ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 915/1992/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
Офісу ГП: Томчук М.О.,
позивача, відповідача: не з`явились,
третьої особи: Бондаренко І.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт Ніка-Тера"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.03.2021
та рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.01.2021
у справі № 915/1992/19
за позовом Виконувача обов`язків прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України
до Миколаївської міської ради
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт Ніка-Тера"
про скасування запису в Державному реєстрі речових прав,
ВСТАНОВИВ:
Виконувач обов`язків прокурора Миколаївської області звернувся в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до господарського суду з позовом до Миколаївської міської ради про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:001:0057 за територіальною громадою міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
Позов обґрунтований тим, що вказана земельна ділянка є дном Бузького лиману, розпоряджатися яким уповноважений лише Кабінет Міністрів України, водночас така ділянка не може бути об`єктом земельних правовідносин, оскільки є частиною дна водної акваторії Бузького лиману, межі якої неможливо встановити в натурі.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 11.01.2021 (суддя Ржепецький В.О., залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.03.2021 (судді Головей В.М., Разюк Г.П., Савицький Я.Ф.) позов задоволено.
За висновками судів, спірна земельна ділянка фактично є частиною водного об`єкту загальнодержавного значення та не може бути об`єктом земельних правовідносин, реєстрація прав комунальної власності на неї суперечить чинному законодавству, а тому відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підлягає скасуванню.
Не погоджуючись з висновкам судів, третя особа звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилається на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та не враховано висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду, а також вказує на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Просить судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.07.2021 касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі п. 1 та п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстава касаційного оскарження передбачає необхідність підтвердження скаржником неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Таким чином, у даному касаційному провадженні вирішенню підлягають питання чи правильно застосовано судами норми матеріального та процесуального права, про які зазначає скаржник, та водночас, чи були у даній справі підстави для врахування висновків Верховного Суду, на які посилається скаржник, та, відповідно, чи мало місце помилкове їх неврахування судами попередніх інстанцій.
При цьому, згідно з висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19, подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет). За висновками Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі №925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та від 13.09.2017 року у справі №923/682/16. Отже, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).
Передбачений п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України випадок, який надає право на оскарження судового рішення, це відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування тієї чи іншої норми права, яку/які скаржник вважає застосованими неправильно. Саме по собі посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах без посилання на ті норми, щодо застосування яких слід зробити висновок та без обгрунтування необхідності такий висновок зробити, не дає суду касаційної інстанції повноважень для перевірки правильності застосування всіх наведених у оскаржуваних рішеннях чи наведених в касаційній скарзі норм та для формулювання власного висновку/наведення вже існуючих висновків Верховного Суду.
Вирішуючи питання про доведеність скаржником заявлених підстав для касаційного оскарження судових рішень з урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновків про те, що скаржником не підтверджено як випадку неврахування судами висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, так і необхідності формування висновку щодо застосування норм матеріального права до подібних правовідносин, з огляду на таке.
Як свідчать встановлені судами обставини, предметом спору у даній справі є внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 10.10.2018 запис про реєстрацію за територіальною громадою м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради права комунальної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:07:001:0057 для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій, для розміщення та обслуговування підхідного каналу та операційної території терміналу №28428406.
Вирішуючи питання про наявність або відсутність підстав для скасування вказаного запису з урахуванням доводі прокурора, суди обох інстанцій врахували вимоги ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно а якими у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пп. "а" п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому пп. "а" п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
З огляду на встановлені під час розгляду справи №814/1710/15 обставини, що спірна земельна ділянка є частиною водного об`єкту загальнодержавного значення та належить до державної власності, та зробивши власні висновки, що у даному випадку вона не може бути об`єктом земельних правовідносин, суди обох інстанцій дійшли висновків, що реєстрація прав комунальної власності на неї суперечить чинному законодавству, а тому позовні вимоги прокурора щодо скасування відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно задовольнили.
Намагаючись довести неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", за наслідком чого судами зроблено вищевказаний висновок, третя особа посилається на висновки, викладені:
- в постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, де зазначено, що "За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням Державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає";
- в постанові Великої Палати Верховного суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, де зазначено, що "п.п. 4.17 Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку Держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не с безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи".
- в постанові Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, де викладено висновок, що "Обов`язковою умовою виникнення прав на нерухоме майно є їх державна реєстрація. Саме державною реєстрацією закон пов`язує момент виникнення речових прав на нерухомість… Отже, сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, шо реєстрація права власності не нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою без наявності чинного правовстановлюючого документа на підтвердження такого права є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності".
Однак, колегією суддів виявлено, що наведені скаржником постанови не відповідають вищевикладеним критеріям подібності, отже ними не може бути підтверджена підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Так, в постанові у справі № 910/10987/18 предметом спору були вимоги іпотекодержателя до майнового поручителя про звернення стягнення на нерухоме майно (квартиру), тобто спір у цій справі виник з іпотечних правовідносин, що свідчить про відсутність подібності з правовідносинами у даній справі, як за змістом та суб`єктним складом, так і матеріально-правовим регулюванням. Вказана постанова не містить висновків, які б мали врахувати суди у даній справі, адже вирішений у ній спір не був подібний до даного, до того ж справу передано на новий розгляд, що означає відсутність остаточно сформованого висновку Верховного Суду щодо відповідних позовних вимог.
У справі № 916/675/15 предметом спору були вимоги обслуговуючого кооперативу до міської ради та орендаря земельної ділянки про визнання недійсним рішення ради про передачу в оренду земельної ділянки та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, тобто спір у цій справі виник з орендних правовідносин, що свідчить про відсутність подібності з правовідносинами у даній справі як за змістом та суб`єктним складом, так і матеріально-правовим регулюванням.
У справі № 911/3594/17 предметом спору були вимоги товариства, яке вважає себе єдиним власником цілісного майнового комплексу, до селищної ради про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету селищної ради про надання згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад на 28/100 частини будівлі, що свідчить про відсутність подібності з правовідносинами у даній справі як за змістом та суб`єктним складом, так і матеріально-правовим регулюванням.
Таким чином, жодною з наведених скаржником постанов Верховного Суду не підтверджено наявності підстав для їх врахування під час вирішення даного спору, тобто не доведено підстав для касаційного оскарження судових рішень у даній справі, адже всі висновки, на які посилається скаржник зроблено у правовідносинах, які не є подібними до даних.
Водночас, посилання скаржника на неврахування висновків, викладених в постановах Вищого господарського суду України не приймаються Судом до уваги, оскільки п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження передбачає неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених саме в постановах Верховного Суду.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З огляду на те, що аналіз висновків, зроблених у судами у даній справі, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданої на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Щодо посилання скаржника на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то колегія суддів зауважує, що у разі подання касаційної скарги на вказаній підставі, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. (Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 07.10.2020 у справі № 910/1168/19, від 08.04.2021 у справі № 910/18668/19).
При цьому, колегія суддів зауважує, що саме лише посилання на відсутність висновку без конкретизації норми (норм) права, практика застосування якої (яких) відсутня і потребує формування, свідчить про недоведення скаржником передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстави для касаційного оскарження судових рішень.
Як свідчить зміст касаційної скарги, скаржником зроблено посилання на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та процитовано його зміст, однак жодного обгрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування тієї чи іншої норми матеріального або процесуального права скарга не містить. З огляду на таке не можна визнати такими, що відповідають передбаченій п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставі касаційного оскарження посилання скаржника на неправильне застосування судами ч. 1 ст. 59 Земельного кодексу України - щодо визначення правового статусу земель водного фонду; статей 79 79-1 Земельного кодексу України та ст. 331 Цивільного кодексу України - в частині врегулювання правового статусу спірної земельної ділянки, як об`єкту цивільних та земельних правовідносин; ст. 4 та 5 Водного кодексу України - в частині розмежування понять "води (водний об`єкт)" і "землі водного фонду" та, як наслідок помилкового віднесення судами попередніх інстанцій спірної земельної ділянки до "земель водного фонду", а не до "водного об`єкту"; ст. 14 Водного кодексу України - щодо повноважень розпорядження Державою в особі Кабінету Міністрів України спірною земельною ділянкою; ч. 7 ст. 79-1 Земельного кодексу України, ч.ч. 1, 2 та 4 ст. 55 Закону України "Про землеустрій" - щодо порядку встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); ч. 2 ст. 106 (в редакції 27.05.2021) Земельного кодексу України; пункту 3.8. розділу III "Закріплення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) межовими знаками" Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками - в частині порядку визначення меж земельних ділянок водного фонду.
Крім того, колегія суддів зауважує, що висновки судів про наявність підстав для задоволення позову, викладені у оскаржуваних рішеннях, мотивовані, зокрема, тією обставиною, що спірна земельна ділянка є дном Бузького лиману (фактично частиною водного об`єкта загальнодержавного значення), належить до державної власності, власником (розпорядником) якої є Кабінет Міністрів України, яка встановлена постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 12.08.2015 у справі №814/1710/15, залишеною без змін ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.10.2015 та Вищого адміністративного суду України від 16.06.2016, і за приписами ч. 4 ст.75 ГПК України не підлягає доказуванню при перегляді даної справи.
Враховуючи те, що реєстрація прав комунальної власності на земельну ділянку суперечить чинному законодавству, керуючись положеннями ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суди обох інстанцій дійшли правильного висновку, що позовні вимоги прокурора щодо скасування відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підлягають задоволенню.
Зважаючи на предмет та підстави позовних вимог у даній справі, скаржником жодним чином не обґрунтовано яким чином висновок щодо застосування наведених ним норм права вплине на висновок судів у даній справі про задоволення позову на підставі преюдиційної обставини приналежності спірної земельної ділянки до державної власності та неможливості реєстрації такої ділянки на праві комунальної власності за відповідачем.
За таких обставин, касаційна скарга, подана з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не може бути задоволена з огляду на недоведення скаржником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведених ним норм матеріального права до подібних відносин. З огляду на непідтвердження заявленої скаржником підстави касаційного оскарження, судові рішення у даній справі підлягають залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 240 287 296 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт Ніка-Тера" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.03.2021 та рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.01.2021 у справі № 915/1992/19, відкрите на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України закрити.
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський спеціалізований порт Ніка-Тера", подану з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, залишити без задоволення.
Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.03.2021 та рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.01.2021 у справі №915/1992/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддяМогил С.К. Судді:Волковицька Н.О. Случ О.В.