ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 серпня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/211/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М., Ємця А.А.
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи
касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "БК КБР" (далі - Товариство)
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.05.2024 (головуючий суддя Палій В.В., судді: Вовк І.В., Сибіга О.М.)
у межах розгляду заяви заступника керівника Волинської обласної прокуратури про забезпечення позову
у справі № 910/211/24
за позовом заступника керівника Волинської обласної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі:
1) Управління з питань оборонної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Волинської обласної державної (військової) адміністрації (далі - Управління);
2) Волинської обласної державної (військової) адміністрації (далі - Військова адміністрація)
до Товариства
про стягнення 5 649 900,80 грн.
Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 24.07.2024 № 32.2-01/1549 у зв`язку з відпусткою суддів Колос І.Б. і Жайворонок Т.Є. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/211/24, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Малашенкова Т.М. і Ємець А.А.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ВСТАНОВИВ:
Прокурор в інтересах держави в особі Управління та Військової адміністрації звернувся до суду з позовом до Товариства про стягнення 4 142 970,00 грн штрафу за контрактом № 1 від 13.03.2022 та стягнення 1 506 930,08 грн штрафу за контрактом № 2 від 28.03.2022 на підставі статей 170 525 549 551 611 655 673 675 629 679 Цивільного кодексу України.
04.03.2024 прокурором до суду подано заяву про забезпечення позову, в якій заявник просив суд накласти арешт на грошові кошти, які належать Товариству, в межах суми 5 649 900,80 грн, що відповідає розміру стягнення штрафу за позовом у справі № 910/211/24.
Заяву прокурора обґрунтовано тим, що предметом позову є стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 5 649 900,80 грн на користь державного органу у сфері оборони, якими відповідач, у випадку не накладення на них арешту, зможе у будь-який момент розпорядитись, що фактично призведе до непоновлення прав та інтересів позивачів. На думку прокурора, значно ускладнити або фактично залишити без виконання майбутнє рішення суду у цій справі може існування низки судових рішень про стягнення з Товариства грошових коштів, одне з яких на суму 12,18 млн грн (справа № 910/7067/23) набрало законної сили після відкриття провадження у справі № 910/211/24.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.03.2024 (суддя Чебікіна С.О.) у задоволенні заяви прокурора про забезпечення позову відмовлено.
За висновками місцевого господарського суду, прокурор не надав доказів в обґрунтування того, що невжиття заходів забезпечення позову вказаним в заяві шляхом, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів заявника, за захистом яких він звернувся до суду.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.05.2024: зазначену ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.03.2024 скасовано; заяву прокурора про забезпечення позову задоволено; накладено арешт на грошові кошти, які належать Товариству, в межах суми 5 649 900,80 грн.
Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.10.2022 у справі № 905/446/22, а також висновки Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладенні у постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, суд апеляційної інстанції не погодився із позицією місцевого господарського суду щодо недоведеності прокурором підстав для забезпечення позову у цій справі, оскільки вимога про надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. За обставин звернення з позовом про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду.
Посилаючись на висновки Верховного Суду щодо застосування статей 136 137 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), Товариство зазначає про недоведеність підстав для задоволення заявленого у цій справі забезпечення.
Скаржник наголошує на тому, що існування інших справ про стягнення з нього заборгованості не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову. Скаржник не ухиляється від виконання судових рішень у цих справах, на підтвердження чого долучає до касаційної скарги платіжні інструкції.
Товариство також звертає увагу на те, що наказом Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України від 23.05.2024 № 230-КВ він визначений таким, що має важливе значення для національної економіки у сфері оборонно-промислового комплексу та є критично важливим для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період у сфері оборонно-промислового комплексу. Накладення арешту на кошти Товариства матиме наслідком блокування його господарської діяльності.
Прокурор подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, касаційну скаргу - без задоволення.
Від позивачів відзиви на касаційну скаргу не надходили.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.
Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі №910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19 тощо.
Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до пункту 1 частини першої та частини четвертої статті 137 ГПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Під час вирішення питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. У спорах майнового характеру про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо).
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії.
При цьому обґрунтування необхідності забезпечення позову покладається саме на особу, яка клопоче про таке забезпечення та полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам слід враховувати, що такими заходами не повинні застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.
Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків від заборони відповідачу або іншим особам вчиняти певні дії.
Обранням належного заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із вимогами позивача, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи.
На обґрунтування заяви про забезпечення позову прокурор зазначав, що у випадку не накладення арешту на кошти відповідача у межах спірної суми останній зможе у будь-який момент розпорядитись цими коштами, що фактично призведе до непоновлення прав та інтересів позивачів.
Надаючи оцінку зазначеним твердженням прокурора, місцевий господарський суд дійшов висновку про їх недоведеність.
У свою чергу апеляційний господарський суд з посиланням на постанову Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 зазначив, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Верховний Суд наголошує, що у зазначеній постанові, викладено, зокрема, таке:
"16. Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.
17. Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
18. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17).
19. Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.
20. Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 910/9498/19, від 17.09.2020 у справі № 910/72/20, від 15.01.2021 у справі № 914/1939/20, від 16.02.2021 у справі № 910/16866/20, від 15.04.2021 у справі № 910/16370/20, від 24.06.2022 у справі № 904/3783/21, від 26.09.2022 у справі № 911/3208/21).
21. Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення".
"25. …Суд першої інстанції встановив наявність прямого зв`язку між запропонованими позивачем заходами забезпечення позову і предметом позову, існування реальної загрози зупинення або взагалі припинення господарської діяльності Відповідача, що матиме наслідком суттєве погіршення фінансового стану та платоспроможності останнього, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову".
Тобто, наведений у постанові підхід передбачає необхідність доказування наявності обґрунтованої необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову шляхом подання доказів до суду щодо наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування такого заходу забезпечення позову обґрунтування заявником відомих останньому обставин або тих обставин, про які він об`єктивно може дізнатися, які б свідчили про утруднення чи унеможливлення виконання судового рішення у разі задоволення позову.
Вказане відповідає як змісту статей 136 та 137 ГПК України щодо підстав та заходів для забезпечення позову, так і сталій практиці Верховного Суду щодо забезпечення позовів.
Так, на думку прокурора, значно ускладнити або фактично залишити без виконання майбутнє рішення суду у цій справі може існування низки судових рішень про стягнення з Товариства грошових коштів.
Прокурор зазначив, що відповідно до відомостей ЄДРСР постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.01.2024 у справі № 910/7067/23 залишено без змін рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023, яким стягнуто з Товариства на користь приватного акціонерного товариства "Укренергомонтаж" 12 000 000 грн основного боргу та 180 000 грн витрат по сплаті судового збору.
Окрім того, рішенням Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 у справі № 910/12671/23 з Товариства на користь державного спеціалізованого підприємства "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами" стягнуто основну суму боргу - 1 244 344 грн, інфляційні втрати - 8 662 грн, 3 % річних - 11 147 грн, пеню - 135 633 грн та судовий збір - 20 996 гривень.
Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що наявність судових рішень у межах інших справ про стягнення заборгованості з відповідача не є підставою для вжиття заходів забезпечення позову та, задовольняючи заяву прокурора, виснував, що заходи забезпечення позову, які просить вжити прокурор у цій справі, відповідають вимогам процесуального законодавства щодо розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом майбутньої позовної вимоги, доведеності обставин щодо ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів.
За висновком апеляційного суду, виконання в майбутньому судового рішення у цій справі у разі задоволення позовних вимог безпосередньо залежить від тієї обставини, чи матиме відповідач необхідну суму грошових коштів.
Доводи касаційної скарги Товариства наведених висновків не спростовують та не вливають на них.
У касаційній скарзі Товариство наголошує на тому, що воно не ухиляється від виконання судових рішень у цих справах, на підтвердження чого долучає до касаційної скарги платіжні інструкції № 1 від 20.05.2024, № PO8YR5Z7/1 від 26.03.2024 та № 6 від 30.05.2024.
Однак, ці доводи не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваної постанови, оскільки: по-перше, вони (доводи) і платіжна інструкція № PO8YR5Z7/1 від 26.03.2024 не були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, оскільки розгляд справи у суді апеляційної інстанції відбувався за відсутності уповноваженого представника Товариства, належним чином повідомленого про розгляд справи (задля забезпечення сторонам можливості скористатися своїми процесуальними правами, внаслідок неявки представників позивачів та відповідача, розгляд справи у суді апеляційної інстанції 01.05.2024 було відкладено до 08.05.2024); по-друге, оплату за платіжними інструкціями № 1 від 20.05.2024 та № 6 від 30.05.2024 проведено вже після прийняття апеляційним судом оскаржуваної постанови, відтак ці відомості на її момент прийняття були відсутні.
Скаржник звертає увагу Верховного Суду, що наказом Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України від 23.05.2024 № 230-КВ він визначений таким, що має важливе значення для національної економіки у сфері оборонно-промислового комплексу та є критично важливим для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період у сфері оборонно-промислового комплексу.
Однак, посилання скаржника на те, що накладення арешту на кошти Товариства матиме наслідком блокування його господарської діяльності, важливої для національної економіки у сфері оборонно-промислового комплексу не підтвердженні жодними доказами, відтак відхиляються Верховним Судом як необґрунтовані.
Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.04.2024 у справі №754/5683/22, такого змісту:
"43. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача.
44. У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить.
46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.
48. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії".
Незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17).
Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення не суперечить та узгоджується з актуальними правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладеними у зазначеній постанові.
Отже, підстави касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваної постанови відсутні.
Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких у цій справі аргументовано не доведено.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки оскаржувану постанову прийнято судом апеляційної інстанції з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити її без змін.
У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалене судові рішення, витрати зі сплати судового збору відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "БК КБР" залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.05.2024 у справі № 910/211/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Малашенкова
Суддя А. Ємець