ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 лютого 2024 року
м. Київ
cправа № 916/4053/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк»
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.12.2023 (у складі колегії суддів: Савицький Я. Ф. (головуючий), Колоколов С. І., Разюк Г.П.)
та на ухвалу Господарського суду Одеської області від 18.09.2023
(суддя Малярчук І. А.) про повернення заяви про забезпечення позову у справі
за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк»
до Селянського (фермерського) господарства «Бородатого Василя Федоровича», ОСОБА_1
про стягнення 3 202 683,33 грн,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2023 року Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі - позивач, Банк) звернулось до Селянського (фермерського) господарства «Бородатого Василя Федоровича» (далі - відповідач-1) та ОСОБА_1 (далі - відповідач-2, ОСОБА_1 ) про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 3 202 683,33 грн.
Разом із позовом Банк подав заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1 , а саме житловий будинок із господарськими будинками та спорудами.
На обґрунтування заяви позивач зазначив, що відповідачі несуть солідарну відповідальність за невиконання ними умов кредитного договору. Оскільки ОСОБА_1 (голова відповідача-1) є поручителем за виконання відповідачем-1 кредитного договору, він може відчужити належне йому нерухоме майно, що в майбутньому може унеможливити виконання потенційного рішення суду про стягнення з нього солідарної заборгованості за кредитним договором й за зворотною вимогою за сплаченою гарантією через відсутність нерухомого майна.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.09.2023, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.12.2023, заяву про забезпечення позову повернуто заявнику відповідно до ч. 7 ст. 140 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) як таку, що не відповідає вимогам ст. 139 ГПК України, а саме п. 3. ч. 1 цієї статті щодо обґрунтованості необхідності вжиття заходів забезпечення позову, та п. 6 ч. 1 цієї статті щодо пропозицій зустрічного забезпечення.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, Банк подав до Касаційного господарського суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також на наявність підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 20.12.2023 та ухвалу місцевого господарського від 18.09.2023, а справу передати до суду першої інстанції для розгляду заяви про забезпечення позову.
Скаржник зазначає, що виконав вимоги ч. 1 ст. 139 ГПК України щодо форми та змісту поданої заяви про забезпечення позову, тому така заява була повернута безпідставно, з порушенням норм процесуального законодавства. Обґрунтовуючи необхідність забезпечення позову, Банк у заяві вказував, зокрема, на те, що відповідач-2 тривалий час не виконує взяті на себе зобов`язання щодо погашення суми кредиту, внаслідок чого виникла заборгованість, і у позивача відсутні підстави вважати, що будуть припинені недобросовісні дії щодо виконання обов`язків перед кредитором. Стосовно дотримання правил за п. 6. ч. 1.ст. 139 ГПК України позивач посилався на те, що в даному випадку відповідач-2 буде обмежений у праві відчужувати належне йому нерухоме майно без позбавлення права володіння та користування ним, що унеможливлює понесення ним збитків.
Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України позивач зазначив, що судами апеляційним судом при розгляді заяви про забезпечення позову не було враховано:
правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18 та від 15.09.2020 у справі №753/22860/17, Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21, від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 та від 30.10.2023 у справі №922/1583/23, Верховного Суду від 06.10.2022 у справі № 905/446/22, від 14.12.2022 у справі № 922/1369/22, від 20.04.2023 у справі № 914/3318/22 та від 27.04.2023 у справі № 916/3686/22, що призвело до неправильного застосування положень п. 3 ч. 1 ст. 137 ГПК України;
правових висновків, викладених у постановах від 01.07.2020 у справі №569/13105/18, від 30.06.2021 у справі № 752/2342/199 та в ухвалі Верховного Суду від 03.11.2020 у справі № 545/573/20, щодо пропозиції зустрічного забезпечення, що мало наслідком невірне застосування п. 6 ч. 1 ст. 137 ГПК України.
Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Предметом касаційного оскарження є судові рішення про повернення заяви Банка про забезпечення позову на підставі ч. 7 ст. 140 ГПК України, тому Судом здійснюється перевірка правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів на вимог касаційної скарги.
За змістом ч. 1 ст. 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову, зокрема, накласти арешт на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 137 ГПК України).
Водночас суд, встановивши невідповідність заяви про забезпечення позову вимогам ст. 139 ГПК України щодо її змісту та форми, повертає її заявникові відповідно до ч. 7 ст. 140 ГПК України, про що постановляється ухвала.
За ст. 139 ГПК України заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову (п. 3 ч. 1) та пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення (п. 6 ч. 1).
Умовою застосування заходів до забезпечення позову, передбачених ст. 137 ГПК України, є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивачів, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.
Учасники судового процесу на власний розсуд обирають як саме їм обґрунтовувати свою позицію при подачі до суду заяви про забезпечення позову і обґрунтованість заяви має вирішуватися судом під час розгляду її по суті, а не на стадії вирішення питання про прийняття чи не прийняття такої заяви.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що оцінка обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між заявленим заходом щодо забезпечення позову і предметом позовної вимоги; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи непоновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу, має здійснюватися господарським судом під час вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову, наслідком чого буде задоволення відповідної заяви або відмова у її задоволенні.
Таким чином, суд першочергово має з`ясувати відповідність заяви про забезпечення позову вимогам ст. 139 ГПК України для вирішення питання про її прийняття або відмову у прийнятті, невдаючись до оцінки обґрунтованості її доводів (підстав), оскільки право давати таку оцінку виникає у суду при розгляді заяви по суті (ст. 136 140 ГПК України).
Метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову. На відміну від забезпечення позову, метою якого є захист інтересів позивача, зустрічне забезпечення направлено, перш за все, на захист інтересів відповідача. Крім того, фактично цей інститут права зберігає існуючий status quo між сторонами до ухвалення рішення суду по суті спору (аналогічний правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 12.09.2022 у справі № 911/172/22).
Частиною 1 ст. 141 ГПК України передбачено право суду вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення), а тому питання щодо необхідності зустрічного забезпечення може бути вирішено судом після розгляду заяви про забезпечення позову, що не порушує приписів ч. 6 ст. 140 цього Кодексу.
Зважаючи на ч. 4 ст. 141 ГПК України, ухвалення рішення про забезпечення позову без одночасного вирішення судом питання про зустрічне забезпечення не позбавляє заявника права звернутися до суду із клопотанням про зустрічне забезпечення, що може бути подано після застосування судом заходів забезпечення позову. Зазначене відповідає принципу змагальності сторін, закріпленому ст. 13 ГПК України.
Тому розгляд судом заяви про забезпечення позову, яка не містить конкретних пропозицій заявника щодо зустрічного забезпечення, не є порушенням ним п. 6 ч. 1 ст. 139 ГПК України, оскільки з метою захисту своїх прав відповідач-2 не позбавлений можливості звернутися з клопотанням про зустрічне забезпечення у випадку забезпечення позову (схожий за змістом висновок наведений у постанові Верховного Суду від 12.09.2022 у справі №911/172/22).
Як встановлено судами попередніх інстанцій, Банк, звертаючись із заявою про забезпечення позову, наводив обґрунтування щодо необхідності забезпечення позову із наданням відповідних доказів, про що зазначено в тексті оскаржуваних рішень.
Окрім того, у заяві про забезпечення позову Банком зазначено щодо застосування інституту зустрічного забезпечення з вказівкою на те, що після накладення арешту на нерухоме майно відповідач-2 ніяким чином не буде обмежений у вільному доступі та безперешкодному володінні та користування цим майном.
Дослідивши заяву Банка про забезпечення позову на предмет дотримання вимог ст. 139 ГПК України, суд першої інстанції вважав наявними підставі для її повернення через порушення Банком п. 3 та п. 6 ч. 1 цієї статті.
За висновками місцевого господарського суду порушення позивачем п. 3 ч. 1 ст. 139 ГПК України полягали у тому, що в заяві не обґрунтовано: майновий стан боржників; співвідношення вартості нерухомого майна з ціною позову; розумність та адекватність заявленого заходу забезпечення позову, враховуючи ту обставину, що договори поруки не містять умови про забезпечення відповідачем-2 належним йому нерухомим майном виконання відповідачем-1 зобов`язань за кредитним договором; забезпечення збалансованості інтересів сторін запропонованим заходам, що унеможливлює надання судом оцінки умотивованості необхідності вжиття такого засобу з врахуванням балансу інтересів сторін та встановлення можливого порушення інтересів осіб, які не є учасниками спору. Також не зазначено про накладення арешту на нерухоме майно відповідача-2 у розмірі суми позову та не надано доказів на підтвердження відсутності грошових коштів та майна у відповідача-1, натомість одразу заявлено про арешт нерухомого майна відповідача-2 як поручителя за кредитним договором.
Відсутність в заяві конкретних пропозицій щодо зустрічного забезпечення зазначалось місцевим господарським судом як порушення Банком п. 6 ч. 1 ст. 139 ГПК України.
З такими висновками суду першої інстанції погодився й апеляційний суд.
Враховуючи наведені вище норми процесуального права, Касаційний господарський суд вважає, що суди попередніх інстанцій під час вирішення питання прийняття до розгляду заяви про забезпечення позову фактично вдалися до оцінки обґрунтованості доводів заявника, чим порушили норми процесуального законодавства щодо здійснення судом перевірки дотримання вимог до змісту та форми заяви про забезпечення позову.
Таким чином, місцевий господарський суд, дійшов передчасного висновку про наявність підстав для повернення заяви Банка про забезпечення позову на підставі ч. 7 ст. 140 ГПК України через невідповідність її вимогам п. 3 та п. 6 ч.1 ст. 139 цього Кодексу, чим порушив норми процесуального права, і такі порушення судом апеляційної інстанції виправлені не були, адже заява Банку про забезпечення позову формально відповідає вимогам п. 3, 6 ч. 1 ст. 139 ГПК України.
Верховний Суд відхиляє твердження скаржника про те, що судом апеляційної інстанції застосовано норми процесуального права без урахування висновків Верховного Суду у наведених в касаційній скарзі постановах, оскільки відповідно до абз. 6 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. 2, 3 ч. 1 цієї статті (ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку) є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Наведені доводи скаржника ґрунтуються на помилковому ототожненні підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, яка стосується виключно випадків оскарження судових рішень, зазначених у п. 1, 4 ч. 1 цієї статті (передусім оскарження рішення суду першої інстанції по суті спору після його апеляційного перегляду), та підстав касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. 2, 3 ч. 1 цієї статті, що врегульовані окремо.
Допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з ч. 6 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Зважаючи на викладене, касаційна скарга Банка підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції від 20.12.2023 та ухвала суду першої інстанції від 18.09.2023 - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання щодо прийняття заяви про забезпечення позову.
З огляду на висновок за результатами розгляду касаційної скарги про направлення справи до суду першої інстанції для вирішення питання щодо прийняття заяви про забезпечення позову судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду такої заяви в суді першої інстанції.
Керуючись статтями 300 301 304 308 310 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк»
задовольнити.
2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.12.2023 та ухвалу Господарського суду Одеської області від 18.09.2023 у справі № 916/4053/23 скасувати.
3. Справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання щодо прийняття заяви Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про забезпечення позову.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок
Судді: І. В. Булгакова
І. Б. Колос