкоди покладається на того власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, з вини водія якого завдана шкода, а не безпосередньо на винного водія.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі (провадження) № 6-108цс13 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.11.2021 у справі №920/343/20.
Заявник касаційної скарги стверджує, що обставина перебування водія, який визнаний винуватим у вчиненні правопорушення, що спричинило дорожньо-транспортну пригоду, у трудових відносинах з відповідачем судом апеляційної інстанції встановлено на підставі недопустимого доказу постанови Броварського міськрайонного суду Київської області від 11.01.2019 у справі про адміністративне правопорушення №361/8766/18, у якій зазначено, що ОСОБА_1 працював водієм ПП "Риков".
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За змістом ч. ч. 1 - 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
В ч. 1 ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Згідно з ст. 77 (допустимість доказів) ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 6 ст. 75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
За змістом ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Визначений ст. 79 ГПК України стандарт доказування підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з уведенням у дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньої кількості доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами, тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Правовий висновок подібного змісту викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/14//17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 07.07.2021 у справі № 916/2620/20.
В ст. 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції виходив із закріпленої в ст. 79 ГПК України вірогідності доказів.
Так, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції, що відповідач не перебував з водієм спірного транспортного засобу у трудових відносинах, оскільки виходив, зокрема, з того, що ОСОБА_4 є власником транспортного засобу, яким керував ОСОБА_1 в момент ДТП, а відповідач не надав пояснень, на яких саме підставах ОСОБА_1 керував вказаним транспортним засобом. Не надано також і будь-яких доказів неправомірного заволодіння ОСОБА_1 вказаним транспортним засобом.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що в постанові Броварського міськрайонного суду Київської області від 11.01.2019 у справі про адміністративне правопорушення №361/8766/18 вказано, що ОСОБА_1 , працює водієм ПП "Риков". Крім того, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видом діяльності відповідача є 49.41. Вантажний автомобільний транспорт, а також 52.29 Інша допоміжна діяльність у сфері транспорту та 77.12 Надання в оренду вантажних автомобілів.
При цьому надаючи оцінку наданим відповідачем доказам в підтвердження відсутності наявності трудових відносин із водієм ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що неподання відповідачем податкової звітності чи неповідомлення останнім фіскальної служби про прийняття робітника на роботу, не спростовує обставин правомірності використання водієм ОСОБА_1 транспортного засобу, власником якого є саме відповідач.
Хоча зазначення, у вступній частині постанови Броварського міськрайонного суду Київської області від 11.01.2019 у справі про адміністративне правопорушення №361/8766/18 про те, що ОСОБА_1 працює водієм ПП "Риков" не може бути беззаперечним доказом в підтвердження обставини того, що фізична особа-підприємець Риков В. В. був роботодавцем ОСОБА_1 , однак суд апеляційної інстанції дійшов відповідного висновку, виходячи із вірогідності та взаємного зв`язку зібраних у справі доказів в їх сукупності; зокрема, із видів діяльності відповідача та належності йому спірного транспортного засобу, відсутності доказів неправомірного заволодіння ОСОБА_1 вказаним транспортним засобом, а відсутності обґрунтованих пояснень відповідача щодо правової підстави, на якій водій ОСОБА_1 керував належним відповідачу транспортним засобом.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки неповідомлення відповідачем органів податкової служби про прийняття робітника на роботу може свідчити про недотримання особою, яка використовує найману працю, вимог ч. 3 ст. 24 КЗпП України.
Разом з тим, доводи заявника касаційної скарги зводяться до вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а також додаткової перевірки доказів, що не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції відповідно до ч. 3 ст. 300 ГПК України.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації"), яку згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, а не задля нового розгляду справи.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про залишення касаційної скарги фізичної особи-підприємця Рикова В. В., а постанови Центрального апеляційного господарського суду від 23.02.2022 у справі №904/6092/21 - без змін.
З огляду на те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає витрати зі сплати судового збору, згідно з ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст. ст. 300 301 304 308 314 315 316 317 ГПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Рикова Валентина Володимировича - залишити без задоволення.
Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.02.2022 у справі №904/6092/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий, суддя Ткаченко Н. Г.
Судді Жуков С. В.
Огороднік К. М.