Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м. Київ

справа № 127/1139/17

провадження № 61-37543св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Вінницької області у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Оніщука В. В.,

Медвецького С. К., від 23 квітня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовну заяву мотивовано тим, що 04 листопада 2016 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до якого останній отримав від нього грошові кошти у розмірі 350 000 грн, які зобов`язався повернути до 08 листопада 2016 року.

Посилаючись на те, що позичальник не виконав зобов`язання з повернення коштів у визначений сторонами договору строк та з огляду на те, що на час отримання коштів ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 , яка надала згоду на укладення договору позики, тобто вказані грошові кошти були витрачені на потреби сім`ї, позивач, з урахуванням збільшених позовних вимог, просив стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договорами позики у розмірі 350 000 грн, 3% річних у розмірі 5 638,36 грн та інфляційні втрати у розмірі 27 055 грн, а всього 382 693,36 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Бойка В. М. від 04 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі

382 693,36 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позичальник не виконав свого обов`язку щодо повернення коштів за договорами позики, та враховуючи, що на час укладення договору позики він перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 , тобто кошти були витрачені на потреби сім`ї, є всі підстави для стягнення з відповідачів у солідарному порядку всієї суми заборгованості.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Вінницької областівід 23 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 вересня 2017 року в частині солідарного стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 грошових коштів скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, стягуючи солідарно із другого із подружжя суму заборгованості у солідарному порядку, не вказав жодної норми матеріального права, яка б визначала солідарний обов`язок подружжя без укладення відповідного договору. Крім того, кошти, які ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_4 за договором позики від 04 листопада 2016 року, цього ж дня були ним використані на погашення його особистого боргу за позикою, отриманою ще до шлюбу у 2015 році від ОСОБА_5 , а тому суд першої інстанції помилково вважав, що кошти ОСОБА_2 були витрачені в інтересах сім`ї.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд дійшов помилкового висновку про те, що у ОСОБА_3 не виник обов`язок із повернення коштів, оскільки таке прямо передбачено статтею 65 СК України. Суд апеляційної інстанції не аргументував свого висновку про прийняття нового доказу, поданого на стадії апеляційного перегляду справи, а саме розписки від 12 березня

2015 року про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_5 грошових коштів, яка є неналежним доказом. Суд апеляційної інстанції не дослідив оригінал зазначеної розписки, хоча позивач заперечував її існування.

Відзив на касаційну скаргу

У серпні 2018 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 25 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

04 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого останній отримав від позивача грошові кошти у розмірі 350 000 грн, які зобов`язався повернути до 08 листопада 2016 року.

На час укладення договору позики ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , яка надала нотаріусу заяву про згоду на укладення такого правочину, в якій зазначено: «що отримані у позику гроші переходять у власність нашої з чоловіком сім`ї і відповідно до вимог Сімейного кодексу України будуть об`єктом права спільної сумісної власності як такі, що набуваються нами за час шлюбу. Обов`язок з повернення отриманої у позику суми грошей також покладається на нас з чоловіком спільно» (а. с. 4, 79, 163).

Вказані кошти у визначений договором строк повернуто не було.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Рішення суду апеляційної інстанції оскаржується лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_3 солідарно з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, а тому відповідно до статті 400 ЦПК України в іншій частині законність ухваленого судового рішення не перевіряється.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до вимог статей 525 526 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, визначеному договором і одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Наведений правовий висновок викладений Верховний Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16) та підтриманий Верховним Судом у постанові від 17 квітня

2019 року у справі № 1524/2-567/12 (провадження № 61-12083св18).

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановивши, що договір позики на суму 350 000 грн був укладений 04 листопада 2016 року ОСОБА_2 із ОСОБА_1 в інтересах сім`ї, що підтверджується наданою ОСОБА_3 письмовою згодою на його укладення (а. с. 163), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення вказаної суми, а також 3% річних у розмірі 5 638,36 грн та інфляційні втрати у розмірі 27 055 грн з відповідачів на користь позивача у солідарному порядку.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, аргументував свою позицію тим, що чинним законодавством не передбачено відповідальності іншого з подружжя у разі невиконання одним із подружжя зобов`язань за договором, однак такий висновок суду суперечить положенням статті 65 СК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав на те, що зазначений договір позики укладено ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї, однак такі висновки суду є помилковими, оскільки підписуючи нотаріально посвідчену заяву про надання згоди своєму чоловікові на укладення договору, ОСОБА_3 підтвердила, що цей договір укладено ОСОБА_2 в інтересах сім`ї і обов`язок з повернення коштів виникає у неї та чоловіка спільно.

Даних про спростування презумпції чинності цієї заяви матеріали справи не містять.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Посилання суду апеляційної інстанції на надану ОСОБА_3 копію розписки від 12 березня 2015 року про отримання ОСОБА_2

від ОСОБА_5 грошових коштів та їх повернення у день укладення із ОСОБА_1 договору позики 04 листопада 2016 року, не свідчить про те, що це саме взяті у позику від позивача кошти були повернуті

ОСОБА_5 . Відповідних доказів матеріали справи не містять.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 95 ЦПК України, якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Суд апеляційної інстанції, беручи до уваги надану ОСОБА_3 копію зазначеної розписки від 12 березня 2015 року, про існування якої заперечував позивач у відзиві на апеляційну скаргу (а. с. 143-147), не витребував у неї оригінал письмового доказу, чим допустив порушення норм процесуального права.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні процесуального та матеріального закону.

Згідно зі статтею 413 ЦК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

ОСОБА_1 було сплачено судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 7 653, 86 грн, а тому з ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на користь позивача підлягають стягненню понесені ним судові витрати на сплату судового збору в рівних частках по 3 826,93 грн з кожного.

Щодо постановлення окремої ухвали

У касаційній скарзі ОСОБА_1 також ставить питання про постановлення окремої ухвали щодо колегії суддів Апеляційного суду Вінницької області, які брали участь у розгляді цієї справи.

Відповідно до статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення (частина десята статті 262 ЦПК України).

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Судом касаційної інстанції не встановлено грубих порушень судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, які давали б підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі.

Керуючись статтями 400, 409, 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Вінницької областівід 23 квітня 2018 року скасувати і залишити в силі заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 вересня 2017 року.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 3 826,93 грн з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович