Постанова

Іменем України

27 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 127/13166/18

провадження № 61-1691св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 серпня 2018 року у складі судді Сичука М. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Оніщука В. В., Рибчинського В. П., Копаничук С. Г.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») про визнання договору іпотеки недійсним.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 26 квітня 1991 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_4 .

15 серпня 2008 року ОСОБА_3 уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») договір іпотеки, за умовами якого передав в іпотеку банку належну йому на праві власності на підставі договору дарування від 29 липня 2008 року, квартиру АДРЕСА_1 .

12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір відступлення права вимоги, згідно якого відповідач набув статусу іпотекодержателя за оспорюваним договором іпотеки.

Посилаючись на те, що договір іпотеки порушує права малолітньої ОСОБА_4 , якій відповідно до положень статті 29 ЦК України належить право проживання і користування квартирою, яка без згоди органу опіки та піклування передана в іпотеку банку, ОСОБА_1 просила визнати недійсним укладений 15 серпня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 договір іпотеки, посвідчений державним нотаріусом Першої Вінницької нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 5-806 та скасувати запис про іпотеку № 7747812 від 13 серпня 2012 року та запис про обтяження (заборона на нерухоме майно) № 7747812 від 15 серпня 2008 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 20 серпня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладаючи оспорюваний договір іпотеки іпотекодавець ОСОБА_3 гарантував, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача спірного будинку в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб, тому правових підстав для визнання указаного договору іпотеки недійсним та задоволення позову немає.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 серпня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, зазначивши, що позивачем не доведено, що на час укладення оспорюваного договору іпотеки спірна квартира була місцем проживання малолітньої дитини. Крім того, не встановлено факту звернення стягнення на іпотечне майно, а відтак право неповнолітньої дитини на користування житлом при укладені договору іпотеки порушено не було, а тому відсутність згоди органу опіки та піклування на укладення зазначеного договору не призвело до погіршення житлових прав дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У січні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій залишилося те, що квартира передана в іпотеку відповідачу є єдиним місцем проживання неповнолітньої ОСОБА_4 з дня народження та у неї відсутнє будь-яке інше житло для проживання, отже оспорюваний договір іпотеки, укладений за відсутності згоди органа опіки та піклування не враховує інтереси дитини, що є неприпустимим, що свідчить про наявність підстав для визнання такого договору недійсним.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на надання відзиву на касаційну скаргу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що 26 квітня 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_4

15 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та АКІБ «УкрСиббанк» був укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_3 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві власності на підставі договору дарування від 29 липня 2008 року.

У пункті 1.4 даного договору іпотеки іпотекодавець ОСОБА_3 засвідчив, що укладенням цього договору не порушуються будь-які права неповнолітніх осіб (дітей).

12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір відступлення права вимоги, згідно якого відповідач набув статусу іпотекодержателя за оспорюваним договором іпотеки.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства»(у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, вирішуючи категорію справ за позовами щодо інтересів дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з`ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання;

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло - предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантовано збереження права дитини на житло.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав цієї вимоги, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (частини третя та шоста статті 13 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra-US faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Встановивши, що пунктом 1.4 договору іпотеки ОСОБА_3 засвідчив про відсутність будь-яких прав неповнолітніх осіб (дітей) на предмет іпотеки, що обмежують іпотекодавця в укладені та виконанні цього договору, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно вважав, що іпотекодавець діяв недобросовісно.

Оцінивши докази у справі, суди дійшов правильного висновку про недоведеність порушення інтересів неповнолітньої ОСОБА_4 спірним договором, з огляду на відсутність доказів, що предмет іпотеки є єдиним її житлом, тобто відсутності будь-якого іншого житла.

З огляду на викладене суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки.

Схожих за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 521/20768/13-ц.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неврахування судами того, що квартира передана в іпотеку є єдиним місцем проживання неповнолітньої ОСОБА_4 з дня народження та у неї відсутнє будь-яке інше житло для проживання, отже оспорюваний договір іпотеки, укладений за відсутності згоди органа опіки та піклування не враховує інтереси дитини, спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій фактичними обставинами справи та нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами щодо відсутності правових підстав для визнання договору іпотеки недійсним, які, на думку позивача, встановлені судами неповно і неправильно, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, про те. що позивачем не доведено, що на час укладення договору іпотеки спірна квартира була місцем проживання малолітньої дитини, без порушень норм процесуального права. Укладаючи договір іпотеки іпотекодавець не визнавав право проживання дитини у спірній квартирі.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані рішення суду відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 серпня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко