№ 920/291/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2023 року

м. Київ

cправа № 920/291/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,

представників учасників справи:

позивача - ОСОБА_1 - не з`явився,

відповідача - акціонерного товариства «ПроКредит Банк» - не з`явився,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 - не з`явився,

ОСОБА_3 - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу акціонерного товариства «ПроКредит Банк»

на рішення господарського міста Києва від 10.11.2021 (суддя Трофименко Т.Ю.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022 (головуючий суддя: Алданова С.О., судді: Кропивна Л.В., Зубець Л.П.)

у справі № 920/291/21

за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач)

до акціонерного товариства «ПроКредит Банк» (далі - Банк, відповідач, скаржник)

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 (далі - третя особа 1), ОСОБА_3 (далі - третя особа 2),

про визнання договорів такими, що припинили свою дію.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Позивач звернувся до Банку з позовом про визнання договорів такими, що припинили свою дію.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дія договорів іпотеки, які укладались в забезпечення виконання грошових зобов`язань по кредитних договорах, які припинили свою дію виконанням, також припинена.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.06.2021 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.11.2021 у справі № 920/291/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022, позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Визнано договір іпотеки від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІД2 про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 таким, що припинив свою дію у зв`язку з припиненням зобов`язання, забезпеченого іпотекою. Визнано договір іпотеки від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІДІ про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_2 таким, що припинив свою дію у зв`язку з припиненням зобов`язання, забезпеченого іпотекою. Стягнуто з відповідача на користь позивача 4 540,00 грн судового збору.

Судові рішення мотивовані відсутністю у позивача та третіх осіб заборгованості перед Банком за Рамковою угодою від 20.09.2004 № С-713/09.04 та Договорами про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 та № 15.6978/С-713/09.04, а також від 04.04.2008 № 15.7700/С-713/09.04 про що встановлено у рішенні господарського суду Сумської області від 07.04.2021 у справі № 920/1357/20, яке набрало законної сили у встановленому порядку, тому вказані обставини, відповідно до вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України), не підлягають доказуванню. Оскільки забезпечені іпотекою зобов`язання за Рамковою угодою від 20.09.2004 № С-713/09.04 та Договорами про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 та № 15.6978/С-713/09.04, а також від 04.04.2008 № 15.7700/С-713/09.04 виконано в повному обсязі, тобто, припинилися шляхом їх виконання, то зобов`язання за договорами іпотеки від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІД2 та від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІДІ, які є похідними від кредитного договору, також припинились відповідно до приписів статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Відповідач не погоджуючись з судовими рішеннями подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник, з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, вказує на те, що суд апеляційної інстанції у рішенні застосував положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» без урахування висновків щодо застосування норм права, у подібних правовідносинах викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, постановах Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 695/3790/15-ц та від 02.10.2019 у справі № 126/1056/15-ц, а також у постанові Верховного Суду України від 04.02.2015 у справі № 6-243цс14. Крім того, суд апеляційної інстанції у рішенні застосував положення частини першої статті 598 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без урахування висновків щодо застосування норм права, у подібних правовідносинах викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18. Скаржник з посиланням на приписи статті 16 ЦК України також стверджує, що підставою скасування судових рішень є те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною вимогою для відмови у позові. Вважає, що в даному випадку позивач повинен був звернутися до суду з позовом про визнання іпотеки такою, що припинена, а не шляхом визнання договорів іпотеки такими, що припинили свою дію.

Доводи інших учасників справи

У відзиві позивач та треті особи просять Суд відмовити у задоволенні касаційної скарги за необґрунтованістю, а також розглянути її (касаційну скаргу) за відсутністю позивача та третіх осіб.

25.10.2022 від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи без участі належного представника Банку.

Касаційне провадження

Ухвалою Верховного Суду від 29.09.2022, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Банку на рішення господарського суду міста Києва від 10.11.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022 у справі № 920/291/21; призначено її розгляд на 03.11.2022.

Під час розгляду матеріалів касаційної скарги встановлено, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 прийнято до розгляду справу № 910/14224/20, передану Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, для вирішення виключної правової проблеми щодо застосування норм статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом.

Зокрема зазначено, що вирішуючи спори про визнання припиненими договорів (договірних зобов`язань або договірних правовідносин), суди касаційної інстанції у справах, що відносяться до різних юрисдикцій (господарської та цивільної), дійшли різних правових висновків щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту відповідно до положень статті 16 ЦК України, що призвело до різних результатів вирішення зазначених справ. На даний час відсутня єдина судова практика у визначенні належних способів захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань. Внаслідок цього сторони договорів, які бажають досягти правової визначеності у договірних відносинах, звертаються до суду з різними способами захисту, в тому числі про: припинення договору, визнання припиненим договору, розірвання договору, припинення зобов`язання, визнання припиненим зобов`язання, визнання права, визнання відсутності права. Інколи суди, в тому числі касаційні цивільні та господарські, визнають такі способи захисту прав та інтересів належними, а інколи ні. Це свідчить про відсутність усталеної судової практики з відповідного питання та наявності істотних розходжень у правових висновках судів касаційних інстанцій щодо застосування однієї і тієї ж норми права, які суперечать один одному у справах з подібних правовідносинах. Ураховуючи відсутність єдиної судової практики у визначенні належних способів захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань, в тому числі на рівні касаційних судів різних юрисдикцій, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справа містить виключну правову проблему, зважаючи на велику кількість справ з аналогічними предметами та підставами позову (кількісний критерій), наведеними Касаційним господарським судом.

Судом встановлено, що ухвалу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.07.2022 у справі № 910/14224/20 мотивовано, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у господарській справі № 916/1415/19, де суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в позові про визнання договорів іпотеки припиненими з підстави обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав. При цьому названий Суд вказав, що: «У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18), сформульований висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку» та погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав. (Подібна за змістом правова позиція викладена в таких постановах Верховного Суду від 18.03.2021 у справі № 902/608/19 про визнання договору іпотеки припиненим; від 18.05.2021 у справі № 911/2711/18 про визнання зобов`язання за кредитним договором повністю припиненим, визнання відсутності прав кредитора за кредитним договором, визнання відсутності прав іпотеки за іпотечним договором; від 19.05.2021 у справі № 390/2243/17 про визнання договорів іпотеки припиненими та скасування рішення про державну реєстрацію; від 27.04.2022 у справі № 477/33/20 про визнання виконаними зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту, припинення дії іпотечного договору).

Судом встановлено, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 прийнято до розгляду справу № 910/14224/20. Проте станом на 03.11.2022 у Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутній повний текст судового рішення Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/14224/20.

У зв`язку з наведеним ухвалою Верховного Суду від 03.11.2022 зупинено касаційне провадження у справі № 920/291/21 за касаційною скаргою Банку на рішення господарського суду міста Києва від 10.11.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022 до оприлюднення у Єдиному державному реєстрі судових рішень повного тексту судового рішення, прийнятого Великою Палатою Верховного Суду у справі № 910/14224/20.

У зв`язку із усуненням обставин, що викликали зупинення провадження у цій справі, ухвалою Верховного Суду від 05.12.2022 поновлено провадження з розгляду вищезазначеної касаційної скарги і призначено розгляд справи у судовому засіданні на 19.01.2023.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що 20.09.2004 між Банком (кредитор) та суб`єктом підприємницької діяльності ОСОБА_1 (позичальник) укладено Рамкову угоду № С-713/09.04, відповідно до умов якої та договорів про надання траншу, Банк відкриває позичальнику кредитну лінію терміном на 36 місяців для поповнення обігових коштів. Загальна сума заборгованості по даній угоді на дату надання траншу не повинна перевищувати 20 000 доларів США.

На підставі та умовах Рамкової угоди від 20.09.2004 № С-713/09.04, додаткової угоди № 1 до Рамкової угоди від 14.12.2004, додаткової угоди № 2 до Рамкової угоди від 06.05.2005, додаткової угоди № 3 до Рамкової угоди від 19.09.2005, Договору про зміну умов Рамкової угоди від 21.09.2006, Договору про зміну умов до Рамкової угоди від 15.10.2007, Банком та ФОП ОСОБА_1. укладено Договір про надання траншу № 15.6991/С-713/09.04, а саме 63500 доларів США на строк користування 48 місяців зі сплатою 14% річних.

На підставі та умовах Рамкової угоди від 20.09.2004 № С-713/09.04, додаткової угоди № 1 до Рамкової угоди від 14.12.2004, додаткової угоди № 2 до Рамкової угоди від 06.05.2005, додаткової угоди № 3 до Рамкової угоди від 19.09.2005, Договору про зміну умов Рамкової угоди від 21.09.2006, Договору про зміну умов до Рамкової угоди від 15.10.2007, Банком та ФОП ОСОБА_1. 15.10.2007 укладено Договір про надання траншу № 15.6978/С-713/09.04, а саме 85000 доларів США на строк користування 120 місяців зі сплатою 13,5% річних.

На підставі та умовах Рамкової угоди від 20.09.2004 № С-713/09.04, Банком та ФОП ОСОБА_1. 04.04.2009 укладено Договір про надання траншу № 15.7700/С-713/09.04, а саме 50000 доларів США на строк користування 60 місяців зі сплатою 13,5% річних.

В забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вищезазначеними Рамковою угодою та договорами траншу, 20.09.2004 Банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_1. (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № С-713/09.04-ІД1, предметом якого є чотирикімнатна квартира АДРЕСА_2 . Цього ж дня приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Хоменко В.В. накладена заборона відчуження предмету іпотеки (квартира АДРЕСА_2 ). Зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за № 4859, зареєстровано в реєстрі накладення заборон за № 48.

Крім того, в забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вищезазначеними Рамковою угодою та договорами траншу, 20.09.2004 Банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 (іпотекодавці) укладено договір іпотеки № С-713/09.04-ІД2, предметом якого є трикімнатна квартира АДРЕСА_1 . Цього ж дня приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Хоменко В.В. накладена заборона відчуження предмету іпотеки (квартира АДРЕСА_1 ). Зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за № 4856, зареєстровано в реєстрі накладення заборон за № 49.

15.10.2007 Банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № С-713/09.04/1140-ІД, предметом якого є телятник цегляний літ. «В-І», загальною площею 1307,5 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 .

Також, 04.04.2008 Банком та поручителями - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а 25.02.2009 з ОСОБА_1 укладені договори поруки.

Судами також встановлено, що рішенням господарського суду Сумської області від 14.11.2019 у справі № 5021/1951/2011 стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» борг по капіталу за кредитним договором від 15.10.2007 № 15.6991 в розмірі 335 693,36 грн., борг по процентах в розмірі 35 647,29 грн., комісію за управління кредитом в розмірі 11 203,80 грн., пеню в розмірі 5 674,09 грн.; стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» борг по капіталу за кредитним договором від 04.04.2008 № 15.7700 в розмірі 331 897,24 грн., борг по процентах в розмірі 33 232,99 грн., комісію за управління кредитом в розмірі 22 841,53 грн., пеню в розмірі 3 736,54 грн.; стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» борг по капіталу за кредитним договором від 15.10.2007 № 15.6978 в розмірі 614 112,27 грн., борг по процентах в розмірі 52 535 грн., комісія за управління кредитом в розмірі 10 427,11 грн., пеню в розмірі 3 200,07 грн.; стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» 14 602,01 грн. державного мита, 222,67 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

З постанови Апеляційного суду Сумської області від 11.10.2018 (справа №2-2860/11) вбачається, що заочним рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 26.12.2011, з урахування ухвали Зарічного районного суду м. Суми від 24.01.2012 про виправлення описки, стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 в солідарному порядку на користь ПАТ «ПроКредит Банк» заборгованість за кредитним договором від 15.10.2007 № 15.6991 в розмірі 388218,54 грн., із зазначенням про стягнення в солідарному порядку з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1. з врахуванням рішення господарського суду Сумської області від 14.11.2011 про стягнення з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1. на користь ПАТ «ПроКредит Банк» заборгованості за кредитом. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 в солідарному порядку на користь ПАТ «ПроКредит Банк» заборгованість за кредитним договором від 04.04.2008 № 15.7700 в розмірі 391408,40 грн., із зазначенням про стягнення в солідарному порядку з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1. з врахуванням рішення господарського суду Сумської області від 14.11.2011 про стягнення з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1. на користь ПАТ «ПроКредит Банк» заборгованості за кредитом. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 в солідарному порядку на користь ПАТ «ПроКредит Банк» заборгованість за кредитним договором від 15.10.2007 № 15.6978 в розмірі 680274,45 грн., із зазначенням про стягнення в солідарному порядку з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1. з врахуванням рішення господарського суду Сумської області від 14.11.2011 про стягнення з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1. на користь ПАТ «ПроКредит Банк» заборгованості за кредитом, стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 в дольовому порядку на користь ПАТ «ПроКредит Банк» судові витрати в сумі 1820 грн., тобто по 606,66 грн. з кожного.

Також, 29.03.2011 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д.В. вчинено виконавчий напис № 972 про стягнення в рахунок погашення заборгованості нерухомого майна, а саме телятника літ «В-І», загальною площею 1307,5 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 .

24.10.2017 старшим державним виконавцем Сумського районного відділу ДВС ГТУЮ у Сумській області Шаповаловим Є.О. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису № 972, виданого 29.03.2011, з якої вбачається, що державним виконавцем забезпечено повне фактичне виконання виконавчого документа шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: нерухоме майно - телятник літ. «В-І» цегляний загальною площею 1307,5 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 . Кошти перераховані стягувачу в сумі 5800,00 грн. та 1289770,00 грн. згідно п/д №3501 та № 3500 від 18 жовтня 2017 року.

Постановою Апеляційного суду Сумської області від 11.10.2018 (справа № 2-2860/11) встановлено, що боржником за кредитним договором ОСОБА_1 та поручителями ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на виконання рішення Зарічного районного суду м. Суми від 26.11.2011, рішення господарського суду Сумської області від 14.11.2011 та за рахунок продажу іпотечного майна, в рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами внесено в загальній сумі 1 480 183,30 грн., що на 20 281,61 грн. перевищує розмір заборгованості за кредитними договорами, яка утворилась станом на 08.06.2011 і стягнута рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 26.11.2011, тому і виконавчі листи видані на виконання цього рішення суду визнані такими, що не підлягають виконанню.

З зазначених вище підстав, рішенням господарського суду Сумської області від 18.03.2019 у справі № 5021/1951/2011 визнані такими, що не підлягають виконанню виконавчі листи, видані на виконання рішення господарського суду Сумської області від 14.11.2011.

Крім того встановлено, що Банк звертався до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про солідарне стягнення 3% річних в сумі 17082,68 доларів США, 3 % річних в сумі 80254,51 грн, інфляційних втрат в сумі 370215,27 грн за прострочення оплати суми заборгованості по капіталу за договорами про надання траншу, стягнутої з відповідачів за рішеннями господарського суду Сумської області та Зарічного районного суду м. Суми. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що борг відповідачами у розмірі 1 461 721,39 грн сплачувався позивачу тільки починаючи з 26.10.2017, тому у позивача є всі підстави для стягнення з відповідачів 3% річних від простроченої суми заборгованості та інфляційних втрат, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Позивач просив стягнути 3% річних та інфляційних у зв`язку із тим, що, на його думку, на день звернення до суду існує заборгованість ОСОБА_1 по Договору про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 щодо сплати капіталу в розмірі 36810,20 доларів США, а по договору від 15.10.2007 № 15.6978/С-713/09.04 - 77011,45 доларів США. Позивач вказував на те, що в рішенні Зарічного районного суду була встановлена та обставина, що відповідачами починаючи з жовтня 2017 року в повному обсязі сплачена заборгованість лише за договором від 04.04.2018 № 15.7700/с та частково за договорами від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 і від 15.10.2007 № 15.6997/С.

Рішенням господарського суду Сумської області від 07.04.2021 у справі № 920/1357/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.09.2021, у задоволенні вказаного позову Банку до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено повністю.

Водночас, у вказаній справі (№ 920/1357/20) встановлено, зокрема, таке:

«На момент звернення до суду із даним позовом заборгованість відповідачів перед позивачем, стягнута на підставі вказаних судових рішень, а заборгованість по основному капіталу позивачем не доведена.

Суд дійшов висновку про те, що заборгованість за судовими рішеннями існувала протягом тривалого часу та була погашена в 2018 році. Тому можливо застосувати до даних правовідносин приписи статті 625 ЦК України, так як наявність судового рішення, яке не виконано, не припиняє зобов`язань за договором та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення.

Позивач, з урахуванням дати звернення із позовом до суду (31.12.2020) мав право заявити вимоги про стягнення з відповідачів 3% річних та індексу інфляції на суму боргу 86282,14 грн (по вказаній сумі не закінчився перебіг строку позовної давності) за період з 31.12.2017 по 20.02.2018.

Позивач по вимогам про стягнення 3% річних та інфляційних на суму 1461721,39 грн., які стягнуті рішеннями господарського суду Сумської області та Зарічного районного суду м. Суми, самостійно визначив період нарахування, а саме з 28.12.2015 до 26.10.2017, який є невірним з огляду на вище встановлене.

Проте період, за який є правомірним нарахування, позивач не заявив.».

Таким чином, враховуючи заяву ОСОБА_1 про застосування строку позовної давності, а також встановлений судом пропуск позивачем строку позовної давності по нарахуванню 3 % річних та індексу інфляції на суму заборгованості у розмірі 1375439,25 грн, та помилкове визначення періоду нарахувань на суму 86282,14 грн , суд у справі № 920/1357/20 відмовив у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 80254,51 грн 3 % річних та 370215,27 грн інфляційних втрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги у справі, що розглядається, позивач зазначав, що на виконання вказаних судових рішень були сплачені всі кошти в рахунок погашення заборгованості по кредитних договорах та стягувачем отримані грошові кошти в загальній сумі 1 475 937,30 грн.

Враховуючи те, що договори іпотеки укладалися в забезпечення виконання грошових зобов`язань по кредитних договорах, які припинили свою дію виконанням, то і дія іпотечних договорів припинилась.

У зв`язку з цим 05.08.2019 ОСОБА_1 звернувся до Банку із заявою, в якій просив подати заяви про виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, яке є предметом іпотеки, а саме: обтяження № 1316702 квартири за адресою: АДРЕСА_4 ; обтяження № 1316708 квартири за адресою: АДРЕСА_5 та подати заяви про виключення з Державного реєстру іпотек обтяження № 1316695 квартири за адресою: АДРЕСА_4 та обтяження № 1316706 квартири за адресою: АДРЕСА_5 . Однак, у задоволенні цієї заяви відповідачем було відмовлено, що і стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

Відповідач в свою чергу заперечував проти заявленого позивачем позову посилаючись на те, що станом на дату його подання у ОСОБА_1 наявний перед Банком борг по капіталу за Договором про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 в розмірі 36810,20 доларів США та по капіталу за Договором про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6978С-713/09.04 в розмірі 77011,45 доларів США, тому вважав, що правовідносини сторін за Рамковою угодою від 20.09.2004 № С-713/09.04 та договорами забезпечення не припинилися, відповідно відсутні підстави для припинення договору іпотеки від 20.09.2004№С-713/09.04-ІД2 та договору іпотеки від 20.09.2004 №С-713/09.04-ІД1, оскільки іпотека є дійсною до припинення основного зобов`язання.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого та апеляційного господарських судів

Згідно з положеннями частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга Банку не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У справі, що розглядається, позивач звернувся за захистом свого права у відносинах з відповідачем за кредитними договорами зобов`язання за якими в повному обсязі позивачем виконані.

Позивач вважав, що оскільки забезпечені іпотекою зобов`язання за Рамковою угодою від 20.09.2004 № С-713/09.04 та Договорами про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 та № 15.6978/С-713/09.04, а також від 04.04.2008 № 15.7700/С-713/09.04 виконано в повному обсязі, тобто, припинилися шляхом їх виконання, то зобов`язання за договорами іпотеки від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІД2 та від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІДІ, які є похідними від кредитного договору, також припинились відповідно до приписів статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що доводи скаржника фактично зводяться до того, що позивачем у справі обрано неефективний спосіб захисту, що не було враховано судами при прийнятті оскаржуваних рішень. При цьому скаржник, з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, вказує на те, що суд апеляційної інстанції у рішенні застосував положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» без урахування висновків щодо застосування норм права, у подібних правовідносинах викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, постановах Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 695/3790/15-ц та від 02.10.2019 у справі № 126/1056/15-ц, а також у постанові Верховного Суду України від 04.02.2015 у справі № 6-243цс14. Вважає, що в даному випадку позивач повинен був звернутися до суду з позовом про визнання іпотеки такою, що припинена, а не шляхом визнання договорів іпотеки такими, що припинили свою дію.

Як вже зазначалося вище, дана справа зупинялася до справи № 910/14224/20, тому колегія суддів розглядає зазначену справу з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, сформованих у постанові від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, до якої зупинялось касаційне провадження у справі, яка переглядається.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно із частиною другою статті 20 ГК України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів осіб. Такі права та законні інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити в рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Особливість спорів про захист інтересу у правовій визначеності при виконанні договірних зобов`язань полягає в тому, що позивач просить суд підтвердити (визнати) існуючий стан прав і обов`язків у договірних відносинах з іншою стороною для правової визначеності сторін договору в цих відносинах, однакового розуміння ними своїх прав та обов`язків за цим договором.

Саме цим спори про захист інтересу у правовій визначеності при виконанні договірних зобов`язань відрізняються від спорів про зміну, припинення правовідносин (наприклад, зміну, розірвання договору), коли договірні відносини між сторонами змінюються або припиняються внаслідок судового рішення.

Одним зі способів захисту, який передбачений частиною другою статті 16 ЦК України, є визнання права. Норми частини другої статті 20 ГК України визначають такі способи захисту, як визнання наявності або відсутності прав.

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Отже, зобов`язання містить дві нерозривно поєднані складові - обов`язок боржника вчинити дію або утриматись від її вчинення та право кредитора вимагати виконання цього від боржника.

Виходячи з наведеного способами захисту інтересу особи у правовій визначеності при виконанні договірних зобов`язань можуть бути: 1) визнання права позивача; 2) визнання відсутнім (припиненим) обов`язку позивача; 3) визнання відсутнім (припиненим) права вимоги відповідача.

Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц.

Водночас, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Зокрема, неефективними є такі способи захисту права чи законного інтересу, як визнання права вимоги виконання зобов`язання від відповідача або визнання наявності договірного обов`язку відповідача, оскільки такі способи не ведуть до виконання боржником свого зобов`язання, у тому числі в примусовому порядку, та отримання кредитором належного на виконання зобов`язання. У цьому випадку в позивача виникне потреба повторного звернення до суду.

Також слід ураховувати, що наведені вище способи захисту інтересу особи у правовій визначеності при виконанні договірних зобов`язань будуть належними лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. Зокрема, у таких випадках: кредитор у правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право в межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц та від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20.

У справі, яка розглядається, позивач обрав спосіб захисту у вигляді визнання судом припиненими всіх зобов`язань ОСОБА_1 перед Банком за кредитними договорами (за Рамковою угодою від 20.09.2004 № С-713/09.04 та Договорами про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 та № 15.6978/С-713/09.04, а також від 04.04.2008 № 15.7700/С-713/09.04) внаслідок їх повного виконання позивачем, проведеного належним чином, внаслідок чого зобов`язання за договорами іпотеки від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІД2 та від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІДІ, які є похідними від кредитного договору, також припинились відповідно до приписів статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно з імперативними вимогами частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Застава (іпотека) є додатковим способом забезпечення виконання, а тому такі правовідносини щодо встановлення забезпечення матимуть юридичне значення тільки тоді, коли матимуть юридичну силу основні зобов`язання.

У частині першій статті 598 ЦК України зазначено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

У контексті наведеного та відповідно до положень статей 13 74 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тобто при зверненні з позовом про визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором на позивача покладений тягар доведення обставин повного припинення зобов`язань за кредитним договором у зв`язку з їх виконанням. Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.

Згідно з частиною четвертою статті 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факту.

Питання факту це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт - це передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації.

Аналогічний висновок щодо застосування статті 75 ГПК України викладено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 914/554/19.

Із змісту оскаржуваного судового рішення господарського суду міста Києва від 10.11.2021, залишеного без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022, зокрема вбачається, що суд правомірно застосував до спірних правовідносин статтю 75 ГПК України у контексті спірних правовідносин та встановлених обставин справи.

Оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, врахувавши відсутність заборгованості у позивача та третіх осіб заборгованості перед Банком за Рамковою угодою від 20.09.2004 № С-713/09.04 та Договорами про надання траншу від 15.10.2007 № 15.6991/С-713/09.04 та № 15.6978/С-713/09.04, а також від 04.04.2008 № 15.7700/С-713/09.04 про що встановлено у рішенні господарського суду Сумської області від 07.04.2021 у справі № 920/1357/20, яке набрало законної сили у встановленому порядку та вказані обставини, відповідно до вимог статті 75 ГПК України, не підлягають доказуванню, тобто, забезпечені іпотекою зобов`язання виконано в повному обсязі, суди попередніх інстанцій дійшли заснованого на законі висновку про те, що зобов`язання за договорами іпотеки від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІД2 та від 20.09.2004 № С-713/09.04-ІДІ, які є похідними, також припинились відповідно до приписів статті 17 Закону України «Про іпотеку», у зв`язку з чим заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного Суд вважає, що позивач правильно визначився зі способом захисту, який може бути застосований, виходячи з конкретних обставин цієї справи, та який є ефективним для захисту його порушеного права.

У свою чергу доводи касаційної скарги та посилання на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах колегія суддів оцінює критично, оскільки висновки щодо необхідності застосування ефективного способу захисту сформовані з урахуванням конкретних обставин кожної справи та змісту правовідносин, які є відмінними від правовідносин сторін у цій справі.

Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, яких у цьому випадку немає.

Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 03.12.2003 у справі «Рябих проти Росії», від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 18.11.2004 у справі «Праведная проти Росії», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Касаційна скарга Банку підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження під час її розгляду, а оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судові витрати

У зв`язку з відмовою в задоволенні касаційної скарги, згідно з вимогами статті 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129 300 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського міста Києва від 10.11.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.08.2022 зі справи № 920/291/21 залишити без змін, а касаційну скаргу акціонерного товариства «ПроКредит Банк» - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Булгакова