№ 916/2266/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 916/2266/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» - Кравець О.І., адвокат (ордер від 02.10.2023 АМ №1065835), Тетеря С.І., адвокат (ордер від 28.09.2023 АІ №1468933),

відповідача -приватного аграрного підприємства «Дзвін» - Куцевол Д.В., адвокат (ордер від 30.11.2022 АЕ №1165502),

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційні скарги приватного аграрного підприємства «Дзвін» та товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна»

на рішення господарського суду Одеської області від 10.05.2023 (суддя Петренко Н.Д.),

додаткове рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023 (суддя Петренко Н.Д.),

постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023 (головуючий суддя: Савицький Я.Ф., судді: Колоколов С.І., Разюк Г.П.),

постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023 (головуючий суддя: Савицький Я.Ф., судді: Колоколов С.І., Разюк Г.П.), ухвалену за результатом перегляду додаткового рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023,

та ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 (головуючий суддя: Савицький Я.Ф., судді: Колоколов С.І., Разюк Г.П.), яка постановлена за результатом розгляду заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді

у справі № 916/2266/22

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» (далі - Товариство, позивач)

до приватного аграрного підприємства «Дзвін» (далі - Підприємство, відповідач),

про стягнення штрафних санкцій у розмір 4 967 706 грн.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

ВСТУП

Причиною звернення до суду є наявність/відсутність підстав для стягнення неустойки, а саме штрафу за не поставку товару.

Короткий зміст позовних вимог

Товариство звернулося до суду з позовом до Підприємства про стягнення з останнього штрафу за договором поставки від 03.02.2021 № К2102-5523 у розмірі 4 967 706,00 грн.

Позовні вимоги Товариство обґрунтовувало неналежним виконанням відповідачем умов укладеного сторонами договору поставки від 03.02.2021 № К2102-5523 в частині виконання взятих на себе зобов`язань із своєчасного відвантаження товару.

Відповідач, у своє чергу, заперечував проти позову та просив суд відмовити в його задоволенні. У відзиві відповідач просив суд зменшити розмір штрафу, заявленого до стягнення, до суми 600 000,00 грн, яка відповідачем вже була сплачена. Крім того, Підприємство зазначало про порушення підсудності, посилаючись на те, що частина п`ята статті 29 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню у даному випадку. Відповідач вважав, що справа повинна розглядатися за його місцезнаходженням.

Короткий зміст судових рішень попередніх інстанцій

Рішенням господарського суду Одеської області від 10.05.2023 у справі №916/2266/22 (суддя Н.Д. Петренко) позовні вимоги Товариства задоволено частково: стягнуто з Підприємства на користь позивача штраф за договором поставки від 03.02.2021 №К2102-5523 у розмірі 2 483 853,00 грн. та витрати зі сплаті судового збору у розмірі 74 515,59 грн. У решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано, зокрема, тим, що матеріалами справи доведено та підтверджено порушення відповідачем своїх зобов`язань за договором в частині поставки товару, що стало підставою для нарахування позивачем штрафу згідно з умовами договору поставки у розмірі 4 967 706,00 грн Водночас, розглянувши клопотання відповідача про зменшення суми штрафного стягнення, місцевий господарський суд врахував, що: сторони, укладаючи 10.12.2021 додаткові угоди стосовно врегулювання питання сплати постачальником штрафу, не могли передбачити воєнний стан, введений в Україні з 24.02.2022, у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України; відповідачем була здійснена часткова сплата штрафу у розмірі 600 000,00 грн у період з дня укладання додаткових угод до введення воєнного стану; разом з цим, з огляду на те, що з дня останньої оплати - 01.02.2022 відповідачем більше не сплачувалися кошти в рахунок погашення штрафу, прострочення поставки товару мало місце до військової агресії Російської Федерації проти України; відповідачем не було здійснено поставку товару; позивач не сплачував передоплату за договором, проте сторони, укладаючи 10.12.2021 додаткові угоди, не могли передбачити воєнний стан, введений в Україні. З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку про можливість зменшення штрафу на 50% до 2 483 853,00 грн, який і стягнув з відповідача на користь Товариства.

Згідно з додатковим рішенням господарського суду Одеської області від 18.05.2023 у справі № 916/2266/22 (суддя Н.Д. Петренко) задоволено заяву Товариства щодо розподілу судових витрат та стягнуто з Підприємства на користь позивача 49 367,64 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

У вказаному додатковому рішенні суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність позивачем факту надання йому правничої допомоги на заявлену до стягнення суму. Однак, враховуючи часткове задоволення позовних вимог ТОВ «Луї Дрейфус Компані Україна», суд відшкодував позивачу понесені витрати на правничу допомогу у розмірі, пропорційному задоволеним позовним вимогам, а саме, у розмірі 49 367,64 грн (50% від 98 735,28 грн.).

При цьому, суд першої інстанції відхилив доводи Підприємства про недоведеність Товариством заявлених до стягнення витрат, з огляду на те, що законодавством України передбачено відшкодування витрат на оплату правничої допомоги незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено, але за умови підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.

Також суд зазначив про складність справи № 916/2266/22 та врахував поведінку відповідача у ході розгляду справи, яка зумовила неодноразове відкладення розгляду справи, у зв`язку з поданням низки процесуальних клопотань та заяв, що в свою чергу зумовило збільшення кількості судових засідань за участю представника позивача та необхідність надання позивачем відповідних процесуальних заяв у відповідь на заявлені клопотання відповідача.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023 рішення господарського суду Одеської області від 10.05.2023 зі справи № 916/2260/22 залишено без змін. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023 додаткове рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023 у справі № 916/2260/22 залишено без змін.

Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо задоволення заяви Товариства стосовно розподілу судових витрат у справі № 916/2266/22. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у даній справі, обсяг і обґрунтованість підготовлених та поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності і необхідності) та розумності їхнього розміру, заявлений до стягнення розмір витрат на правничу допомогу є обґрунтованим.

Згідно з ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 відмовлено у задоволенні заяви Товариства про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2260/22.

Відмовляючи у задоволенні заяви Товариства про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді зі справи, апеляційний господарський суд з посиланням на підпункт «б» частини четвертої статті 282 та частину четверту статті 129 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) вказав про те, що 14.09.2023 апеляційним судом залишені апеляційні скарги позивача та відповідача без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін, тому відсутні підстави для винесення додаткового рішення та покладення на відповідача витрат позивача на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

Підприємство у касаційних скаргах на судові рішення попередніх інстанцій по суті спору та на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін додаткове рішення місцевого господарського суду, з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції: скасувати судові рішення попередніх інстанцій в частині стягнення з Підприємства штрафу у розмірі 2 483 853 грн та ухвалити нове рішення у скасованій частині про відмову в позові; додаткове рішення та постанову суду апеляційної інстанції про стягнення з Підприємства на користь Товариства витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 49 367,64 грн скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви Товариства.

У касаційних скаргах Товариства на судові рішення попередніх інстанцій по суті спору та на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін додаткове рішення місцевого господарського суду, з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції: скасувати судові рішення попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в зазначеній частині нове рішення про повне задоволення позову; скасувати додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким змінити розподіл судових витрат та стягнути з Підприємства на користь Товариства витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 98 735,028 грн. Крім того, Товариство просить Суд стягнути з Підприємства судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 74 515,59 грн та витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції в сумі 52 658,78 грн; також просить Суд скасувати ухвалу апеляційного господарського суду від 27.09.2023 та ухвалити нове судове рішення у справі № 916/2260/22, згідно з яким стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, понесені ним у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції у заявленому позивачем розмірі, тобто, в повному обсязі задовольнити заяву Товариства.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

В обґрунтування доводів касаційних скарг в частині задоволених позовних вимог (з урахуванням уточненої касаційної скарги) Підприємство посилається на:

- пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29.07.2021 у справі № 904/3526/20, від 12.12.2018 у справі № 703/1181/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 910/1303/19 та від 11.03.2020 у справі № 910/16386/18, зокрема, стосовно застосування приписів статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України. Також зазначає, що правова позиція Верховного Суду про необхідність обов`язкового врахування та оцінки судами обставин наявності значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків при застосуванні до спірних правовідносин приписів наведених статей та вирішенні питання про зменшення неустойки і розміру такого зменшення, що підлягає стягненню з боржника, є усталеною і викладена у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/101/19, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 27.03.2019 у справі № 912/1703/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 06.11.2019 у справі № 917/1638/18, від 17.12.2019 у справі № 916/545/19;

- із посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 6 частини першої статті 310 ГПК України зазначає, що судами попередніх інстанцій було порушено вимоги статей 27 29 ГПК України. Вважає, що господарські спори з вимогами до Підприємства повинні розглядатися за територіальною підсудністю за місцезнаходженням відповідача - у господарському суді Тернопільської області, що було проігноровано судами попередніх інстанцій.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду Підприємство в обґрунтування доводів касаційної скарги (з урахуванням усунених недоліків) посилається на:

- пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України та зазначає, що суди попередніх судових інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та додатковій постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20, зокрема, щодо застосування приписів статей 126 129 ГПК України;

- пункт 4 частини другої статті 287 та пункт 6 частини першої статті 310 ГПК України та зазначає, що судами попередніх інстанцій було порушено правила територіальної юрисдикції.

В обґрунтування доводів касаційних скарг в частині відмови в задоволенні позову Товариство посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України та зазначає, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених:

- у постановах Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 923/878/21, від 29.06.2023 у справі № 922/999/22, від 02.08.2023 у справі № 916/1788/22 (що сам по собі факт військової агресії Російської Федерації проти України не є підставою для звільнення або зменшення розміру відповідальності за невиконання/неналежне виконання договірних зобов`язань);

- у постанові Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 908/1198/22 (що введення воєнного стану на території України не свідчить про неможливість здійснення підприємницької діяльності та отримання коштів від контрагентів);

- у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 (що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер; заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення; одним із принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою);

- у постановах Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19, від 26.01.2021 у справі № 922/4294/19, від 16.03.2021 у справі № 922/266/20, від 23.02.2022 у справі № 927/436/21, від 08.06.2023 у справі № 917/5/22, від 12.07.2023 у справі № 922/2720/21(що господарські санкції, які встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат);

- у постановах Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20, від 08.09.2021 у справі № 914/416/20, від 21.10.2021 у справі № 914/2153/20, від 18.11.2021 у справі № 921/395/20, від 07.09.2022 у справі № 910/9911/21, від 06.12.2022 у справі № 912/2427/21 (що за змістом частини першої статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) під розміром збитків потрібно розуміти саме суму, на яку нараховано неустойку, а не будь-яку іншу суму збитків);

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, постановах Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19, від 14.07.2021 у справі № 916/878/20, від 08.09.2021 у справі № 914/416/20, від 21.10.2021 у справі № 914/2153/20, від 18.11.2021 у справі № 921/395/20, від 09.03.2023 у справі № 902/317/22 (що при вирішенні питання про зменшення штрафних санкцій суд бере до уваги співвідношення розміру порушеного зобов`язання боржника та розміру штрафних санкцій);

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 (що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях і поясненнях однієї зі сторін);

- із посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування норм статті 233 ГК України, пункту 3 частини першої статті 3, статей 551 627 ЦК України у подібних правовідносинах, коли сторони договору, керуючись свободою договору, уклали додаткову угоду до нього, згідно з якою сторона, що порушила договір, взяла на себе зобов`язання сплатити штрафні санкції за порушення договору у повному розмірі, передбаченому договором, в узгоджені сторонами строки, але не виконала це зобов`язання і не ставить питання про внесення змін до додаткової угоди в частині суми штрафних санкцій чи строків їх сплати; норм статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України у випадку, коли сторона просить зменшити нараховані їй штрафні санкції, посилаючись на обставини військової агресії Російської Федерації проти України, а саме про те, за яких умов обставини військової агресії Російської Федерації проти України та введення воєнного стану на території України можуть бути підставою для зменшення судом штрафних санкцій; норм статті 233 ГК України у разі часткового виконання боржником зобов`язання зі сплати штрафних санкцій, а не самого зобов`язання, за порушення якого було нараховано штрафні санкції;

- пункт 4 частини другої статті 287 та пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій не дослідили надані позивачем докази задовільного майнового стану відповідача, що дозволяє йому виконати свої зобов`язання зі сплати штрафу за невиконання договору поставки у повному обсязі, взятому ним відповідно до умов додаткових угод до договору, і не навели в оскаржуваних судових рішеннях мотиви відхилення цих доказів;

- серед іншого підставою для касаційного оскарження судових рішень щодо розподілу витрат позивача на професійну правничу допомогу згідно з пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник визначає те, що на момент звернення до суду з цією скаргою відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм статті 129 ГПК України під час розподілу витрат на професійну правничу допомогу у разі часткового задоволення судом позовних вимог про стягнення штрафних санкцій не з підстав їх необґрунтованості, а з підстав застосування судом права на їх зменшення відповідно до норм статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України.

Стосовно оскарження ухвали апеляційного господарського суду від 27.09.2023 у доводах касаційної скарги Товариство посилається на порушення судом апеляційної інстанції при вирішенні питання про відмову у задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у справі № 916/2266/22 норм процесуального права, а саме, за доводами скаржника, суд безпідставно послався на норми підпункту «б» пункту 4 частини першої статті 282 ГПК України, не застосував частину четверту статті 129 ГПК України, порушив вимоги статей 244 281 ГПК України та всупереч висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 24.01.2023 у справі № 912/2620/21, від 27.09.2023 у справі № 903/657/22, постановив за результатами розгляду заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у цій справі оскаржувану ухвалу, а не постанову.

Доводи інших учасників справи

Товариство у відзиві на касаційні скарги Підприємства просить Суд у їх задоволенні відмовити, з посиланням, зокрема, на необґрунтованість доводів касаційних скарг, відповідно, залишити рішення, додаткове рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду без змін.

Касаційне провадження

Ухвалою Верховного Суду від 18.10.2023, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства на судові рішення попередніх інстанцій по суті спору та на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін додаткове рішення місцевого господарського суду.

Ухвалами Верховного Суду від 06.11.2023 відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Підприємства на судові рішення попередніх інстанцій по суті спору та на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін додаткове рішення місцевого господарського суду, а також за касаційною скаргою Товариства на ухвалу апеляційного господарського суду від 27.09.2023, яка постановлена за результатом розгляду заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді, призначено розглядати скарги Підприємства та Товариства у справі № 916/2266/22 спільно, розгляд скарг призначено на 23.11.2023.

У судовому засіданні 23.11.2023 Судом оголошено перерву до 05.12.2023.

04.12.2023 від Товариства надійшли додаткові пояснення, які останнє просить Суд врахувати під час розгляду справи.

Під час підготовки справи № 916/2266/22 до касаційного розгляду Судом встановлено, що ухвалою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2023, зокрема, прийнято до розгляду справу № 911/2269/22 за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Центренерго» в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції публічного акціонерного товариства «Центренерго» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2023 та рішення господарського суду Київської області від 07.04.2023 у справі № 911/2269/22. Призначено розгляд касаційної скарги у засіданні Касаційного господарського суду на 19.01.2024.

Передаючи справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, колегія суддів у справі № 911/2269/22 (у складі колегії суддів: Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.) з`ясувала, що Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у постанові від 15.02.2023 у справі № 920/437/22 підтримав зменшення судом апеляційної інстанції заявленої до стягнення у вказаній справі суми пені на 99% та зазначив, що апеляційним судом було встановлено наявність обставин, за наявності яких господарський суд може зменшити неустойку (частина третя статті 551 ЦК України), зокрема, що порушення відповідачем у вказаній справі своїх зобов`язань за договором не призвело до безповоротних негативних наслідків для позивача, а доводи останнього про звільнення відповідача від відповідальності є безпідставними та зводяться до нічим не підтверджених припущень, а також до бажання позивача застосувати до відповідача відповідальність у надмірному розмірі.

Таким чином, Верховний Суд у зазначеній справі фактично дійшов висновку про те, що можливість зменшення заявленої до стягнення пені на 99% залежить виключно від оцінки судами фактичних обставин справи та обґрунтованості доводів і заперечень сторін.

Разом з тим, під час розгляду касаційної скарги у справі № 911/2269/22, колегія суддів, не погодившись з вказаними висновками, зазначила, що приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд повинен виходити із того, що одним із завдань застосування таких санкцій до боржника, є стимулювання належного виконання ним договірних зобов`язань. При цьому, надмірне зменшення розміру пені фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.

Так, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтями 551 ЦК України та статтею 233 ГК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін з урахуванням встановлених обстави справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.09.2020 у справі № 915/2095/19, від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 19.02.2020 у справі № 910/1199/19, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 28.09.2022 у справі № 916/2302/21.

Отже, зменшення розміру пені на 99% від заявленої позивачем суми порушує баланс інтересів сторін, оскільки таке зменшення не стимулює боржника до належного виконання покладених на нього договірних зобов`язань та позбавляє позивача можливості отримати передбачену укладеним сторонами договором компенсацію за невиконання його умов.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 920/437/22 про можливість зменшення заявленої пені до 1%, оскільки у такому разі фактично відбувається звільняє відповідача від сплати штрафних санкцій, що не відповідає вищенаведеним правовим нормам та усталеній судовій практиці.

Ухвалою Верховного Суду від 05.12.2023 зупинено касаційне провадження за касаційними скаргами Підприємства та Товариства зі справи № 916/2266/22 до закінчення розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 911/2269/22.

У зв`язку з усуненням обставин, що викликали зупинення провадження у цій справі, ухвалою Верховного Суду від 29.01.2024 поновлено касаційне провадження за касаційними скаргами Підприємства та Товариства зі справи № 916/2266/22, розгляд справи призначено у судовому засіданні на 08.02.2024.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх судових інстанцій встановлено що :

- 03.02.2021 Товариством (покупець) та Підприємством (постачальник) укладено договір поставки № К2102-5523 (далі - договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язався поставити й передати, а покупець зобов`язався оплатити і прийняти від постачальника сільськогосподарську продукцію - кукурудзу 3-ого класу, урожаю 2021 року (товар), (пункт 1.1 договору);

- відповідно до пункту 3.1 договору кількість товару, який підлягає поставці, становить 3 000 метричних тон +/- 2% за вибором постачальника (згідно даних, отриманих при зважуванні товару під час вивантаження в пункті призначення). Вага є остаточною згідно з даними, отриманими при зважуванні під час вивантаження в пункті призначення;

- згідно з пунктом 4.1 договору попередня ціна товару за 1 метричну тонну становить гривневий еквівалент 244,51 доларів США, в тому числі ПДВ, за курсом, що погоджується між сторонами на дату укладання цього договору, що становить 27,9000 грн за 1 долар США. На дату укладення цього договору попередня ціна в національній валюті становить 5 683,33 грн плюс ПДВ 1 136,67 грн, разом 6 820,00 грн за одну метричну тонну. Ціна договору розуміється як DAT - TOB «Бруклін-Київ» та/або DAT- TOB «Боріваж», та/або DAT - TOB «ТІС-Зерно». Сторони домовились, що розрахунки за товар здійснюються в національній валюті України:

- пунктом 4.2 договору встановлено, що постачальник має право зафіксувати новий курс для визначення остаточної ціни на весь об`єм товару (його частину) за цим договором до кінця періоду поставки, як визначено в пункті 5.2 цього договору, якщо інше не буде погоджено між сторонами. Фіксація нового курсу для визначення остаточної ціни може відбуватися за курсом НБУ (курс гривні до долара США) станом на 12:00, що зазначається в графі «Довідкове значення курсу гривні до долара США на 12:00» та публікується поточного дня на сайті НБУ або за будь-яким іншим курсом, що погоджується між сторонами, за вибором покупця;

- курс фіксується шляхом направлення повідомлення покупцеві (електронною поштою, згідно з пунктом 10.15) на весь об`єм товару (його частину) за цим договором. Повідомлення про фіксацію курсу на конкретно визначений в такому повідомленні об`єм товару є дійсним з моменту підтвердження, відправленого покупцем (електронною поштою, згідно з пунктом 10.15) та не може бути відкликане постачальником. Після отримання підтвердження покупця про фіксацію курсу сторони зобов`язані підписати додаткову угоду про фіксацію курсу на відповідний об`єм товару. Така додаткова угода є невід`ємною частиною цього договору;

- за умовами пункту 4.3 договору, якщо постачальник не скористався правом фіксації курсу, згідно з пунктом 4.2 договору, до кінця періоду поставки товару та між сторонами не погоджено інше, фіксація нового курсу для визначення остаточної ціни здійснюється покупцем за формулою «Курс USD/UAH» мінус 0,05 гривні за один долар США. «Курс USD/UAH» визначається як курс гривні до долару США станом на 12.00, що зазначається в графі «Довідкове значення курсу гривні до долара США на 12:00» та публікується поточного дня на сайті НБУ на наступний день після дня поставки або на наступний робочий день, якщо поставка відбулася в святкові та/або вихідні дні;

- постачальник зобов`язується передати товар на умовах DAT (поставка на терміналі) - ТОВ «Бруклін-Київ» за адресою: 65026, Україна, Одеська обл., м. Одеса, пл. Митна, 1, та/або (винятково за вибором покупця) DAT (поставка на терміналі) - ТОВ «Боріваж» за адресою: 67550, Україна, Одеська обл., Лиманський р-н, смт. Нові Біляри, вул. Індустріальна, 10, ТА/АБО (винятково за вибором Покупця) DAT (поставка на терміналі) - ТОВ «ТІС-Зерно» за адресою: 67543, Україна, Одеська обл., с. Визирка, вул. Чапаева, 60 (термінал), що є пунктом призначення за умовами цього договору. Умови поставки визначаються й розуміються відповідно до «нкотермс» 2010 року (пункт 5.1 договору);

- відповідно до пункту 5.2 договору товар повинен бути відвантажений відповідно до показників якості та у кількості згідно розділів 2 та 3 цього договору у період з 01.11.2021 по 21.11.2021. Датою відвантаження є дата у відповідній електронній залізничній накладній, поставлена під час її оформлення на станції відправлення товару, проте датою поставки товару є дата приймання товару в пункті призначення товару;

- згідно з пунктом 5.19 договору постачальник вважається таким, що здійснив свої зобов`язання з поставки товару, з дати приймання товару в пункті призначення;

- положеннями пункту 7.4 договору поставки сторони передбачили, що за непостачання товару за дійсним договором постачальник зобов`язується сплатити покупцеві штраф у розмірі 30% від загальної вартості непоставленого товару;

- відповідно до пункту 10.1 договору цей договір набуває чинності з дати підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань;

- 03.02.2021 сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору, відповідно до якої розділ 4 договору - «Ціна товару» було доповнено новим пунктом в наступній редакцій: « 4.2 у разі зміни ставки ПДВ, у випадках, передбачених чинним законодавством України, ціна товару коригується з урахуванням зміненої ставки ПДВ. Сума ПДВ за кожною поставкою визначається за ставкою чинною у відповідний період, на підставі податкового законодавства України, зокрема, у відповідності до ст. 187 ПК України. При цьому, підписання будь-якої додаткової угоди до договору, в такому випадку, не є обов`язковим».

Матеріалами справи підтверджується та не оспорюється відповідачем, що товар за укладеним договором з боку Підприємства поставлений не був.

У зв`язку з цим, позивач звернувся до відповідача з претензією від 03.12.2021 за вих. № 13563, в якій вимагав сплатити штраф у розмірі 5 567 706,00 грн згідно з пунктами 7.3, 7.4 договору. Вказана претензія була направлена на адресу Підприємства 06.12.2021, що підтверджується відповідними описом вкладення у цінний лист, поштовою накладною та фіскальним чеком АТ «Укрпошта».

Судами також встановлено що:

- 10.12.2021 сторони уклали додаткову угоду № 3 до договору, згідно з якою, у зв`язку з непоставкою /недопоставкою товару протягом періоду поставки в строк, визначений у договорі, сторони, на підставі положень договору, домовилися врегулювати спірні відносини за договором шляхом сплати постачальником продавцю штрафу у розмірі 5 567 706,00 грн (пункт 2 вказаної додаткової угоди). Сплатити штраф відповідач повинен до 20.05.2022. Крім того, згідно з вказаною угодою сторони домовились, відповідно до пункту 4.2 договору зафіксувати курс в розмірі 26,64 грн. за 1 долар США для визначення остаточної ціни на товар і визначили, що остаточна ціна товару за договором за його 1 метричну тонну становить 5 426,61 грн плюс ПДВ 759,73 грн., разом 6 186,34 грн з ПДВ. Сторони погодились, що у разі невиконання умов цієї додаткової угоди у вказані строки - до 20.05.2022 включно, до постачальника буде застосовуватися відповідальність, передбачена в договорі, у повному обсязі.

- додатковою угодою від 10.12.2021 № 4 до договору сторони визначили графік сплати штрафу у загальному розмірі 5 567 706,00 грн, а саме:

100 000,00 грн. до 17.12.2021 включно;

500 000,00 грн. до 01.02.2022 включно;

500 000.00 грн. до 01.04.2022 включно;

сплата всієї суми штрафу до 20.05.2022 включно.

Суди встановили, що відповідач здійснив часткову оплату штрафу у розмірі 600 000 грн, що не заперечував і сам відповідач.

24.05.2022 відповідач звернувся до позивача з листом за вих. № 251, в якому, посилаючись на воєнну агресію Російської Федерації та вторгнення останньої на територію України і пов`язані з цим економічні, виробничі та фінансові складнощі, в тому числі, у його роботі, зазначив про те, що на даний час Підприємство не може виконати свої зобов`язання перед Товариством у повній мірі, тому запропонував провести з цього приводу переговори для пошуку компромісу на взаємовигідних умовах.

У зв`язку з невиконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором, після граничного строку поставки товару (21.11.2021) покупець (Товариство) був вимушений придбати товар в інших суб`єктів господарювання (альтернативних постачальників). На підтвердження чого надав суду відповідні договори поставки та докази, які наявні в матеріалах справи. При цьому, позивач зазначав про те, що придбання товару відбувалось за більш високою ціною, що призвело до реальних збитків позивача у вигляді додаткових витрат, які є різницею між ціною товару за спірним договором (виходячи з умов договору та додаткової угоди № 3 до нього 3 000 метричних тонн *6 513,75 = 19 541 250,00 грн) та ціною за договорами на поставку кукурудзи 3-го класу урожаю 2021 року, яка була сплачена іншим постачальникам (у загальній сумі 23 381709,50 грн).

У зв`язку з вищенаведеними обставинами Товариство звернулось до суду з відповідним позовом про стягнення Підприємства 4 967 706,00 грн штрафу (з урахуванням сплати відповідачем суми штрафу у розмірі 600 000,00 грн із загальної суми 5 567 706,00 грн, який (штраф) визначений сторонами у додаткових угодах № 3 та № 4 до договору).

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності/відсутності підстав для стягнення штрафу у розмірі 30% (пункт 7.4 договору), за не поставку товару, а також щодо наявності/відсутності підстав для зменшення суми штрафу за поданим клопотанням Підприємства в порядку приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій по суті спору, Підприємство (відповідач) у доводах касаційної скарги (уточнена касаційна скарга) посилається, зокрема, на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29.07.2021 у справі № 904/3526/20, від 12.12.2018 у справі № 703/1181/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 910/1303/19 та від 11.03.2020 у справі № 910/16386/18, зокрема, стосовно застосування приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України. Також Підприємство зазначає про те, що правова позиція Верховного Суду про необхідність обов`язкового врахування та оцінки судами обставин наявності значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків при застосуванні до спірних правовідносин приписів наведених статей та вирішенні питання про зменшення неустойки і розміру такого зменшення, що підлягає стягненню з боржника, є усталеною і викладена у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/101/19, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 27.03.2019 у справі № 912/1703/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 06.11.2019 у справі № 917/1638/18, від 17.12.2019 у справі № 916/545/19.

Зі змісту касаційної скарги Підприємства (по суті спору) вбачається, що останнє не погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій саме щодо застосування до спірних правовідносин приписів статей 551 ЦК України та 233 ГК України, оскільки вважає, що позивач не поніс реальних збитків від нездійснення відповідачем поставки товару та матеріальних втрат, відповідно, Підприємство заперечує висновки судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 50% від заявленої позивачем до стягнення суми штрафу, що складає 2 483 853 грн. Тобто Підприємство оскаржує судові рішення попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог, а в частині відмови в задоволенні позову не оскаржує.

Стосовно наведеного Суд зазначає таке.

Як вже зазначалося вище, касаційне провадження у цій справі було зупинене до вирішення Судом справи № 911/2269/22, тому колегія суддів, забезпечуючи єдність судової практики згідно з частиною четвертою статті 300 ГПК України, розглядає зазначену справу з урахуванням висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, сформованих у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.

Так, стаття 549 ЦК України визначає неустойку (штраф, пеню) як грошову суму або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Стаття 551 ЦК України передбачає, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойкою (штрафом, пенею), за статтею 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина друга статті 551 ЦК України).

При цьому, за приписами частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

На відміну від положень ЦК України, які штраф та пеню визначають як види неустойки в залежності від правил обчислення (частини друга та третя статті 549 цього Кодексу), а неустойку і як вид забезпечення виконання зобов`язання, і як правовий наслідок порушення зобов`язань, встановлених законом або договором, положення ГК України визначають неустойку, штраф та пеню як господарські санкції у вигляді грошової суми - штрафні санкції, суму яких учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Отже сплату неустойки як один із видів забезпечення виконання зобов`язання, встановлених договором або законом, та як один із встановлених договором або законом правових наслідків порушення зобов`язання передбачено лише нормами ЦК України (пункт 3 частини першої статті 611 цього Кодексу).

Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов`язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є зручним інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов`язань.

Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов`язаннями, а саме - відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки. Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов`язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов`язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків (в тому числі у вигляді збитків). Зокрема, задля прагнення учасників зобов`язання до дійсно оперативного, негайного використання свого права на неустойку для неї встановлений спеціальний скорочений строк позовної давності: позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов`язання (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

Поряд з цим ГК України, також як і ЦК України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом.

Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов`язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов`язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми. При цьому, для деяких видів зобов`язань неустойка встановлюється законом іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідно зобов`язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про її стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але і безпосередньо договору.

Так, законодавець в ГК України, встановлюючи правила визначення розміру штрафних санкцій (зокрема і неустойки, стаття 231 цього Кодексу) та встановлюючи також як і ЦК України відмінності між порядками обчислення штрафу та пені (частина друга цієї статті Кодексу), уточнює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором (частина четверта статті 231 ГК України).

Що ж до застосування наведених положень статті 231 ГК України, Суд звертається до правової позиції, викладеної у пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 та у постанові Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21: господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.

У зв`язку із викладеним Суд дійшов висновку, що розмір неустойки у зобов`язальних правовідносинах, право вимоги щодо якої набуде кредитор, обумовлений умовами для її застосування:

- характером неустойки (договірний або встановлений законом);

- підставами для її застосування (зазначення в договорі або в законі обставин, за яких її буде застосовано);

- складом неустойки (пеня, штраф), відповідно, розміром кожної із цих складових;

- умовами сплати неустойки внаслідок порушення зобов`язання, зокрема, у разі заподіяння збитків.

Отже, у правовідносинах, хоча і подібних між собою (тотожних) або навіть за участю одних і тих самих сторін, за відмінності, зокрема, в умовах договору хоча б одного із наведених чинників, якими обумовлюється застосування неустойки за порушення зобов`язання, різниця у розмірі неустойки в кожних конкретних правовідносинах закладається вже на етапі формулювання умов виконання зобов`язання та виникнення зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

За частиною другою статті 233 ГК України якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналогічні положення також містить частина третя статті 551 ЦК України, положення якої України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому, Суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.

Крім того, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов`язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити.

Застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості. Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20).

З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18).

При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Поряд з викладеним Суд зазначає, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Крім того, категорії «значно» та «надмірно», які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20).

Водночас, як свідчить судова практика, суди звертають увагу на те, що зменшення розміру пені на 99% фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 у справі 918/116/19 (пункт 8.15), від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21 тощо).

Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об`єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.

При цьому, слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

Поряд з викладеним Суд зауважує, що при вирішенні спорів про стягнення неустойки судам належить відмежовувати вирішення питання про зменшення розміру неустойки від вирішення питання про її необґрунтованість (повністю або в частині) внаслідок невідповідності розміру неустойки вимогам закону - зокрема, у разі, якщо за порушення умов зобов`язання застосовується неустойка, розмір якої має імперативний характер (встановлений законом) (частина друга статті 231 ГК України).

Таким чином, у разі зменшення розміру неустойки суд ухвалює рішення про часткове задоволення позову (та відмову у задоволенні решти вимог - щодо частини, на яку неустойку зменшено), тоді як у разі необґрунтованості розміру неустойки (повністю або частково), суд може ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову повністю або частково, в залежності від розміру необґрунтованої частини неустойки.

Також відмінність полягає у мотивах суду при прийнятті відповідного рішення, яке мотивується або зменшенням розміру неустойки або її необґрунтованістю в повному обсязі або в частині суми.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила про те, що висновки Верховного Суду у справах щодо спорів, в яких вирішувалось питання щодо зменшення неустойки, демонструють очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які беруться судом до уваги та впливають на рішення щодо зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню.

Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір, і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер. А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

Таким чином, в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86 210 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).

У зв`язку з викладеним Суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Водночас суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу , про перевагу одних доказів над іншими.

Вирішуючи питання щодо можливості зменшення штрафу, визначеного умовами пункту 7.4 договору, попередні судові інстанції врахували: 1) наведені вище норми матеріального та процесуального права; 2) правові позиції Верховного Суду щодо цього питання; 3) відсутність доказів на підтвердження збитків, понесених позивачем; 4) складні обставини для реалізації господарської діяльності для всіх суб`єктів господарювання, які є наслідком існуючої на території України збройної агресії Російської Федерації; 5) нездійснення відповідачем дій з погашення (навіть часткового) суми штрафу тощо. Разом з тим, апеляційний суд звернув увагу на те, що зменшення розміру штрафних санкцій на 50% не свідчить про нівелювання мети існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, оскільки відповідачу все одне доведеться розраховуватись за порушення договірних зобов`язань.

Перевіривши доводи сторін щодо застосування статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України, а також подані на їх обґрунтування докази, суди попередніх інстанцій дійшли висновків про наявність підстав для застосування своїх дискреційних повноважень щодо зменшення штрафу до 50% та належним чином навели у тексті оскаржуваних судових рішень мотиви їх прийняття, у зв`язку з чим у суду касаційної інстанції немає підстав для зміни або скасування оскаржуваних судових рішень у цій частині вимог.

Водночас, посилаючись на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 29.07.2021 у справі № 904/3526/20, від 12.12.2018 у справі № 703/1181/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 910/1303/19 та від 11.03.2020 у справі № 910/16386/18 (стосовно застосування приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України), а також на висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/101/19, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 27.03.2019 у справі № 912/1703/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 06.11.2019 у справі № 917/1638/18, від 17.12.2019 у справі № 916/545/19 (щодо оцінки судами обставин наявності значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків) Підприємство фактично намагається спонукати Суд до здійснення переоцінки доказів, на підставі яких судами були встановлені обставини спірних правовідносин, що відповідно до статті 300 ГПК знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, наведена відповідачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, враховуючи неподібність встановлених судами фактичних обставин справи.

Суд також не приймає доводи Підприємства з посиланням на пункт 6 частини першої статті 310 ГПК України щодо порушення судами попередніх інстанцій правил територіальної юрисдикції, зокрема, приписів статей 27 29 ГПК України, оскільки вважає, що справа стосується спору, що виник з договору поставки, який відповідно до встановленого судами змісту договору мав виконуватися: Одеська обл., м. Одеса, пл. Митна, 1, та/або (винятково за вибором покупця) Одеська обл., Лиманський р-н, смт. Нові Біляри, вул. Індустріальна, 10, та/або (винятково за вибором Покупця) Одеська обл., с. Визирка, вул. Чапаева, 60 (пункт 5.1 договору), а, отже, така справа підсудна господарському суду Одеської області. Такі висновки відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 24.02.2021 у справі № 912/354/20 та від 26.09.2023 у справі № 916/470/22 щодо альтернативної підсудності справи за вибором позивача у спорах, що виникають за договором поставки, в якому встановлений обов`язок продавця поставити товар у певному місці, відповідно, позивач, користуючись приписами частини п`ятої статті 29 ГПК України, правомірно звернувся з даним позовом саме до господарського суду Одеської області.

Посилання скаржника на необхідність аналізу місця виконання кожного з усього комплексу зобов`язань за договором є помилковими, враховуючи предмет договору у спірних правовідносинах та зміст частини першої статті 265 ГК України.

Що ж до касаційної скарги Підприємства на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду, Суд зазначає таке.

Так, в обґрунтування підстав касаційного оскарження додаткового рішення, яке залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції, відповідач вказує, що суди попередніх судових інстанцій застосували норму права (зокрема, щодо застосування приписів статей 126 129 ГПК України) без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та додатковій постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20 (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України ).

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що Підприємство вважає дану справу не складною, а розмір витрат на професійну правничу допомогу, визначений позивачем, завищеним та неспівмірним з обсягом наданих послуг адвоката.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 236 ГПК України).

Суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18)).

Основні підстави та принципи відшкодування витрат викладено у пунктах 7.1 -7.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22). Такі ж висновки сформульовані в пунктах 106-108, 146 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22). Колегія суддів враховує наведені висновки.

Пунктом 12 частини третьої статті 2 ГПК України передбачено, що однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; (4) зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу чи розподіл витрат судом (стаття 129 ГПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Разом з тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків, актів виконаних робіт тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).

Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).

Статтею 126 ГПК України не передбачено, що відповідна сторона зобов`язана доводити неспівмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката одразу за всіма пунктами з переліку, визначеного частиною четвертою вказаної статті (пункт 146 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (пункт 7.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22), пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2022 № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), пункт 7.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22)).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим у частині п`ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення (пункт 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат (пункт 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Такий критерій, як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, суд має враховувати як відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 126 ГПК України (у разі недотримання - суд за клопотанням іншої сторони зменшує розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу), так і відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 129 цього Кодексу (у разі недотримання - суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи відмовляє у відшкодуванні витрат повністю або частково при здійсненні розподілу).

Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).

Суд відхиляє як необґрунтовані доводи скаржника, зокрема, щодо того, що складність справи має визначатися, виходячи з кількості аркушів правочину яким було врегульовано спірні правовідносини, а компенсація вартості з підготовки процесуальних документів має напряму залежати від наслідків розгляду їх судом. Висновки скаржника про штучне завищення вартості адвокатських послуг базуються на його суб`єктивній оцінці, а не на відповідних доказах згідно зі статтею 73 ГПК України. В контексті доводів касаційної скарги Суд також звертає увагу відповідача на те, що подання учасником справи заяв, клопотань, надання пояснень суду, наведення своїх доводів, міркувань щодо питань, які виникають під час судового розгляду і заперечень проти заяв, клопотань, доводів міркувань інших осіб є реалізацією ним беззаперечних процесуальних прав та обов`язків як учасника справи згідно з статтею 42 ГПК України.

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою та дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу (пункт 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення.

Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (пункт 120 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Висновки, аналогічні наведеним вище, раніше були викладені і в постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18.

Висновки судів попередніх судових інстанцій щодо відшкодування позивачу 49 367,64 грн (у розмірі, пропорційному розміру задоволених позовних вимог) витрат на професійну правничу допомогу зроблені на підставі фактичних обставин понесення цих витрат та їх розміру, що встановлені згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують обсяг наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що підлягає сплаті відповідною стороною.

Верховний Суд, проаналізувавши зазначені відповідачем постанови, висновки в яких, на думку Підприємства, не було враховано судами при ухваленні оскаржуваних судових рішень, встановив, що застосування судами попередніх інстанцій норм права в оскаржуваних судових рішеннях не суперечить жодному з вказаних відповідачем висновків Верховного Суду. Застосування судами статей 126 129 ГПК України у наведених справах залежало від доведеності надання адвокатами послуг з правничої допомоги, наданих до суду доказів на підтвердження здійснення відповідних витрат та від обставин обґрунтованості і співмірності відповідних витрат. Водночас висновки скаржника про штучне завищення вартості адвокатських послуг базуються на його суб`єктивній оцінці, а не на відповідних доказах згідно статті 73 ГПК України.

У даному випадку Суд не вбачає порушення судами попередніх інстанції норм процесуального права у вирішенні питання про розподіл судових витрат

Враховуючи викладене вище, доводи касаційних скарг Підприємства не знайшли свого підтвердження, що виключає підстави для скасування оскаржуваних відповідачем судових рішень за касаційними скаргами останнього як по суті спору так і щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу.

Стосовно касаційних скарг Товариства (позивача), Суд зазначає таке.

Як вбачається зі змісту касаційної скарги Товариства, яка стосується оскарження судових рішень по суті спору (в частині відмови в задоволенні позовних вимог) та додаткового рішення, яке залишено без змін постановою апеляційного господарського суду, щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, доводи позивача зводяться до незгоди з висновками судів щодо зменшення суми штрафу на 50%, оскільки останній не погоджується з наявністю підстав для зменшення розміру штрафу, відповідно, позивач стверджує, що витрати на правничу допомогу також підлягають задоволенню в повному обсязі у сумі 98 735,28 грн.

У доводах касаційної скарги Товариство посилається, зокрема, на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у відповідних постановах Верховного Суду.

Проте, Суд відхиляє доводи позивача про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду та звертає увагу на те, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій.

Посилаючись на постанови Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 923/878/21, від 29.06.2023 у справі № 922/999/22, від 02.08.2023 у справі № 916/1788/22 (в частині висновків про те, що сам по собі факт військової агресії Російської Федерації проти України не є підставою для звільнення або зменшення розміру відповідальності за невиконання/неналежне виконання договірних зобов`язань), а також на постанову Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 908/1198/22 (що введення воєнного стану на території України не свідчить про неможливість здійснення підприємницької діяльності та отримання коштів від контрагентів), скаржник не бере до уваги, що у справі яка розглядається, оцінка обставин перебування в умовах військової агресії Російської Федерації проти України та воєнного стану на території України здійснювалась судами не сама по собі, а в сукупності з іншими обставинами, які були оцінені судом.

Із змісту рішень судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, вбачається, що суди врахували, що прострочення поставки товару мало місце до військової агресії Російської Федерації проти України, на що звертає увагу скаржник, та надали оцінку відповідним обставинам, а також вказали на неможливість сторін передбачити на день укладання додаткових угод (10.12.2021) введений у подальшому воєнний стан в Україні у зв`язку з військовою агресією в контексті застосування принципів справедливості, розумності, добросовісності, розумного балансу інтересів між сторонами. Товариство фактично намагається спонукати Суд до здійснення переоцінки доказів, на підставі яких судами були встановлені обставини спірних правовідносин, що відповідно до статті 300 ГПК знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

В обґрунтування доводів касаційної скарги Товариство посилається також на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, норм статті 233 ГК України, пункту 3 частини першої статті 3, статей 551 627 ЦК України у подібних правовідносинах, коли сторони договору, керуючись свободою договору, уклали додаткову угоду до нього, згідно з якою сторона, що порушила договір, взяла на себе зобов`язання сплатити штрафні санкції за порушення договору у повному розмірі, передбаченому договором, в узгоджені сторонами строки, але не виконала це зобов`язання і не ставить питання про внесення змін до додаткової угоди в частині суми штрафних санкцій чи строків їх сплати.

Щодо вказаних аргументів позивача Суд зазначає, що сам по собі факт врегулювання учасниками спірних правовідносин порядку і розміру виплати штрафу за договором шляхом укладенням сторонами додаткових угод до договору не змінює правову природу існуючого зобов`язання (штраф за невиконання договору поставки). Як ГК України, так і ЦК України передбачають, що неустойка встановлюється договором або законом. Тобто неустойка (незалежно від способу вираження, зокрема, через відповідні умови договору поставки або в окремій додатковій угоді до нього) має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов`язання, а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов`язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування існуючим правилам про неустойку, стосовно як розміру, так і порядку про її стягнення, в тому числі, і статті 233 ГК України.

Як зазначалося вище, касаційне провадження у даній справі було зупинене до вирішення справи № 911/2269/22, тому Суд розглядає зазначену справу з урахуванням висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, сформульованих у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.

У зазначеній постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, Суд вказав, що законодавець в ГК України, встановлюючи правила визначення розміру штрафних санкцій (зокрема і неустойки, стаття 231 цього Кодексу) та встановлюючи також як і ЦК України відмінності між порядками обчислення штрафу та пені (частина друга цієї статті Кодексу), уточнює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором (частина четверта статті 231 ГК України).

У постанові Верховного Суду від 19.01.2024 № 911/2269/22 (пункт 7.21) Верховний Суд зазначив, що в силу загальних засад справедливості, добросовісності розумності може бути застосований також закріплений законодавцем в статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) і як норма прямої дії, і як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

Таким чином у справі № 911/2269/22 надано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, норм статті 233 ГК України, пункту 3 частини першої статті 3, статей 551 627 ЦК України у подібних правовідносинах, відповідно у справі, яка розглядається, немає підстав для формування висновку Верховного Суду в контексті поставлених Товариством питань.

Відповідно колегія суддів, переглядаючи дану справу в касаційному порядку та забезпечуючи єдність практики, не вбачає порушень судами попередніх інстанцій принципу свободи договору та невірного застосування судами норм статті 233 ГК України, пункту 3 частини першої статті 3, статей 551 627 ЦК України.

Стосовно посилання позивача на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 (що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер; заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення; одним із принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою), а також у постановах Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19, від 26.01.2021 у справі № 922/4294/19, від 16.03.2021 у справі № 922/266/20, від 23.02.2022 у справі № 927/436/21, від 08.06.2023 у справі № 917/5/22, від 12.07.2023 у справі № 922/2720/21(що господарські санкції, які встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат), то Суд не вбачає неправильного застосування судами попередніх інстанцій відповідних правових висновків та звертає увагу на те, що обґрунтування на аналогічні доводам позивача аргументи вже наведено касаційною інстанцією вище у цій постанові, з посиланням на висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, сформульовані у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.

Не приймаються також до уваги доводи позивача щодо неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20, від 08.09.2021 у справі № 914/416/20, від 21.10.2021 у справі № 914/2153/20, від 18.11.2021 у справі № 921/395/20, від 07.09.2022 у справі № 910/9911/21, від 06.12.2022 у справі № 912/2427/21 (що за змістом частини першої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України під розміром збитків потрібно розуміти саме суму, на яку нараховано неустойку, а не будь-яку іншу суму збитків), а також висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 та постановах Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19, від 14.07.2021 у справі № 916/878/20, від 08.09.2021 у справі № 914/416/20, від 21.10.2021 у справі № 914/2153/20, від 18.11.2021 у справі № 921/395/20, від 09.03.2023 у справі № 902/317/22 (що при вирішенні питання про зменшення штрафних санкцій суд бере до уваги співвідношення розміру порушеного зобов`язання боржника та розміру штрафних санкцій), оскільки вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін. Встановивши відповідні обставини суд вирішує стосовно можливості зменшення розміру заявленої до стягнення розміру пені та штрафу, що є правом суду, яке реалізується ним на власний розсуд. Оскаржувані позивачем судові рішення не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а доводи позивача в цій частині фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що не є повноваженнями Верховного Суду з огляду на приписи статті 300 ГПК України.

Товариство, зокрема, вказує на те, що суд допустився арифметичної помилки у розрахунку суми збитків позивача. Вказані аргументи не приймаються Судом до уваги оскільки, арифметична помилка - це помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри; випадкова перестановка цифр; спотворення результату обчислення у зв`язку із використанням несправної техніки або неуважністю.

У той же час не є арифметичною помилкою, а отже, і не може бути виправленим як арифметична помилка застосування неправильних методик підрахунку або покладення в основу розрахунку невірних вихідних даних для проведення арифметичних обчислень. Отже, в цій частині в контексті наведених підстав та доводів касаційної скарги позивач фактично спонукає Суд до здійснення переоцінки обставин, відповідну оцінку яким вже було надано судами попередніх інстанцій, що виходить за встановлені статтею 300 ГПК України межі перегляду справ судом касаційної інстанції.

Таким чином наведена позивачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Що ж стосується решти доводів щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме норм статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України у випадку, коли сторона просить зменшити нараховані їй штрафні санкції, посилаючись на обставини військової агресії Російської Федерації проти України, а саме про те, за яких умов обставини військової агресії Російської Федерації проти України та введення воєнного стану на території України можуть бути підставою для зменшення судом штрафних санкцій, а також норм статті 233 ГК України у разі часткового виконання боржником зобов`язання зі сплати штрафних санкцій, а не самого зобов`язання, за порушення якого було нараховано штрафні санкції, то в цій частині вказані доводи Товариства зводяться до переоцінки доказів у справі, що не є повноваженнями Верховного Суду з огляду на приписи статті 300 ГПК України.

З огляду на викладене вище, Суд, здійснюючи перегляд судових рішень, не вбачає порушень у застосуванні судами попередніх судових інстанцій норм матеріального права, відповідно, наведена позивачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Суд відхиляє з підстав, наведених у цій постанові також і доводи Товариства в частині оскарження ним додаткового рішення суду першої інстанції щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, зокрема з тих мотивів, що відмова у задоволенні частини його позовних вимог зумовлена не їх необґрунтованістю, а зменшенням судом суми штрафу на підставі статті 551 ГПК України.

Суд, частково погоджуючись з аргументацією скаржника в частині загального порядку визначення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у разі зменшення судом суми штрафу на підставі статті 551 ГПК України, водночас звертає увагу Товариства на те, що зі змісту додаткового рішення суду першої інстанції, яке залишено без змін постановою апеляційного суду, вбачається що заява позивача про розподіл судових витрат була задоволена у повному обсязі та судом першої інстанції стягнуто на його користь суму витрат саме в тому розмірі (49 367,64 грн), в якому її було заявлено самим позивачем у поданій заяві про ухвалення додаткового рішення. Відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу здійснюється за наявності відповідної заяви (клопотання) сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів згідно з частиною восьмою статті 129 ГПК України. Таким чином, з огляду на диспозитивність господарського судочинства, Суд у своїх висновках про правомірність оскаржуваного додаткового рішення суду першої інстанції виходить з того, що саме позивач у поданій ним заяві про ухвалення додаткового рішення (вх. № 2-675/23) просив суд стягнути на його користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 49 367,64 грн. Відповідно, враховуючи, що Суд не погодився з наявністю підстав для скасування оскаржуваних судових рішень по суті та залишає їх без змін, Суд також знаходить правомірним й оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції, яке залишено без змін постановою апеляційного суду, щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу.

Скаржник у своїх доводах зазначене не враховує та залишає поза увагою приписи статті 14 ГПК України, яка імперативно встановлює, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог. А також залишає поза увагою принцип змагальності та вимоги частини четвертої статті 13 ГПК України, відповідно до яких кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, як вже зазначалося вище, Суд, у даному випадку, не вбачає порушення судами попередніх інстанції норм процесуального права у вирішенні питання про розподіл судових витрат, тому аргументи Товариства в цій частині не знайшли свого підтвердження.

Стосовно підстави касаційного оскарження, визначеної Товариством з посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, зокрема, пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Суд акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19 та від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19.

Проте, як вже зазначалося вище, підстави касаційного оскарження (пункти 1 та 3 частини другої статті 287 ГПК України), наведені Товариством у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали свого підтвердження.

Отже, доводи касаційної скарги Товариства не знайшли свого підтвердження, що виключає підстави для скасування оскаржуваних позивачем судових рішень як по суті спору так і в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу.

Товариство також звернулося з касаційною скаргою на ухвалу апеляційного господарського суду від 27.09.2023, згідно з якою Товариству відмовлено у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2266/22.

Так, у доводах касаційної скарги Товариство посилається на порушення судом апеляційної інстанції при вирішенні питання про відмову у задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у справі № 916/2266/22 норм процесуального права, а саме, суд безпідставно послався на норми підпункту «б» пункту 4 частини першої статті 282 ГПК України, не застосував частину четверту статті 129 ГПК України, порушив вимоги статей 244 281 ГПК України та всупереч висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 24.01.2023 у справі № 912/2620/21, від 27.09.2023 у справі № 903/657/22, постановив за результатами розгляду заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у цій справі оскаржувану ухвалу, а не постанову.

Крім того, Товариство зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив позивачу у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, пославшись при цьому на підпункт «б» пункту 4 частини першої статті 282 ГПК України (норма стосується нового розподілу судових витрат, понесених сторонами у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції або у разі скасування чи зміни судового рішення), у той час як Товариство просило апеляційний суд ухвалити додаткове рішення та розподілити витрати позивача на професійну правничу допомогу, які ним були понесені з розглядом справи у суді апеляційної інстанції. Товариство вважає, що апеляційних суд мав керуватися нормами частини четвертої статті 129 ГПК України і на їх підставі відшкодувати позивачу 50% від понесених ним витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Перевіривши вказані доводи Товариства, Суд частково вважає їх прийнятними з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів цієї справи та встановлено судом апеляційної інстанції, 15.09.2023 до апеляційного господарського суду надійшла заява Товариства, на підставі приписів частини восьмої статті 129 ГПК України та частини четвертої статті 126 ГПК України про ухвалення додаткового рішення, в якій останнє просило суд апеляційної інстанції стягнути з відповідача на свою користь витрати на професійну правничу допомогу, понесені Товариством у зв`язку з розглядом цієї справи у суді апеляційної інстанції, а саме 21 941,16 грн.

На підтвердження понесених витрат Товариство надало копію договору про надання правової допомоги від 28.05.2019 №19/05-03 та копію акту приймання-передачі наданих послуг від 14.09.2023 № 19/06/06-2. Крім того, заявником надано суду опис виконаних адвокатом робіт.

Окремо позивач звертав увагу на те, що адвокатське об`єднання «ЕВЕРЛІГАЛ» перебуває у міжнародних та вітчизняних рейтингах юридичних компаній, що засвідчує високу кваліфікацію та досвід адвокатів. На підтвердження вказаного позивач надав роздруківки витягів з видання «Юридична практика» та видання «Benchmark Litigation Europe» та просив врахувати наведене відповідно до частини третьої статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при винесенні додаткового рішення.

При цьому, попередньо Товариством (у апеляційній скарзі) на підставі частини восьмої статті 129 ГПК України заявлено орієнтовний (попередній) розмір витрат на професійну правничу допомогу, який буде понесено останнім при розгляді справи у суді апеляційної інстанції, та докази яких Товариство протягом п`яти днів з дня ухвалення судового рішення зобов`язується надати апеляційному суду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 відмовлено у задоволенні заяви Товариства про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2260/22 .

Відмовляючи у задоволенні заяви Товариства про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді зі справи, апеляційний господарський суд, з посиланням на підпункт «б» частини четвертої статті 282 та частину четверту статті 129 ГПК України вказав про те, що 14.09.2023 апеляційним судом залишені апеляційні скарги позивача та відповідача без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції без змін, тому відсутні підстави для винесення додаткового рішення та покладення на відповідача витрат позивача на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Проте Суд не погоджується з вказаним висновком апеляційного господарського суду, оскільки останній формально обмежився лише посиланням на те, що судом залишені апеляційні скарги позивача та відповідача без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції без змін, тому відсутні підстави для винесення додаткового рішення та покладення на відповідача витрат позивача на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Згідно із статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 129 ГПК України встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).

Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України ).

У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим у частині п`ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, також визначені положеннями частин 6, 7 та 9 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).

В порушення наведених норм, апеляційний суд не з`ясував фактичні обставини, пов`язані з наданням Товариству правової допомоги у зв`язку з розглядом апеляційних скарг як самого Товариства, так і Підприємства, не дослідив докази надані останнім до заяви про ухвалення додаткового рішення у справі, а саме договір надання правової допомоги від 28.05.2019 № 19/05-03, копію акту приймання-передачі наданих послуг від 14.09.2023 № 19/06/06-2 та опис виконаних адвокатом робіт.

Отже, суд апеляційної інстанції не дослідив та не оцінив докази, надані стороною на підтвердження понесених витрат, відповідно, доводи позивача в цій частині знайшли своє підтвердження.

Крім того, у даному випадку, апеляційний господарський суд повинен був за результатом розгляду поданої позивачем заяви постановити саме додаткову постанову, проте здійснивши розгляд заяви позивача по суті постановив ухвалу, якою було відмовлено Товариству у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення зі справи.

При цьому, Суд звертається до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 24.01.2023 у справі № 912/2620/21, на яку посилається позивач.

Так, Суд, розглядаючи в порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного підприємства «Норма-Трак» на ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 04.07.2022, згідно з якою відмовлено у задоволенні заяви названого підприємства про ухвалення додаткового рішення за результатами розгляду апеляційної скарги останнього на рішення суду першої інстанції у справі № 912/2620/21, ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 04.07.2022 у справі № 912/2620/21 скасував.

Верховний Суд у зазначеній постанові у справі № 912/2620/21, установивши, що підприємство подало до суду апеляційної інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат, зокрема, про стягнення витрат на професійну правничу допомогу з дотриманням строків, встановлених ГПК України, зазначив таке:

« 31. Суд апеляційної інстанції розглянув цю заяву відповідача щодо розподілу витрат по суті (не лишив її без розгляду через пропуск строків), але замість ухвалення додаткового рішення, постановив ухвалу про відмову в ухваленні додаткового рішення.

32. Тому, зважаючи на вимоги пункту 3 частини 1 статті 244 та частини 1 статті 281 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду такої заяви ПП "Норма-Трак" повинен був ухвалити саме додаткове рішення - додаткову постанову, а не ухвалу.

33. Зважаючи на викладене, постановлення Центральним апеляційним господарським судом ухвали про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат є порушенням норм процесуального права - пункту 3 частини 1 статті 244 та частини 1 статті 281 Господарського процесуального кодексу України».

Близька за змістом правова позиція викладена також у постанові Верховного Суду від 27.09.2023 у справі № 903/657/22.

Таким чином, наведені положення ГПК України визначають правові підстави для ухвалення додаткового рішення (у формі рішення, постанови чи ухвали) до судового рішення, ухваленого у справі за результатами розгляду справи по суті. При цьому таке додаткове рішення має бути ухвалене в тому самому порядку, що й судове рішення (у формі рішення, постанови чи ухвали).

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що доводи Товариства про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права знайшли своє підтвердження, у зв`язку з чим касаційна скарга Товариства на ухвалу апеляційного господарського суду від 27.09.2023 підлягає частковому задоволенню, ухвала суду апеляційної інстанції - скасуванню, а справа в цій частині - направленню до суду апеляційної інстанції для нового розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат.

Суд касаційної інстанції в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

Відповідно до положень статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи викладене вище, ухвала суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам процесуального закону не відповідає.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, касаційні скарги приватного аграрного підприємства «Дзвін» та товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» на рішення господарського суду Одеської області від 10.05.2023, додаткове рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023, ухвалену за результатом перегляду додаткового рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023 зі справи № 916/2266/22 слід залишити без задоволення, а зазначені судові рішення - без змін.

Доводи Товариства про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали апеляційного господарського суду від 27.09.2023 за результатами перегляду справи в касаційному порядку частково знайшли своє підтвердження з мотивів, викладених у цій постанові.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» на ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023, яка постановлена за результатом розгляду заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2266/22 слід задовольнити частково, ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023, яка постановлена за результатом розгляду заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2266/22 - скасувати, а справу в цій частині передати до Південно-західного апеляційного господарського суду для нового розгляду заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2266/22.

Судові витрати

Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.

Керуючись статтями 300 308 309 310 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги приватного аграрного підприємства «Дзвін» та товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» на рішення господарського суду Одеської області від 10.05.2023, додаткове рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023, ухвалену за результатом перегляду додаткового рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023 зі справи № 916/2266/22 - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Одеської області від 10.05.2023, додаткове рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.09.2023, ухвалену за результатом перегляду додаткового рішення господарського суду Одеської області від 18.05.2023 зі справи № 916/2266/22 - залишити без змін.

3. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» на ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023, яка постановлена за результатом розгляду заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2266/22 - задовольнити частково.

4. Ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2023 у справі № 916/2266/22 - скасувати.

5. Справу № 916/2266/22 у скасованій частині передати до Південно-західного апеляційного господарського суду для нового розгляду заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луї Дрейфус Компані Україна» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи № 916/2266/22.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова