23.11.2023

№ 910/9525/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/9525/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюк І.М., Колос І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача Державного підприємства Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького (далі Міжнародний аеропорт Львів, позивач) Сав`як І.Б. (адвокат),

відповідача Міністерства оборони України (далі Міноборони, відповідач, скаржник) не зявилися,

розглянув касаційну скаргу Міноборони

на рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2019 (суддя Ковтун С. А.),

постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.08.2020 (головуючий - суддя Владимиренко С.В., судді: Дідиченко М.А., Демидова А.М.)

у справі № 910/9525/19

за позовом Міжнародний аеропорт Львів

до Міноборони

про тлумачення змісту правочину.

1.Історія справи

1.1.У липні 2019 року Міжнародний аеропорт "Львів" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Міноборони про тлумачення умов пункту 4.2 договору від 12.03.2009 № 1/92-09 про спільне використання аеродрому Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" (далі - Договір), визначивши, що безкоштовне забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони здійснюється шляхом надання послуги зліт-посадки повітряного судна.

1.2.Позовні вимоги мотивовані тим, що між позивачем та відповідачем виник спір у результаті різного трактування пункту 4.2 Договору, яким передбачено, що позивач безкоштовно забезпечує прийом та випуск державних повітряних суден (далі - ДПС) Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі, повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність. Позивач трактує пункт 4.2 Договору як безоплатне надання ДПС послуги із забезпечення зльоту-посадки, а відповідач - як безкоштовне обслуговування та надання усіх аеропортових послуг для ДПС, які прибувають/відбувають з аеропорту "Львів". В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив таке:

- оскільки термін "прийом та випуск повітряного судна" нормативно не визначений, на думку позивача, при тлумаченні змісту Договору слід виходити із загальноприйнятого у відповідній сфері відносин значення термінів;

- послуги, що надаються в аеропорту, належать до ринків, що перебувають в стані природних монополій (стаття 78 Повітряного кодексу України), перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Зліт-посадка є окремою послугою, за надання якої сплачується самостійний аеропортовий збір, інші послуги і збори за них не пов`язані з прийомом і випуском повітряного судна.

2.Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1.Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.10.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.08.2020: позов Міжнародного аеропорту Львів до Міноборони задоволено повністю, розтлумачено умови пункту 4.2 Договору, визначивши, що безкоштовне забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних сил України та Міноборони здійснюється шляхом надання послуги зліт-посадки повітряного судна; стягнуто з Мініоборони на користь Міжнародного аеропорту Львів 1 921 грн судового збору.

2.2.Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій виходили з того, що:

- аеропортовими послугами, за які сплавляють окремі аеропортові збори, є: посадка-зліт повітряних суден; обслуговування пасажирів в аеровокзалі; забезпечення авіаційної безпеки; наднормативна стоянка повітряних суден;

- «прийом» та «випуск» не є нормативною термінологією, що застосовується законодавством у галузі авіації та використання повітряного простору України, у зв`язку з чим суд при тлумаченні цих слів виходить із загальноприйнятого значення термінів;

- виходячи з буквального змісту, суті значень слів «прийом», «випуск» «посадка» «зліт», «обслуговування», «забезпечення», «стоянка» у сфері авіації, є синонімічними терміни «прийом» та «посадка», оскільки описують разову дію дозвільного характеру приземлення літака, а також синонімічними терміни «випуск» і «зліт», під якими розуміється дія дозвільного характеру піднятися в небо. Водночас, значення слів «обслуговування», «забезпечення» та «стоянка» за своїм розумінням не є діями, які сучасна українська мова тлумачить як «прийом» і «випуск» і, відповідно, вони не є їх складовими елементами;

- принцип тлумачення правочинів «contra proferentem» (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem) означає, що слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав. Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Так, текст Договору було розроблено адміністративним департаментом відповідача, про що свідчить відповідний реєстраційний штрих-код на тексті Договору, та визнається сторонами. Використавши у Договорі терміни «прийом» та «випуск», які не застосовуються законодавством у галузі авіації та використання повітряного простору України, відповідач повинен нести ризики за значення цих слів, які підлягають тлумаченню на користь позивача.

3.Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1.У касаційній скарзі до Верховного Суду Міноборони просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.08.2020 у справі № 910/9525/19, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4.Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1.У поданій касаційній скарзі скаржник із посиланням на частину другу статті 287 Г ПК України вказує таке:

4.2.суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень допустили порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування судових рішень на підставі пункту четвертого частини третьої статті 310 Г ПК України.

Так, скаржник зазначає, що судами не з`ясовано на підставі якої саме довіреності, від чийого імені та на чию користь діяла військова частина. Сама довіреність судами не досліджувалась.

4.3. з порушенням допустимості доказів судами помилково прийнято як факт, що договір розроблявся та готувався до укладання Адміністративним департаментом Міністерства оборони України тільки на підставі того, що на лицьовому аркуші договорі нанесено штрих-код даного департаменту. Скаржник зазначає, що вказаний штрих-код є нічим іншим як фіксація вхідного документа у системі електронного документообігу (СЕДО). Вважаємо, що суд першої інстанції за власної ініціативи повинен був витребувати Положення про Адміністративний департамент Міністерства оборони, який затверджується Міністром оборони України та переконатися, що до функції зазначеного департаменту розроблення будь-який договорів та угод не входить;

4.4.суди попередніх інстанцій необґрунтовано не долучили до участі в розгляді справи належного співвідповідача та третіх осіб, права інтереси та (або) обов`язки яких безпосередньо зачіпаються оскаржуваними судовими рішеннями.

4.5.На думку скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій прийнято рішення та постанову про права, інтереси та обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме військової частини НОМЕР_1 , як сторону договору та військову частину НОМЕР_2 (Командування Повітряних Сил Збройних Сил України), як розпорядника коштів другого ступеня, до якого позивачем направлялись претензії про оплату.

4.6.При цьому скаржник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 523/9076/16-ц, відповідно до якої встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов`язком суду.

4.7.Скаржник не погоджується і з висновками судів попередніх інстанцій щодо застосування правила тлумачення договору contra proferentem та вважає, що таке тлумачення судів не відповідає практиці Верховного Суду, викладеній у постановах від 14.02.2018 у справі № 925/106/17, від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18.

5.Позиція позивача, викладена у відзиві на касаційну скаргу

5.1.Міжнародний аеропорт Львів 17.02.2021 направив на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який зареєстровано судом 22.02.2021, у якому позивач, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника, просив залишити без змін оскаржувані рішення, а скаргу без задоволення.

5.2.Позивач наголошує на тому, що Військова частина НОМЕР_1 не є стороною договору, а при підписанні договору діяла від імені відповідача, надалі повноважень щодо внесення змін до договору чи підписання нового договору про наземне та пасажирське обслуговування державних ПС та оплату послуг не мала, тобто не є правосуб`єктною, про що повідомляла позивача у листах від 27.11.2017 №837 та від 31.05.2018 № 382, які є у матеріалах справи.

5.3.Міжнародний аеропорт Львів зазначає, що у позовній заяві позивач вказував, що копія довіреності у позивача відсутня та що військова частина НОМЕР_1 входить до складу Повітряних Сил Збройних Сил та, відповідно до Указу Президента України від 23.01.2017 №12/2017 «Про внесення зміни до військово-адміністративного поділу території України» розташована у Військово-повітряній зоні «Захід», не є самостійним господарюючим суб`єктом, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомості про неї відсутні, коду ЄДРПОУ не має, а при підписанні Договору діяла від імені відповідача. Відповідач - Міністерство оборони України згідно з статтею10 Закону України «Про оборону України», Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 № 730), є центральним органом виконавчої влади, є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили (ЗСУ).

5.4.Позивач зазначає, що у листі від 17.12.2018 №220/7451, який є у матеріалах справи відповідач визнавав, що саме між Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 ...укладено Договір. Протягом усього судового процесу та у апеляційній скарзі відповідач підтверджував, що саме він є стороною договору та наголошував що, у прийнятому рішенні судом першої інстанції «Міністерство оборони України вбачає зміну істотних умов договору...».

Міжнародний аеропорт Львів зазначає, що відповідно до статті 50 Г ПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін, їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Слід зазначити, що Відповідач такої заяви до суду не подавав.

5.5.Предметом спору, що виник між позивачем і відповідачем є різне тлумачення виключно позивачем та відповідачем пункту 4.2 укладеного ними Договору. При цьому стягнення заборгованості не є предметом у заявленому позові. Рішення у цій справі може вплинути лише на права або обов`язки позивача і відповідача, що свідчить про відсутність підстав, відповідно до статей 47 50 Г ПК України для залучення до участі у справі співвідповідачів або третіх осіб.

5.6.Міжнародний аеропорт Львів звертає увагу на те, що саме відповідач - Міністерство оборони України згідно з статтею 7 Повітряного кодексу України, статтею 10 Закону України «Про оборону України», Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 № 730), є центральним органом виконавчої влади в галузі державної авіації, є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили (ЗСУ). Частиною третьою статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України» передбачено, що організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій. Згідно з статтею 10 Закону України «Про оборону України» та підпунктом 9 пункту 3 Положення про Міністерство оборони України відповідач бере участь у формуванні оборонного бюджету, звітує в установленому порядку перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів та згідно з пунктом 1 частини другої статті 22 Бюджетного кодексу України є головними розпорядниками бюджетних коштів у сфері оборони.

Міжнародний аеропорт Львів 12.03.2021 надіслав на адресу Верховного Суду пояснення, у яких просив залишити без змін оскаржувані рішення та без задоволення касаційну скаргу. У поясненнях позивач вказує, що договором про спільне використання аеродрому сторони погодили безоплатність лише однієї послуги: зліт-посадки. Протокольною ухвалою від 18.03.2021 вказані пояснення долучено до матеріалів справи та оцінюються судом з урахуванням статті 300 Г ПК України.

6.СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

6.1.12.03.2009 Міжнародний аеропорт "Львів" та Військова частина НОМЕР_1 , що діяла на підставі довіреності Міноборони від 06.03.2009 № 220/152/д, уклали Договір № 1/92-09 про спільне використання аеродрому Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" (далі- Договір).

6.2.Відповідно до пункту 1.1 Договору предметом Договору є спільне використання аеродрому Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" (далі - аеродром "Львів").

6.3.Пунктом 1.2 Договору сторони визначили, що уклали цей договір з метою забезпечення ефективного використання державних повітряних суден (ДПС) та аеродрому "Львів", організації виконання, обслуговування та забезпечення польотів, експлуатації утримання поточного ремонту та забезпечення польотів ДПС, експлуатації утримання і поточного ремонту та забезпечення безпеки аеродрому "Львів".

6.4.Сторони домовились, що інженерно-авіаційне забезпечення польотів на аеродромі "Львів" здійснюється силами та засобами Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" (пункт 2.2 Договору), яке несе витрати на утримання аеродрому "Львів" (пункт 2.5 Договору).

6.5.Пунктом 4.2 Договору передбачено, що відповідно до умов цього Договору Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Львів" безкоштовно забезпечує прийом та випуск ДПС Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі, повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність.

6.6.20.10.2017 позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 з листом № 2144, яким повідомив, що укладеним Договором не врегульовано правовідносини щодо оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден), які надаються відповідно до чинних нормативно-правових актів. Разом з листом позивач надіслав проект відповідного договору і зазначив, що застосовуватиме тарифи на послуги з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні ДПС відповідно до заявок військової частини.

6.7.Листом від 27.11.2017 № 837 від військової частини НОМЕР_1 позивачу надійшла відповідь, в якій зазначено, що для вирішення питань, пов`язаних зі спільним використанням аеродрому, а саме: оплати тарифів на послуги з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні ДПС доцільно звертатися безпосередньо до Міноборони.

6.8. 20.12.2017 позивач звернувся до Міноборони з листом № 2585, в якому просив сприяння у вирішенні питання оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден).

6.9.У відповіді від 29.01.2018 № 350/1/166пс, наданої за дорученням Міноборони командувачем Повітряних сил ЗСУ, повідомлено позивачу, що зважаючи на вимоги Законів України "Про оборону", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" у частині дії особливого періоду, підстав для внесення змін і доповнень до Договору немає.

6.10.Позивач надіслав відповідачеві та військовій частині претензію від 13.11.2018 № 2821/01.01.16 (далі - Претензія) про сплату заборгованості у розмірі 1 571 034,17 грн за послуги, надані військовій частині НОМЕР_1 з 05.10.2017 до 18.10.2018.

6.11.У відповіді на Претензію від 15.12.2018 № 350/1/2552/ПС військова частина зазначила, що відповідно до пункту 4.2 Договору враховується повний комплекс надання аеропортових послуг, необхідних для прийому-випуску ДПС, у тому числі, але не тільки, послуги зліт-посадки.

6.12.Отже, наведене свідчить про різне розуміння сторонами змісту пункту 4.2 Договору в частині визначення поняття "прийом та випуск" ДПС Збройних Сил України та Міноборони.

6.13.Зокрема, позивач вважає, що безкоштовне забезпечення прийому та випуску ДПС передбачає безкоштовне надання послуги із забезпечення зльоту-посадки, а відповідач стверджує, що прийом і випуск ДПС включає безкоштовне обслуговування та надання усіх аеропортових послуг для ДПС, які прибувають/відбувають з аеропорту "Львів".

7.Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

7.1.Ухвалою Верховного Суду від 01.02.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/9525/19 за касаційною скаргою Міноборони на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 287 Г ПК України.

7.2.Склад суду касаційної інстанції змінювався відповідно до наявного у справі витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 01.03.2021 у зв`язку з перебуванням судді Булгакової І.В. у відпустці призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/9525/19, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Малашенкова Т.М. (головуючий), Бенедисюк І.М., Колос І.Б.

7.3.Відповідно до частини першої статті 300 Г ПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.4.Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 Г ПК України).

7.5.Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина четверта статті 300 Г ПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8.Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

8.1.Причиною виникнення спору стало питання щодо тлумачення умов пункту 4.2 Договору.

8.2.Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Визначальною ознакою договору є мета його укладення. Статтею 627 цього ж Кодексу передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

8.3.Відповідно до статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

8.4.Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

8.5.Статтею 213 ЦК України встановлено, що зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (частини перша та друга).

8.6.Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною третьою статті 213 ЦК України, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

8.7.За змістом частини четвертої статті 213 ЦК України якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

8.8.Таким чином, у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначено загальні способи, що застосовуються при тлумаченні, які втілюються у трьох рівнях тлумачення.

8.9.Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виявляли при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (якщо перші два не дали результатів) є врахування: а) мети правочину, б) змісту попередніх переговорів, в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше у правовідносинах між собою), г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, оскільки договір є видом правочину (в даному випадку, двосторонній правочин) тлумаченню підлягають умови договору за правилами, встановленими статті 213 ЦК України.

Підставою для тлумачення судом договору є наявність спору між сторонами правочину щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всього договору/його частини, що не дає змогу з`ясувати дійсний зміст правочину/його частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити його намір, тлумачення не може створювати, а лише роз`яснює існуючи умови угоди. Тобто, у розумінні наведених приписів, на вимогу однієї або двох сторін договору суд може постановити рішення про тлумачення змісту цього договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з`ясування змісту договору/його окремих частин, який складає права та обов`язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов. З огляду на викладене, тлумаченню підлягає зміст договору/його частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

8.10.Розтлумачуючи значення слів «прийом», «випуск», «посадка», «зліт» «обслуговування», «забезпечення», «стоянка» у контексті пункту 4.2 Договору, суди попередніх інстанцій дійшли висновків, які зазначені у пункті 2.2 цієї постанови.

Колегія суддів вважає ці висновки судів попередніх інстанцій передчасними, зробленими з порушенням норм матеріального права (статей 213 637 ЦК України), без належного аналізу тлумачення змісту умов договору в цілому, без встановлення наявності/відсутності спору щодо тлумачення під час виконання договору, без з`ясування належності/ефективності способу захисту з огляду на встановлені обставини цієї конкретної справи, без послідовного застосування всіх рівнів тлумачення, без встановлення вагомих обставин щодо виконання договору з моменту підписання договору та до звернення з позовом до суду та відповідних аргументів позивача у цій частині, з огляду на таке.

8.11.У випадку виникнення між сторонами договірних правовідносин визначальною в даному контексті є оцінка договору, який згідно із частиною другою статті 11 ЦК України є підставою виникнення у сторін певного обсягу прав та обов`язків.

8.12.Відтак у разі обґрунтування заявленого позову посиланням на договірні відносини сторін, розглядаючи спір, суд перш за все має встановити правову природу договору з урахуванням якої визначається зміст спірних правовідносин та їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов`язків сторін, змісту зобов`язання.

8.13.Отже, визначення правової природи договору, як правочину, нерозривно пов`язано з оцінкою дій сторін, направлених на набуття (зміну, припинення) ними певних прав та обов`язків. Досліджуючи дійсні правовідносини сторін суди повинні проаналізувати його правову природу (суть умов договору) та ті дії, які сторони мали вчинити або вчинили на виконання зобов`язань, їх відповідність умовам договором.

Верховний Суд відзначає, що предметом позовних вимог у справі, що розглядається є тлумачення умов, зокрема пункту 4.2 Договору про спільне використання Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів".

8.14.Як вже зазначалося, у розумінні наведених статей 213 637 ЦК України тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення суперечностей та прогалин у трактуванні його положень.

Метою тлумачення правочину є з`ясування його змісту, який становить права та обов`язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

8.15.Верховний Суд наголошує, що підставою для тлумачення судом договору є наявність спору між сторонами договору щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всього договору або його частини, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст договору/умов договору, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити його намір, при цьому тлумачення не може створювати нових умов, тільки роз`яснювати вже існуючі умови договору.

8.16.Таким чином, при вирішенні питання щодо тлумачення умов договору, суду необхідно встановити наявність між сторонами договору спору, перевірити та встановити в чому полягає порушення прав позивача і чи дійсно є обставини, на які посилається позивач достатніми підставами для застосування статті 213 ЦК України.

Близька за змістом правова позиція щодо застосування статей 213 637 ЦК України наведена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 753/22010/14-ц, від 10.04.2019 у справі № 916/2500/15, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18, від 11.09.2019 у справі № 922/3740/18, від 27.01.2021 у справі № 904/2581/19.

8.17.Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення у цій справі, не надали оцінки тому, що договір, пункт 4.2 якого просить розтлумачити позивач, укладено сторонами 12.03.2009, при цьому з позовом у цій справі Міжнародний аеропорт "Львів" звернувся у липні 2019 року, тобто більш ніж через 10 років з моменту укладення договору.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій не встановили чи порушено право/інтерес позивача, якщо так то чим, як/чи виконувався договір з моменту його укладання, чи наявний спір між сторонами, якщо так то коли і чому він виник, у чому(суть) він (спір) полягає (у тлумаченні договору про спільну використання аеродрому чи/або у стягненні аеропортових зборів та послуг), коли виник спір щодо тлумачення пункту 4.2 договору.

8.18.Таким чином, зважаючи на строк дії договору (з 12.03.2009), судам попередніх інстанцій у цій справі у першу чергу підлягало встановлення факту виконання договору сторонами у частині яку просить розтлумачити позивач, прийняття виконання договору сторонами, та встановити чи не призводить таке тлумачення до зміни умов договору та створення нових його умов. Також чи є тлумачення договору (його пункту) у цій конкретній справі належним способом захисту, враховуючи вище викладене.

8.19.Так, Верховний Суд звертається до своїх висновків щодо способу захисту порушеного права, викладених у постанові від 16.02.2021 у справі № 916/286/20.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені положеннями статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем і позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.

Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому, обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Виходячи з приписів статті 4 Г ПК України, статей 15 16 ЦК України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

8.20.Щодо доводів касаційної скарги викладених у пункті 4.4 постанови, то Верховний Суд виходить з таких міркувань.

Верховний Суд зазначає, що у разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати принцип contra proferentem.

Верховний Суд вважає необхідним звернути увагу на таке: Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які "не були індивідуально узгоджені" (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір "під переважним впливом однієї зі сторін" (under the dоminant influence of one party).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Враховуючи наведене, з огляду на неправильне застування судами норми права статей 213 637 ЦК України, та нижче вказаного у підпункті 8.21.2 цієї постанови у їх сукупності вбачається порушення даного принципу.

8.21.Стосовно доводів викладених у підпункті 4.1.1.1 постанови суд касаційної інстанції виходить з такого.

8.21.1.Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини четвертої статті 13 Г ПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та диспозитивність.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 Г ПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин, здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до частин першої, третьої та восьмої статті 80 Г ПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи; докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Верховний Суд зазначає, що керуючись принципами змагальності сторін, диспозитивності та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, відповідач, який не визнає позовних вимог подає свої заперечення та викладає доводи з доказами якими підтверджуються такі доводи.

Так, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій не досліджувалась довіреність на підставі якої підписано Договір.

Проте, суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що предметом спору у цій справі є вирішення питання щодо тлумачення пункту Договору, а не визнання його недійсним.

До того ж, Міноборони не наводив цих доводів у судах попередніх інстанцій, не висловлював заперечень щодо визначення сторін договору, не надавав жодних доказів на спростування тверджень позивача щодо сторін між якими укладався Договір. Крім того, матеріали справи містять листи (переписку сторін) у якій не заперечується факт укладення Договору саме між Міноборони та Міжнародним аеропортом Львів.

Відтак у цій частині доводи щодо порушення норм процесуального права, як підстава для касаційного оскарження за пунктом 4 частини другої статті 287 Г ПК України відхиляються як необґрунтовані.

8.21.2. Що ж до тверджень зазначених у підпункті 4.1.1.2 постанови, Верховний Суд зазначає, що істинність тверджень як позивача, що вказаний договір розроблявся відповідним департаментом відповідача так і скаржника щодо того, що штрих-код Адміністративного департаменту Міністерства оборони України є нічим іншим як фіксацією вхідного документа у системі електронного документообігу, потребує доведення у суді першої інстанції особою яка про це зазначає, ураховуючи принципи змагальності та диспозитивності передбачені Г ПК України.

Роблячи висновок про те, що договір було розроблено саме відповідачем, посилаючись на наявність штрих-коду на тексті договору, судом першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, не встановлено природу такого штрих-коду та зазначення як доказу при встановленні судами факту розробки договору відповідною стороною правочину.

Таким чином, доводи скаржника про наявність підстав для скасування судових рішень на підставі пункту четвертого частини третьої статті 310 Г ПК України частково знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду.

8.22.Суд касаційної інстанції відхиляє доводи касаційної скарги, викладені у пункті 4.1.2 постанови, з огляду на таке.

Відповідно до вимог статті 47 Г ПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно.

Саме на позивача покладено обов`язок визначення предмета, підстав позову та відповідачів до якого(яких) він подається.

Згідно з частиною першою, другою та третьою статті 48 Г ПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених в частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

З наведеного випливає, що заміна неналежного відповідача може бути здійснена судом лише за клопотанням позивача.

Отже, під час розгляду справи за незмінного складу сторін (відсутності клопотання позивача про заміну неналежного відповідача належним в порядку статті 48 Г ПК України) за результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача, оскільки суд за власною ініціативою не має права на вчинення процесуальної дії з заміни відповідача.

Судами попередніх інстанцій встановлено належність відповідача та обґрунтованість позовних вимог до Міноборони.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 523/9076/16-ц, сприймається судом касаційної інстанції критично з огляду на те, що судами попередніх інстанцій здійснено встановлення належності відповідача Міноборони.

Крім того Верховний Суд зазначає, що відповідно до статті 50 Г ПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Отже Г ПК України передбачає можливість участі в судовому процесі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на предмет спору. Підставою для залучення судом до участі у справі осіб, які не є стороною у справі, в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є обставини можливості впливу судового рішення зі спору на права та обов`язки цих осіб щодо однієї із сторін. При цьому учасники справи, звертаючись до суду із відповідним клопотанням про залучення особи, яка не є учасником справи, до участі у справі в якості третьої особи, мають обґрунтувати та довести можливість впливу судового рішення, ухваленого за результатом розгляду справи по суті спору, на права або обов`язки цієї особи щодо однієї із сторін.

До того ж, Верховний Суд ще раз наголошує на тому, що предметом спору у цій справі є вирішення питання щодо тлумачення пункту Договору укладеного Міноборони та Міжнародним аеропортом Львів, а не, зокрема, стягнення заборгованості, що не є предметом судового розгляду в межах вирішення спору про тлумачення змісту правочину за правилами статті 213 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій прийняли рішення про права та інтереси третіх осіб, які не були залучені до участі у справі, Верховним Судом відхиляються, оскільки судом не вирішувалось питання про права чи обов`язки таких осіб.

8.23.Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у ним у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 925/106/17, від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18, то Верховний Суд зазначає таке.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 №925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та 13.09.2017 у справі №923/682/16.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).

Отже для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Г ПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Таким чином, Верховний Суд не приймає до уваги посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 925/106/17, від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18, оскільки висновки суду касаційної інстанції у цих справах ґрунтуються на конкретних обставинах справи з конкретною доказовою базою та відповідними процесуальними діями сторін у кожній справі, правовідносини в яких не є подібними з правовідносинами у справі, що розглядається.

8.24.Так, предметом позовних вимог у справі, що розглядається є тлумачення умов пункту 4.2 Договору про спільне використання аеродрому Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів".

У справі ж № 925/106/17, на яку посилається скаржник, предметом позовних вимог є тлумачення змісту договору поруки № 20-0191/3-3 щодо строку (терміну), з якого у ПАТ "Азот" як поручителя виникає обов`язок виконати зобов`язання за кредитним договором від 23.07.2013 № 20-2199/2-1. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що порушення основного зобов`язання Приватним акціонерним товариством "Сєвєродонецьке об`єднання "Азот" як боржником за кредитним договором від 23.07.2013 № 20-2199/2-1, виконання якого забезпечено порукою позивача, виникло до укладення договору поруки від 06.02.2015 № 20-0191/3-3, у зв`язку з чим неможливо визначити строк (термін), з якого у ПАТ "Азот" як поручителя виникає обов`язок виконати зобов`язання за цим кредитним договором.

У справі №916/1171/18, на яку посилається скаржник, Приватне підприємство "Сфінкс" (далі - ПП "Сфінкс") звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України (далі - санаторій "Сонячний") і Державного закладу "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України (далі - санаторій "Затока") про тлумачення змісту правочину, зокрема просило надати офіційне тлумачення пункту 2.1.6 інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію "Сонячний" від 05.11.2007 (далі - інвестиційний договір), укладеного між санаторієм "Сонячний", санаторієм "Затока" і ПП "Сфінкс", шляхом визначення строку, упродовж якого санаторій "Сонячний" зобов`язаний передати у власність ПП "Сфінкс" за актом приймання-передачі об`єкти нерухомого майна, розташовані у м. Одесі, за адресою: Фонтанська дорога, 159, після виконання ПП "Сфінкс" своїх зобов`язань за договором, визначивши цей строк - негайно на вимогу ПП "Сфінкс"; пунктам 1.3, 4.5 інвестиційного договору шляхом визначення, що перерахування ПП "Сфінкс" усієї суми інвестиції, визначеної у пункті 1.3 договору, - 10 000 000 грн на рахунки Міністерства охорони здоров`я України є альтернативним і належним способом виконання ПП "Сфінкс" його зобов`язань за цим договором.

Таким чином, хоча у цих справах предметом судового розгляду і було тлумачення змісту правочину (у кожному конкретному випадку різних договорів) за правилами статті 213 ЦК України, проте висновки суду касаційної інстанції у цих справах ґрунтуються на конкретних обставинах справи з конкретною доказовою базою, за конкретним правочином та відповідними процесуальними діями сторін у кожній справі, правовідносини в яких не є подібними з правовідносинами у справі, що розглядається.

За таких обставин, керуючись пунктом 5 частини першої статті 296 Г ПК України, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/9525/19 у частині, що стосується підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

8.25.Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне відзначити, що доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній. Так, у касаційній скарзі скаржник, зазначаючи про неправильне застосування норм матеріального права, застосовує та оперує понятійними категоріями «обставини справи» і «докази у справі», порушуючи питання, пов`язані із встановленням обставин справи та оцінкою відповідних доказів, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як «суду права», а не «суду факту», повноваження якого визначені у статті 300 Г ПК України.

Перевірка відповідних доводів (аргументів) перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

8.26.Верховним Судом, з урахуванням мотивів викладених у розділі 8 цієї постанови, частково приймаються доводи Міжнародного аеропорту Львів, викладені у відзиві на касаційну скаргу. При цьому, Верховний Суд зазначає, що посилання позивача у поясненнях на практику Верховного Суду у справах №916/3948/19, №904/2581/19 та №904/2218/19 не є релевантним, з огляду на різні фактичні обставини справ встановлені судами, а висновки викладені у них щодо застосування статті 213 ЦК України не протирічать висновкам, викладеним у цій постанові.

9.Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1.Доводи Міноборони щодо порушення судами норм права при прийнятті оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку на підставі пункту 4 частини другої статті 287 Г ПК України частково знайшли своє підтвердження з мотивів, викладених у розділі 8 цієї постанови.

9.2.Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 Г ПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

9.3.Також, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина четверта статті 300 Г ПК України).

9.4.Враховуючи викладене у розділі 8 цієї постанови, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Міноборони слід задовольнити частково, а оскаржувані рішення та постанову у справі № 910/9525/19 скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

9.5.Під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене, перевірити зазначені у розділі 8 цієї постанови доводи, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку і, в залежності від встановленого, вирішити спір відповідно до закону.

9.6.Водночас, як вже зазначалося, оскільки підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 Г ПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу також дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі в цій частині.

10.Судові витрати

10.1.Оскільки рішення та постанова судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат у справі, у тому числі й судового збору, сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який ухвалює рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 129 296 300 308 310 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Закрити касаційне провадження у справі №910/9525/19 за касаційною скаргою Міністерства оборони України у частині касаційного оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2019 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 04.08.2020 у справі №910/9525/19 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2.Касаційну скаргу Міністерства оборони України у частині касаційного оскарження на підставі пункту 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України задовольнити частково.

3.Рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.08.2020 у справі № 910/9525/19 - скасувати.

Справу № 910/9525/19 направити на новий розгляду до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддяТ. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос