25.03.2023

№ 944/4291/19

Постанова

Іменем України

22 березня 2023 року

м. Київ

справа № 944/4291/19

провадження № 61-8895св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

позивачі за зустрічним позовом: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Яворівська районна державна адміністрація Львівської області як орган опіки і піклування,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 03 вересня

2021 року у складі судді Кондратьєвої Н. А. та постанову Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року у складі колегії суддів:

Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Крайник Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних заяв

У серпні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Зозуля А. В. звернувся до суду з позовною заявою про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 такими, що втратили право на користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що позивач є власником вказаної житлової квартири. Разом з ним за вказаною адресою зареєстровані також його рідний брат ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , братова колишня дружина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , їхні неповнолітні діти - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_6 ,

ІНФОРМАЦІЯ_5 , однак в квартирі не проживають більше п`яти років, вибули до іншого постійного місця проживання, з реєстрації не знялися.

Враховуючи те, що відповідачі в добровільному порядку не знімаються з реєстрації із спірної квартири, участі у витратах на утримання квартири не приймають, їх реєстрація за вказаною адресою створює позивачу перешкоду як власнику квартири в користуванні та розпорядженні нерухомим майном, а також зобов`язує нести тягар утримання квартири і за осіб, які фактично в ньому не проживають, просить суд позов задовольнити.

11 лютого 2020 року на адресу суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах дітей:

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до

ОСОБА_1 , в якій просить суд вселити їх у спірну квартиру.

В обґрунтування зустрічної позовної заяви зазначає, що 01 березня 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено шлюб. Після одруження у встановленому законом порядку зі згоди всіх співвласників спірної квартири, а саме: ОСОБА_7 , який приходився їй свекром, ОСОБА_1 (рідний брат чоловіка) та чоловіка ОСОБА_2 , вселилася в дану квартиру та була в ній зареєстрована.

На час її вселення та подальшого проживання позивач в спірній квартирі не проживав і не проживає по даний час. За час перебування в шлюбі з ОСОБА_2 у них народилися троє дітей. ОСОБА_3 та її неповнолітні діти мають інтерес до цієї квартири як до свого місця проживання, даним житлом цікавляться. Іншого житла ОСОБА_3 не має, тому вимушена орендувати житло за адресою АДРЕСА_2 .

Зазначала, що не проживає в спірній квартирі саме через протиправну поведінку її колишнього чоловіка та фактичне зайняття позивачем квартири, він не дає їй вселитися з дітьми, іншим житлом ні вона, ні її діти не забезпечені, тому вона вимушена звернутися до суду із зустрічною позовною заявою.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 03 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівьского апеляційного суду від 11 серпня 2022 року, первісний позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що з 22 липня

2016 одноособовим власником спірної квартири став позивач

ОСОБА_1 , у 2017 році квартиру залишив його брат ОСОБА_2 , і в період з 2016 року по лютий 2020 року ОСОБА_3 не зверталася з жодними заявами про чинення їй перешкод у користуванні спірною квартирою, а також не зверталася до нового власника з проханням про надання їй можливості користуватися квартирою.

Враховуючи, що неповнолітня ОСОБА_4 , малолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 втратили право на користування спірною квартирою з моменту її повного відчуження їх батьком на користь ОСОБА_1 , є сторонніми особами для нового власника, а також те, що між сторонами по справі договори найму на проживання у спірному житловому приміщенні не укладались, суди дійшли висновку про те, що відповідачі, залишаючись зареєстрованими у спірній квартирі, перешкоджають позивачу належним чином користуватися і володіти вказаним житловим приміщенням, чим порушують його права, як власника.

Позивачем за зустрічним позовом не надано суду будь-яких доказів, які б підтверджували чинення їй та неповнолітнім дітям перепон у проживанні в спірній квартирі, доказів її недопущення до спірного житла.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 щодо визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України у зв`язку зі смертю особи, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництво.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У вересні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 , яка діє у свої інтересах та в інтересах ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 03 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 лютого 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , яка діє у свої інтересах та в інтересах ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі

№ 711/4431/17, провадження № 61-11933св18, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, провадження №61-37367св18, від 27 червня

2019 року у справі № 337/1760/17, провадження № 61-31119св18,

від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, провадження

№ 61?31705св18, від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, провадження № 61?9122св19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що не можна вважати неповажною причину непроживання дітей у спірній квартирі їх фактичне проживання в іншому місті, зокрема, з матір`ю, оскільки неповнолітня та малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.

Зазначала, що підстава, на якій місце проживання неповнолітніх реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, а тому вважається, що вони за фактом народження набули право користування цим житлом на законних підставах.

Вказувала, що доказами, які наявні в матеріалах справи, беззаперечно доводиться, що вона у зв`язку з протиправною поведінкою колишнього чоловіка була змушена покинути з дітьми спірну квартиру. Вимушене, при вчиненні психічного та фізичного насильства, залишення нею з трьома дітьми спірної квартири безумовно свідчить про наявність перешкод у користуванні житлом та не може бути правовою підставою для позбавлення права користування житловим приміщенням, тим більше неповнолітньої та малолітньої дитини.

Крім того, позбавлення дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, а в даній справі є відповідний висновок Яворівської районної державної адміністрації як органу опіки та піклування про заборону позбавлення дітей права користування житлом.

Зазначала, що право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (Кривіцька та Кривіцький проти України, № 30856/03, §41, від 02 грудня 2010 року).

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно із свідоцтвом про право власності на квартиру від 29 грудня 1995 року, квартира за адресою:

АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належала ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 .

На підставі ухвали Яворівського районного суду Львівської області про затвердження мирової угоди від 22 липня 2016 року у справі № 460/3463/16-ц та ухвали Яворівського районного суду Львівської області про затвердження мирової угоди від 20 березня 2017 року у справі № 460/1021/17 ОСОБА_1 став одноосібним власником спірної квартири.

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 27 січня 2017 року, право власності на 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі ухвали Яворівського районного суду Львівської області про затвердження мирової угоди (справа № 460/3463/16-ц).

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10 травня 2017 року, право власності на 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі ухвали Яворівського районного суду Львівської області про затвердження мирової угоди (справа № 460/1021/17).

Виходячи з наведеного вище, на час звернення до суду з цим позовом позивач ОСОБА_1 є одноосібним власником спірної квартири.

Відповідно до довідки № 328 від 07 лютого 2018 року, виданої виконавчим комітетом Новояворівської міської ради Яворівського району Львівської області, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 01 березня 2003 року, який розірвано рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 12 січня 2015 року, під час якого народилися: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 ,

ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Відповідно до рішення Яворівського районного суду Львівської області

від 21 серпня 2020 року з актового запису № 356 від 11 жовтня 2011 року про народження ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , виключено відомості про батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Також судами встановлено, що відповідачів ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 було зареєстровано у спірній квартирі як членів сім`ї співвласника квартири ОСОБА_2 за згодою інших співвласників, у тому числі позивача ОСОБА_1 .

Відповідно до вироку Яворівського районного суду Львівської області

від 10 березня 2015 року ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 125 КК України відносно потерпілої ОСОБА_3 .

Згідно із постановою Яворівського районного суду Львівської області

від 30 червня 2016 року у діях ОСОБА_2 встановлено склад адміністративного правопорушення передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, за подією вчинення сварки із своєю колишньою дружиною, однак провадження у справі закрито у зв`язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення.

Згідно із актами обстеження від 14 червня 2016 року та 18 серпня 2019 року комісії Новояворівської міської ради Яворівського району Львівської області Дзвіняцька М. Р. дійсно не проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 24 березня 2016 року по час складення актів.

Згідно із постановою Яворівського районного суду Львівської області

від 14 червня 2019 року ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 184 КпАП України, у якій місце проживання зазначено за адресою:

АДРЕСА_3 .

Відповідно до висновку органу опіки та піклування Яворівської районної державної адміністрації Львівської області від 31 березня 2021 року за

№ 1111/15 встановлено недоцільним визнання неповнолітньої

ОСОБА_4 , малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , такими що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , приймаючи до уваги той факт, що на сьогоднішній день малолітні та неповнолітня не мають іншого житла, яке належить їм на праві користування або власності.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

У силу частини першої статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

За змістом зазначених норм право, користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право, та з яких підстав.

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150 156 ЖК України у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї.

Вказане узгоджується із висновками, викладеними Верховним Судом України у постановах від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14,

від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16; Верховним Судом у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц (провадження

№ 61-43149св18), від 04 травня 2022 року у справі № 523/9529/15-ц (провадження № 61-19св20).

Наявність у члена сім`ї власника квартири права користування жилим приміщенням нарівні з власником свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника, а отже, з припиненням права власності у особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Таким чином, позивач, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі положення статті 391 ЦК України у будь-який час.

Проте, у всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (зокрема постанова від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі

№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження

№ 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Таким чином, визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, по суті буде мати наслідком виселення, а тому має бути оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У справі, що переглядається, суди встановили, що відповідачів

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 було зареєстровано у спірній квартирі як членів сім`ї співвласника квартири ОСОБА_2 за згодою інших співвласників, у тому числі позивача ОСОБА_1 .

Також судами встановлено, що у зв`язку з протиправною поведінкою колишнього чоловіка ОСОБА_2 відповідачка змушена була залишити з дітьми спірну квартиру та вибула проживати в орендовану квартиру.

З 2017 року ОСОБА_1 є одноосібним власником спірної квартири.

№ 1111/15 встановлено недоцільним визнання неповнолітньої

Разом з тим, апеляційний суд не врахував, що не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої дії, яка по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, оскільки є підставою для подальшого виселення особи, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, висновки апеляційного суду про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 є передчасними, оскільки суд не перевірив, чи відповідають вимоги позивача за первісним позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в контексті дотримання принципу пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не дослідив чи відповідає припинення права користування відповідачами за первісним позовом спірною квартирою такій пропорційності, чи дотримано баланс між захистом права власності

ОСОБА_1 та захистом права відповідачів на користування квартирою.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції

у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Відповідно до пунктів 1 та 4 частини другої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє у свої інтересах та в інтересах ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович