№ 907/566/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2023 року

м. Київ

cправа № 907/566/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання -Пасічнюк С.В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство "Комерційний інвестиційний банк",

представник позивача - Мікрюков С.В., адвокат (довіреність від 31.08.2022 № 74/22),

відповідач - ОСОБА_1 ,

представник відповідача - не з`явився,

третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Торгово-промисловий центр,

представник третьої особи - не з`явився,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення господарського суду Закарпатської області від 30.06.2022 (головуючий суддя Андрейчук Л.В.)

та постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.11.2022 (головуючий Плотніцький Б.Д., судді: Кравчук Н.М. і Кордюк Г.Т.)

у справі № 907/566/21

за позовом акціонерного товариства "Комерційний інвестиційний банк" (далі - Банк)

до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 )

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "Торгово-промисловий центр (далі - Товариство),

про звернення стягнення на предмети іпотеки.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 як іпотекодавця за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства, про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: будівлі майстерні та прохідної та земельні ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , на користь Банку в рахунок часткового погашення заборгованості по договору кредиту за овердрафтом від 14.04.2016 № 02-1/3о-37-16 (далі - Договір), укладеного Банком та Товариством, у розмірі 6 239 196,91 грн, шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною, яка буде визначена на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом згідно з оцінкою майна під час проведення виконавчих дій не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Банк свої зобов`язання за Договором виконав повністю, що підтверджується виписками з рахунку Товариства (боржника). Однак, станом на 14.07.2021, за боржником обліковується заборгованість за Договором у розмірі 6 239 196,91 грн, з яких: 3 660 378,84 грн - заборгованість за кредитом; 2 578 818,07 грн - заборгованість по відсоткам за користування кредитом, тому відповідно до умов договору іпотеки від 19.04.2016, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Журкі О.Т. за реєстраційним номером 805 (далі - Договір іпотеки), укладеного Банком та ОСОБА_1 , у Банка виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 30.06.2022, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 09.11.2022, позовні вимоги задоволено. Звернено стягнення на належний ОСОБА_1 предмет іпотеки згідно з Договором, а саме: будівлі майстерні та прохідної та земельні ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 54133; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 3688221232 та земельні ділянки, загальною площею 0,4259 га, цільове призначення земельних ділянок - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної машинобудівної та іншої промисловості, для підприємств іншої промисловості, кадастровий номер земельної ділянки № 1 - 2123283601:01:002:0015, площею 0,4153 га, ділянка № 2 - 2123283601:01:002:0021, площею 0,0106 га на користь Банку, в рахунок часткового погашення заборгованості за у сумі 6 239 196,91 грн шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною, яка буде визначена на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом під час проведення виконавчих дій, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані наявністю правових підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку з їх доведеністю та обґрунтованістю.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах та на те, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано висновки, викладені у постанові Верховного Суду, яка прийнята в іншій справі у подібних правовідносинах, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, також скаржник просить застосувати наслідки спливу позовної давності.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах, зокрема статті 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з урахуванням положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням короновірусної хвороби" від 30.03.2020;

- ухвалюючи оскаржувані рішення, суди не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 18.08.2021 у справі № 201/15310/16 щодо застосуванням статей 252 257 530 ЦК України у подібних правовідносинах.

Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на безпідставність доводів ОСОБА_1 , викладених у касаційній скарзі, відсутність подібності правовідносин у справі № 201/15310/16 і у даній справі № 907/566/21 та на наявність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 257 ЦК України з урахуванням положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням короновірусної хвороби" від 30.03.2020 у подібних правовідносинах, просить закрити касаційне провадження.

Від Товариства відзив на касаційну скаргу не надходив.

Представник ОСОБА_1 подав клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке відхилено Верховним Судом у зв`язку з його необґрунтованістю та враховуючи, що явка представників сторін обов`язковою не визнавалась.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Банку, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що до матеріалів справи долучено Договір, сторонами якого є Банк (Кредитор) та Товариство (Позичальник), за умовами якого Кредитор надає Позичальнику овердрафт для здійснення операцій з поточного рахунку понад залишок на поточному рахунку Позичальника № НОМЕР_1 відкритому в Банку зі сплатою відсотків, комісій і інших платежів відповідно до умов Договору.

Згідно з пунктом 1.2 Договору ліміт кредитування, у межах якого Позичальник має здійснювати видаткові операції зі свого поточного рахунку понад залишок коштів, встановлюється на загальну суму 4 000 000,00 грн, якщо інші ліміти не встановлено Кредитором, відповідно до умов пункту 1.3 цього договору.

Пунктом 1.4 Договору передбачено, що кінцевий термін до якого здійснюється надання та має бути повністю погашена заборгованість за овердрафтом за цим договором - 13.04.2017.

Відповідно до пункту 2.3 Договору за користування овердрафтом Позичальник сплачує Кредитору винагороду за його використання у розмірі 25% відсотків річних від фактичної заборгованості за рахунком.

Згідно з пунктом 2.3.1 Договору відсотки нараховуються щомісячно методом факт\365(366)", тобто з розрахунку фактичної кількості днів у місяці. При цьому відсотки зараховуються на суму зобов`язань Позичальники (під сумою зобов`язань розуміється сума залишку на рахунку заборгованості по овердрафту наприкінці кожного дня) пропорційно кількості днів, протягом яких це зобов`язання враховувалося Кредитором на рахунку;

Пунктом 5.2.2 Договору передбачено обов`язок Позичальника сплатити в повному обсязі Кредитору відсотки за користування овердрафтом, комісію за встановлення ліміту кредитування, плату за обслуговування овердрафту, плату за збільшення ліміту кредитування, пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань, у розмірі і порядку, зазначеному в розділі 2 Договору.

Відповідно до пункту 6.2 Договору у випадку порушення Позичальником термінів погашення кредиту, а також, якщо сплата відсотків і комісій прострочена більш ніж на 2 календарних дні, Позичальник сплачує Кредитору пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (НБУ), що діяла в період прострочення, від простроченої суми за кожен день прострочення платежу.

Згідно з пунктом 6.3 Договору у випадку порушення Позичальником умов, визначених пунктом 1.4 цього договору, Позичальник повинен сплатити Кредитору штраф у розмірі 25 відсотків від розміру максимального ліміту заборгованості по кредиту за овердрафтом, що зазначені в пункті 1.2 цього договору.

Судами встановлено, що до матеріалів справи також долучено низку додаткових угод до Договору датованих у період з 2016 року до 2018 року, якими змінено розмір щомісячної плати за обслуговування овердрафту та плату за зміну умов договору; збільшено або зменшено ліміт кредиту та встановлено кінцевий строк повернення ліміту заборгованості.

Також матеріали справи містять Договір іпотеки та додаткові угоди до нього від 23.02.2017 № 1 та від 28.04.2017 № 2, укладені Банком (Іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (Іпотекодавець) на забезпечення Договору, який забезпечує виконання зобов`язань, що випливають з Договору і в якості предмета іпотеки передано будівлі майстерні та прохідної та земельні ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Пунктом 4.1 Договору іпотеки передбачено, що Іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки у наступних випадках (далі - Заставний випадок):

- якщо у момент настання строку виконання зобов`язань за Договором вони не будуть виконані Позичальником повністю, а саме: при повному або частковому неповерненні у встановлені відповідно до Договору строки суми кредиту; та/або при несплаті або частковій несплаті в строк сум відсотків; та/або при несплаті або частковій несплаті в строк сум штрафних санкцій, при чому моментом настання Заставного випадку вважається наступний день за останнім днем строку, в межах якого Позичальник повинен виконати зазначені зобов`язання;

- у випадку ліквідації/реорганізації/смерті/оголошення безвісно відсутнім Позичальника/Іпотекодавця, а також у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності Іпотекодавця або визнання його банкрутом, при чому моментом настання Заставного випадку вважається день, коли Іпотекодержателю стало відомо про хоча б один з названих фактів;

- при розірванні (припиненні дії) Договору у випадках, передбачених цим договором, якщо на цей момент зобов`язання за Договором не будуть виконані Позичальником повністю, при чому моментом настання Заставного випадку вважається наступний день після дня, в який було розірвано (припинено) дію Договору;

- невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем умов цього договору, якщо це становить загрозу для виконання основного зобов`язання, при чому моментом настання Заставного випадку вважається день, коли Іпотекодержателю стало відомо про хоча б один з фактів, які вказують на це;

- у разі невиконання Позичальником/Іпотекодавцем зобов`язань, передбачених Договором та пунктами 1.6.2, 2.1.2, 2.1.3, 2.1.4, 2.1.6 та 2.1.9 Договору іпотеки;

- при розірванні (припиненні дії) цього договору з будь-яких причин, при чому моментом настання Заставного випадку вважається наступний день після дня, в який було розірвано (припинено дію) цього договору.

Відповідно до пункту 4.3 Договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається за вибором Іпотекодержателя будь-яким способом, який не суперечить чинному законодавству України, у тому числі згідно з порядком задоволення вимог іпотекодержателя передбаченим пунктом 4.4 цього договору.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що свої зобов`язання за Договором Банк виконав повністю, що підтверджується виписками з рахунку Товариства. Однак станом на 14.07.2021 за боржником (Товариством) обліковується заборгованість за Договором у розмірі 6 239 196,91 грн, з яких: 3 660 378,84 грн - заборгованість за кредитом; 2 578 818,07 грн - заборгованість по відсоткам за користування кредитом.

Ухвалюючи оскаржувані рішення суди виходили з того, що згідно з частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до абзацу першого частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Статтею 1052 ЦК України передбачено, що у разі невиконання позичальником обов`язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов`язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини першої, другої статті 10561 ЦК України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 1 Закону України ?Про іпотеку? (далі - Закон), зокрема, іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Наступна іпотека - це передання в іпотеку нерухомого майна, яке вже є предметом іпотеки за попереднім іпотечним договором.

Згідно з частинами першою і другою статті 7 Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання.

Частинами першою, другою, четвертою і п`ятою статті 13 Закону передбачено, що предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором. Попередня іпотека має вищий пріоритет над наступними іпотеками. Наступна іпотека, предметом якої є декілька об`єктів, що належать різним особам і є предметом попередньої іпотеки, допускається за згодою власників усіх об`єктів нерухомого майна, переданих в спільну іпотеку.

У разі звернення стягнення на предмет іпотеки наступним іпотекодержателем попередній іпотекодержатель також має право звернути стягнення на предмет іпотеки, навіть якщо строк виконання основного зобов`язання перед попереднім іпотекодержателем ще не настав. Якщо попередній іпотекодержатель не скористався цим правом, попередня іпотека є дійсною до повного задоволення вимоги попереднього іпотекодержателя за основним зобов`язанням, а право власності на предмет іпотеки переходить до нового власника разом з обтяженням цього майна попередньою іпотекою.

У разі звернення стягнення на предмет іпотеки попереднім іпотекодержателем наступний іпотекодержатель також має право звернути стягнення на предмет іпотеки, навіть якщо строк виконання основного зобов`язання перед наступним іпотекодержателем не настав.

При зверненні стягнення на нерухоме майно, що є предметом декількох іпотек, вимоги кожного наступного іпотекодержателя задовольняються після повного задоволення вимог кожного попереднього іпотекодержателя згідно з пріоритетом та розміром цих вимог.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з частинами першою і другою статті 35 Закону у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Частинами першою і другою статті 39 Закону передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки.

У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронного аукціону ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Відповідно до частини першої статті 41 Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на електронних аукціонах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.

Встановивши факт порушення зобов`язання Позичальником шляхом ухилення від здійснення сплати грошових коштів у рахунок погашення заборгованості за кредитом, відсотками за користування ним та пені за порушення строків оплати, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, та не спростований ні відповідачем, ані третьою особою, суди дійшли висновку, що у Товариства внаслідок неналежного виконання останнім зобов`язань за Договором утворилася заборгованість за кредитом у сумі 3 660 378,84 грн та прострочена заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом у сумі 2 578 818,07 грн, які на день розгляду даної справи не погашені, а зобов`язання за Договором не припинені.

З огляду на наведене, а також зважаючи на положення Договору, при укладенні договору ОСОБА_1 як іпотекодавець (майновий поручитель) зобов`язалась за рахунок переданого в іпотеку майна забезпечити та виконати зобов`язання боржника, якщо такого виконання не відбудеться, незалежно від причин неплатоспроможності та підстав невиконання боржником умов кредитного договору. Укладаючи іпотечний договір, відповідач шляхом вільного волевиявлення приймав на себе саме ризик невиконання позичальником умов кредитного договору та настання відповідних несприятливих для нього наслідків у вигляді невиконання основного зобов`язання боржником. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 910/15484/17).

Судом апеляційної інстанції були відхилені доводи ОСОБА_1 про те, що згідно з пунктом 1 додаткової угоди від 19.04.2017 № 20 до Договору встановлено кінцевий термін, до якого здійснюється надання та має бути повністю погашена заборгованість за овердрафтом за цим договором - 12.04.2018, оскільки з додаткових угод вбачається, що цей строк був змінений за згодою Банку та Товариства шляхом укладення додаткових угод до договору кредиту, зокрема додаткової угоди від 12.04.2018 № б/н, якою змінено кінцевий строк повернення заборгованості до 12.04.2019 та змінено розмір плати за зміну умов договору на прохання клієнта.

Водночас суди дійшли висновку, що строк повернення заборгованості є дійсним і для ОСОБА_1 , оскільки відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки цей договір забезпечує виконання зобов`язань, що випливають, зокрема з Договору, а також усіх додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку дії Договору, за умовами якого Позичальник зобов`язаний повернути Банку суму кредиту та сплачувати нараховані відсотки за його користування у розмірі 23,5% річних, і можливі неустойки у розмірі та у випадках, передбачених Договором. Крім того у вказаному пункту Договору іпотеки передбачено право Іпотекодержателя на отримання задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна у випадку невиконання Позичальником своїх зобов`язань, зокрема за Договором.

Тобто сторони Договору іпотеки погодили на майбутнє можливість укладення додаткових угод до Договору, які можуть бути укладені до закінчення строку дії Договору, що, відповідно, і відбулося у подальшому шляхом укладення додаткової угоди від 12.04.2018 № б/н, яка укладена до закінчення Договору кредиту, згідно якої змінено кінцевий строк повернення заборгованості - 12.04.2019.

Що ж до посилань ОСОБА_1 на те, що Банком було пропущено позовну давність для звернення з даним позовом до суду, то судами встановлено, що згідно із статтею 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Пунктом 6.8 Договору передбачено, що строк позовної давності встановлюється: загальна позовна давність 10 років щодо звернення до суду для захисту прав кредитора та позовна давність про стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені становить 3 роки. Тобто сторони погодили збільшений строк позовної давності для Договору.

Відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки цей договір забезпечує виконання зобов`язань, що випливають, зокрема з Договору.

Разом з тим, судами встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено карантин з 12.03.2020 до 31.12.2022 на всій території України.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257 258 362 559 681 728 786 1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину".

Зазначений Закон України набрав чинності 02.04.2020, а Банк звернувся до суду 14.07.2021.

З огляду на викладене, суди дійшли висновку, що при зверненні до суду Банком не було пропущено позовну давність.

У зв`язку з непогашенням Товариством заборгованості за Договором у Банка виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки за Договором іпотеки, тому суди дійшли висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що ухвалюючи рішення, суди не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 18.08.2021 у справі № 201/15310/16 щодо застосуванням статей 252 257 530 ЦК України у подібних правовідносинах.

При цьому під час вивчення доводів касаційної скарги Верховним Судом було проаналізовано зміст судових рішень, прийнятих у справі № 201/15310/16, та встановлено, що у зазначеній справі судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та, порівнюючи зміст правовідносин (права й обов`язки сторін спору) згідно з відповідним правовим регулюванням, Суд дійшов висновку, що правовідносини у вказаній справі та у даній справі не є подібними, оскільки у справі № 201/15310/16 судами встановлено, що кредитний договір між сторонами укладено у 2007 році, умови пункту 2.3.3, які визначають право банку розірвати договір в односторонньому порядку, недійсними не визнані; зміни до умов пунктів 2.3.1 та 2.3.3 договору сторонами не вносилися; викладені в листі від 22.06.2010 № Г25.0.0.0./272 про одностороннє розірвання договору з 01.07.2010 вимоги банком відкликані не були й у подальшому банком вчинені дії щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог станом на 01.07.2010 (включаючи повністю суму боргу за тілом кредиту). Тому суди зробили висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01.07.2010. Після настання строку повернення кредиту, у зв`язку з розірванням договору з 01.07.2010, АТ КБ "ПриватБанк" як кредитор втратив право здійснювати нарахування процентів за користування кредитом та неустойки за ставкою, визначеною у кредитному договорі, права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Виходячи з розрахунку заборгованості станом на 01.07.2010, який наданий банком нотаріусу для вчинення виконавчих написів, заборгованість становила 597 156,91 долара США. Згідно з розрахунком відповідача та відповідно до наданих виписок за договором з дати заявлення банком вимоги про розірвання договору з 01.07.2010 та дострокове повернення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі, відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 долара США, отже різниця між сумою заявлених вимог на момент розірвання договору та сплачених платежів складала 280 508,71 долара США. Тому позивач як кредитор має право вимоги до боржника у розмірі 280 508,71 долара США, які АТ КБ "ПриватБанк" як іпотекодержатель вправі задовольнити шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки. Водночас судами відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом позовної давності, оскільки позовна давність щодо стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки спливла 02.07.2013, тому що право звернення до суду з відповідним позовом після встановленої банком дати розірвання договору 01.07.2010 виникло у позивача з 02.07.2010, з позовною заявою до суду банк звернувся 03.11.2016, тобто з пропуском загальної позовної давності за вимогами до боржника.

У той час як у даній справі № 907/566/21 судами встановлено, що порушення зобов`язання Позичальником шляхом ухилення від здійснення сплати грошових коштів у рахунок погашення заборгованості за кредитом, відсотками за користування ним та пені за порушення строків оплати, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, та не спростований ні відповідачем, ані третьою особою. У Товариства внаслідок неналежного виконання останнім зобов`язань за Договором утворилася заборгованість за кредитом у сумі 3 660 378,84 грн та прострочена заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом у сумі 2 578 818,07 грн, які на день розгляду даної справи не погашені, а зобов`язання за Договором не припинені. Зважаючи на положення Договору, при укладенні договору ОСОБА_1 як іпотекодавець (майновий поручитель) зобов`язалась за рахунок переданого в іпотеку майна забезпечити та виконати зобов`язання боржника, якщо такого виконання не відбудеться, незалежно від причин неплатоспроможності та підстав невиконання боржником умов кредитного договору. Укладаючи іпотечний договір, відповідач шляхом вільного волевиявлення приймав на себе саме ризик невиконання позичальником умов кредитного договору та настання відповідних несприятливих для нього наслідків у вигляді невиконання основного зобов`язання боржником. Строк повернення заборгованості є дійсним і для ОСОБА_1 , оскільки відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки цей договір забезпечує виконання зобов`язань, що випливають, зокрема з Договору, а також усіх додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку дії Договору, за умовами якого Позичальник зобов`язаний повернути Банку суму кредиту та сплачувати нараховані відсотки за його користування у розмірі 23,5% річних, і можливі неустойки у розмірі та у випадках, передбачених Договором. Крім того у вказаному пункту Договору іпотеки передбачено право Іпотекодержателя на отримання задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна у випадку невиконання Позичальником своїх зобов`язань, зокрема за Договором. Тобто, сторони Договору іпотеки погодили на майбутнє можливість укладення додаткових угод до Договору, які можуть бути укладені до закінчення строку дії Договору, що, відповідно, і відбулося у подальшому шляхом укладення додаткової угоди від 12.04.2018 № б/н, яка укладена до закінчення Договору кредиту, згідно з якої змінено кінцевий строк повернення заборгованості - 12.04.2019. Пунктом 6.8 Договору передбачено, що строк позовної давності встановлюється: загальна позовна давність 10 років щодо звернення до суду для захисту прав кредитора та позовна давність про стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені становить 3 роки. Тобто сторони погодили збільшений строк позовної давності для Договору. Відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки цей договір забезпечує виконання зобов`язань, що випливають, зокрема з Договору. Разом з тим, судами встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено карантин з 12.03.2020 до 31.12.2022 на всій території України. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257 258 362 559 681 728 786 1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину". Зазначений Закон України набрав чинності 02.04.2020, а Банк звернувся до суду 14.07.2021. З огляду на викладене, суди дійшли висновку, що при зверненні до суду Банком не було пропущено позовну давність.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Що ж до посилань ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що ухвалюючи рішення, суди не врахували висновки, викладені у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 ?Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань?, то таким посиланням Верховним Судом не надається правова оцінка, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Тобто процесуальним законодавством передбачено неврахування судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові саме Верховного Суду, а не Вищого господарського суду України.

Крім того, за змістом частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанови Пленуму Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі також посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах, зокрема статті 257 ЦК України з урахуванням положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням короновірусної хвороби" від 30.03.2020.

При цьому Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для формування такого висновку у даній справі, оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що при зверненні до суду з даним позовом Банком не було пропущено позовну давність Банком, так як, укладаючи іпотечний договір, відповідач шляхом вільного волевиявлення приймав на себе саме ризик невиконання позичальником умов кредитного договору та настання відповідних несприятливих для нього наслідків у вигляді невиконання основного зобов`язання боржником; строк повернення заборгованості є дійсним і для ОСОБА_1 , оскільки відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки цей договір забезпечує виконання зобов`язань, що випливають, зокрема з Договору, а також усіх додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку дії Договору; крім того у вказаному пункту Договору іпотеки передбачено право Іпотекодержателя на отримання задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна у випадку невиконання Позичальником своїх зобов`язань, зокрема за Договором; тобто, сторони Договору іпотеки погодили на майбутнє можливість укладення додаткових угод до Договору, які можуть бути укладені до закінчення строку дії Договору, що, відповідно, і відбулося у подальшому шляхом укладення додаткової угоди від 12.04.2018 № б/н, яка укладена до закінчення Договору кредиту, згідно з якої змінено кінцевий строк повернення заборгованості - 12.04.2019; пунктом 6.8 Договору передбачено, що строк позовної давності встановлюється: загальна позовна давність 10 років щодо звернення до суду для захисту прав кредитора та позовна давність про стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені становить 3 роки, таким чином сторони погодили збільшений строк позовної давності для Договору; відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки цей договір забезпечує виконання зобов`язань, що випливають, зокрема з Договору; Банк звернувся до суду 14.07.2021; разом з тим, судами встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено карантин з 12.03.2020 до 31.12.2022 на всій території України. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257 258 362 559 681 728 786 1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину". Зазначений Закон України набрав чинності 02.04.2020, а Банк звернувся до суду 14.07.2021. Крім того вказаною нормою визначено підставу, з настанням якої продовжено строки встановлені відповідними нормами права.

Також Суд вважає безпідставними посилання Банку у відзиві на касаційну скаргу на наявність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 257 ЦК України з урахуванням положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням короновірусної хвороби" від 30.03.2020, а саме у постанові Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 679/1136/21, оскільки у вказаній постанові Верховним Судом було висвітлено питання щодо застосування статті 259 ЦК України з урахуванням положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням короновірусної хвороби", яка не міститься у переліку статей передбачених вказаною нормою права, у той час як у даній справі № 907/566/21 скаржник посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах, зокрема статті 257 ЦК України з урахуванням положень вказаного Закону.

Водночас касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, та вважає за можливе залишити оскаржувані рішення без змін, з урахуванням мотивів викладених у даній постанові.

У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтею 129, пунктом 5 частини першої статті 296, статтями 129 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Закарпатської області від 30.06.2022 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.11.2022 у справі № 907/566/21, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу в частині оскарження ОСОБА_1 рішення господарського суду Закарпатської області від 30.06.2022 та постанови Західного апеляційного господарського суду від 09.11.2022 у справі № 907/566/21 з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України залишити без задоволення, а рішення господарського суду Закарпатської області від 30.06.2022 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.11.2022 у справі № 907/566/21 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя В. Селіваненко

Суддя Т. Малашенкова