10.11.2023

№ 938/466/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2023 року

місто Київ

справа № 938/466/21

провадження № 61-5256св23

Верховний Суд, який діє у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради Верховинського району Івано-Франківської області,

третя особа - Верховинська селищна рада Верховинського району Івано-Франківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2022 року, постановлене суддею Джусом Р. В., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Мальцевої Є. Є., Баркова В. М., Луганської В. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2021 року звернувся до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради Верховинського району

Івано-Франківської області (далі - КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня»), третя особа - Верховинська селищна рада Верховинського району Івано-Франківської області (далі - Верховинська селищна рада), у якому просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки виконання рішення суду Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 07 травня 2015 року про поновлення на роботі за період з 21 квітня 2017 року до 30 червня 2021 року в сумі 1 000 143, 13 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 07 травня 2015 року

у справі № 354/606/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 08 липня 2015 року, скасовано розпорядження Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області (далі - Верховинська районна державна адміністрація) від 18 липня 2014 року № 187-к та наказ Верховинської центральної районної лікарні від 18 липня 2014 року № 64 про звільнення його з роботи за пунктом 3 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та припинення дії контракту; поновлено його на роботі на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року; стягнуто з Верховинської районної державної адміністрації на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 83 611, 84 грн.

На виконання рішення суду Верховинська районна державна адміністрація видала розпорядження від 10 травня 2016 року № 125-к, яким скасувала своє розпорядження від 18 липня 2014 року № 187-к та поновила його на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року. Верховинська центральна районна лікарня видала наказ від 05 грудня 2016 року № 146 «Про скасування наказу від 18 липня 2014 року № 64 про звільнення ОСОБА_1 », проте не поновила його, до виконання обов`язків головного лікаря не допустила, в його трудовій книжці відповідний запис не вчинила, заробітну плату за період з 21 квітня 2017 року до 30 червня 2021 року не нарахувала та не виплатила.

ОСОБА_1 вважав, що виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видання наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі за рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. Втім, оскільки рішення суду про поновлення його на посаді головного лікаря Верховинська центральна районна лікарня, правонаступником якої є КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня», не виконала, тому згідно зі статтею 236 КЗпП України існують підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за період з 21 квітня 2017 року до 30 червня 2021 року.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» та Верховинська селищна рада заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 01 листопада 2022 року Верховинський районний суд

Івано-Франківської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» 15 000, 00 грн витрат на правничу допомогу.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що 20 квітня 2017 року закінчився строк дії контракту, за яким позивач перебував на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 20 квітня 2012 року та на посаду якого він підлягав поновленню відповідачем згідно з рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 07 травня 2015 року у справі № 354/606/14-ц. Відтак, з цього моменту право ОСОБА_1 на працю за контрактом від 20 квітня 2012 року не є порушеним. Також після закінчення строку дії контракту позивач реалізував своє право на працю та 01 червня 2017 року працевлаштувався в інший медичний заклад, з 10 червня 2020 року працює за контрактом на посаді директора КНП «АЗПСМ Рожнівської ОТГ».

Врахувавши, що стягнення із роботодавця на користь працівника середнього заробітку є видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, зокрема його прав на працю та на отримання плати за таку працю, які в такому випадку виникли на підставі контракту від 20 квітня 2012 року та припинилися у зв`язку із його закінченням 20 квітня 2017 року, суд зробив висновок про безпідставність позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, за період з 21 квітня 2017 року до 30 червня 2021 року.

З огляду на те, що позов є необґрунтованим, суд першої інстанції не надавав оцінку заяві відповідача про застосування наслідків спливу строків звернення до суду за захистом трудових прав.

Також, врахувавши, що відповідач поніс витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000, 00 грн, позивач, якому відмовлено в позові, не надав доказів неправильності розрахунку витрат або неналежності послуг адвоката, суд стягнув з позивача на користь відповідача суму відшкодування понесених ним судових витрат в заявленому розмірі.

Постановою від 28 лютого 2023 року Івано-Франківський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2022 року - без змін.

Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» 15 000, 00 грн на відшкодування судових витрат.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що вони відповідають встановленим обставинам справи та приписам закону.

Врахувавши, що в запереченнях проти апеляційної скарги відповідач просив відшкодувати витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000, 00 грн, а позивач не заявляв про неспівмірність цих витрат, апеляційний суд стягнув з позивача на користь відповідача відшкодування зазначених судових витрат в заявленому розмірі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Позивач ОСОБА_1 07 квітня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-76цс12, від 01 липня 2015 року

у справі № 6-435цс15, відповідно до яких затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України потрібно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19

(провадження № 14-47цс21), за змістом яких середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17/

(провадження № 14-37цс20), відповідно до яких правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16-ц

(провадження № 61-17594св18), згідно з якими якщо на день ухвалення судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації), відповідачем у справі, на якого покладається обов`язок поновлення на роботі, є підприємство, хоч би і почалася або продовжувалася на цей день ліквідація підприємства. Тому виключно прийняття рішення про ліквідацію підприємства не може бути підставою для відмови у позові про поновлення на роботі і покладення обов`язку здійснити на користь працівника визначені законодавством виплати на іншого суб`єкта, зазначеного у статті 240-1 КЗпП України;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16

(адміністративне провадження № К/9901/21219/18), за змістом яких у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установа реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17

(провадження № 61-6103ск19), від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 (провадження № 61-32739св18), щодо застосування статей 2 13 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування у системному взаємозв`язку статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статей 129 129-1 Конституції України, статей 21 29 235 236 КЗпП України, пунктів 8, 9 постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору»;

- суди першої та апеляційної інстанцій не належно оцінили докази, наявні у матеріалах справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» у травні 2023 року через систему «Електронний суд» надіслало до Верховного Суду відзив, у якому просило касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволеннята стягнути з позивача відшкодування витрат на правничу допомогу в розмірі 15 000, 00 грн.

Верховинська селищна рада у червні 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду пояснення, у яких просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 24 травня 2023 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2022 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року, відкрив касаційне провадження у справі.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 20 квітня 2012 року Верховинська районна рада, від імені якої та в інтересах територіальної громади району діяв голова Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області ОСОБА_2 , і ОСОБА_1 уклали контракт про прийняття ОСОБА_1 на посаду головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні на строк з 20 квітня 2012 року до 20 квітня 2017 року.

У зв`язку із укладенням контракту розпорядженням Верховинської районної державної адміністрації від 20 квітня 2012 року № 66-к ОСОБА_1 призначено на посаду головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 20 квітня 2012 року терміном на 5 років.

Розпорядженням Верховинської районної державної адміністрації від 18 липня 2014 року № 187-к та наказом Верховинської центральної районної лікарні від 18 липня 2014 року № 64 ОСОБА_1 звільнено із посади головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне неналежне виконання службових обов`язків та припинено дію контракту від 20 квітня 2012 року.

Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 07 травня 2015 року у справі № 354/606/14-ц, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 01 вересня 2015 року, скасовано розпорядження Верховинської районної державної адміністрації від 18 липня 2014 року

№ 187-к та наказ Верховинської центральної районної лікарні від 18 липня 2014 року № 64 про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України та припинення дії контракту; поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року; стягнуто з Верховинської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 83 611, 84 грн.

Верховинська районна державна адміністрація на виконання рішення суду видала розпорядження від 10 травня 2016 року № 125-к, яким скасувала своє розпорядження від 18 липня 2014 року № 187-к про звільнення ОСОБА_1 та поновила його на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року.

Верховинська центральна районна лікарня 05 грудня 2016 року видала наказ № 146, яким скасувала наказ від 18 липня 2014 року № 64 про звільнення ОСОБА_1 .

На підставі розпорядження Верховинської районної державної адміністрації від 10 травня 2016 року № 125-к та наказу Верховинської центральної районної лікарні від 05 грудня 2016 року № 146 до трудової книжки позивача 05 грудня 2016 року внесено запис № 8, згідно з яким запис № 7 про звільнення з посади визнано вважати недійсним.

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 18 квітня 2016 року у справі № 340/755/15-ц стягнуто з Верховинської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за період з 07 травня 2015 року до 31 березня 2016 року в розмірі 84 852, 60 грн.

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 12 червня 2017 року у справі № 340/127/17 стягнуто з Верховинської центральної районної лікарні на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 10 травня 2016 року до 20 квітня 2017 року в розмірі 154 741, 91 грн.

Також суди встановили, що розпорядженням Верховинської районної державної адміністрації від 19 квітня 2017 року № 101-к припинено дію контракту з ОСОБА_1 , укладеного 20 квітня 2012 року; звільнено ОСОБА_1 з посади головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 20 квітня 2017 року у зв`язку із закінченням дії контракту.

На підставі зазначеного розпорядження до трудової книжки позивача 20 квітня 2017 року внесено запис № 9 про звільнення з посади головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні у зв`язку із закінченням дії контракту.

Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2021 року у справі № 354/606/14-ц замінено сторону боржника у виконавчому провадженні № 49558552 з примусового виконання виконавчого листа № 354/606/14-ц про поновлення ОСОБА_1 на роботі, а саме Верховинську центральну районну лікарню на правонаступника - КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня».

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року у справі № 354/606/14-ц визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист № 354/606/14-ц, виданий Яремчанським міським судом Івано-Франківської області 13 травня 2015 року на підставі рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 07 травня 2015 року, в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні.

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Пищ М. С. від 31 жовтня 2022 року закінчено виконавче провадження № 49558552 щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі на підставі пункту 5 частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження».

Право, застосоване судом

У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частинами першою, третьою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Статтею 235 КЗпП України визначено, що уразі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).

За змістом приписів статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі потрібно вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Тобто належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі є видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. Водночас працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливість виконання своїх обов`язків.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» не виконує рішення суду про поновлення його на роботі, у зв`язку з чим просив стягнути середній заробіток за час затримки виконання зазначеного рішення судуза період з 21 квітня 2017 року до 30 червня 2021 року в сумі 1 000 143, 13 грн.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов переконання, що трудові права позивача не порушені та відмовив у задоволенні позову за безпідставністю.

Верховний Суд погоджується з висновками судів по суті спору з таких підстав.

За обставинами справи, що переглядається, ОСОБА_1 був призначений на посаду головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з укладенням трудового договору (контракту) терміном на 5 років, а саме з 20 квітня 2012 року до 20 квітня 2017 року.

У період дії контракту, 18 липня 2014 року, позивача було звільнено з роботи й рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 07 травня 2015 року у справі № 354/606/14-ц, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 01 вересня 2015 року, зокрема, скасовано розпорядження Верховинської районної державної адміністрації від 18 липня 2014 року № 187-к та наказ Верховинської центральної районної лікарні від 18 липня 2014 року № 64 про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України та припинення дії контракту; поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року.

Верховинська центральна районна лікарня на виконання рішення суду видала наказ 05 грудня 2016 року № 146, яким скасувала наказ лікарні від 18 липня 2014 року № 64 про звільнення ОСОБА_1 .

Суди першої та апеляційної інстанцій також встановили, що наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року, Верховинська центральна районна лікарня чи її правонаступник КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» не видавали.

У зв`язку із невиконанням рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні, рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 18 квітня 2016 року у справі № 340/755/15-ц з Верховинської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 стягнуто середній заробіток за період з 07 травня 2015 року до 31 березня 2016 року в розмірі 84 852, 60 грн, а рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 12 червня 2017 року у справі № 340/127/17 з Верховинської центральної районної лікарні на користь ОСОБА_1 стягнуто середній заробіток за період з 10 травня 2016 року до 20 квітня 2017 року в розмір 154 741, 91 грн.

Отже, права ОСОБА_1 , які були порушені Верховинською центральною районною лікарнею, правонаступником якої є КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня», в результаті невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період до 20 квітня 2017 року, тобто до закінчення терміну дії контракту, були захищені судом шляхом стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Також за обставинами справи, що переглядається, у зв`язку із закінченням дії контракту 20 квітня 2017 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні, про що Верховинська районна державна адміністрація видала розпорядження від 19 квітня 2017 року № 101-к, а Верховинська центральна районна лікарня внесла відповідний запис про звільнення до трудової книжки позивача.

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня 2017 року у справі № 340/268/17, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 жовтня 2017 року та постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, визнано незаконним та скасовано розпорядження Верховинської районної державної адміністрації від 19 квітня 2017 року № 101-к про припинення дії контракту та звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 20 квітня 2017 року у зв`язку із закінченням дії контракту з тих підстав, що починаючи з 05 березня 2015 року Верховинська районна державна адміністрація втратила повноваження щодо припинення трудових відносин із керівниками комунальних закладів охорони здоров`я, що відносяться до спільної власності територіальних громад сіл, селища Верховинського району, зокрема Верховинської центральної районної лікарні. Такі повноваження перейшли до представницького органу Верховинської районної ради Івано-Франківської області, а тому, ухвалюючи оскаржуване розпорядження, Верховинська районна державна адміністрація діяла поза межами своїх повноважень.

Також зазначеним рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня 2017 року у справі № 340/268/17 відмовлено у задоволенні позову про визнання трудового договору, укладеного між Верховинською районною державною адміністрацією і ОСОБА_1 від 20 квітня 2012 року, продовженим на невизначений строк.

У постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, якою рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня 2017 року у справі № 340/268/17 залишено без змін, зазначено таке:

«Суди у зазначеній справі встановили, що ОСОБА_1 на час закінчення дії контракту не виконував обов`язків головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні, тобто трудові відносини фактично не тривали.

Позивач не спростував належними та допустимими доказами, що станом на день закінчення строку трудового контракту трудові відносини між сторонами фактично тривали.

Водночас між Верховинською районною радою Івано-Франківської області та ОСОБА_3 29 квітня 2016 року укладено контракт про прийняття на посаду головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні до 21 квітня 2021 року.

Отже, відсутні правові підстави вважати, що Верховинська районна рада Івано-Франківської області мала намір продовжити трудові відносини з ОСОБА_1 .

Відповідно до пункту 4.2 Положення про порядок призначення та звільнення з посад керівників об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селища Верховинського району, затвердженого рішенням Верховинської районної ради Івано-Франківської області від 15 липня 2015 року, у разі закінчення терміну дії контракту, а також за наявності умов, передбачених пунктом 3.19 цього Положення, контракт вважається припиненим без прийняття про це районною радою рішення.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що контракт між сторонами був укладений на строк з 20 квітня 2012 року до 20 квітня 2017 року. Умовами контракту не передбачено можливості продовження його дії на певний строк чи на невизначений строк за настання певних обставин.

Відсутні підстави вважати, що контракт з позивачем як строковий договір трансформувався у безстроковий договір, оскільки вимога власника про припинення дії контракту не вимагається за умови чіткого визначення умовами контракту порядку припинення строкового договору, що було сторонами дотримано. На час закінчення дії контракту та після цього позивач трудові обов`язки головного лікаря не виконував, воля власника на укладення з позивачем контракту на новий термін була відсутня.

Позивач сам виявив згоду на строковість спірного договору шляхом його добровільного підписання.

Доводи касаційної скарги з посиланням на приписи частини першої

статті 39-1 КЗпП України є необґрунтованими, оскільки позивач не довів те, що він продовжував виконувати свої посадові обов`язки після закінчення строку дії трудового договору, що є підставою для продовження дії контракту, а відповідач не вимагав припинення трудових відносин. Про небажання відповідача продовжувати трудові відносини із позивачем свідчить укладення з ОСОБА_3 контракту про прийняття на посаду головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні до 21 квітня 2021 року».

За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності (статті 77-80 ЦПК України) суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин.

Від встановлення судом обставин справи потрібно відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18).

Судовими рішеннями у справі № 340/268/17 встановлено преюдиційні обставини, зокрема факт закінчення 20 квітня 2017 року дії контракту, на підставі якого позивач перебував на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні та на посаду якого ОСОБА_1 підлягав поновленню згідно з рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 07 травня 2015 року у справі № 354/606/14-ц.

Преюдиційні обставини встановлені також постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року у справі № 354/606/14-ц, якою визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист № 354/606/14-ц в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні, зокрема встановлено таке: «01 серпня 2019 року Верховинська районна рада прийняла рішення «Про припинення комунальної установи «Верховинська центральна районна лікарня» шляхом перетворення в комунальне некомерційне підприємство».

[…] Згідно з пунктами 1.2, 1.4, 8.2 Статуту КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради, затвердженого рішенням сесії Верховинської селищної ради від 24 грудня 2020 року № 69-2/2020 це підприємство створене рішенням Верховинської районної ради від 06 листопада 2019 року шляхом перетворення Верховинської центральної районної лікарні у комунальне некомерційне підприємство. Власником підприємства є територіальна громада Верховинської селищної ради в особі Верховинської селищної ради. Поточне керівництво підприємством здійснює керівник-директор, який призначається на посаду і звільняється з неї за рішенням Верховинської селищної ради.

Відповідно до рішення Верховинської селищної ради від 16 квітня 2021 року № 99-5/2021 проведено конкурс на заміщення вакантної посади директора КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради та затверджено Порядок проведення конкурсу.

За результатами проведеного конкурсу розпорядженням Верховинської селищної ради від 08 липня 2021 року № 135-к на посаду директора КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради призначена ОСОБА_4

[…] Після створення нової юридичної особи - КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради виникли підстави для призначення нового керівника (директора) згідно з його статутом.

Посада головного лікаря та директора не є фактично однією і тією ж посадою, оскільки статут КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради не визначає головного лікаря керівником цього підприємства.

[…] Продовження трудових відносини ОСОБА_1 на посаді директора КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради повинно відповідати процедурі та призначення на посаду керівника комунального закладу здоров`я здійснюється на підставі проведеного конкурсу, який складається із таких етапів: 1) прийняття рішення про проведення конкурсу; 2) формування конкурсної комісії (у разі необхідності оновлення її складу); 3) підготовка до проведення конкурсу (оприлюднення оголошення про проведення конкурсу, прийняття документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, перевірка поданих документів на відповідність установленим вимогам); 4) проведення конкурсу (заслуховування конкурсної пропозиції та проведення співбесіди з кандидатами (претендентами), визначення переможця конкурсу); 5) оприлюднення результатів конкурсу.

Створення нової юридичної особи публічного права стало підставою для прийняття власником рішення про оголошення та проведення конкурсу на зайняття посади керівника КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 року № 1094 «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров`я».

ОСОБА_1 не брав участі у проведенні конкурсу на зайняття посади директора КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради та не був оголошений переможцем такого конкурсу, відповідно підстав укладати із ним контракт як з директором КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради немає.

Ураховуючи наведене, наявні підстави для визнання частково виконавчого листа № 354/606/14-ц, виданого Яремчанським міським судом Івано-Франківської області 13 травня 2015 року, таким, що не підлягає виконанню».

Врахувавши викладене, суди у справі, що переглядається, зробили обґрунтовані висновки про те, що з 21 квітня 2017 року припинилися трудові відносини, які виникли між ОСОБА_1 та Верховинською центральною районною лікарнею, а тому з цього моменту право позивача на працю за контрактом від 20 квітня 2012 року відповідачем не є порушеним.

Істотним для цієї справи є те, що за обставинами, встановленими судами, позивач після закінчення строку дії контракту реалізував своє право на працю, а саме 01 червня 2017 року ОСОБА_1 прийнято на посаду лікаря травматолога-ортопеда екстреної цілодобової медичної допомоги травматологічного відділення Косівської центральної районної лікарні, а з 10 червня 2020 року він працює за контрактом на посаді директора КНП «АЗПСМ Рожнівської ОТГ».

З огляду на наведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про безпідставність пред`явленого позову про стягнення з КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 21 квітня 2017 року до 30 червня 2021 року, тобто після припинення трудових відносин між сторонами у зв`язку із закінченням строку дії контракту.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у системному зв`язку статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, статей 129 129-1 Конституції України, статей 21 29 235 236 КЗпП України, пунктів 8, 9 постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору».

В оцінці такого доводу скарги та з урахуванням конкретних обставин справи, що переглядається, Верховний Суд формує висновок, що до закінчення дії контракту права працівника, стосовно якого роботодавець не виконує судове рішення про поновлення на роботі, підлягають захисту шляхом виплати йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки, як те передбачено у статті 236 КЗпП України. Після ж закінчення строку дії трудового контракту, навіть за наявності судового рішення про поновлення незаконно звільненого працівника, яке не виконане роботодавцем на момент припинення трудових відносин, немає підстав для покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України, зокрема у виді стягнення середнього заробітку, оскільки після закінчення дії контракту неможливість поновлення працівника зумовлена строковим характером його трудових відносин з організацією (підприємством) та настанням моменту, з яким пов`язується безумовне припинення таких правових відносин. У такому випадку відповідальність роботодавця за невиконання судового рішення про поновлення працівника на роботі не настає, оскільки права колишнього працівника на поновлення на роботі після припинення строкових трудових відносин вже не порушуються, оскільки особу не можна поновити на посаді, якої в юридичному значенні для неї вже не існує.

Такі висновки узгоджуються також з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 752/3341/19 (провадження № 61-20146св21) за позовом про визнання звільнення незаконним та про поновлення на роботі, у якій зазначено, що заявника призначено виконуючим обов`язки директора дочірнього підприємства тимчасово, на період до призначення організацією-засновником на цю посаду особи шляхом підписання з нею контракту. Враховуючи, що позивач не обіймав на підприємстві іншої посади на час виконання обов`язків директора, він є таким, який перебував у строкових трудових відносинах з цим підприємством з метою тимчасового виконання ним обов`язків керівника цієї організації до моменту призначення засновником на цю посаду директора шляхом підписання з ним контракту. Відтак, із позивачем припинилися трудові відносини як із тимчасово виконуючим обов`язки директора дочірнього підприємства з моменту призначення іншої особи на посаду директора на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України - 06 лютого 2020 року, а тому суд першої інстанції не вправі був 17 лютого 2021 року поновлювати позивача на посаді виконуючого обов`язки директора підприємства. Верховний Суд виснував, що поновлення позивача на займаній посаді було неможливим, оскільки фактично могло призвести до поновлення особи (позивача) на посаді, якої в юридичному значенні для нього не існує. Такі висновки відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 лютого 2021 року у справі № 800/7/17 (провадження № 11-1198заі19). Верховний Суд вважав, що у правовідносинах, які склалися між сторонами цього спору, вимагати від відповідача в примусовому порядку поновити позивача на посаді є неприйнятним та неналежним способом захисту. Верховний Суд не встановив підстав для поновлення позивача на роботі, незважаючи на встановлені судом порушення під час його звільнення. Неможливість поновлення позивача зумовлена строковим характером трудових відносин його з підприємством та настанням моменту, з яким пов`язується безумовне припинення таких правових відносин.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року

у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20), від 08 лютого 2022 року

у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21), у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-76цс12, від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16-ц (провадження № 61-17594св18), від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17 (провадження № 61-6103ск19), від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 (провадження № 61-32739св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 (адміністративне

провадження № К/9901/21219/18).

Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року

у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-76цс12, від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15 зроблено висновки про те, що затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України потрібно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки суди встановили, що наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді головного лікаря Верховинської центральної районної лікарні з 18 липня 2014 року, Верховинська центральна районна лікарня чи її правонаступник КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» не приймали, тобто рішення суду про поновлення позивача не виконано, у зв`язку з чим порушені права ОСОБА_1 за період такого невиконання до 20 квітня 2017 року, тобто до закінчення терміну дії контракту, були захищені судом шляхом стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі. Втім, з урахуванням конкретних обставин справи, що переглядається, суди зробили обґрунтований висновок про те, що після закінчення дії контракту підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення немає.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) зроблено висновки про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України, та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений статтею 117 КЗпП України, мають різну правову природу. Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що увесь цей час перебувала в трудових відносинах. Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного частиною другою статті 235 КЗпП України.

Водночас у справі, що переглядається, спір стосується стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі на підставі статті 235 КЗпП України. Висновків щодо застосування статті 235 КЗпП України у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду не формулювала. Також у справі, що переглядається, суд першої інстанції відмовив у позові ОСОБА_1 за безпідставністю пред`явлених вимог, тому не надавав оцінку заяві відповідача про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду за захистом трудових прав.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20) зробила висновки про те, що правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи - сторони у справі» мають різний зміст. Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому, перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.

У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року

у справі № 756/6746/16-ц (провадження № 61-17594св18) зазначено, що якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації), відповідачем у справі, на якого покладається обов`язок поновлення на роботі, є підприємство, хоч би і почалася або продовжувалася на цей день ліквідація підприємства. Тому виключно прийняття рішення про ліквідацію підприємства не може бути підставою для відмови в позові про поновлення на роботі і покладення обов`язку здійснити на користь працівника визначені законодавством виплати на іншого суб`єкта, зазначеного у статті 240-1 КЗпП України. Водночас у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису, ввівши скорочену посаду.

У постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16

(адміністративне провадження № К/9901/21219/18) Верховний Суд зазначив, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) з працевлаштування працівників ліквідованої установи. У разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установа реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.

Оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним висновкам щодо правонаступництва, оскільки за встановленими судами обставинами справи, що переглядається, КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» є правонаступником Верховинської центральної районної лікарні. Також суди врахували, що ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2021 року у справі № 354/606/14-ц замінено боржника у виконавчому провадженні № 49558552 з примусового виконання виконавчого листа № 354/606/14-ц про поновлення на роботі, а саме Верховинську центральну районну лікарню на правонаступника - КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня». Зазначені обставини щодо правонаступництва відповідача/боржника не заперечувалися учасниками справи. Втім, особливістю справи, що переглядається, є те, що рішення про поновлення позивача на роботі не було виконано до закінчення дії контракту та за цей період з роботодавця стягнуто середній заробіток за час затримки виконання рішення суду. Після завершення строкових трудових відносин немає правових підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку, передбаченого статтею 236 КЗпП України, оскільки особу не можна поновити на посаді, якої в юридичному значенні для неї вже не існує, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 вересня 2022 року у справі № 752/3341/19 (провадження № 61-20146св21).

Також у постанові від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17

(провадження № 61-6103ск19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов переконання, що аналіз частин першої, третьої статті 13 ЦПК України дає підстави вважати, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

У постанові від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17

(провадження № 61-32739св18) Верховний Суд виснував, що з урахуванням приписів статті 13 ЦПК України суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать наведеним висновкам Верховного Суду. Судирозглянули справу в межах сформульованих ОСОБА_1 вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Встановлення судами всіх обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, відповідає завданню цивільного судочинства та не є виходом за межі позовних вимог. Врахування судами обставин, встановлених у судових рішеннях, які набрали законної сили, що стосуються правовідносин між сторонами, відповідає приписам частини четвертої статті 82 ЦПК України. Ці преюдиційні обставини свідчать про неможливість поновлення позивача на роботі після 20 квітня 2017 року, тобто після закінчення дії контракту, а відтак мають значення під час вирішення питання про покладення на КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» відповідальності у виді середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період після припинення строкових трудових відносин.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповністю дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи, не підтвердилися.

Підсумовуючи, Верховний Суд наголошує на тому, що після 20 квітня 2017 року дія трудового контракту, укладеного відповідачем з позивачем, припинилася у зв`язку із закінченням його строку, а отже, поновлення на попередній посаді у зв`язку з наведеними обставинами наразі є неможливим з об`єктивних причин. Оцінюючи можливість застосування до спірних правовідносин приписів статті 236 КЗпП України про відповідальність роботодавця за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, суд має враховувати те, чи можна стверджувати про наявність вини роботодавця у настанні таких обставин, коли поновлення такого працівника є неможливим. У зв`язку з тим, що в іншій справі Верховний Суд дав наведену оцінку спірним правовідносинам та погодився з тим, що суди встановили факт того, що контракт з ОСОБА_1 вважається припиненим без прийняття про це районною радою рішення, право позивача на поновлення на раніше займаній посаді так само припинилося після закінчення дії укладеного з ним контракту. Відповідно, враховуючи строковий характер трудових відносин, які існували у сторін у цій справі, відповідальність відповідача за правилами статті 236 КЗпП України є обмеженою у часі. Після спливу визначеного контрактом строку його дії наявність вини у діях роботодавця припиняється, тому неможливим є застосування заходів юридичної відповідальності до нього.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, подібні доводам відзиву на позовну заяву та апеляційної скарги, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, тому суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій повністю з`ясували фактичні обставини справи, належно оцінили подані учасниками справи докази та зробили обґрунтовані висновки про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для нового розподілу судових витрат не встановлено.

Розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції

У відзиві на касаційну скаргу КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» просила стягнути з позивача витрати на оплату послуг адвоката в суді касаційної інстанції в розмірі 15 000, 00 грн.

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У частинах першій-третій статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою щодо суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).

Відповідно до частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За правилами частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 Верховний Суд зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

У постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 734/2313/17 (провадження № 61-7550св19) Верховний Суд наголосив, що «гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи».

Підсумовуючи, для відшкодування понесених судових витрат учасник справи повинен подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс чи яких очікує зазнати у зв`язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були чи будуть понесені, а також заявити клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів та надати докази щодо розміру понесених витрат у цій справі у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України.

У відзиві на касаційну скаргу КНП «Верховинська багатопрофільна лікарня» просила стягнути з позивача відшкодування витрат на оплату послуг адвоката в суді касаційної інстанції в розмірі 15 000, 00 грн.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції відповідач подав до Верховного Суду договір про надання правничої допомоги від 22 травня 2023 року № 22/207; акт виконаних робіт від 26 травня 2023 року № 1; платіжну інструкцію від 26 травня 2023 року № 2148 про сплату адвокату Чобанюку М. М. 15 000, 00 грн за надані послуги.

Відповідно до пунктів 4.1, 4.2, 4.4 договору про надання правничої допомоги від 22 травня 2023 року № 22/207 розмір гонорару за надання правничої допомоги, відповідно до цього договору встановлюється в розмірі 15 000, 00 грн. Сума гонорару можу бути змінена у зв`язку зі зростанням або зменшенням обсягу правової допомоги. Фактичні витрати оплачуються клієнтом протягом 5 днів з моменту подання адвокатів підтверджуючих документів.

Згідно з актом виконаних робіт від 26 травня 2023 року № 1 адвокат надав, а клієнт прийняв такі послуги: усні консультації та попереднє вивчення матеріалів, що стосуються касаційної скарги, тривалістю 4 години, вартістю 2 000, 00 грн; формування правової позиції, тривалістю 12 годин, вартістю 6 000, 00 грн; складання відзиву на касаційну скаргу, тривалістю 14 годин, вартістю 7 000, 00 грн. Кількість годин робочого часу адвоката, витраченого на надання послуг - 30 годин, вартість наданих послуг - 15 000, 00 грн.

Відповідач надіслав на адресу позивача відзив на касаційну скаргу з доданими до нього документами, в тому числі з доказами понесення у суді касаційної інстанції витрат на професійну правничу допомогу, що підтверджується описом вкладення в поштове відправлення від 28 травня 2023 року, накладна № 1021171.

ОСОБА_1 не подав до Верховного Суду клопотання про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги, неспівмірність цих витрат не доводив.

Водночас у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 534/14/20 (провадження № 61-6638св22) зроблено висновки про те, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Верховний Суд, аналізуючи реальність (дійсність та необхідність), а також обґрунтованість розміру витрат на правничу допомогу, надану стороні під час розгляду справи у суді першої інстанції, врахував, що адвокат є кваліфікованим юристом з повною вищою юридичною освітою, який має стаж роботи в галузі права не менше двох років, тому надані адвокатом своїй клієнтці такі послуги, як: опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, вивчення відповідної судової практики, визначення правової позиції у справі; складання клопотань про долучення до матеріалів справи письмових доказів; складання вступного слова не є тими послугами, які є необхідними, а тому такі послуги не можуть бути враховані при розподілі судових витрат, понесених стороною.

Визначаючи сукупний розмір сплачених відповідачем витрат на правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню позивачем на його користь, Верховний Суд, застосовуючи наведений правовий висновок у справі № 534/14/20

(провадження № 61-6638св22) щодо реальності (дійсності та необхідності) витрат на правничу допомогу, дійшов висновку, що компенсації підлягають 7 000, 00 грн за підготовку відзиву на касаційну скаргу. Витрати на усні консультації та попереднє вивчення матеріалів, що стосуються касаційної скарги, формування правової позиції, не можуть бути враховані при розподілі судових витрат, понесених стороною, оскільки фактично охоплюються змістом наданої послуги з підготовки відзиву на касаційну скаргу.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивач звільнений від сплати судових витрат, оскільки відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Тобто чинним законодавством передбачено, що позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі звільнені лише від сплати судового збору, а не від компенсації відповідачу витрат на професійну правничу допомогу, внаслідок відмови у задоволенні позову.

Подібних висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 20 грудня 2018 року у справі № 751/10961/16-ц (провадження № 61-12508св18), від 29 березня 2023 року у справі № 712/15541/18

(провадження № 61-8883св22).

З огляду на те, що Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому з позивача на користь відповідача, потрібно стягнути відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з підготовкою відзиву на касаційну скаргу, в розмірі 7 000, 00 грн.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального некомерційного підприємства «Верховинська багатопрофільна лікарня» Верховинської селищної ради Верховинського району Івано-Франківської області на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанціїсуму в розмірі 7 000, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак