№ 917/1416/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 917/1416/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Багай Н. О., Дроботової Т. Б.

секретар судового засідання - Дерлі І. І.

за участю представників сторін:

прокуратури - Скрипка М. В.,

позивача - не з`явились,

відповідача-1 - не з`явились,

відповідача-2 - Нитченко І. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2020 (судді: Слободін М. М. - головуючий, Сіверін В. І., Терещенко О. І.)

та рішення Господарського суду Полтавської області від 19.11.2019 (суддя Сірош Д. М.)

за позовом Заступника керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру

до: 1. Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області,

2. Фермерського господарства "ВЕЕТ"

про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок,

ВСТАНОВИВ:

1.Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Заступник керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області (далі - Прокурор) звернувся з позовом в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр, Позивач) до: 1. Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Полтавській обл., Відповідач-1); 2. Фермерського господарства "ВЕЕТ" (далі - ФГ "ВЕЕТ", Відповідач-2) в якому просив:

1) визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області про надання дозволів ОСОБА_1 на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства;

2) визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області про надання ОСОБА_1 в оренду земель сільськогосподарського призначення державної форми власності із земель запасу для ведення фермерського господарства;

3) визнати недійсними 7 договорів оренди земельних ділянок загальною площею 199,9919 га, укладених між Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області та ОСОБА_1

4) повернути земельні ділянки загальною площею 199,9919 га у користування держави.

1.2. Вказаний позов було обґрунтовано тим, що спірні накази прийнято, а договори оренди землі укладено з порушенням Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство".

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 19.11.2019 у справі №917/1416/19 відмовлено в позові до ГУ Держгеокадастру у Полтавській обл. та до ФГ "ВЕЕТ".

2.2. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов до висновку про відсутність порушень вимог чинного земельного законодавства з боку ГУ Держземагенства у Полтавській обл. при видачі оспорюваних наказів та наданні у строкове користування ОСОБА_1 земельних ділянок.

2.3. Змінюючи мотивувальну частину рішення господарського суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив з того, що позов у цій справі подано до неналежного відповідача, тобто не до особи, яка отримала майнове право (орендаря), якою є фізична особа ОСОБА_1 Одночасно апеляційний суд встановив, що ГУ Держгеокадастру у Полтавській обл. перевищило свої повноваження щодо надання спірних земельних ділянок в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, оскільки на момент прийняття оскаржуваних наказів та укладення договорів оренди зазначене фермерське господарство (засновником якого є ОСОБА_1 ) вже набуло статусу юридичної особи. Разом з тим, господарський суд апеляційної інстанції, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, дійшов до висновку про відмову в позові про визнання недійсним договорів оренди землі з огляду на те, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для втручання у право мирного володіння майном шляхом його вилучення, оскільки такі порушення сталися не з вини приватного учасника цивільного обороту (орендаря).

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі заступника прокурора Харківської області просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

3.2. В якості підстави подання вказаної скарги (з урахуванням уточнень) заявник зазначає не врахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

3.3. У відзиві на касаційну скаргу ФГ "ВЕЕТ" просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

4. Розгляд справи Верховним Судом

4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.06.2020 відкрито касаційне провадження у справі № 917/1416/19 за касаційною скаргою Заступника прокурора Харківської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2020 та рішення Господарського суду Полтавської області від 19.11.2019 у вказаній справі.

4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.08.2020 задоволено заяву судді Сухового В. Г. від 19.08.2020 про самовідвід у розгляді справи №917/1416/19.

4.3. Розпорядженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду №29.3-02/1770 від 21.08.2020 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи № 917/1416/19 у зв`язку з ухвалою про самовідвід судді Сухового В. Г.

4.4. Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 21.08.2020 для розгляду справи № 917/1416/19 визначено колегію суддів у складі: Зуєв В. А. - головуючий, Багай Н. О., Дроботова Т. Б.

5. Обставини встановлені судами

5.1. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що наказами Головного управління Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області ОСОБА_1 надано 7 дозволів на розроблення документації із землеустрою щодо 7 земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, а саме: від 04.08.2014 №2020-сг; від 04.08.2014 №2017-сг; від 04.08.2014 № 2018-сг; від 04.08.2014 №2019-сг; від 04.08.2014 № 2022-сг; від 04.08.2014 № 2021-сг; від 04.08.2014 №2015-сг.

5.2. 05.11.2014 відбулась державна реєстрація юридичної особи - ФГ "ВЕЕТ", ідентифікаційний код 38289157, засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_1 .

5.3. У подальшому, за результатами розгляду 7 клопотань ОСОБА_1 про надання земельних ділянок з метою ведення фермерського господарства та доданих до них документів наказами Головного управління Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області від 22.12.2014 № 5762-СГ; від 22.12.2014 № 5760-СГ; від 22.12.2014 № 5765-СГ; від 22.12.2014 № 5758-СГ; від 22.12.2014 № 5759-СГ; від 22.12.2014 № 5757-СГ; від 22.12.2014 № 5761-СГ передано зазначеній особі в оренду для ведення фермерського господарства 7 земельних ділянок загальною площею 199,9919 га, які розташовані за межами населеного пункту на території Деревківської сільської ради Котелевського району Полтавської області.

5.4. На підставі вказаних наказів між ГУ Держгеокадастру у Полтавській обл. та ОСОБА_1 укладено 7 договорів оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства загальною площею 199,9919 га, які розташовані за межами населеного пункту на території Деревківської сільської ради Котелевського району Полтавської області, а саме: від 22.12.2014 щодо земельної ділянки площею 62,4434 га, кадастровий номер 5322281300:00:004:0384, строком на 49 років; від 22.12.2014 щодо земельної ділянки площею 15,2764 га, кадастровий номер 5322281300:00:004:0385, строком на 49 років; від 22.12.2014 щодо земельної ділянки площею 20,3775 га, кадастровий номер 5322281300:00:004:0387 строком на 49 років; від 22.12.2014 щодо земельної ділянки площею 24,3836 га, кадастровий номер 5322281300:00:004:0388, строком на 49 років; від 22.12.2014 щодо земельної ділянки площею 58,4196 га, кадастровий номер 5322281300:00:004:0389, строком на 49 років; від 22.12.2014 щодо земельної ділянки площею 8,9504 га, кадастровий номер 5322281300:00:004:0390, строком на 49 років; від 22.12.2014 щодо земельної ділянки площею 10,1410 га, кадастровий номер 5322281300:00:004:0391, строком на 49 років.

5.5. Указані договори оренди землі у період з 06.04.2015 по 08.04.2015 пройшли державну реєстрацію із внесенням відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

5.6. Однак, Миргородська місцева прокуратура під час вивчення зазначеної документації дійшла до висновку про те, що відповідачами не дотримано положень Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство" внаслідок ненадання ОСОБА_1 відомостей, обов`язкових для отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, та неналежного виконання обов`язків посадовими особами Головного управління Держземагенства в Полтавській області з перевірки їх наявності.

Крім того, прокуратурою встановлено, що на момент прийняття оскаржуваних наказів ГУ Держгеокадастру у Полтавській обл. від 22.12.2014 та укладення договорів оренди від 22.12.2014 фермерське господарство, засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_1 , вже набуло статусу юридичної особи, чим порушено вимоги статей 116, 118, 121, 123 та 134 Земельного кодексу України та статей 7, 12 Закону України"Про фермерське господарство" відповідно до яких громадянин може використати один раз право на отримання земельної ділянки державної форми власності для ведення фермерського господарства, яке після державної реєстрації може отримати додаткову земельну ділянку за результатами проведення земельних торгів.

5.7. Зазначені обставини стали підставою для звернення Прокурора з цим позовом до суду.

6. Позиція Верховного Суду

6.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

6.2. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Прокурора, але з інших мотивів, апеляційний господарський суд виходив, зокрема, з того, що позов у цій справі подано, у тому числі, до ФГ "ВЕЕТ", тобто до неналежного відповідача, оскільки особою, яка отримала майнове право (орендарем) є фізична особа ОСОБА_1 .

6.3. Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, підставами звернення ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області було отримання земельних ділянок сільськогосподарського призначення з метою ведення фермерського господарства, що і було відображено у спірних договорах оренди землі.

6.4. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

6.5. Відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України Земельним кодексом України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України "Про фермерське господарство" є спеціальним нормативно-правовим актом.

6.6. Відповідно до частини першої статті 5, частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

6.7. Зі змісту положень статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

6.8. Аналізуючи наведені положення чинного законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, у тому числі з органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (замість яких захист інтересів держави в суді у визначених законом випадках здійснюють прокурори), мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 21.11.2018 у справі №272/1652/14-ц.

6.9. При цьому, як вбачається з матеріалів справи, зокрема з позовної заяви, Прокурор неодноразово звертав увагу господарських судів попередніх інстанцій на те, що у червні 2018 року заступник керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області звернувся до суду з цивільним позовом до ГУ Держгеокадастру у Полтавській обл., ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ФГ "ВЕЕТ", про визнання незаконними та скасування наказів (зокрема від 22.12.2014 № 5762-СГ, від 22.12.2014 № 5760-СГ, від 22.12.2014 № 5765-СГ, від 22.12.2014 № 5758-СГ, від 22.12.2014 № 5759-СГ, від 22.12.2014 № 5757-СГ, від 22.12.2014 № 5761-СГ), визнання недійсними договорів оренди землі (від 22.12.2014 щодо земельних ділянок площею 62,4434 га, 15,2764 га, 20,3775 га, 24,3836 га, 58,4196 га, 8,9504 га та 10,1410 га, які розташовані за межами населеного пункту на території Деревківськоїсільскої ради Котелевського району Полтавської області, строком на 49 років) та повернення зазначених земельних ділянок.

Позовна заява була мотивована тим, що відповідачами у вказаній справі не дотримано положень Земельного Кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство" в частині подання документів та інформації для отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, а також неналежного виконання обов`язків посадовими особами Головного управління Держземагенства в Полтавській області щодо їх перевірки.

Ухвалою Котелевського районного суду Полтавської області від 16.04.2019 у справі №535/696/18, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 19.06.2019, було закрито провадження у зазначеній справі у зв`язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки, на думку судів, вказаний спір фактично пов`язаний з наданням в оренду земельних ділянок зареєстрованому фермерському господарству - ФГ "ВЕЕТ", яке є учасником спірних правовідносин, а одним із відповідачів є засновник цього господарства - ОСОБА_1 .

6.10. Колегія суддів враховує, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 28.02.2008 у справі "Церква села Сосулівка проти України" зазначив, що заявник мав доступ до судів різної юрисдикції, проте жодний з них не розглянув по суті його скарги, оскільки суди вважали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, незважаючи на те, що процедурні вимоги прийнятності було дотримано. У цьому випадку ЄСПЛ дійшов висновку, що така відмова прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

6.11. У рішенні від 22.12.2009 у справі "Безимянная проти Росії" ЄСПЛ констатував порушення "самої суті права заявника на доступ до суду", а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що "заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони".

6.12. З огляду на викладене посилання апеляційного господарського суду у цій справі на наявність підстав для відмови у позові у зв`язку з його поданням до фермерського господарства, а не до особи, яка була зазначена у спірних наказах та договорах оренди землі, ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

6.13. Крім того, відмовляючи в позові, господарський суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про те, що ГУ Держгеокадастру у Полтавській обл. перевищило свої повноваження щодо надання спірних земельних ділянок сільськогосподарського призначення в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, оскільки на момент прийняття оскаржуваних наказів та укладення договорів оренди вказане фермерське господарство (засновником якого є ОСОБА_1 ) вже набуло статусу юридичної особи. При цьому господарський суд апеляційної інстанції зазначив, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для втручання у право мирного володіння майном шляхом його вилучення, оскільки такі порушення сталися не з вини приватного учасника цивільного обороту (орендаря).

6.14. За змістом статті 22 Земельного кодексу України (тут і далі - у редакції на час виникнення спірних правовідносин) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

6.15. Статтею 31 Земельного кодексу України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

6.16. Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

6.17. Частиною першою статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

6.18. За змістом статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

6.19. Згідно з частиною другою статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

6.20. Відповідно до частини другої статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

6.21. Отже, стаття 123 Земельного кодексу України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться.

6.22. При цьому, як вже зазначалося, відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім Земельного кодексу України також Законом України "Про фермерське господарство", який є спеціальним нормативно-правовим актом, а Земельний кодекс України - загальним.

6.23. За змістом статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства).

6.24. Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

6.25. Таким чином, з урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 116 121 123 134 Земельного кодексу України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз.

При цьому після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах шляхом участі у торгах, а не як фізична особа - громадянин із метою створення фермерського господарства.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі № 6-248цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц та у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 927/83/19 та від 25.03.2020 у справі № 357/2418/15-ц.

6.26. Як встановлено апеляційним господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 05.11.2014, тобто до моменту прийняття рішення про передачу спірних земельних ділянок для ведення фермерського господарства та укладення договорів оренди з ОСОБА_1 , вже було здійснено державну реєстрацію юридичної особи - ФГ "ВЕЕТ", ідентифікаційний код 38289157, засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_1 .

6.27. Отже, господарський суд апеляційної інстанції дійшов до правомірного висновку, а місцевий господарський суд, у свою чергу, безпідставно не врахував, що отримання спірних земельних ділянок в оренду з метою ведення фермерського господарства, яке відбулося без проведення земельних торгів, суперечить вимогам статті 124 134 Земельного кодексу України, оскільки на момент прийняття оскаржуваних наказів ГУ Держгеокадастру у Полтавській обл. від 22.12.2014 та укладення договорів оренди від 22.12.2014 фермерське господарство вже набуло статусу юридичної особи.

6.28. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з доводами апеляційного господарського суду про наявність підстав для відмови у позові з огляду на практику ЄСПЛ, оскільки, на думку суду, допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для втручання у право мирного володіння майном шляхом його вилучення, враховуючи, що такі порушення сталися не з вини приватного учасника цивільного обороту (орендаря), виходячи з наступного.

6.29. До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

6.30. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 та інші) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

6.31. При цьому колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ в питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії")

6.32. Одночасно, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах "Раймондо проти Італії" від 22.02.1994, "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 05.07.2001, "Аркурі та інші проти Італії" від 05.07.2001, "Ісмаїлов проти Російської Федерації" від 06.11.2008).

6.33. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

6.34. Як уже зазначалося, відповідно до положень земельного законодавства (Земельного кодексу України, Закону України "Про фермерське господарство"), які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності для ведення фермерського господарства громадянин міг використати один раз. Додатково земельні ділянки громадяни або фермерські господарства могли отримувати лише на конкурентних засадах шляхом участі у торгах.

При цьому офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів є публічними та загальнодоступними у зв`язку з чим набувач землі не мав перешкод у доступі до законодавства, міг і повинен був знати про те, що громадянин може набути земельну ділянку державної форми власності для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів лише один раз, а тому вона вибуває з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність поведінки зазначеної особи під час набуття права користування спірними земельними ділянками під обґрунтований сумнів.

6.35. Таким чином, набувач спірних земельних ділянок не міг законно набути право користування ними. Натомість він набув зазначене право в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного, однак юридичне оформлення права користування землею стало можливим у результаті прийняття органом державної влади низки рішень, які не є такими.

6.36. З огляду на викладене висновки апеляційного суду про те, що позбавлення набувача спірних земельних ділянок його майнових прав є непропорційним втручанням у вказані права, оскільки він не знав і не міг знати про відчуження спірного майна поза межами повноважень державного органу, є необґрунтованими та такими, що не відповідають обставинам справи.

6.37. При цьому, як встановлено господарськими судами та вбачається з матеріалів справи, Відповідачем-2 була подана заява про застосування строків позовної давності, яка обґрунтована тим, що відомості про прийняття спірних рішень про передачу земельних ділянок для ведення фермерського господарства і укладення спірних договорів оренди були публічними та доступними з 08.04.2015, враховуючи внесення вказаних відомостей до публічного реєстру прав на нерухоме майно. Однак, Прокурор звернувся до суду лише 09.08.2019, тобто з пропуском строку позовної давності, який сплив 08.04.2018.

6.38. Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

6.39. З викладеного вбачається, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, необхідно з`ясувати чи порушене право або охоронюваний законом інтерес особи, з метою захисту якого подано позов до суду. Відсутність порушення такого права чи інтересу є підставою для відмови в позові з підстави його необґрунтованості. І лише за умови дійсного порушення права або охоронюваного законом інтересу особи та одночасного спливу строку позовної давності, про що зроблено відповідну заяву іншою стороною у справі, в позові необхідно відмовити у зв`язку зі закінченням вказаного строку за відсутності поважних причин пропуску позовної давності.

6.40. При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково, а саме з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі №359/2012/15-ц.

6.41. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися про таке порушення або загрозу порушення чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Відповідну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17.

6.42. Однак, у порушення вимог статей 236 237 Господарського процесуального кодексу України господарські суди попередніх інстанцій викладеного не врахували та не з`ясували обставини справи, пов`язані з визначенням початку перебігу та закінчення строку позовної давності за вимогами, що є предметом позову, а також обставини справи пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи чи прокурора бути обізнаними щодо порушення інтересів держави.

6.43. Крім того, розглядаючи позовні вимоги Прокурора, місцевому господарському суду необхідно було з`ясувати чи вплине вирішення цього спору по суті на права та обов`язки ОСОБА_1 , а відтак визначитися з наявністю чи відсутністю підстав для залучення його до у часті у справі та надання процесуального статусу третьої особи, враховуючи вищезазначений порядок отримання фермерськими господарствами землі в користування, а також те, що саме ОСОБА_1 є набувачем спірних земельних ділянок.

6.44. Таким чином, доводи скаржника про те, що місцевий та апеляційний господарські суди, приймаючи оскаржувані судові рішення, не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм Закону України "Про фермерське господарство" у подібних правовідносинах, знайшли своє підтвердження.

6.45. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.46. Разом з тим, як вбачається з оскаржуваних судових рішень вони зазначеним критеріям не відповідають, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

7. Висновки Верховного Суду.

7.1. Приписами статті 300 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

7.2. За змістом частини третьої статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

7.3. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду з урахуванням висновків суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення.

8. Розподіл судових витрат

8.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300 301 308 310 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

2. Постанову постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2020 та рішення Господарського суду Полтавської області від 19.11.2019 у справі №917/1416/19 скасувати.

3. Справу № 917/1416/19 направити на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв

Судді Н. О. Багай

Т. Б. Дроботова